Курс лекцій з географії світового господарства - С. І. Сюткін 2020

Розділ 1. Теоретичні засади вивчення світового господарства
Тема 3. Природні ресурси і умови світового господарства

Поняття Природи (саме так — з великої літери) в широкому розумінні наближається до філософського поняття матерії. Природа — це сукупність всього матеріального, за Е.Б. Алаєвим — «універсум Всесвіту». У вузькому розумінні природа — це сукупність натуральних умов існування людства. Складається ця сукупність з природних умов та природних ресурсів.

Природні ресурси — тіла та сили природи, які на визначеному рівні розвитку виробничих сил та вивченості можуть бути використаними для задоволення матеріальних потреб суспільства.

Природні умови — елементи природи, які безпосередньо у виробництві не використовуються, але уможливлюють його (наприклад, атмосферне повітря).

Нині прийнято використовувати широку трактовку поняття «природні ресурси», що свідчить про розмивання межі між природними умовами і ресурсами (наприклад, говорять про агрокліматичні ресурси). Важливо розуміти й ту обставину, що хоча природні ресурси і мають суто природне походження, їх освоєння та використання відноситься вже до соціально-економічної сфери. Подібна двоєдиність — важлива відмінна риса природних ресурсів.

Сировина — це природні ресурси, які вже видобуті й приготовані для участі у матеріальному виробництві (незайманий людиною ліс — це ресурс, спиляні дерева - це сировина).

Географічна оболонка Землі має різноманітні та величезні за обсягами природні ресурси, але запаси їх окремих видів неоднакові та й поширюються вони по світу нерівномірно. Відповідно, їх вивчення треба впорядкувати за допомогою методів вертикальної і горизонтальної систематизації.

Класифікацій природних ресурсів існує досить багато, обмежимося трьома провідними.

По-перше, це класифікація природних ресурсів за джерелом їх походження (генетична класифікація). У відповідності до неї природні ресурси поділяють на ресурси літосфери (мінеральні, земельні, ґрунтові), гідросфери (води суходолу й Світового океану, енергія річок, припливів та відпливів тощо), атмосфери (кліматичні, вітрові), біосфери (рослинний і тваринний світ). Саме ця класифікація зустрічається у більшості підручників для середньої та вищої школи.

По-друге, це класифікація природних ресурсів за можливістю їх використання у господарській діяльності людини. У цьому випадку мова йде про ресурси для промислового використання (мінеральні, водні, лісові та інші), для сільськогосподарського виробництва (агрокліматичні, земельні, ґрунтові, водні та інші), для транспорту, для рекреації й туризму, охорони здоров’я тощо. Їх можна розглядати і більш детально, наприклад, як ресурси для паливно- енергетичної промисловості, для металургії, хімічної, лісової, текстильної промисловості, для будівництва і так далі.

По-третє, це класифікація природних ресурсів за ступенем їх вичерпності (рис. 3.1). У даному випадку природні ресурси спочатку поділяють на 2 великі групи: вичерпні та невичерпні ресурси. У класі вичерпних ресурсів, у свою чергу, виділяють невідновні ресурси, господарська експлуатація котрих може привести до їх виснаження і навіть вичерпання; та відновні ресурси, які потрапляють до біосферного кругообігу речовин і здатні до самовідновлення у терміни, співставні з господарською діяльністю людини. Здатність до відновлення використовується людством: так ведеться сільське, лісове, мисливське та рибне господарство. Але внаслідок нераціональних дій людини відомі випадки повного вичерпання відновних ресурсів (так зникли окремі види біологічних ресурсів: тур, тарпан, стеллерова корова та інші).

До невичерпних ресурсів відносять такі види, нестача яких не загрожує ані сучасним, ані наступним поколінням людей. Наприклад, ресурси сонячної енергії перевищують сучасні потреби людства у 20 тисяч разів. Хоча слід зауважити, що невичерпність деяких ресурсів є досить умовною. Наприклад, водні ресурси можна настільки забруднити, що їх використання стане проблематичним. До того ж, більшість ресурсів нерівномірно розподіляються по земній поверхні.

