Повний новітній довідник школяра - Історія України
СТАРОДАВНЯ І СЕРЕДНЬОВІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (ДО ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.)
Українські землі у складі Великого князівства Литовського та під владою Речі Посполитої (XIV — середина XVII ст.)
Виникнення і розвиток українського козацтва
Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об’єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар, відбиваючи в них полонених та награбоване майно. Так, з XIV ст. на теренах України з’являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Постійна загроза військових нападів змушувала козаків турбуватись перш за все про оборону. Як наслідок, виникали укріплення, які називалися січчю (від слова сікти — рубати), тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами.
Історію українського козацтва можна розділити на кілька періодів:
1) 1489-1591 рр. — утворення козацтва та його становлення; 2) 15911647 рр. — період посилення військово-політичної ролі козацтва, перетворення його в окремий суспільний стан — центр національно-визвольного руху; 3) 1648-1664 рр. — участь в Національній революції та Визвольній війні українського народу, в якій козацтво було ядром руху; 4) 1664-1709 рр. — боротьба за збереження незалежності Січі з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною; 5) 1709-1734 рр. — період існування запорожців за межами України; 6) 1734-1775 рр. — відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна ліквідація її російським царизмом.
Були певні умови прийняття в козаки: потрібно було бути вільним і неодруженим, уміти говорити української мовою (козацькою), сповідувати православну віру, пройти певне навчання. Першою умовою часто нехтували, бо козаки приймали до своїх лав і кріпаків. Щодо останньої умови, то кандидат у козаки повинен був спочатку призвичаїтись до січових порядків, вивчити військові прийоми. Такі люди називалися молодиками, новаками, джурами. Прийнятий у запорізькі козаки записувався в один із 38 куренів, кількість яких була постійною. Часто при цьому він отримував якесь прізвисько, що свідчило про його характер, зовнішність або нагадувало про деякі обставини життя.
Склад запорізького козацтва був багатонаціональним, хоча переважали українці. Сімейні козаки також допускалися в Запоріжжя, але вони не могли тут жити з сім’ями. Вони поселялися у слободах, зимівниках і хуторах, займалися вирощуванням зерна, худоби, торгівлею та промислами і тому називалися не товаришами, а посполитими, зимовчаками. Але усі, січовики і зимовчаки, називали себе «славним низовим військом Запорізьким» і товариством.
Наприкінці XVI ст. запорожців нараховувалося 5-6 тис. Серед козаків було поширене братство — побратимство — з метою допомагати, звільняти і навіть жертвувати життям один за одного.
Товариство вирішувало питання про війну і мир, розподіляло всі землі, ліси, угіддя, вибирало посадових осіб, карало винних у злочинах; від імені товариства писались відповіді на послання від різних держав та владних осіб, які надходили на Січ.
Військо Запорізьке мало два поділи: військове і територіальне. У військовому було 38 куренів, а в територіальному — спочатку 5, а потім 8 паланок. Курені мали різні назви — за ім’ям отаманів — їх засновників, за назвою місцевості, звідки вийшли їх перші запорожці, або ж стану, з якого вони вийшли. Серед них: Іванівський, Сергіївський, Канівський, Поповичський, Титарський, Корсунський, Уманський, Полтавський тощо. 10 куренів становили 1/4 Січі, яка називалася пірією і мала свою казну. Назва «курінь» походить від слова «курити», тобто «димити». Кожний курінь зовні виглядав як казарма до 30 м у довжину і 3,5 м у ширину.
«Паланка» у перекладі з турецької означає «невелике укріплення». Це було управління і сама територія. Паланки розташовувалися на площі, окружність якої становила 1700 км. Паланкову старшину складали: полковник, осавул та писар. Влада паланкового полковника була значною: він заміщав у своєму районі кошового отамана і тому мав право страчувати злочинців. Його влада поширювалася і на тих, хто проїжджав через паланку.
Увесь склад Війська Запорізького ділився на старшину, молодиків та сіромах — рядових козаків та запорізьке поспільство, яке жило поза Січчю, на зимівниках. Ті козаки, що жили в селах, містечках, на хуторах, називалися ще городовими. Біднота козацька звалася голотою, а багаті козаки — дуками. Запорізька Січ мала чітку військову організацію. На чолі всього війська стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим. Безпосередньо Січчю керував кошовий отаман, який обирався на один рік, але міг бути переобраним. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада.
ЗАПАМ'ЯТАЙ
Засновником Запорізької Січі вважається Дмитро Виш- невецький (Байда), який походив з княжого роду на Волині. Він був черкаським та канівським старостою (намісником) великого князя литовського на півдні України, воював з татарами. На початку 1550-х рр. побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів.
