Політологічна енциклопедія Книга VІІI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Українська парламентська громада

УКРАЇНСЬКА ПАРЛАМЕНТСЬКА ГРОМАДА (Українська думська громада) — об'єднання депутатів-українців, депутатська група Державної Думи, що складалася з національно свідомих депутатів від губерній України в І та ІІ Державній думі Російської імперії. Депутати висували вимоги забезпечення Україні національно-культурної та територіальної автономії.

І Державна дума:

І Державна Дума працювала в Петербурзі з 27 квітня по 8 липня 1906 р. Вибори до Думи ліво-радикальні партії Російської імперії бойкотували. У виборах брали участь Українська демократичнорадикальна партія, Українська народна партія. Серед 102 депутатів від 9 українських губерній налічувалось 24 поміщики, 42 селянина, 26 представників міської інтелігенції, 8 робітників, 1 священик. За партійною ознакою 38 депутатів були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 — трудовиками. Трудова партія становила не політичну партію, а парламентську фракцію, яка об'єднувала, в основному, безпартійних селянських членів Думи.

Українська думська громада у складі 45 чол. сформувалася майже негайно. Очолив її адвокат і громадський діяч з Чернігівщини І. Шраг. На першому організаційному зібранні, що відбулось 1 травня 1906 року у фракцію записалось 22 депутати, серед них: С. Т. Таран, Г. Л. Зубченко, Н. С. Онацький, Л. С. Литвин, А. Є. Тесля, А. Ф. Грабовецький, П. І. Куриленко, Т. Т. Нестеренко, М. Ф. Філоненко, З. І. Вировий, А. Н. Возовик, І. І. Лисенко. На зібрані 16 травня до фракції увійшло ще семеро депутатів на чолі з адвокатом Заболотним: І. Гнатенко, Штефанюк, Бей, Рибачок, Романюк, П. І. Богач, Гринюк. Всього за данними М. Грушевского до фракції записалось більше 40 депутатів (П. Чижевський, барон Ф. Штейнгель, В. Шемет, І. Тарасенко, С. Таран, М. Ковалевський, А. В'язлов, М. Біляшевський та інші.), але залишалось багато селян та інтелігенції з українських губерній, які не «уяснили для себе українського питання, або не наважились ще формально вступити».

Робота фракції будувалася на принципах західноєвропейських парламентів. Ідейним керівником Української думської громади був М. Грушевський; він підготував проект конституції Росії, в основі якого лежала ідея нац.-тер. децентралізації Росії та утворення культур, автономій. Був розроблений план національно-територіальної децентралізації Російської імперії, згідно з яким передбачалось утворити загальнодержавний парламент і територіальні сейми. До парламенту вибори мали бути непрямими, щоб уникнути великої його чисельності при утворенні маленьких виборчих округів і не репрезентативності малих націй у великих округах. Територіальні сейми мали займатися справами культури, місцевої адміністрації, призначенням суддів. Чверть місць у них передбачалася для інтелігенції.

Друкованим органом української фракції був «Український вісник». М. Грушевський також підготував декларацію про автономію України, яку від імені УДГ мало бути проголошено з трибуни 1-ї Держ. думи. Але 8 липня 1906 року Дума була розпущена.

Подальша доля більшості селянських депутатів була складною. Багато з них зникли без вісті, іншім довелось переховуватись, хтось потрапив до психлікарні, багатьох побили до півсмерті або спалили будинки.

ІІ Державна дума

1907 року були проведені вибори до II Державної Думи. З 518 депутатів 65 були соціал-демократами (у І Думі — 18), 157 — трудовиками (разом з есерами) порівняно з 94 у І Думі. Серед 102 депутатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій, по 11 кадетів і соціал-демократів (в тому числі 6 членів Спілки, 3 меншовики, 1 більшовик, 1 представник УСДРП). За соціальним станом українські губернії були представлені 16 поміщиками, 4 священиками, 17 інтелігентами, 59 селянами і 6 робітниками. Як і в І Думі, тон задавали селянські депутати.

