Політологічний словник - М. Ф. Головатий 2005
Синергетика
Синергетика (від грецьк. synergos — той, що діє разом) — науковий напрям, що вивчає процеси самоорганізації та виникнення, підтримки, стійкості і розпаду структур різноманітної природи. Термін «синергетика» як назва нового міждисциплінарного напряму досліджень був уперше введений в обіг Г. Хакеном у курсі його лекцій, прочитаних у 1969 р. в університеті Штутгарта. С. стала визнаним міждисциплінарним напрямом наукових досліджень, який займається вивченням складних систем, що утворюються з багатьох елементів, частин, компонентів, які взаємодіють між собою у складний (нелінійний) спосіб. Використовувані в С. поняття роблять синергетичний підхід унікальним не лише в концептуальному, а й в операціональному плані. На відміну від інших наукових напрямів, які виникали на стику двох наук, С. спирається на подібність математичних моделей, ігноруючи різноманітну природу описуваних ними систем. Синергетичний підхід здійснює стиснення інформації без будь-яких втрат — за допомогою переходу від змінних чи параметрів стану до параметрів порядку на основі принципу підпорядкування, причому параметри порядку, у свою чергу, є функціями параметрів стану (принцип кругової причинності).
Синергетичне уявлення про процеси самоорганізації складних і надскладних систем склалося на ґрунті вивчення не рівноважних термодинамічних процесів і розроблялося фізиками та математиками. Разом з тим вони виражали впевненість, що основні синергетичні закономірності мають загальний характер, поширюючись на інші рівні буття природи і на процеси соціокультурні, тим самим потрапляючи в сферу компетенції філософії. Генезис сучасної методології С. ведуть від А. Пуанкаре. З його іменем пов'язані фундаментальні результати, які є підґрунтям сучасної теорії динамічного хаосу, властиві більшості механічних систем, й ідея становлення в скороченому описі — теорія біфуркацій. Від нього простежуються дві лінії — погляд на становлення зсередини, коли спостерігача включено в систему, і його спостереження за нестабільною системою, діалог з нею вносять неконтрольовані збурення, що особливо яскраво продемонструвала квантова теорія, і погляд ззовні — коли система структурно стійка і взаємодією спостерігача на систему можна знехтувати. Останній підхід відповідає грубому опису, коли уявлення про кризу зведено в одну точку — точку біфуркації, в якій рухи динамічної системи набувають нової якості за малої зміни її параметрів, тобто точка біфуркації — це точка, в якій траєкторію руху динамічної системи неможливо описати за допомогою «старих» параметрів, в цій точці система чутлива до найменших змін параметрів і випадкових впливів і передбачити майбутню траєкторію системи майже неможливо. Один з найпотужніших синергетичних методів — теорія катастроф, сутність якої полягає в тому, що спочатку задано онтологію лише одного структурного рівня — це змінні, в термінах яких пишеться біфуркаційне рівняння для параметрів порядку системи. Його розв'язок неоднозначний, за виключенням однієї точки біфуркації, де він нестійкий і стрибком переходить на стійку гілку: відбувається зміна онтології по горизонталі. Це погляд ззовні. Тут не розкривається точка нестабільності, становлення. Усі механізми хаосу за кадром; від одного стану гомеостазу ми відразу переходимо до іншого. Система майже завжди стійка, і спостерігач, точніше, метаспостерігач цілком класичний. Але в цьому підході можна вловити передкризові явища — так звані прапори катастроф: критичне сповільнення характерних ритмів системи, збільшення амплітуди можливих флуктуацій (тобто випадкових відхилень) вікна «вмираючого» параметра порядку в околах точки катастрофи. Рівень спільності теорії катастроф такий, що її моделі, добре відомі в фізиці фазових переходів, починають зараз знаходити застосування в економіці, психології, мистецтві. Наприклад, перед економічною кризою настає стан стагнації, коли характерні періоди обертання капіталу помітно збільшуються. Ці самі ефекти можна спостерігати в явищах природи: затишшя перед бурею, у процесі творчості, в поетичних образах.
Вирізняють три етапи структури кризи: занурення в хаос; буття в хаосі; вихід з хаосу — самоорганізація. При цьому підході неодмінно зіштовхуються з актуалізацією в принципі нескінченної кількості ієрархічних рівнів і онтологічних планів становлення, у принципі нескінченної чутливості нестабільної системи до зовнішніх впливів як з боку всесвіту, так і спостерігача, з принциповою відкритістю і причетністю в стані хаосу до усього, що відбувається, і можливістю каналізування ззовні окремих принципів, не виявлених у стані гомеостазу. Тут спостерігач не може бути класичним, зовнішнім спостерігачем: його з необхідністю включено до системи.
Сьогодні найбільше вивчено стадію переходу до хаосу. Саме тому динамічний хаос розповсюджений не лише в фізиці і природничих науках, а й у суспільстві, психіці, творчості. Динамічний хаос — неперіодичний рух у детермінованих системах (тобто в таких, де майбутнє однозначно визначається минулим), який має скінченний горизонт прогнозу. Якщо вважати, що точка, рухаючись у фазовому просторі, залишає за собою слід, то динамічному хаосу відповідатиме клубок траєкторій. На певному етапі розвитку дерева біфуркації настає стадія динамічного хаосу, яка несе в собі як багатство можливих структур, так і неможливість їх повного осягнення. Процес переходу від хаосу до порядку — народження параметра порядку, вибір серед альтернатив і потенцій. Динамічний хаос відкриває систему зовнішньому світу. У цьому режимі вона оголена і беззахисна від будь-яких як завгодно малих зовнішніх впливів. Саме в хаотичній еволюційній фазі можливі сприйняття, отримання інформації з цілісного джерела, синхронізація та гармонізація системи згідно з космічними принципами. У цьому поряд з внутрішніми джерелами приховується креативне, творче начало хаосу. Це називають комунікативною функцією хаосу. У науці цей феномен починає усвідомлюватися через ефекти синхронізації годинників, біологічних ритмів організмів, співтовариств, пов'язаних, на перший погляд, знехтувано малими взаємодіями довільної природи. Просторово-часові структури синхронізуються за рахунок комунікації за допомогою своїх хаотичних і стабільних компонентів.