ЗВЕРНИ УВАГУ
На Січі цінувались перш за все особисті якості: хоробрість, розум, винахідливість. У відносинах між козаками велике значення мав стаж перебування на Січі, а не вік— переваги мав той, хто вступив до козаків раніше. Ті, що прийшли пізніше, називали його батьком, а він їх синами. Ніякого певного часу перебування на Січі не встановлювалося, кожен міг вийти з неї за власним бажанням. Тих, хто мав заслуги і значний стаж, називали «лицарство» або «товариство».
ЗВЕРНИ УВАГУ
Козаки жили, в основному за рахунок походів, але займалися також мисливством, рибальством, навіть хліборобством, добували сіль та селітру, виступали посередниками в торгівлі з Кримом та Туреччиною, багато уваги приділяли розведенню коней.
ЗВЕРНИ УВАГУ
У битвах козаки віддавали перевагу атакам з флангів і з тилу. З цією метою вони розділяли все своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Запорожцям були відомі досить складні бойові прийоми: лава або розгорнутий стрій; батовий або тришеренговий при обороні; триангула, тобто трикутник; атака колонами. Для оборони козаки використовували укріплений табір з возів із гарматами по кутах і валами. Для операцій на річках і морі Січ мала свій флот з чайок або байдаків.
У воєнній час він був головнокомандуючим, вважався і зверхником запорізького духівництва, а тому приймав і направляв духовних осіб у січову та паланкову церкви. Кошовий отаман також затверджував вибраних на раді старшин, надавав законної сили розподілу угідь, ділив воєнну здобич, військові доходи, грошове утримання, приймав нових осіб у Січ, вступав у дипломатичні стосунки із сусідніми державами. Його влада обмежувалася звітом, часом і радою. Якщо козаки були незадоволені діяльністю кошового отамана, то його могли навіть стратити.
Другою особою після кошового був суддя, який у своїй діяльності керувався неписаним законом і традиціями. Покарання в козаків присуджувались в основному за кримінальні та майнові злочини. Вони залежали від тяжкості злочину. Практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками. Існувала і смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю (за вбивство свого товариша), забивання киями біля ганебного стовпа.
Усіма письмовими справами керував військовий писар, роль якого часто була значно більшою, ніж просте виконання канцелярських обов’язків. Він складав накази, писав дипломатичні листи, рахував прибутки і витрати, був основним радником гетьмана чи кошового отамана в справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд. За військовою старшиною йшли військові служителі — довбиш, гармаш, товмач, кантаржий, шафар. Довбиш за допомогою литавр скликав козаків на раду, гармаш відав артилерією, товмач був перекладачем — повинен був знати іноземні мови, кантаржий зберігав військові міри і терези, збирав податки на користь Війська з усіх завезених на Січ товарів. До військових служителів належали також булавничий, бунчужний і хорунжий. Крім січової старшини, обирали ще старшину для походів. Полки по 500 чол. очолювали полковники, сотні — сотники. Козацький прапор був малинового кольору.
Вищою владою на Січі вважалася загальна військова рада (коло), що відбувалася в певні дні обов’язково (наприклад, 1 січня кожного року для переобрання старшини), а також за бажанням козацького товариства.
Постійні заняття військовою справою шліфували військову майстерність козаків. Основу Війська складала піхота, посилена артилерією. Кіннота була менш чисельною. На озброєнні були мушкети, пістолі, шаблі, келепа (бойові молотки), лук і стріли. Запорожці використовували для воєнних операцій метод рейдів, часто комбінованих з партизанськими діями малих загонів, мали добру розвідку. У 1572 р. коронний гетьман Ю. Язловецький за указом польського короля Сигізмунда II взяв на службу 300 козаків. їхні прізвища заносили у спеціальні списки (реєстр), звідси їх назва — реєстрові козаки. їм установили певну платню, вони підкорялися лише своєму старшому. У 1590 р. у реєстрі було вже 1000 чоловік. Зростала і кількість нереєстрового козацтва.
Поряд з гостинністю («У Запорожжі усякий бажаючий може зайти в курінь і їсти з ними без усіляких розпитувань чи подяки за гостинність», — писав сучасник), запорізькі козаки найвище цінували особливу чесність.
Характерними ознаками козацтва були відсутність кріпосництва, формальна рівність між козаками.
Головною метою діяльності Запорізької Січі було прагнення поширити свій політичний вплив на всі українські землі.
