Політологічна енциклопедія Книга VІІI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Українська Народна Республіка (УНР) часів Директорії

Українська держава, що існувала у 1917 - 1920 рр. на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею у Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, населених переважно українцями. До квітня 1918 р. очолювалася Центральною Радоюна чолі з Михайлом Грушевським. Після грудня 1918 р. — Директорією, усунувши від влади гетьмана Павла Скоропадського.

Проголошена 7 листопада 1917 р., після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 р., після українсько-радянської війни, проголошена незалежною державою.

У квітні 1918 р. серед керівників Німецької імперії здобуває популярність Павло Скоропадський. 29 квітня 1918 р. було здійснено державний переворот, наслідком якого був прихід Скоропадського до влади і встановлення Української Держави замість УНР.

До березня 1918 р. користувалася міжнародною підтримкою Німецької імперії. Після поразки останньої у Першій світовій війні опинилася у міжнародній ізоляції. Проводила внутрішню політику, спираючись на соціалістичну популістичну ідеологію.

22 січня 1919 р. об'єдналася із Західноукраїнською Народною Республікою.

Ліквідована після поразки українських визвольних змагань 1917 - 1920 рр. У 1921 р. територія республіки була анексована за результатами Ризького договору 1921 р. між Польщею, з одного боку, та Радянською Росією і також, формально, її маріонеткою УРСР з другого.

Протягом 12 листопада 1920 - 22 серпня 1992 рр. Уряд республіки перебував у вигнанні, а потім передав свої повноваження уряду незалежної України.

Плакат 1917 р.: «Своїй хаті своя правда і сила, і воля»

23 лютого (8 березня) 1917 р. у Петрограді, столиці Російської імперії, спалахнула Лютнева революція. 2 (15) березня 1917 р. Микола II зрікся престолу, а на місці імперії виникла Російська республіка. У країні встановилося двовладдя. З одного боку замість старого центрального уряду постав Тимчасовий уряд. Він виступав за продовження Першої світової війни, примат приватної власності і демократизацію Росії за західним зразком. З іншого боку у регіонах сформувалися Ради робітничих і солдатських депутатів. Вони вимагали припинення війни, ліквідацію приватної власності, передачі землі селянам, встановлення соціалістичного ладу.

Плакат 1917 р.: «Згинуть наші воріженьки як роса на сонці, запануєм і ми браття у своїй сторонці!..»

Поштова марка

Російська революція стала імпульсом для розвитку українського національного руху. 4 (17) березня 1917 р. у Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР) — представницький орган політичних і громадських організацій міста. 7 (20) березня року було обрано її керівний склад на чолі з істориком Михайлом Грушевським. 19 березня (1 квітня) 1917 р. у Києві пройшла 100-тисячна українська маніфестація, на якій було висунуто вимогу національно-територіальної автономії для України. Цю ідею підтримали з'їзди українських партій — Товариства українських поступовців 25 (12) - 26 березня (13 квітня); майбутня Української партії соціалістів-федералістів), Української партії соціалістів-революціонерів 4 (17) - 5 (18) квітня), Української соціал-демократичної робітничої партії 4 (17) - 5 (18) квітня). Паралельно з цим, протягом березня - квітня, у регіонах України йшов процес формування Рад.

6 (19) квітня - 8 (21) квітня 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, на якому Центральна рада була перетворена на головний представницький орган політичних і громадських організацій України. Конгрес постановив добиватися національно-територіальної автономії українців у складі федеративної та демократичної Росії. Центральна Рада була поповнена депутатами від різних регіонів і суспільних класів, і стала виконувати функції тимчасового українського парламенту.

У травні 1917 р. була заснована Українська демократично-хліборобська партія, що стояла на позиціях негайного проголошення незалежності України.

У травні Центральна Рада розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про визнання автономії України та визначення її кордонів. Проте українські вимоги були проігноровані. Через це 10 (23) червня 1917 р. Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України у складі Росії: «Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори».

Універсал був оприлюднений на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді й здобув популярність Центральній раді. Остання сформувала 15 (28) червня 1917 р. тимчасовий український уряд — Генеральний секретаріат, очолюваний Володимиром Винниченком. Він розпочав нові переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо визнання самопроголошеної автономії.

