Політологічна енциклопедія Книга VІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Сціборський Микола Орестович

СЦІБОРСЬКИЙ МИКОЛА ОРЕСТОВИЧ (28 березня 1898 - 30 серпня 1941 рр.)

Український державний та військовий діяч, учасник Першої світової війни, діяч УНР, УВО, один з фундаторів ОУН, підполковник, теоретик українського націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного державного устрою, теоретик офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних виданнях, співавтор проекту конституції української держави, за фахом — інженер- економіст.

У фондах Державного архіву Житомирської області збереглась метрична книга Свято-Успенської церкви Житомира, в якій був охрещений Микола Сціборський. Запис свідчить, що батьками його були: «Спадковий дворянин, губернський секретар Орест Михайлович Сціборський і законна дружина його Євдокія Євдокимівна, обоє православні». Хрещеними батьками записані колезький асесор Теофіл Лукич Брановський та дружина почесного громадянина Житомира Івана Семеновича Краєвського Надія. Запис зроблено 30 серпня 1898 р.; дата народження зазначена — 28 березня 1898 р.

Середню освіту здобував у Першій чоловічій гімназії Житомира. Тепер це Житомирський державний університет ім. Івана Франка. Зберігся журнал успішності з предмету «Закон Божий» за 1914 - 1915 рр. навчальний рік з оцінками Миколи. У 1915 р., після закінчення 6-го класу, залишив гімназію, хоча сам шкільний журнал вказує, що Сціборський у 1914 - 1915 рр. навчальному році перебував у 2-му відділенні IV-го класу.

Службу в царській армії почав ще у 1915 р. однорічником І-го розряду. 1 січня 1916 р. закінчив школу прапорщиків. Службу проходив у 1-му лейб-гренадерському Катеринославському імператора Олександра ІІ полку І-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу ІІ-ї російської армії. Нагороджений орденами Святої Анни 3-го і 4-го ступенів та Святого Станіслава 3-го ступеня, Гергіївським хрестом 4-го ступеня. У боях двічі поранений.

Після лютневої революції Микола Сціборський поринає у вир створення українських військових частин. У жовтні 1917-го р. старшини-українці почали формування автономної національної військової частини у 1-му лейб-гренадерському полку. Це давалось надто складно, адже більшість вояків були росіянами і українців там було порівняно небагато. Але поставленої мети було досягнуто. Найстарший за рангом офіцер — поручник Сціборський — очолив Окремий український курінь. У листопаді, у бою проти німців, отруєний газами і покинув частину. Після лікування в шпиталі його визнано інвалідом із втратою 50 % працездатності.

Період УНР — Після шпиталю Сціборський демобілізувався та вступив до Української армії. Національно свідомий, з військовим досвідом, офіцер став у нагоді і при створенні Армії УНР.

Андрій Мельник про Миколу Сціборського; «...жив акцією і власною роботою; революційний темперамент характеризував його; революція була його стихією».

Під час тимчасового відходу Центральної Ради до Житомира та Сарн, Микола отримав посаду при військовому міністрові Жуковському. Часто виконував обов'язки вартового старшини на засіданнях Кабінету Міністрів Голубовича.

Робота при військовому міністерстві справила значний вплив на подальший світогляд офіцера та дала розуміння державної роботи. Маючи гарне аналітичне мислення, Микола розумів, що УНР приречена через недолугість керівництва, але всіляко намагався зберегти державу, якої він так прагнув. В подальших працях Сціборський визначив причини нездатності Центральної Ради зберегти Українську державу.

Роман Коваль. Р. Коваль. Багряні жнива української революції.: «Треба підкреслити, — зазначав Микола Сціборський, - що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення»... Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, а зрештою, нічого. Терпіли від цієї «роботи» тільки авта, розвозячи невідомо куди і навіщо міністрів, директорів і радників...» Особливо вразили Миколу події ночі, коли фельдмаршал Герман фон Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався з повним складом Кабінету Міністрів. Ця зустріч відбулася у Житомирі, у будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розлютив і викликав сльози розпачу «забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, у недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках». А поруч блищали німецькі офіцери - суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні. Українські старшини, серед них і Сціборський, стояли осторонь «і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п'ястуки». Миколі «стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде - призвичаєні до влади і панування, а з другого - купка якихось міщан».

Пізніше Сціборський стверджував, що на шляху до успішного здійснення національної мети стали провінціоналізм і нездібність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я національного ідеалу. Тодішні «провідники» були опановані доктринами лібералізму, демократизму і соціалізму. «Наш провід попав до рук кабінетних і соціалістичних доктринерів, «вселюдських гуманістів», так далеких од реальної роботи і кривавої бурі життя..., безсилих істериків, психологічних і духовних дегенератів та просто дрібної «шантрапи», — пише Микола Сціборський.

