Політологічний словник - М. Ф. Головатий 2005

Софістика

Софістика (грецьк. sophistike) — 1) філософська течія в Стародавній Греції в V-IV ст. до н. е.; 2) система суб'єктивістськи застосовуваних законів логіки, вибудувана задля виправдання й збереження тих учень, які з ідеологічних, політичних чи інших міркувань вважаються безумовно істинними й непогрішними; 3) судження, що ґрунтуються на свідомому жонглюванні поняттями й аргументами з метою доведення або спростування будь-якої думки.

Поява С. в історії громадської думки пов'язана з глибокими змінами в економічному та культурному житті Стародавньої Греції — розкладом сімейно-родової общини, розвитком рабовласницьких відносин, формуванням нового історичного типу особи, яка вже відчувала в собі потребу й здатність опановувати навколишній світ. В особі своїх перших представників (так званих «старших» софістів Протагора, Георгія, Гіппія, Антифонта) С. знаменує собою переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, на розрізнення природного й людського світу, на розробку проблем етики, політики. Згодом цю тенденцію підхоплять і розвиватимуть Сократ, Платон, Аристотель. Згідно з поглядами софістів державні закони, звичаї, елементи політичного устрою, усталені переконання мають відносний характер, змінюються й зазнають перетворень. Змінюється й сама людина. Тому софісти наполягали на ідеї рівності всіх людей, заперечували зверхність і винятковість будь-яких політичних, релігійних чи філософських поглядів, визнавали людину як «громадянина світу», а не лише держави, в якій вона проживає. С. надала філософії людино-центричного змісту, а людину розуміла як автономну щодо Космосу, активну і вільну істоту. З іншого боку, С. підкреслювала природну обмеженість людини.

Софістика абсолютизує відносний момент істини, тому з часом її представники дедалі більше схиляються до релятивізму, до переконання про умовність будь-якого твердження, а Протагора багато дослідників вважають основоположником скептицизму. Георгій вперше висловив важливу думку про те, що буття можливо помислити, але висловити ці думки з допомогою мови, зберігши при цьому справжній зміст мисленого, неможливо.

Софістика через апорії й парадокси глибоко уловлює суперечливий характер знання і його розвитку. Елементи С. можуть виявлятися в тих пізнавальних ситуаціях, коли дослідник для обґрунтування своєї концепції змушений вдаватись до основних, «вихідних» положень, які неможливо раціонально пояснити в рамках певної теорії. Це поширений дослідницький прийом, але небезпека тут полягає в перетворенні елемента софістики на самодостатній, визначальний чинник побудови теорії. Більш значущими елементи С. виступають у ситуації, коли автор намагається узгодити священний у релігійному або догматизований у політологічному чи філософському знанні текст з фактами, що вказують на його обмеженість і суперечливість.

Уже в IX ст. до н. е. розпочався процес занепаду С., перетворення її на логічне трюкацтво, засіб для політичного чи правового ошуканства. Своєрідний ренесанс С. пережила в II ст. в царині літератури.

История античной эстетики. Софисты. Сократ. Платон. — М., 1994; Осипова В. Г. О природе софистики. — Ереван, 1994. Петров М. К. Язык, знак, культура. — М., 1991.

В. Ятченко