Рис. 3.1. Класифікація природних ресурсів за ступенем вичерпності

Природні ресурси також можна класифікувати за ступенем їх розвіданості й вивченості, поділяти на традиційні й альтернативні (нетрадиційні); існують й інші підходи.

Завданням географії світового господарства найкраще відповідає генетична класифікація природних ресурсів з врахуванням господарських аспектів.

Вся історія існування людини — це безперервний процес експлуатації природних ресурсів, тобто процес природокористування¹. Вивченням його особливостей займається ресурсознавство. Найважливішими концепціями географічного ресурсознавства є концепція природно-ресурсного потенціалу (ПРП) території та концепція ресурсних циклів.

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) території — сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживчій вартості.

Іншими словами, ПРП — це сукупність всіх придатних для експлуатації природних ресурсів, які можуть бути використаними у господарській діяльності з врахуванням тенденцій НТР. ПРП характеризується двома головними показниками — величиною та структурою.

Величина (розмір) ПРП — це кількісний вираз всієї сукупності природних ресурсів території. Інтегральний ПРП оцінюють вартістю у грошовому виразі або у балах. Вартісна оцінка є дуже складною, тому що деякі види природних ресурсів (клімат або рельєф) надзвичайно важко оцінити у абсолютних кількісних показниках. У свою чергу, інтегральний ПРП включає в себе часткові ПРП: мінерально-сировинний, земельний, водний, кліматичний та інші. Структура ПРП — це співвідношення між різними видами природних ресурсів у межах певної території.

Ресурсний цикл — це сукупність перетворень та просторових переміщень певної природної речовини (або групи речовин) в процесі використання її людиною.

Концепція ресурсних циклів виходить з того, що «обмін речовин» між суспільством і природою має циклічний характер. Відповідно, кожний цикл включає в себе три послідовні складові: 1) вилучення з природи; 2) переробку й використання; 3) повернення в природу відходів. Прикладами таких циклів можуть слугувати цикли енергоресурсів та енергії; металорудних ресурсів і металів; лісових ресурсів і лісоматеріалів; земельно-кліматичних ресурсів та сільськогосподарської сировини тощо.

На теоретичних засадах концепції ресурсних циклів І.В. Комара базуються пропозиції по виділенню ресурсно-експортних та ресурсно-імпортних циклів в країнах різних соціально-економічних типів. Ресурсно-експортні та ресурсно-імпортні цикли — це «усічені» цикли, тобто неповні, що характеризуються відсутністю котроїсь із послідовних стадій. У багатьох доіндустріальних та нових індустріальних країнах «третього світу» (а також у деяких індустріальних — Росії, Канаді, Австралії) складаються нафтопромислові, гірничо-металургійні, гірничо-хімічні, земельно-кліматичні, лісопромислові, рибопромислові та інші ресурсно-експортні цикли. Натомість високорозвинені постіндустріальні країни сформували потужні ресурсно-імпортні цикли.

1. Мінеральні ресурси

В суспільній географії ознайомлення з природними ресурсами зазвичай починають саме з мінеральних ресурсів (корисних копалин) - провідного «будівельного матеріалу» виробництва. Про те, що люди навчилися використовувати корисні копалини ще у сиву давнину, свідчать самі назви епох розвитку людства (кам’яний, бронзовий, залізний віки).

У наш час, за влучним висловом видатного геолога А.Е. Ферсмана, «до ніг людства покладена вся періодична система Менделєєва». Промислове зростання людства у ХХ столітті значною мірою базувалося на масованому вилученні з надр Землі мінеральних ресурсів. Щорічне споживання первинної мінеральної сировини у світі на початку ХХІ століття перевищило 18 млрд. тон, тобто становило близько 3 тон на особу.

