Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Британська Співдружність

БРИТАНСЬКА СПІВДРУЖНІСТЬ (до 1947 р. — Британська співдружність націй) — об'єднання Великобританії і її колишніх колоній, які здобули незалежність, які визнають британського монарха як символ вільного єднання. Співдружність націй не є політичним союзом, а є міжурядовою організацією. Станом на 14 лютого 2016 р. налічує 53 чл.

Співдружність націй діє на засадах спільних цінностей та цілей, проголошених у Сінгапурській декларації.

Серед цих цінностей та цілей проголошені демократія, права людини, справедливе правління, верховенство закону, свобода особи, рівноправність, вільна торгівля, врахування багатосторонніх інтересів та мир у всьому світі.

Діяльність Співдружності здійснюється через постійний Секретаріат Співдружності, на чолі якого стоїть Генеральний секретар та через зустрічі глав урядів держав-членів, що відбуваються кожні два роки. Символом асоціації виступає Глава Співдружності націй, обов'язки якого наразі виконує королева Єлизавета II. Обов'язки Глави Співдружності церемоніальні. Єлизавета II, водночас, незалежно від своїх обов'язків Глави, є також монархом шістнадцяти держав-членів, відомих як Королівства Співдружності.

Формально держави-члени Співдружності не вважаються чужоземними одна щодо іншої, тому дипломатичні місії у цих країнах визначаються не як посольства, а як «високі комісії».

Окрім урядової організації існує низка неурядових організацій, що об'єднують представиників країн Співдружності. Сукупність цих організацій відома під назвою Сім'я Співдружності. Міжурядовий Фонд Співдружності здійснює над цими організаціями опіку. Одна з цих організацій опікується проведенням Ігр Співдружності.

Статус членів організації: дійсні члени організації; колишні члени організації (Ірландія, Зімбабве, Гамбія); призупинене членство (Фіджі); залежні території членів організації.

Британська Співдружність націй прийшла на зміну Британській імперії, яка з початку ХХ ст. почала поступово втрачати свої колонії.

Вперше словосполучення «співдружність націй» вжив лорд Розбері після своїх відвідин Австралії у 1884 р., відзначаючи, що Британська імперія змінюється, деякі колонії набувають дедалі більшої незалежності. Конференції британського та колоніальних прем'єр-міністрів проводилися періодично починаючи з 1887 р., а з 1911 р. вони отримали статус «Імперських конференцій». Саме з цих імперських конференцій розвинулася Співдружність.

Спочатку втратили характер колоній населені переважно британськими колоністами заморські території. Статус домініону, тобто самоврядної території отримали Канада — з 1867 р., Австралійський Союз — з 1901 р., Нова Зеландія — з 1907 р. Згодом домініонами стали Цейлон (тепер — Шрі Ланка) та деякі інші колонії з місцевим населенням. У 1931 р. окремим парламентським актом замість терміну «імперія» запроваджувалося поняття Співдружність. Утворювалася Британська співдружність націй, тобто союз формально рівноправних держав, заснований на «спільній відданості короні». У 1949 - 1952 рр. у організаційних структурах Співдружності відбулися істотні зміни, спрямовані на утвердження суверенітету його членів. З назви Співдружності випало визначення «Британська», а принцип відданості короні перестав бути обов'язковим. Від 1965 р. керівним органом Співдружності націй стали конференції її членів. При генеральному секретарі Співдружності став функціонувати постійний секретаріат. Він взяв на себе функції, що виконував раніше кабінет міністрів Великої Британії та ліквідоване після утворення секретаріату міністерство у справах Співдружності.

Британська імперія почала еволюціонувати ще з часів Декларації Бальфура, що була проголошена на Імперській конференції у 1926 р. й була формалізована у декларації Вестмінстерського статуту 1931 р.

У часи правління королеви Єлизавети ІІ завершився розпад Британської імперії — і повністю формалізувалася Співдружність Націй, яка об'єднала більшість колишніх британських володінь. Тепер головною роллю голови Співдружності, якою зараз є королева, стала необхідність підтримувати зв'язки країн Співдружності між собою та з колишньою метрополією. Королева часто грала важливу роль у відновленні порушених відносин із країнами Співдружності та згладжуванні протиріч.

У 2007 р. були виявлені секретні документи, що свідчать про те, що у 1956 р. французький прем'єр Гі Молле та британський прем'єр Ентоні Іден обговорювали можливість союзу Великобританії та Франції. При цьому не виключалося, що Єлизавета ІІ може стати головою держави у Франції.

Як конституційний монарх, Єлизавета ІІ не має висловлювати публічно свої політичні симпатії чи антипатії. Вона завжди виконувала це правило, діючи непублічно — через це її політичні погляди залишаються нез'ясованими. Але існують свідчення, що королева схиляється до точки зору так званої «однієї нації». Під час урядування Маргарет Тетчер було відомо, що королева бентежилася, що її політика може призвести до серйозних соціальних проблем. Відомо, що Маргарет Тетчер якось сказала: «Проблема у тому, що королева належить до того типу жінок, які можуть проголосувати за соціал-демократичну партію».

ДЖЕРЕЛА:

Крылова Н. С. Содружество наций: полит.-прав, проблемы. М., 1991.; Даниленко В. И. Современный политологический словарь. — М., 2000.; А. Лебедєв Нариси британської зовнішньої політики. (60 - 80-ті роки.) — М.: Міжнар. відносини, 1988.