Політологічна енциклопедія Книга VІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Токвіль Алексіс Шарль Де

ТОКВІЛЬ АЛЕКСІС ШАРЛЬ ДЕ (29 липня 1805 - 16 квітня 1859 рр.)

Французький державний діяч, історик, суспільствознавець. Був захисником демократії та свободи, вважається одним з чільних теоретиків демократії та лібералізму. Був також прихильником французького колоніалізму.

Народився в аристократичній сім'ї. Батько — Ерве-Бонавентюр Клерель де Токвіль. Мати — Луїза Ле Пелетьє де Розанбо, внучка Малероба, своячка Шатобріана. Старші брати Іполіт і Едуард. Навчався у Меці, вивчав право у Парижі. Після подорожі по Італії і Сицилії (де він написав «Подорож на Сицилію»). У 1827 р. був призначений на юридичну посаду у Версалі, де познайомився із Гюставом-де-Бомоном.

У 1831 р., разом із Бомоном, отримав відрядження до Сполучених Штатів для вивчення там пенітенціарної системи. Подорож тривала близько року і після повернення Токвіль видав книгу «Демократія в Америці». Книга стала чи не головним напрацюванням вченого. Робота витримала кілька видань і була перекладена практично на всі європейські мови.

У 1835 р. одружився на англійці Мері Мотлі. Дітей не було. У 1837 р. висунув свою кандидатуру у депутати, але зазнав невдачі. Проте у 1839 р. все таки був обраний, однак у палаті не посів провідного місця. Головним чином працював у комісіях та рідко з'являвся біля трибуни. Голосував, як правило, з конституційною лівою партією проти міністерства Гізо, але, по суті, не належав до жодної партії.

22 липня 1839 р Токвіль у якості доповідача комітету з рабовласництва виступив за негайне звільнення рабів у всіх французьких колоніальних володінь. Доповідь опублікована брошурою Товариством за відміну рабства. 23 грудня 1841 р. Обраний академіком. У 1849 р. був обраний до законодавчих зборів і згодом став міністром закордонних справ у кабінеті Барро. На цій посаді намагався підтримати французький вплив в Італії, не обмежуючи незалежність папи, і домогтися для папської області необхідних внутрішніх реформ. У 1850 р. уряд Барро пішов у відставку.

У парламенті Токвіль продовжив боротися з політикою президента і у 1851 р. виступив із доповіддю про перегляд конституції, однак перегляд так і не відбувся. Брав участь в останній спробі чинити опір у мерії Х округу і був ув'язнений у Венсенській в'язниці, але швидко вийшов на свободу. Відірваний від політично діяльності, він віддається вивченню Великої Французької революції. Після кількох років архівних занять у різних містах Франції і навіть Німеччини, він видав у 1856 р. 1-й том «Старий порядок і революція». Він задумав видати тритомну працю, але смерть обірвала його задуми. З березня 1850 р. Хворів туберкульозом. Помер 16 квітня 1859 р. у Каннах. Похований у Токвілі в Нормандії.

Основа вчення Токвіля про державу і право — проблема свободи і рівності. Вона трансформувалася з лівоконституціоналістських переконань автора через конституційну монархію у визнання необхідності республіканського конституційного устрою. Демократію, як і соціальну рівність, Токвіль вважав небезпечною для індивідуальної свободи, тобто «шлюбом з розрахунку, необхідності, а не кохання», оскільки «голови свободи пришиті до тіла рабів». Прагнення до рівності — це всесвітній тривалий процес, який не залежить від волі людей, і його зупинити неможливо. Однак торжество рівності не є гарантією панування свободи, оскільки люди прагнуть жити в рівності та свободі, але завжди готові проміняти її навіть на «рівність у рабстві». Демократія — це поєднання рівності і свободи, але її основи підриває саме агресивний і привабливий характер рівності.

Під потужним впливом ліберальних постулатів Б. Констана, П. Руайє-Коллара, Ф. Гізо Токвіль обрав центральним пунктом своєї політико-правової концепції свободу людини. Аристократія як синонім нерівності віджила, стани поступаються класам, які урівнюються. Це об'єктивний і нестримний процес. Пригнічено феодальну еліту, розтоптано королів, з часом це очікує буржуазію. Причина такого руху історії полягає в превалюванні ідеї рівності над ідеєю свободи, готовності народів пожертвувати свободою заради збереження рівності, яка все більше підштовхує суспільство до партикуляризму (політичної роз'єднаності), егоїзму, деспотії. Прагнення до рівності породжує згубний індивідуалізм, звички і схильність керуватися лише власними бажаннями і волею, викликає невдоволеність будь-якою владою, спричиняє «демократичну анархію», політичний хаос.

Як результат таких процесів, з одного боку, виникає тенденція до незалежності, з іншого — до закріпачення. «Демократичний народ» сприймає лише прості і загальні правові та державницькі ідеї. Складні концепції поза його увагою, оскільки людям подобається відчувати себе великою єдиною нацією. Індивіди швидко позбавляються ідеї права і зосереджуються на «уявленні про всемогутній і єдиний для всього суспільства закон». Однаковість законів сприймається як найважливіша умова правильного державного правління. У минулому законодавець кожного індивіда наділяв різними обов'язками і правами, тепер — різних індивідів однаковими правами і обов'язками.

Наслідком такого врівноваження стає здрібнення, «нікчемніння особи» за рахунок «звеличення образу народу».