Якщо у середні віки людство вилучало з літосфери лише 18 хімічних елементів та їх сполук, а на початку ХХ століття - 54, то сучасне світове господарство використовує більше 250 видів різноманітних мінеральних ресурсів. Їх для зручності вивчення поділяють на три великих групи: 1) паливні (горючі або паливно-енергетичні); 2) рудні (металорудні); 3) нерудні (хімічні та будівельні). Поділ цей досить умовний, тому що деякі корисні копалини слугують сировиною одночасно для кількох галузей (наприклад, нафта або природний газ).

Паливно-енергетичні ресурси зручніше буде розглянути в темі «Енергетика».

Рудні (металорудні) корисні копалини мають значне поширення у земній корі. Пояснюється це тим, що генетично вони пов’язані не тільки із осадовими відкладами, але й з кристалічними породами (як приклади можна навести Балтійський, Український або Канадський щити). Рудним ресурсам властиве поясне розповсюдження. Два головних металогенічних пояси Землі — Альпійсько-Гімалайський і Тихоокеанський. Обидва пов’язані із глибокими розломами земної кори, обидва виникли в епоху альпійського орогенезу. Саме в їх межах найчастіше знаходяться родовища багатьох руд, наприклад, залізних руд в Індії, олов’яних у Малайзії або мідних у Чилі.

Під час оцінки руд чорних та кольорових металів слід враховувати деякі їх особливості. По-перше, їх розвідані запаси лише зрідка вимірюються мільярдами тон, частіше все ж йдеться про мільйони тон. По-друге, вміст корисного компонента у цих рудах може варіювати від 60-70% до 1% та навіть відсоткових часток. Зрозуміло, що при низькому вмісті, поклади оцінюють не за рудою, а за корисними компонентами. По-третє, розмаїття рудних ресурсів є значно ширшим, ніж паливних. У сучасному світовому господарстві використовується щонайменше 35 різних руд.

До руд чорних металів відносяться залізні й марганцеві, пропонується в цю групу включати й хроміти.

Група руд кольорових металів більш різноманітна, до того ж у земній корі поширені так звані поліметалічні руди, що містять одночасно декілька корисних компонентів.

Найбільш поширеними серед рудних ресурсів є залізні руди. Їх загальні запаси становлять приблизно 800 млрд. тон сирої руди, що містять 230 млрд. тон чистого заліза, відомі вони майже у 100 країнах світу. Лідерами за показником у перерахунку на вміст заліза є Росія і Бразилія (по 18% світових запасів кожна), Австралія (14%), Україна (11%), Китай (9%), Індія (5%), США і Канада (по 3% кожна) тощо.

Щорічний видобуток сирої залізної руди у світі становить 2,4 млрд. тон. Лідерами серед продуцентів є Китай (900 млн. т), Австралія (420 млн. т), Бразилія (370 млн. т), Індія (260 млн. т), Росія (100 млн. т), Україна (80 млн. т)², ПАР (55 млн. т), США (50 млн. т), Канада (40 млн. т), Іран (35 млн. т), Швеція (25 млн. т), Казахстан (22 млн. т), Венесуела (16 млн. т), Мексика (12 млн. т) і Мавританія (11 млн. т). На перелічені країни припадає 98% світового видобутку.

Список найбільших експортерів залізної руди очолюють Австралія і Бразилія (удвох ці країни дають близько 60% світового експорту). Значними експортерами також є Індія, ПАР, Росія, Україна (до 35 млн. тон щорічно), Венесуела, Канада, Швеція, Мавританія, Ліберія, Казахстан тощо. Головними імпортерами є Китай (половина обсягів світового імпорту), Японія, Південна Корея, Тайвань та група західноєвропейських країн (Франція, ФРН, Італія, Іспанія, Великобританія). Значним імпортером залізної руди останнім часом стали США.

В деяких країнах (Україна, ПАР, Швеція, Казахстан, Індія) поруч із залізорудними родовищами знаходяться й великі поклади марганцевих (манґанових) руд. Природа таким чином ніби заздалегідь окреслила райони з найкращими умовами для розвитку чорної металургії. % обсягів світового експорту марганцевої руди припадає на Австралію, Україну, ПАР, Габон, Марокко, Індію, Бразилію. Найбільшими імпортерами є країни Західної Європи, Японія та США.