Період Гетьманату

З великими надіями на розвиток України Микола сприйняв прихід до влади Павла Скоропадського. Сціборський отримав посаду помічника повітового коменданта в Козельці, що на Чернігівщині, а згодом і повітового коменданта. Проте Гетьмана негативно сприйняло селянство, бо до своїх маєтків повернулися поміщики. Все частіше та гостріше виникало селянське питання, яке у серпні 1918 р. переросло у повстання. Сціборський розумів, що справа закінчиться катастрофою. В листопаді вже вся Чернігівщина була охоплена повстанням. Микола не підтримував жодних федеративних зв'язків України, тому після підписання Скоропадським грамоти з небільшовицькою Росією, остаточно відійшов від нього. У грудні 1918 р. вже у складі Республіканських військ, що оголосили війну гетьманові. Сціборський розумів, що повертає до влади тих, які не виправдали сподівань українства, але й підтримувати гетьмана вже не міг.

Директорія УНР

У складі Армії УНР Микола посідав різні «муштрові і військово- адміністративні посади», зокрема у 1920 р. він був ад'ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР.

21 листопада 1920 р. Микола Сціборський був інтернований на території Польщі у складі Української армії. Перебував у таборі міста Каліш. Службу в Українській армії закінчив у 1924 р. на посаді старшого ад'ютанта штабу Окремої кінної дивізії. Перед тим, у червні, закінчив річні курси Академії генерального штабу Армії УНР. 10 червня 1924 р. Командир Окремої кінної дивізії видав Миколі Сціборському посвідчення (Ч. 460) такого змісту: «Цім свідчу, що ст. ад'ютант штабу дорученої мені дівізіі сотник при генштабі Сціборський Микола... виявив себе як бездоганний, національно-вихований старшина. Жодним карам не підпадав, під судом та слідством не був»

Ще перебуваючи у таборі для інтернованих у Каліші, Микола надіслав заяву на вступ до Української господарської академії у Подєбради, про що свідчить заведена 27 червня 1924 р. особиста справа. При вступі до академії Сціборський мав певні труднощі, позаяк не мав закінченої середньої освіти. Декілька місяців йому відмовляли у вступі. Микола ж бажав здобути вищу освіту лише українською. Для цього мусив нелегально прибути до Чехословаччини, де знову подавав прохання про вступ. За нього вступилась і Рада Українського союзу студентів-емігрантів і 17 жовтня сенат Української господарської академії ухвалив рішення зарахувати Сціборського.

Під час навчання переважали оцінки «дуже добре» і «добре». У 1926 р. у Сціборського було виявлено туберкульоз.

Темою дипломної роботи Микола обрав «Аграрну політику українського націоналізму». У ній він зазначив, що «у виборі провідної ідеї кожної політики не вагаємося, нею є Величність, Потужність і Благо української нації»

9 квітня 1929 р. Микола Сціборський отримав диплом інженера- економіста.

Головними причинами, що спородили рух українських націоналістів, М. Сціборський вважав: — анархію і безлад у національно-політичній роботі різних «центрів» та партій; — необхідність переоцінити вартості і ясно усвідомити майбутні шляхи, завдання та методи їх досягнення; — повну зневіру в «старих божках»; — ті великі психологічні зрушення й переломи, що супроводили революцію і процес наших визвольних змагань.

Сціборському ж належить блискуча критика дотеперішніх основних прикмет українських народницьких, демократичних, соціалістичних і ліберальних суспільно-політичних формацій та їхньої ідеології.

Ця критика зводилася до таких протиставлень:

— провінціалізм і нездатність піднестися над локально- хуторянськими інтересами в ім'я загального національного ідеалу;

— органічний нахил у психіці й політиці до симбіозу з сильнішим, замість прямування до панування й самостійно-державної окресленості; — звичка задовольнятися мінімумом, не бажаючи максимуму;

— неґація власного національно-суверенного ідеалу в ім'я занесених з Заходу і поверхово засвоєних ідеалів «міжнародного братерства» як кінцевої мети всього людства;

— крайній раціоналізм, що гальмував буйний розвиток емоцій провідників і мас;

— шукання альтруїстичних, всесвітянських «універсальних правд» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди;

— опанування доктринами лібералізму, демократизму й соціялізму, які ставили інтереси одиниці і класу понад націю;

— пацифізм замість наступальності, деґенерація й атрофія творчого вольового імпульсу;

— впливання на ворога тільки розумовими аргументами й компромісами, бо, мовляв, боротьба суперечна «раціоналізмові, етиці й розумові», і тільки наука, критика й аналіз, а не інстинкт, воля й боротьба, мають вирішити національну проблему.

