Основи філософських знань

Розділ перший - ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

ГЛАВА ДРУГА - РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ В УКРАЇНІ - 2. Філософська культура України в XV — XVII ст.

Києво-Могилянська академія.

Важливу роль у розвитку освіти, культури в Україні тоді відіграли друкарні, що ставали, по суті, самостійними науковими центрами. Найбільшими з друкарень тоді вважались Київська, Чернігівська та Львівська. Активізується розвиток живопису, архітектури, музики.

Головним центром науки та культури Правобережжя України після закриття Острожської колегії стала відкрита в 1639 році вища Києво-Могилянська колегія, пізніше, в 1701 році, перетворена в Київсько-Могилянську академію. Засновник академії — настоятель Печерської лаври Петро Семенович Могила. Тривалість навчання у академії до 12 років. У ній вивчалось більше 20 різних галузей знань, у тому числі й філософія. Особливе місце у навчанні відводилось латинській мові, а не грецькій, як раніше. Латинь — необхідна для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Києво-Могилянській академії зв'язано більш ґрунтовне освоєння творів філософів античності, Середньовіччя, Відродження та пізніший період, що в певній мірі зумовило піднесення української філософської думки.

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й всієї Росії, дала в XVI — XIX ст. професорів майже усім російським університетам. Найвидатнішим представником гуманітарної думки є самобутній філософ Григорій Сковорода, який закінчив курс навчання в академії, зберіг добрі, теплі враження про неї та її професорів. Відомі вчені, вихідці з Києво-Могилянської академії, Феофан Прокопович та Стефан Яворський, очолювали «наукову дружину» російського царя Петра Першого. Стефан Яворський став місцеблюстителем патріаршого престолу, а Феофан Прокопович — главою священного Синоду. Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний та схоластичний характер, традиційно розбивались на три частини: логіку, фізику, метафізику. Зміст курсів до кінця XVIII ст. переважно арістотелівський. Пізніше до академії прийшло нове віяння — вплив одного з найрадикальніших послідовників Декарта — Пурхоція, підручником якого і користувались в академії. Поступово, всупереч вихідним теологічним настановам, на філософських курсах академії пробиває шлях певна матеріалістична тенденція, що виражалась у алегоричному тлумаченні Біблії, деїзму та пантеїзму. Феофан Прокопович у філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперніка.

В епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань.

Епоха зрілого Просвітництва припадає на другу половину XVIII ст. і характеризується особливостями: по-перше, розвивається ідея про позастанову цінність людини; по-друге, пробуджується самосвідомість та гідність особи; по-третє, розвивається почуття патріотизму, переживання за долю України. Ці особливості свідчать про те, що в епоху зрілого Просвітництва проблема науки віддає перевагу проблемі людини. Підтвердженням є хоча б той факт, що в першій половині XVIII ст. у курсах філософії Києво-Могилянської академії появляються спеціальні розділи етики. Етика — це вчення про мораль, про правила та норми поведінки людини, про обов'язки людини у ставленні одна до одної, до Батьківщини, до держави. Тоді ж етика стає самостійною галуззю знань у філософській думці. В творах києво-могилянців з питань етики стверджується, що етика — вчення про людину, її ставлення до природи та суспільства, розуміння нею земного призначення.

Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, утвердження гідності людини стали визначними в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування свободи особи. У філософських курсах академії чітко простежується думка про те, що пізнання законів природи дає хоча і не універсальну, але реальну силу в світі. Етика в академії бере на себе обов'язки вести людину до морального вдосконалення та земного блага. Знання стає вищим етичним принципом, який визнає призначення людини.