Найбільшими покладами хромітів володіють ПАР, Зімбабве, Казахстан, Фінляндія, Туреччина, Албанія, Македонія, В’єтнам, Індія, Мадагаскар, Іран. Найзначнішими експортерами є африканські країни ПАР та Зімбабве.

Другим за значенням металом світового господарства (після заліза та його сплавів) є такий легкий кольоровий метал як алюміній. Сировиною для його виплавки слугують боксити, алуніти, нефеліни, апатити, сієніти. Головною сировиною, безумовно, є боксити, саме вони мають найбільше поширення у земній корі. Їх розвідані запаси становлять 20 млрд. тон. Генетично поклади бокситів пов’язані із ділянками кори вивітрювання, розташованими у межах тропічного та субтропічного кліматичного поясів. Ось чому до числі провідних бокситоносних провінцій відносяться Гвінейська в Африці (42% світових запасів концентрується в Гвінеї), Північна в Австралії, Карибська у Центральній Америці та Середземноморська в Європі.

Світовий видобуток бокситів становить 215 млн. тон на рік. Абсолютним лідером є Австралія (29% світового показника), за нею йдуть Бразилія (12%), Індія (11%), КНР (10%), Гвінея (9%), Індонезія (7,5%), Ямайка (7%), Росія (3%), Суринам (2,5%), Венесуела (2%), найбільший європейський виробник - Греція (1%) лише на 13 місці, пропустивши наперед ще й Казахстан і Гайану.

Найбільш вживаним із важких кольорових металів є мідь. За покладами мідних руд вирізняються кордильєро-андійські країни (Чилі, Перу, Канада, США, Мексика) та країни африканського мідного поясу (ДР Конго, Замбія), а також Росія, Австралія, Казахстан. Світовими лідерами за видобутком мідної сировини є Чилі (34%), Перу (8%), США (7,5%), Китай (7%), Австралія (6%), Індонезія (5,5%), Замбія (5%), Росія (4,5%), ДР Конго (4%), Канада (3,5%), Польща (3%), Казахстан (2,5%), Мексика (1,5%) та інші.

За видобутком цинкової сировини світовими лідерами є Австралія (13%), Перу (12%), Росія (9%), Китай (8%), Канада³ (7%), Індія (6%), США (5%), Мексика (4%), Іспанія та Швеція (близько 3% кожна). Значні перспективи мають ПАР, Казахстан, Іран, Таджикистан тощо.

Найбільше сировини для виплавки свинцю видобувають Австралія (14% світових обсягів), Казахстан (11%), Росія (10%), США і Канада (по 8% кожна), Китай (7%), Індія (6%), Перу (5,5%), Мексика (5%), ПАР (4%), Камерун і Уганда (по 2% кожна). Слід зауважити, що свинцево-цинкові родовища багатьох європейських країн (ФРН, Чехії, Польщі, Ірландії) за роки інтенсивної експлуатації майже повністю вичерпані.

Майже половина світових запасів нікелевих руд зосереджена на 2 островах — Кубі та Новій Каледонії. Географія видобутку дещо інша: Канада (19%), Росія (16%), Нова Каледонія (10%), Австралія (9%), Індонезія (8%), Куба (5%), ПАР (4%), Китай (3,5%), Бразилія (3%), Домініканська Республіка (2%).

Споживання олов’яних руд в сучасному світовому господарстві поступово стабілізується. Донедавна провідний напрям використання олова — виробництво пакувальних матеріалів (консервних бляшанок з білої жерсті) не витримує конкуренції з пластмасами, алюмінієм, склом, поліетиленом (олово - досить дорогий важкий кольоровий метал). Натомість зростає значення олова як паяльного матеріалу в радіотехніці та електроніці.

Родовищ олов’яних руд порівняно небагато. Найбільші та найякісніші з них зосереджені в Азії, особливо Східній та Південно-Східній (через яку простягається так звана «олов’яна смуга», на яку припадає % розвіданих запасів).