Після окупації більшовиками Харкова, 11 (24) грудня 1917 р., український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії. 28 грудня 1917 - (10 січня 1918) р. Українська делегація, очолювана Всеволодом Голубовичем, а згодом Олександром Севрюком, приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнами Четверного союзу та більшовиками. Українці домагалися закінчення Першої світової війни на українській ділянці фронту. Також обговорювалося питання про входження Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини й Підляшшя до складу Української Народної Республіки, або утворення з цих земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.

Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня 1918 р. Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української».

27 січня 1918 (9 лютого 1918) р. Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою у кордонах окресленими ІІІ Універсалом. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання до неї Холмщини і Підляшшя, а також утворення у Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині: 60 млн пудів хліба, 2,75 млн пудів м'яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції.

09.02.1918 р. — Українська Центральна Рада підписала Берестейський договір, яким Україну як незалежну державу було визнано державами Четверного союзу та РРФСР. Радянська Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громад, установ УНР, укласти з нею мирний договір.

У порушення домовленостей з РРФСР у березні у Харкові проголошується створення сателітної УСРР. У той же день Центральна Рада була евакуйована із захопленого більшовиками Києва. Німецько-австрійські окупаційні сили, на введення яких у тому же договорі погодилась Центральна Рада, швидко вигнали Військові формування УСРР за кордони, встановлені договором.

20.02.1918 р. — Законодавча Рада Самостійної Кубанської Народної Республіки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до УНР.

29.04.1918 р. — Гетьманський переворот 1918 р. За гетьманського уряду назву УНР було замінено назвою Українська Держава, Українську Центральну Раду розпущено.

14.12.1918 р. — Антигетьманське повстання 1918 р. За Директорії відновлено назву УНР. Трохи до цього німецько-австрійська окупація скінчилася внаслідок поразки цих держав у Першій світовій війні. Після цього розгорнулася друга україно-російська війна між урядами Радянської Росії та Директорією УНР.

18.01.1919 - 21.01.1920 рр.— Делегація УНР бере участь у Паризькій мирній конференції Антанти, яка вирішує майбутнє спірних земель європейських держав, що програли у Першій світовій війні. УНР намагалась отримати міжнародне визнання, але це суперечило позиції Великобританії, що підтримувала ідею «єдиної та неподільної Росії», та Франції, що намагалася посилити Польщу за рахунок західноукраїнських земель для того, щоб припинити просування на Захід більшовизму. Певні побоювання західних держав були пов'язані з неспроможністю УНР організувати велику регулярну армію та поширенням соціалістичних ідей у стані керівництва. УНР не було офіційно визнано, натомість Польща отримала масштабну військову допомогу, яка частково була задіяна проти Української галицької армії.

22.01.1919 р. — внаслідок договору між керівництво УНР та ЗУНР, юрисдикція УНР поширена також на західні українські землі колишньої Австро-Угорщини (Акт Злуки), хоча уряд ЗУНР (ЗОУНР) продовжував автономно існувати. Через декілька місяців потому внаслідок постійних конфліктів з Польщею, РРФСР, Румунією, а також білогвардійцями та махновцями, територія, що контролювалася УНР, становила невеликий район навколо Кам'янця-Подільского (трикутник смерті).

23.1.1919 р. — розпочав роботу Трудовий конгрес України — вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР.

23.1.1919 р. — Трудовий конгрес України затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу.

28.1.1919 р. — делегати ТКУ схвалили текст резолюції про владу, внесеної Сергієм Бачинським (узгоджений з делегацією ЗО УНР, більшістю фракції УПСР та Селянської спілки) як проект тимчасової конституції України. У цьому документі оголошувалось про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу через наступ російських військ на Київ. До наступної сесії Конгресу верховна влада і оборона держави доручались Директорії УНР, доповненої представником від Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Закарпаття; до складу Директорії увійшов Президент УНРади ЗУНР Є.Петрушевич). Закони, видані Директорією УНР, мали затверджуватись найближчою сесією Трудового конгресу. Виконавча влада мала належати Раді народних міністрів, яка призначалася Директорією і була підзвітна Трудовому конгресу (на час перерви засідань Директорії УНР). Окремо в універсалі підкреслено потребу негайної всенародної боротьби за самостійну УНР проти інтервенції радянської Росії. ТКУ затвердив Універсал «До українського народу», ноту «До народів світу», в якій заявлено право українського народу бути представленим на Паризькій мирній конференції 1919 - 21, та протест проти російського більшовицького наступу на Україну, відозву до армії УНР.