У ІІ Держ. думі (20.ІІ - 3.VI 1907 р.) українські депутати також об'єдналися в громаду, що налічувала 47 членів. Громада видавала часопис «Рідна справа. Вісті з Думи» (квітень - червень 1907). В ньому друкувалися промови членів Думи, заяви громадян, в яких ставилася вимога автономії України, запровадження місц. самоврядування, запровадження укр. мови у школі, суді та церкві, утворення кафедр укр. мови, літератури та історії в університетах. На думку членів укр. фракції, зокрема сел. депутатів, ці завдання мали вирішуватися законод. шляхом послідовного реформування держ. устрою, екон. та соціальних відносин.

Громада вимагала надати Україні в її етнографічних межах політичну автономію, запровадити українську мову в школах, судових і адміністративних органах. Щодо головного питання революції — аграрного — в громаді не існувало єдиної думки. Кадетські депутати відстоювали передачу частини поміщицьких земель селянам за викуп, а селянські підтримували трудовиків — конфіскацію поміщицьких земель і націоналізацію всієї землі. Для висвітлення своєї діяльності в Думі громада заснувала друкований орган — журнал «Украинский вестник», в якому співробітничали М. Грушевський, І. Франко, М. Туган-Барановський.

У складі української фракції ІІ Думи було 47 осіб. Серед них М. Долгополов, Б. Сайко, А. Гриневич, В. Хвіст, С. Нечитайло, Нумчак, Рубіс, Вовк-Карачевський, В. Сахно, Є. Чигирик, С. Матвіїв, П. Мороз та ін. Під час роботи Думи було прийнято рішення про вихід членів української фракції з усіх інших думських партійних об'єднань. Передчасний розпуск II Думи перервав процес формування української фракції.

У II Думі українська фракція виступила з декларацією, створеною на базі програми УДРП. Поряд з загальнодемократичними вимогами свободи слова, друку, амністії політичним в'язням тощо проголошувалася необхідність надання автономії Україні, українізації шкільної освіти. 3 червня II Державну Думу було розігнано.

ІІІ та IV Думи:

З червня 1907 р. Микола II видав новий виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі Думи поміщикам і представникам буржуазії. У III і IV Думах офіційно українських фракцій не було. Причиною цього став антидемократичний виборчий закон, прийнятий урядом П. Столипіна, репресивна політика центральної та місцевої адміністрації щодо всіх демократичних, національних партій, тиск на виборців під час голосування. Серед депутатського корпусу 29 депутатів чітко позиціонували себе як захисники національних інтересів України. Однак такої кількості виявилося замало для створення у Державній Думі самостійної української фракції.

Однак, існувала неформальна група українських депутатів. А на засіданнях III і IV Дум обговорювалися питання про українську мову і виділення Холмщини в окрему російську губернію. В III Думу за підписом 37 депутатів було подано законопроект про запровадження української мови у початковій школі паралельно з російською, видання підручників та книжок з урахуванням українських умов, використання української мови в сільських судах. Проте він не був прийнятий. У лютому 1914 р. у доповіді міністру внутрішніх справ полтавський губернатор Багговут рекомендував залучати в українських губерніях на посади вчителів, інспекторів, ректорів, священиків тільки великоросів; звільняти з посади усякого вчителя, який виявляє прихильність до українського; субсидувати газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі для боротьби проти українців; викорінювати використання назв «Україна», «український», доводити, що «Україна» — це просто окраїна держави в минулі часи тощо.

Для посилення антипольської та антиукраїнської політики III Дума прийняла закон про виділення Холмщини. Ним передбачалось територію з українським населенням відокремити в губернію. На думку авторів проекту, цей крок підривав польський вплив і полегшував асиміляторську політику російського уряду щодо українців.

В Четвертій Думі існувала група українських депутатів, одним з лобістів якої був Михайло Родзянко. На захист українців виступили представники різних політичних сил, зокрема конституційний демократ П. Милюков, трудовик В. Дзюбинський, соціал-демократ Г. Петровський. Було порушене питання про автономію України, яке здобуло підтримку з боку відомих політичних діячів, депутатів О. Керенського, П. Милюкова, Г. Петровського, А. Шингарьова. Професор С. Іванов вимагав заснування українознавчих кафедр в університетах, а єпископ Никон — введення української мови у школах.

ДЖЕРЕЛА:

Енциклопедія політичної думки / Пер. з англ. за ред. Н. Лисюк. — К., 2000; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К., 2000.