Провідні члени Легія Українських Націоналістів. Сидять зліва направо: Микола Сціборський, Микола Тобілевич, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Леонід Костарів, Максим Загривний. Стоять зліва направо: Юрій Руденко, Юрій Артюшенко, Дмитро Пасічник, Роман Минів, Дмитро Демчук, Олександр Чехівський, Костянтин Дударів, Ярослав Герасимович.

12 листопада 1925 р. на об'єднавчому з'їзді трьох українських державницьких організацій у Празі постала Легія Українських Націоналістів. Засновниками стали Українське Національне Об'єднання в Чехословаччині (Микола Сціборський, Дмитро Демчук та інші) Союз Визволення України (Юрій Коллард, Григорович),Союз Українських Фашистів (Петро Кожевників, Леонід Костарів.

Авторитет лідера ЛУН Миколи Сціборського і запроваджений ним обов'язковий ідеологічний вишкіл членства, поступово перетворили Леґію на ідеологічно однорідну організацію, членство якої повністю перейшло на ідеологічну базу українського націоналізму. У подальшому ця організація справила значний вплив на об'єднання націоналістичних рухів та стала одним з фундаторів ОУН.

Організація Українських Націоналістів

28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала керована Сціборським Легія Українських Націоналістів. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН, яким він до самої смерти. Крім того, виконував обов'язки організаційного референта. Користувався довірою Євгена Коновальця.

Мешкав у Парижі, звідки, у 1938 р. переїхав до Відня, потім проживав у Кракові, де у 1939 - 1940 рр. знаходився один з керівних центрів ОУН.

Андрій Мельник про Миколу Сціборського: «Сціборський осів нещодавно у Відні, змушений покинути Париж у висліді большевицьких демаршів у французької влади. Коли більшевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що пред'явив йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутись до них домів, до Житомира, вжили вони всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж, і дійняли свого: французька влада змусила його виїхати з Франції.

Та вимушений виїзд з Франції зовсім не зломив Миколи Сціборського; більшевики не притупили цим гостроти пера, навпаки — зактивізували його ще більше».

Протягом 30-х - початку 40-х рр. Сціборський активно займався видавничо-публіцистичною діяльністю: у Празів ипускав друкований орган ПУН «Розбудова нації», став одним із засновників часопису «Українське слово» у Парижі, співпрацював з такими виданнями як «Державна нація», «Сурма» та іншими націоналістичними періодичними виданнями та альманахами.

Один із творців солідаризму. У вересні 1939 р., за дорученням А. Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала «тоталітарний, авторитарний, професійно-становий» устрій держави.

Андрій Мельник: «Був він людиною всебічної освіти і нечуваної працездібності, його єдиною розвагою і відпочинком була оперна музика. Пригадую, у 1940 р., коли треба було виступити з власним нашим проектом конституції української держави. Микола Сціборський піднявся цього завдання. Просив звільнити його на три дні від щоденних обов'язків і продовж трьох днів і ночей виготовив цей проект, який виявився конструкційно не гіршим зі всіх дотепер відомих, хоч автор його не був юристом, не мав штабу співробітників і опрацював його сам один не продовж років чи місяців, а як сказав я, в 72 години»

Після відокремлення ОУН(р) залишився на боці А. Мельника.

Націократія

Націократію Сціборський розумів як режим панування нації у власній державі, підкреслюючи, що «націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю, як живе, суцільне, хоч і різноманітне в своїх складових частинах, єство, вона розв'язання соціальних проблем переносить у площину національної солідарності».

Він заперечував існування партій, вважаючи, що вони «найчастіше стають деструктивними знаряддями егоїстичних групових інтересів», тому політичне керівництво має здійснювати Організація українських націоналістів.

Націократія у економічний сфері виступає як державний синдикалізм, який об'єднує і захищає інтереси окремих професійних груп, які разом становлять єдиний організм...

«Економічна система націократії базована на комбінованій співчинності державного, муніципального, кооперативного й приватного капіталу під плановим господарчим кермуванням і соціальним контролем держави».

М. Сціборський виступав за централізовану державну владу, зосереджену у руках глави держави, який вибудовує сильну вертикаль влади, але здійснює її в інтересах нації. (Геннадій Махорін «Наші Герої». — Житомир: 2014, с. 16 - 17)

Для відновлення місцевого самоуправління та Української держави в цілому кожна з гілок ОУН утворила похідні групи. Вони розподілялись на 3 великі напрямки: «Північ», «Центр» та «Південь», які, в свою чергу, складались з малих операційних груп по 7 - 12 осіб. В складі похідної групи «Північ» прибув до рідного міста і Сціборський.

Сумнозвісне житомирське вбивство сталося 30 серпня 1941 р. Після наради в обласній поліції, Сеник та Сціборський йшли до свого тимчасового помешкання. На вулиці Івана Франка невстановлена особа здійснила постріли в спину. Це сталось ввечері, приблизно о 19.30. Перший постріл прийшовся в Сеника і він помер відразу. На звук пострілу в побратима Сціборський обернувся і був смертельно поранений в обличчя та шию. Операція в першій міській лікарні бажаного результату не принесла і Микола помер, не приходячи до тями. Вбивцю застрілив випадковий німецький вояк. Улас Самчук у книзі «На білому коні» написав: «Під цим самим обідраним собором, на голій брукованій площі, нічим не захищені, виразно виділялись два горбики свіжої землі з дерев'яними на них хрестами. Тяжко повірити, що тут недавно знайшли свій життєвий кінець двоє найчільніших діячів українського модерного революційного опору - двоє довголітніх, невтомних шукачів розв'язки національного питання цього простору - Омелян Сеник і Микола Сціборський».

Тарас Бульба-Боровець та мельниківське крило ОУН звинуватило у вбивстві представника ОУН(б) Кузія, але інші джерела дозволяють припускати, що за атентатом міг стояти агент НКВС Кіндрат Полуведько. 7 вересня 1941 р. Провід бандерівського крила ОУН розіслав комунікат, в якому приписування вбивства Сеника та Сціборського було названо «провокацією». Однією з найвірогідніших версій є здійснення вбивства німецькими окупантами, що доводять у своїх дослідженнях В. Гінда, І. Ковальчук, С. Стельникович.

Микола Сціборський похований у Житомирі на подвір'ї Свято- Преображенського Собору. Після приходу комуністичної влади могилу було зрівняно із землею. У квітні 1991 р. силами громадянського комітету та активістів розшукали приблизне місце поховань. За світлиною часів війни, на якій біля могил Сціборського і Сеника сидить інж. Троян, знайшли місце, де могло бути поховання. Збереглось на той час дерево біля собору поруч з могилами. Там насипали горбик, встановили хрест. Але того ж дня хрест зламали. У серпні 1991 р. на цьому місці встановили пам'ятну дошку і хрест. Однак, і цю дошку розбили. Володимир Лук'яненко з Коростеня виготовив нову пам'ятну дошку. її забетонували, встановили варту.

У 2005 р. могила Сціборського та Сеника включена до Реєстру щойно виявлених та новозбудованих пам'яток культурної спадщини, має охоронний № 4051. Біля могили відбуваються вшанувальні мітинги, які проводять націоналістичні організації. Як правило, це відбувається 28 березня, в день народження М. Сціборського, 23 травня, на Свято Героїв та 30 серпня, в день смерті. Націоналісти Житомира мають намір встановити пам'ятний знак на місці загибелі Сціборського та Сеника, вимагають від влади надати Миколі Сціборському звання (посмертно) «Почесний громадянин міста Житомир» та назвати в його честь одну з вулиць міста. 28 березня 2014 р. на могилі Миколи Сціборського та Омеляна Сеника відкрито оновлений пам'ятний знак. 19 лютого 2016 р. одну з вулиць Житомира названо на честь Миколи Сціборського.

Твори: «Робітництво і ОУН» (1932); «ОУН і селянство» (1933); «Націократія» (1935, З вид.) (електронна версія); «Національно політика більшовиків в Україні» (1938, також англійською, французькою, німецькою мовами); «Демократія»; «Сталінізм» (3 вид. 1938, 1941, 1947); «Україна і національно політика Совєтів» (1938); «Земельне питання» (1939)(електронна версія); «Україна в цифрах» (1940, нім. вид. 1944); Нарис проекту конституції.

ДЖЕРЕЛА:

ОУН 1929—1954. Перша українська друкарня у Франції, 1955. / Пам'яті впавших за волю України. // Андрій Мельник. Житомирський — Органський. Пполк Микола Сціборський; В. Верига. Втрати ОУН в ІІ Світовій війні або «Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї». — Торонто: «Новий шлях», 1991.; Газета «Українське Слово» від 11 вересня 1941 р. Омелян Сеник, Микола Сціборський; А. Кентій. Від УВО до ОУН. 1920 - 1942.