30.08.1919 р. — українська армія визволила Київ, водночас зі сходу до якого просувається Добровольча арміяге нерала Денікіна. Спроба домовитись щодо спільних узгоджених дій УНР та Білої Росії проти більшовиків не вдалася через великодержавницьку шовіністичну позицію. Армія УНР відійшла на захід, а Добровольча армія розгорнула невдалий наступ на Москву, який завершився повною поразкою білого руху та подальшим відступом Добровольчої армії до Криму.

Взимку 1919 р. війська Червоної армії взяли під контроль переважну частину території Наддніпрянської України.

Під тиском обставин, для того, щоб мати союзника у боротьбі з більшовиками, прагнучи встановити відносини з Річчю Посполитою, 2 грудня 1919 р. через дипмісію у Варшаві уряд УНР на чолі з Андрієм Лівицьким підписав декларацію щодо західних кордонів країни з польським урядом, за яким Східна Галичина тимчасово входила до складу Польщі, остаточне вирішення питання кордону на Волині покладалось на Мирову конференцію в Парижі.

На підконтрольній території відновлено УСРР, що стала формально незалежною державою.

12 - 31 травня 1920 р. провадилася мобілізація в Могилівському, Ямпільському та частині Ново-Ушицького повіту — до Дієвої армії УНР. На 1 червня вона нараховувала 955 старшин та 8180 козаків.

Нині представники Росії відверто визнають, що проголошена 22 січня 1918 р. незалежна Українська Народна Республіка була завойована Червоною армією у 1920 р.

25.04.1920 р. — УНР укладає військовий союз з Польщею, за умови поновлення самостійної української держави (без Галичини, яка повинна була увійти до Польщі на правах автономії), після чого починається спільний широкий наступ проти Червоної Армії. У квітні було взято Київ, але вже до серпня наступ повністю відбито і війська Червоної Армії відкинули польські війська під Варшаву. Фактичне існування УНР на українських землях було припинено. Директорія й уряд УНР виїхали у еміграцію до Польщі, яка надавала їм фінансову підтримку (див. Екзильний уряд УНР).

18.03.1921 р. — Після «дива на Віслі» і катастрофи Радянської Армії РРФСР, УСРР й Польща підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений до переговорів. Незабаром уряд ЗОУНР також було формально розпущено.

Уряд Української Народної Республіки в екзилі

1939 - 1940 рр. — уряд УНР переїхав до Франції.

1947 - 1992 рр. — створена і діяла Українська Національна Рада як перед парламент екзильного Державного Центру УНР, що продовжив традиції самостійного республіканського уряду України.

22.08.1992 р. — Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 р., є правонаступницею Української Народної Республіки (УНР).

Стаття у Нью-Йорк Таймс у лютому 1918 показує території колишньої Російської Імперії, що на них заявила права Українська Народна Республіка

УНР — сторона у підписанні мирного договору у Брест-Литовську, попереднього перемовного процесу тощо. В зазначеному договорі визнавалась de jure Українська Народна Республіка, встановлювались її державні кордони, було закріплене рішення про початок проведення в повному обсязі дипломатичних, торговельних, політичних відносин між УНР й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Важливим було й те, що не тільки зміст, але й сама форма договору (підкреслення у преамбулі миролюбної ініціативи уряду УНР, визнання автентичності українського тексту договору та інше) виводили Українську державу на міжнародну арену як повноцінного суб'єкта міжнародного права.

У результаті міжнародного визнання, Україна у 1917 - 1920 рр. постала як реально чинний суб'єкт міжнародного права. її міжнародна правосуб'єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних та консульських відносин.

Щоправда, існували певні складності в реалізації України як повноправного міжнародного суб'єкта.

В першу чергу, це пояснюється внутрішніми проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовнішньою інтервенцією, що врешті-решт призвело до руйнації України. Проте підвалини, закладені міжнародною діяльністю Української держави у 1917 - 1920 рр., сприяли розвитку міжнародно-правового статусу сучасної України, яка з проголошенням незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародного права.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський

Голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко

Українська Центральна Рада (Парламент) (04.03.1917 - 29.04.1918 рр.)

Голова ЦР — Грушевський Михайло Сергійович (04.03.1917 - 29.04.1918 рр.)

Заступники: Науменко Володимир Павлович (04.03.1917 - 08.04.1917); Єфремов Сергій Олександрович; Винниченко Володимир Кирилович (08.04.1917 - 15.06.1917).

Президія ЦР (06.07.1917 - 29.04.1918) — діяла між сесіями ЦР

Голова — Грушевський Михайло Сергійович

Заступники: Шраг Микола Ілліч; С. Веселовський; Ніковський Андрій; Крижанівський Федір.