Світові лідери з видобутку олов’яної руди — Малайзія (26%), Бразилія (14%), Індонезія (13%), Китай (10%), Таїланд і США (по 9% кожна), Росія (8%), Болівія (7%), Перу (2%) та Бурунді (1%). Названа «десятка» країн практично повністю забезпечує потреби світового господарства. Ситуацію на світовому ринку олов’яної руди визначає Китай, її найбільший споживач.

Жаростійкий вольфрам застосовується у виробництві спецсталей для металорізальних верстатів та ведучих бурильних труб (попит на корисні копалини призводить до збільшення обсягів бурильних робіт у різних країнах). Половина світових покладів вольфрамових руд припадає на Китай. Значні запаси мають також Казахстан, Росія, В’єтнам, Канада, Австралія, Монголія. Абсолютним лідером видобутку вольфрамової сировини є Китай. Суттєвими об’ємами вирізняються В’єтнам, Росія, Канада і Болівія. Невеликий видобуток мають Австралія, Казахстан, Південна Корея, США, Бразилія.

Уранові руди деякі фахівці пропонують відносити до паливних ресурсів, що пов’язано з їх переважним використанням на АЕС. Але уран — це метал. Економічно доцільно розробляти такі його родовища, які містять більше 0,1% корисного компоненту. У такому випадку 1 кг уранового концентрату коштує 80 $. Розвідані запаси урану, доступні для вилучення за такою ціною становлять 3,5 млн. тон, третина їх зосереджена в Австралії. Наступні позиції належать Казахстану, Росії, Канаді, Нігеру, ПАР, Бразилії, Намібії, США і КНР. 11-е місце займає Україна (2,25% світових покладів).

Найвищим вмістом урану в руді виділяється Канада (родовища Сігар-Лейк, Кі-Лейк та інші). А ось в ПАР вміст урану в руді становить всього 0,017%, тобто набагато менше, ніж в інших країнах. Отримувати уран при таких концентраціях вигідно тільки тому, що його вилучають з відходів збагачувальних фабрик у якості побічного продукту при переробці золотовмісних руд.

Уран — стратегічна сировина, тому дані з його видобутку є засекреченими. За неофіційними оцінками, 90% видобутку уранової руди припадає на першу «десятку» країн: Казахстан, Канаду, Австралію, Нігер, Намібію, Росію, Узбекистан, США, КНР, Малаві. Цікаво, що Україна і в цьому списку зайняла 11-ту позицію, випереджаючи ПАР, Індію, Бразилію.

Благородні (або дорогоцінні) метали в силу своєї специфіки мають найменші обсяги видобутку.

Світовий видобуток срібла повільно зменшується⁴ і становить зараз близько 14500 тон на рік. Список найбільших виробників очолюють латиноамериканські країни Мексика (17%), Перу (14%) та Чилі (12%). Далі йдуть Канада, Казахстан і Росія (по 10% кожна країна), США (8%), Австралія (7%), Польща (6%), замикає «десятку» найстаріший європейський виробник — Чехія (1,5%), родовища якої є виснаженими. Гарні перспективи мають Болівія і Таджикистан.

Світовий видобуток золота становить зараз близько 2330 тон на рік. Поступово зменшується значення розсипних родовищ (свого часу — основного об’єкту розробок дешевим, але варварським способом — драгами), тому падає частка Південноафриканської Республіки й Росії. Найбільш перспективними вважаються родовища у породах архейського віку з орієнтацією у пошуках на самородки, тому зростає вага Австралії й Канади. Нову «золоту лихоманку» переживають Бразилія та США, де «оживляють» старі родовища, які здавалися вичерпаними при старих методах видобутку. Певним чином це стосується і пострадянських країн — Казахстану, Узбекистану, України, оскільки інколи доводиться заново «відкривати» засекречені або законсервовані родовища.

Ієрархія золотодобувних країн виглядає наступним чином: ПАР, Австралія, