Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Веймарська республіка

ВЕЙМАРСЬКА РЕСПУБЛІКА, (нім. Weimarer Republik) — історична назва німецької держави, пов'язана із конституційним Національним зібранням, що засідало у Веймарі. Офіційно держава, як і її попередниця, продовжувала називатись Німецька Держава.

Виникла у 1919 р. внаслідок Листопадової революції. У перші роки її політичне життя визначала парламентська більшість, що складалася з соціал-демократів, Німецької демократичної партії і Партії центру. СДПН вже відійшла від своїх колишніх революційних ідей. Демократія функціонувала. Спроби повалення державного ладу з метою встановлення соціалізму були придушені. Приватна власність залишилася недоторканною.

Після закінчення війни до влади в Німеччині прийшли соціал-демократи. Рейхспрезидентом Установчі збори у лютому 1919 р. обрали Ф. Еберта, рейхсканцлером став також соціал-демократ — Ф. Шейдеман.

Ставши на чолі держави, соціал-демократи обіцяли німецькому народові процвітання, перешкоду реакції і класовий мир, але своїх обіцянок не виконали.

Процвітання не відбулося. Основою Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919-го р., який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов'язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тисяч чоловік тощо. Наслідком були безробіття, голод, злиденність. Не заступила Веймарська республіка і дорогу реакції. У березні 1920 р. спалахнув Каппівський заколот. Його організаторами стали генерали фон Сект та Людендорф, адмірал Тірпіц, прусський сановник Вольфганг Капп. Заколотники захопили Берлін, організували виступи в Мюнхені, Кенігсберзі. Центральний уряд і Еберт покинули столицю. На перешкоді заколотникам став робітничий клас, який почав створювати загони Червоної армії (100 тисяч чоловік). Заколот було придушено, і Еберт знову повернувся у Берлін.

Уже у 1920 рр. стало видно, наскільки крихка республіканська база серед населення. Економічна криза, інфляція, окупація Руру і спроби нацистського перевороту чітко показали у 1923 р., що у Веймарській республіці демократи перебувають у меншості.

Період Веймарської республіки — це час загострення соціальних суперечностей, час напруженої класової боротьби. Буржуазія посилює утиски робітничого класу, котрий відповідає страйками, що інколи переростають у збройну боротьбу. У Саксонії і Тюрингії у 1923 р. були навіть створені робітничі уряди. Наляканий робітничими виступами, уряд Німеччини вводить у вересні 1923 р. стан облоги. З 1924 р. у Німеччині починається тимчасова стабілізація капіталізму, часткове посилення його позицій. Однак стабілізація була недовгою. У 1929— 1933 pp. Німеччину охопила світова економічна криза.

Запекла боротьба між політичними партіями і силами була характерною рисою Веймарської республіки. Спочатку вирішальну роль у житті країни відігравала соціал-демократична партія: посади президента, рейхсканцлера займали її представники. Незалежні соціал-демократи переживали кризу. У 1920 р. ця партія розпалася. Більшість, серед них і Е. Тельман, вступила до лав комуністичної партії. Інші влилися до соціал-демократичної парті.

З висновком Локарнських угод у 1925 р. Ліги націй у 1926 р. переможена Німеччина повернула собі політичне рівноправ'я на міжнародній арені. Цим пояснюється, що частина населення сприймала ті роки як «золоті двадцяті роки». Але період розквіту був коротким. З новою економічною кризою 1929 р. почалося падіння республіки.

Конституція Веймарської республіки була за своєю суттю достатньо авторитарною і надавала президентові (обраному прямим голосуванням на сім років) дуже широкі повноваження. Президент міг будь-коли розпускати Рейхстаг, навіть у першу секунду першої сесії. Президент міг як і коли завгодно призначати і звільняти з посади рейхсканцлера і кабінет (ст. 53 і 54). Рейхстаг міг оголосити вотум недовіри канцлерові і уряду, але не мав права це робити у разі розпуску президентом.

У разі небезпеки державі президент міг скасовувати будь-які цивільні свободи на будь-який термін. Рейхстаг міг скасувати ці заходи, але можливість розпуску знову ж таки нейтралізовувала парламент.

У політичному житті брали участь і такі буржуазні партії, як народна, демократична, християнсько-демократична та ін. У 1919 р. у Мюнхені виникла Німецька робітнича партія, до якої наприкінці 1919 р. був направлений політичним департаментом штабу Мюнхенського військового округу як інформатор Гітлер. Після серйозної боротьби з суперниками йому вдалося очолити цю партію і перетворити її на націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини. Гітлер розглядав нацистську партію як знаряддя у боротьбі за владу і готувався до бою. У 1920 р. з'явилися штурмові загони, було розроблено нову програму партії, розраховану на залучення різних верств населення. Робітникам програма обіцяла ліквідацію безробіття, селянам — підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, дрібній буржуазії — ліквідацію монополій, молоді — роботу, а всім німцям — утворення нового «Німецького рейху» (імперії). У 1923 р. дві партії — комуністична і націонал-соціалістська — стають найнебезпечнішими для уряду.