«Демократичний народ» має ґрунтовні уявлення про суспільні прерогативи, а інтереси особистості його майже не турбують. Владу у «державі рівних» все більше ототожнюють із суспільством і вважають не лише правом, а й основним обов'язком «вести кожного громадянина за руку». Гасла про незалежність верховної влади народу, яка теж має свої межі, забувають відразу після сформування державних органів, згадують лише перед виборами. Якщо державна влада відчуває посилення зневаги до себе з боку «демократичного народу», вона ухвалює нове звернення і все напруження знімає. Громадяни ж за демократії можуть часто ненавидіти конкретних представників влади, але вони «завжди люблять саму цю владу». Централізацію, всюдисущість, всемогутність державної влади, однаковість її законів Токвіль вважав найхарактернішими ознаками усіх сучасних йому політичних систем, оскільки люди в «епоху рівності» легко сприймають ідеї сильної централізованої влади.

Надмірне прагнення до рівності серед «демократичного народу», наголошував Токвіль, призводить до тиранії більшості. На участь у політичному житті в людей не вистачає ані сил, ані часу. Душі громадян заповнює політична апатія. «Епоха рівності» робить кожного незалежним і водночас беззахисним. Незалежність надає людині впевненості, підвищує почуття власної гідності, а беззахисність утверджує її у думці, що кожний розраховує лише на власні сили, оскільки всі, хто його оточує, «однаково слабкі і байдужі». Сусіди ненавидять один одного лише з тієї причини, що кожний з них вважає іншого рівним собі.

Люди у «демократичному суспільстві рівних» живуть за подвійними стандартами. Надмірний індивідуалізм — «зловісна хвороба демократії». Громадяни водночас «і горді, і по-рабськи догідливі»: презирливо ставляться до будь-якого начальника і принизливо улесливі до будь-якого пана-хазяїна. «Демократичні пристрасті» є наслідком не так прагнення до рівності, як її досягнення. Влада ж у цей час розширює сферу свого впливу, а громадяни працюють на цю владу, самі того не бажаючи. Так епоха демократії перетворюється на «епоху експериментів, нових ідей і авантюр», а чим старшим стає демократичне суспільство, тим більше централізується у ньому управління. Будь-який центральний уряд «закоханий в однаковість». Замість того щоб створювати закони для усіх людей, вів «підганяє всіх людей під один закон», знищує місцеве самоуправління, яке є наймогутнішим джерелом народного суверенітету; індивід потрапляє у повну залежність від влади; настає епоха «абсолютної тиранії народної більшості», яка надзвичайно посилюється під час війн і межує з єдиновладним деспотизмом.

Загальмувати процес переходу від демократії до деспотії революція не може, що доведено на прикладі Франції і багатьох інших країн. Свавілля рівності можна нейтралізувати лише мирним шляхом завдяки прагненню до свободи, яка нищить егоїзм, замінює матеріальні інтереси духовними потребами, гуртує людей. Найкращим союзником свободи у такій еволюції є релігія.

Для блокування негативного «буяння рівності» лише конституції замало. Потрібна не формальна, а реальна децентралізація влади. Для великої держави придатний тільки федеративний устрій. Школою правового і політичного виховання громадян має стати місцеве самоуправління. Найсильніший засіб «умиротворення рівності» — сильна і незалежна судова влада, яка є ефективною противагою владі адміністративній. Найвищі чиновники підлягають суду звичайних судів. Свавілля законодавців можна нейтралізувати шляхом постійного судового контролю. Токвіль одним з перших у світовій літературі (слідом за Е. Коком, І. Кантом, О. Гамільтоном, Д. Маршалом) обґрунтував право суду скасовувати закони, що суперечать конституції. Правосвідомість народу, відчуття законності зміцнює, на його погляд, і впровадження інституту присяжних засідателів, а тиранію більшості стримують ще й свобода друку і свобода громадських об'єднань. У правовому вихованні громадян вирішальну роль відіграють не державні органи, а менталітет народу, його традиції, звички і моральні засади нації, які теж покликані гальмувати «згубний потяг до рівності», що призводить лише до «рівності у рабстві», без будь-яких революцій.

Токвіль наголошує, зокрема, що французька революція, проливши багато крові, змогла ствердити лише рівність, а не свободу. Демократизація суспільства у ХІІІ - першій половині XV ст. мала своїм наслідком торжество абсолютизму і деспотії, тобто старий порядок з пануванням бюрократичної централізації, повним занепадом місцевого самоуправління, знесиленням судів тощо. Революція 1789 р. знищила цей порядок під гаслами свободи і рівності. Однак анархія і тероризм ліквідували свободу, а провідники революції стали силоміць насаджувати лише рівність. Це знову призвело до відновлення старого порядку у вигляді наполеонівського деспотизму, тобто довело, що революція не є необхідною. Вона лише руйнує те, що й без неї закінчилось би саме по собі. Отже, революція не є стрибком з одного суспільства в інше, повним розривом з минулим. Це свідчило про новий концептуальний підхід Токвіля до аналізу революції з еволюційних позицій. Цікавими є його міркування щодо «межі права», встановленої для суверенної влади народу. Ця межа — справедливість, і коли суверен її порушує, то громадянин повинен апелювати «до верховної влади усього людства».

Правові і політичні погляди Токвіля помітно вплинули на вчення І. Тена, Ж. Сореля, Б. Дюркгейма, Ф. Тенніса, М. Вебера, К. Маннгейма та ін. М. Чернишевський і його прихильники серед українських революційних демократів заперечували антиреволюційні концепції Токвіля як «дурний і безглуздий спосіб мислення».

ДЖЕРЕЛА:

Токвіль, А. де. Про демократію в Америці / З фр. пер. Г. Філіпчук, М. Москаленко. — К.: Всесвіт, 1999. — 590 с.; Токвіль, А. де. Давній порядок і Революція / З фр. пер. Г. Філіпчук. — К.: Юніверс, 2000. — 224 с.