Секретарі: Постоловський Антін Олександрович; Я. Левченко; Чикаленко Левко Євгенович; Чечель Микола Флорович.

Виконавчий орган — Генеральний Секретаріат (15.06.1917 - 22.01.1918)

Голова ГС — Винниченко Володимир Кирилович (15.06.1917 - 16.07.1917; 16.07.1917 - 30.01.1918)

Виконавчий орган — Рада Народних Міністрів (22.01.1918 - 29.04.1918)

Голова Уряду (прем'єр-міністр) — Голубович Всеволод Олександрович (30.01.1918 - 24.03.1918)

Міністри: Голубович Всеволод Олександрович — міністр закордонних справ; А. Немоловський — міністр військових справ; Христюк Павло Оникійович — міністр внутрішніх справ; С. Перепелиця — міністр фінансів; Сокович Євген — міністр шляхів; Ковалевський Микола — міністр продовольчих справ; Н. Григоріїв — міністр освіти; Терниченко Аристарх Григорович — міністр земельних справ; Ткаченко Михайло Степанович — міністр судових справ; Антонович Дмитро Володимирович — міністр морських справ

Голова Уряду (прем'єр-міністр) — Голубович Всеволод Олександрович (24.03.1918 - 29.04.1918)

Міністри: Ткаченко Михайло Степанович — міністр внутрішніх справ; Шелухін Сергій Павлович — міністр судових справ; Микола Ковалевський — міністр земельних справ; С. Коліух — міністр продовольчих справ; Михайлів Леонід Дмитрович — міністр праці; Микола Любинський — міністр закордонних справ; Сокович Євген — міністр шляхів; П. Климович — міністр фінансів; Т. Сидоренко — міністр зв'язку; І. Фещенко-Чопівський — міністр торгівлі та промисловості; Жуковський Олександр Тимофійович — міністр військових справ; Лотоцький Олександр Гнатович — міністр державного контролю; Вульф Лацький — міністр єврейських справ.

Державний секретар — Христюк Павло Оникійович 1918 - 1920 рр.

Директорія УНР (26.12.1918 - 18.11.1920 рр.)

Форма правління

Від самого початку існування УНР була парламентською республікою, що сповідувала принцип децентралізації влади та стояла на демократичних засадах розбудови держави. Через постійну боротьбу, що точилася між представниками різних партій та політичних сил, простежити фактичні функції того чи іншого владного органу не завжди є можливим. Доказом того, що системою правління УНР періоду 3 березня 1917 - 29 квітня 1918 рр. була саме парламентська поліархія є те, що саме Центральна Рада визнавалась головним владним органом, а Генеральний Секретаріат був їй підзвітний.

Більш-менш чітко форму правління та владні інститути було окреслено у Конституції 1918 р. У конструюванні державних структур Конституція чітко проводить принцип розподілу влади. Всенародні збори було визнано носієм верховної влади в УНР. їм мала належати вища законодавча влада в країні, право формувати органи виконавчої та судової влади. Збори мали обирати загальним, рівним, прямим, таємним, пропорційним голосуванням у розрахунку: один депутат на 100 тисяч осіб. Згідно зі ст. 24 Конституції, вища виконавча влада в країні належалаРаді Народних Міністрів, що формувалася головою парламенту. Уся Рада в цілому та кожен міністр окремо несли політичну відповідальність перед Всенародними Зборами. Отож, Конституція передбачала формування парламентом підзвітної

виконавчої влади та достатньо чіткого розподілу повноважень між гілками влади. Усі ці риси характерні саме для парламентської республіки (за винятком суміщення головою парламенту посад голови уряду і глави держави — це було зроблено спеціально для вшанування ролі М. Грушевського.

Найвищим судовим органом призначили Генеральний суд УНР, який був також найвищою касаційною інстанцією для всіх судів держави. Місцевими органами влади стали виборні ради й управи громад, волостей і земель.