Річ у тім, що ЦК РКП(б) через Комінтерн розпочав підготовку «німецького Жовтня». У серпні 1923 р. у Москві створюється спеціальна комісія (Сталін, Троцький, Радек, Дзержинський, Сокольников та ін.), якій доручається підготувати пролетарську революцію в Німеччині. Москва виділяла для цього гроші. Пленум ЦК РКП (б) затвердив план повстання і переправив його до Берліна. Дата виступу — 9 листопада 1923 р. Однак тодішнє керівництво компартії Німеччини відмовилося від цієї авантюри. Лише комуністи Гамбурга під керівництвом Е. Тельмана взялися до зброї. Через три дні боїв вони були вимушені відступити.

Напередодні, 8 листопада 1923 p., розпочався «пивний путч» — пряма спроба нацистів захопити державну владу. 9 листопада Гітлер у Мюнхені на чолі трьох тисяч штурмовиків намагався розпочати похід на Берлін. Але нацисти були зупинені і розігнані, а Гітлер був ув'язнений до фортеці на п'ять років, але через півроку звільнений.

Після невдалих спроб захопити владу силою обидві партії — комуністична і нацистська — змінюють свою тактику, розпочинаючи «боротьбу за рейхстаг». Вони намагаються розширити свою соціальну базу, посилити керівництво. У 1925 р. головою комуністичної партії Німеччини був обраний Е. Тельман. Гітлеру після звільнення з ув'язнення довелося поборотися за партію з Ремом і Штрассером. Остаточно переміг Гітлер. Щоправда, перші успіхи були не дуже значними. Комуністи на виборах 1928 року до рейхстагу зібрали 3,2 мільйона голосів і отримали 54 місця, нацисти зібрали лише 0,8 мільйона голосів і отримали 12 мандатів. Невдовзі ситуація змінилася. На виборах у липні 1932 р. комуністи зібрали 3,5 мільйона голосів, а нацисти — 13,7 мільйона. У соціал-демократів було лише 9 мільйонів голосів.

Була ще одна можливість прийти до влади — вибори президента Німеччини. У 1925 р. переміг фельдмаршал фон Гінденбург, який став президентом на наступні сім років. Чергові вибори відбулися в березні 1932 р. Партії вели напружену боротьбу. Тельман зібрав 5 мільйонів голосів, Гітлер — 13,4 мільйона. Перемогу знову здобув Гінденбург: за нього проголосувало 19,4 мільйона виборців (53 %).

Гінденбург розпускає тільки що обраний рейхстаг і призначає нові вибори на листопад 1932 р. Результати були досить несподіваними. Втратили значну частину виборців соціал-демократи. Понесли серйозні втрати і націонал-соціалісти, які зібрали тепер лише 11 мільйонів голосів. І тільки компартія поліпшила своє становище, зібравши близько п'яти мільйонів голосів. Внаслідок цього жодна з партій не здобула перемоги. Однак загроза захоплення влади нацистами була реальною. Комуністична партія закликала соціал-демократичну партію створити народний фронт, об'єднатися в боротьбі проти нацистів. Але керівництво соціал-демократів не дало на це своєї згоди.

Наприкінці 1932 р. рейхсканцлер генерал Шлейхер і колишній рейхсканцлер фон Папен розпочали боротьбу за владу. Кожен з них намагався створити свій склад уряду, включивши до нього три-п'ять нацистів на чолі з Гітлером. Переміг фон Папен. Вранці 30 січня 1933 р. він передав президентові список нового уряду і рекомендував вручити Гітлеру повноваження його голови. Гінденбург погодився і 30 січня 1933 р. на підставі статті 48 Веймарської конституції призначив Адольфа Гітлера рейхсканцлером. Нацисти прийшли до влади.

З цієї миті зазвичай вважається, що Веймарська республіка припинила існування і почався нацистський період — Третій рейх. Політичні структури Третього рейху виникли, проте, не з нуля, а шляхом модифікації і підлаштування під однопартійну диктатуру нацистів існуючих структур Веймарської республіки. До 1945 р. формально зберігався Рейхстаг, органи управління земель (таких, як Пруссія), органи місцевого самоврядування нижчого рівня.

ДЖЕРЕЛА:

Галкин А. А. Германский фашизм. — М., 967; Гринцберг Л. И. Рабочее и коммунистическое движение в Германии в борьбе против фашизма (1919 - 1933). — М. 1978. Драбкін Л.В. Становлення Веймарської республіки. — М., 1978. — 256 с.; Лазор Л.І., Киянка В.І. Історія держави і права зарубіжних країн. Навчальний посібник. Частина 2. — Луганськ, 1997. — 215 с.;