Синергетичний підхід — це розвиток системного підходу, викликаний необхідністю вивчення систем, що саморозвиваються. Найвищою формою процесів самоорганізації є розвиток антропосоціокультурних систем у тому розумінні, що в них складність будови не тільки помножена на складність розвитку, а остання ще й породжується свідомо-цілеспрямованою діяльністю людини. У спрощеному вигляді пропонують сім основних принципів С. Два принципи буття — гомеостатичність та ієрархічність, які характеризують фазу стабільного функціонування системи, її жорстку онтологію, прозорість і простоту опису, принцип ієрархічного підпорядкування Г. Хакена (довгоживучі змінні підпорядковують короткоживучі), наявність стійких дисипативних структур-атракторів, на яких функціонує система. П'ять принципів становлення: не лінійність; нестійкість; не замкненість (три «не», яких усіляко уникала класична методологія і які дають змогу системі ввійти в хаотичну креативну фазу, зазвичай це відбувається за рахунок позитивних зворотних зв'язків); динамічна ієрархічність (узагальнення принципу підпорядкування на процеси становлення — народження параметрів порядку, коли доводиться розглядати взаємодію більш як двох рівнів і сам процес становлення є процесом зникнення, а потім народження одного з них у процесі взаємодії мінімум трьох ієрархічних рівнів системи, тут, на відміну від фази буття, змінні параметра порядку, навпаки, є найшвидшими, нестійкими змінними); спостережуваність (відносно категорій порядку і хаосу до рівня спостереження, масштабу просторово-часового вікна, що може навіть перетворити хаос на стабільне функціонування). Саме останні два принципи включають принципи додатковості і відповідності, кільцевої комунікативності та відносності до засобів спостереження, запускаючи процес діалогу внутрішнього спостерігача і метаспостерігача.
Синергетика являє собою більше парадигму, ніж теорію. Вона є способом мислення про складні системи та їх еволюцію. За допомогою С. побудовано конструктивні моделі самоорганізації фізичних і біологічних систем, еволюції екологічних і соціальних систем, дано пояснення багатьох феноменів у природничих і гуманітарних сферах. Синергетичний підхід дає змогу сформулювати такі необхідні умови саморозвитку складних систем: відкритість системи; складність системи; не лінійність; наявність зворотних зв'язків; нестійкість (біфуркації, фазові переходи); взаємопереходи хаосу та порядку; наявність механізмів відбору; кооперативність процесів. Для будь-яких соціальних систем такі складові не лише неминучі, а й неусувні і часто слугують зародками нових тенденцій і структур. У точках нестійкості навіть мікрофлуктуації можуть викликати істотну зміну траєкторії розвитку системи і наступні якісні зміни на макрорівні. Водночас випадкові складові в керувальних впливах і структурі системи можуть сприяти підвищенню функціональної стійкості систем, і в складних системах для підвищення стійкості необхідно їх спеціально вводити. Нове народжується через випадковість, яка є перетином незалежних причинних рядів. Попри існування цілого набору можливих еволюційних шляхів, багато з них залишаються прихованими, невиявленими. Багато можливостей залишаються нездійсненими. Багато внутрішніх цілей не можуть бути досягнутими за даних параметрів нелінійного середовища. Виявляється, що багато речей існує в невидимому для нас, латентному світі, світі вируючих можливостей. З синергетичної точки зору одним з основних підходів до розв'язання глобальних проблем сучасності є зміна імперативу — не політика силового тиску і «викручування рук», а пошук способів коеволюції складних соціальних і геополітичних систем. Здійснення політики силовими методами надто небезпечне в сучасному складному світі, що розвивається нелінійно, де навіть випадкові збої в розгалужених інформаційних, комп'ютерних мережах можуть призвести до світової катастрофи. Що складніше організована система і що більше різноманітних функцій вона виконує, то не стійкіша вона у своєму функціонуванні і розвитку. Тому розуміння форм спільного життя різнорідних, розташованих на різних рівнях розвитку соціальних і геополітичних структур, шляхів їх стійкого коеволюційного розвитку стає конструктивною альтернативою сьогодення.
Васильково В. В. Порядок и хаос в развитии социальных систем: Синергетика и теория социальной самоорганизации. — СПб., 1999; Капица С. П., Курдюмов С. П., Малинецкий Г. Г. Синергетика и прогнозы будущего. — М., 1997; Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Основания синергетики. Режимы с обострением, самоорганизация, темпомиры. — СПб., 2002; Назаретян А. П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии мировой культуры. Синергетика социального процесса. — М., 1995; Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. — М., 1986; Хакен Г. Синергетика. Иерархии неустойчивостей в самоорганизующихся системах и устройствах. — М., 1985.
Р. Чорней