Законодавча та виконавча влада (УНР УЦР 3 березня 1917 - 29 квітня 1918)

3 березня 1917 р. на зборах представників українських організацій і угруповань було засновано Центральну Раду. Початковим оформленням органу займався організаційний комітет у складі В. Науменка, Д. Дорошенка, В. Антоновича, І. Стешенка, О. Степаненка, М. Міхновського та В. Павленка. До проводу (президії) Центральної Ради увійшли М. Грушевський (голова), М. Науменко, Д. Антонович, С. Веселовський та П. Коваль, а також голови новостворених дев'яти комісій, які були засновані на зразок окремих міністерств. Було сформовано деякі комісії: фінансову, правничу, шкільну, агітаційну, редакційну, друкарських справ, маніфестаційну, інформаційне бюро та прес-бюро. На етапі створення, справами Центральної Ради керувала Управа, про склад і обв'язки якої точних відомостей не залишилося. Центральну Раду було закладено за зразком російських «комітетів об'єднаних громадських організацій», але, на відміну від російського аналога, УЦР мала стати всеукраїнським центром державної влади.

Першим підсумковим документом, що мав на меті регламентацію діяльності Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 p., що юридично закріплював чинний на той час порядок. «Наказ» визначав повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів.

Керівництво поточною роботою в міжсесійний період було покладено на Комітет (Виконавчий комітет) Української Центральної Ради. Його було утворено 8 квітня 1917 р. на перших загальних зборах центральної Ради. Комітетом обиралися голови різних комісій Центральної Ради, її секретарі, формувався порядок денний сесій УЦР, складалися проекти найважливіших рішень, він керував фінансами та листувався із провінцією. Для вирішення окремих справ і підготовки питань на розгляд сесії були створені постійні і тимчасові комісії.

Спочатку Комітет складався з 20 осіб (президія — голова і два його заступники та 17 членів). На кінець квітня 1917 р. його склад збільшився до 33 осіб. Після створення Генерального секретаріату Комітет не було ліквідовано.

Членство Комітету ті його повноваження визначала Постанова УЦР від 28 червня 1917 р. «Про компетенцію й склад Комітету Української Центральної Ради». Постанова визначала Комітет постійно діючим виконавчим органом із законодавчими функціями. Чергові збори органу відбувалися раз на тиждень. Склад Комітету визначався у 40 осіб (22 — від фракцій Центральної Ради, 9 — від президії Центральної Ради, 9 від — від пленуму; по 3 — від кожної з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів).

Після прийняття 10 червня 1917 р. І Універсалу, який проголосив автономію України, Комітет Центральної Ради 15 червня ухвалив «організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними й іншими в межах України й виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються». 26 червня 1917 р. V сесія Центральної Ради ухвалила резолюцію, де Генеральний секретаріат названо «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою».

Зі створенням Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком, як виконавчого органу Української Центральної Ради, для здійснення діловодних операцій в апараті управління на перших порах було сформовано 8 підрозділів (генеральних секретарств. Восьмим підрозділом став секретаріат (згодом — генеральне писарство) на чолі з П. Христюком. 15 липня 1917 р. Комітет Центральної Ради своєю постановою затвердив оновлений склад Кабінету В. Винниченка. 16 липня 1917 р., відповідно до домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада затвердила «Статут Вищого Управління Україною».

3 листопада 1917 р. уряд Центральної Ради у своїй декларації під титулом «Від Генерального Секретаріату України» ультимативно підпорядкував собі всі державні та адміністративні служби і фактично оголосив себе єдиною і вищою виконавчою владою на теренах колишньої підросійської України: «Всім установам, інституціям, урядовим особам наказується всі накази та доручення Генерального Секретаріату виконувати точно і швидко».

Після проголошення УНР для підвищення ефективності власної діяльності Генеральний секретаріат пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому Секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо). В УНР була створена система центральних органів виконавчої влади (генеральні секретарства, а після проголошення державного суверенітету — народні міністерства).

У період 7 листопада 1917 - 11 січня 1918 р. секретарства отримали статус центральних органів виконавчої влади УНР і процес їх організації значно прискорився. Головною ланкою в їх структурі стали департаменти, які поділялись на відділи та столи. Проблему матеріально-технічного забезпечення секретарств уряд вирішував за допомогою централізації цього процесу, а також шляхом реквізицій. У період з 11 січня до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. було здійснено ряд спроб пристосувати систему центральних органів виконавчої влади до потреб суверенної держави. У міністерствах були створені нові департаменти, деякі — передані до інших відомств. Планувалося створити нове міністерство постачання і торгу, скасувати Генеральне писарство, уточнити структуру міністерств, уніфікувати штатні розклади, встановити єдині оклади співробітників.

Управління на місцях (3 березня 1917 - 29 квітня 1918)

У березні 1917 р. розпочалася масова ліквідація колишніх місцевих управ. Замість старих волосних управ утворювалися волосні та сільські виконавчі громадські комітети — органи Тимчасового уряду.

У період між укладенням І та ІІ Універсалів, УЦР та Генеральний Секретаріат окреслили загальні принципи політики щодо органів місцевого управління. у І Універсалі зазначалось «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію». Установи передбачалось реформувати шляхом демократизації й українізації та підпорядкувати їх Генеральному секретаріатові. При цьому, де-факто, органи місцевого самоврядування лишились сам на сам зі своїми проблемами[22]. Лише 1 листопада в усі губернії України, місцеві Ради, армійські комітети було розіслано телеграми голови Генерального секретаріату В. Винниченка про перехід усієї влади до Центральної Ради із зобов'язанням їх виконувати накази тільки Генерального секретаріату. Фактично створення системи українських органів місцевої влади розпочалося з укладення ІІ Універсалу ЦР, що зобов'язав «правительство додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, вибраних з місцевих людей». Генеральне секретарство внутрішніх справ на місцях представляли губернські та повітові комісари, місцеве самоврядування — земства та міські думи. Продовжували своє існування також інші установи, створені ще за часів царату та Тимчасового уряду.

Період від 11 січня 1918 р. до гетьманського перевороту 29 квітня характеризувало те, що Рада Народних Міністрів відмовилася від залучення до місцевого управління громадських організацій і затвердила політику «твердої влади»: віднині опорою центру на місцях були установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам, а повноваження регіональним представницьким органам не делегувались.

Судова влада

Із самого початку свого існування Центральна Рада здійснила спробу на законодавчому рівні закріпити засади судоустрою в Україні. Зокрема, 10 листопада 1917 р. її робочий орган Мала Рада ухвалила Закон про формулу судочинства, відповідно до якої «суд твориться іменем Українського народу».

15 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон «Про утворення Генеральний Суд УНР». Цей найвищий орган судової влади складався з трьох департаментів: цивільного, карного (кримінального) і адміністративного. Створення адміністративного департаменту знаменувало собою, за прикладом Російської республіки після Лютневої революції створити адміністративну юстицію. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження щодо затвердження Генерального Суду на основі Конституції регулювалися Упорядженням судових установ Російської імперії.

При Генеральному Суді утворювалася прокураторія. Передбачалося, що організаційне керівництво судами мало здійснюватися Секретаріатом судових справ (тодішній аналог Міністерства юстиції).

Правовий статус Генерального Суду УНР було закріплено Конституцією УНР, прийнятою мало не в останній день функціювання Центральної Ради — 29 квітня 1918 р.

Таким чином, формування судової системи незалежної Української Народної Республіки розпочалося з найвищого органу — Генерального Суду і ним і скінчилося, оскільки задля формування регіональних і місцевих органів не вистачило часу і можливостей. У короткий період існування Гетьманату в Україні діяла змішана судова система, що складалася із судів, утворених у попередні часи, і реорганізованого Гетьманом Генерального Суду.

Існування цього Суду було передбачено статтею 42 Закону «Про гетьманську владу».

Генеральний Суд визнавався охоронцем і захисником народу як вищий суд України у справах судових і адміністративних. Судячи з назви тут ішлося не про адміністративні справи, що розглядались у судовому порядку, а про діяльність органів виконавчої влади.

Збройні сили

5 (18) - 8 (21) квітня 1917 р. У Києві пройшов І Всеукраїнський військовий з'їзд. Він обрав Військовий Генеральний комітет як найвищий керівний орган для організації української армії. Головою комітету було обрану цивільну особу — публіциста Симона Петлюру. 18 квітня (1 травня) 1917 р. була сформована перша українська військова частина — 1-й український полк імені Богдана Хмельницького.

3 (16) - 7 (20) жовтня 1917 р. у Києві пройшов Всеукраїнський з'їзд представників Вільного козацтва. Головним отаманом козаків було обрано генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.

Синьожупанники

Січові Стрільці

Армія: Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козачий полк; Гайдамацький кіш Слобідської України; Січові Стрільці; Запорізький корпус; Чорні запорожці; Сірожупанники; Синьожупанники; Третя Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР; Степова Дивізія; Поліська Січ; Спільні Військові Юнацькі Школи; Українська Галицька Армія.

Флот: Військово-морські сили УНР; Морська піхота УНР; Торгівельний флот УНР.

Релігія: Українська автокефальна православна церква; Російська православна церква.

ДЖЕРЕЛА:

Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К., 2000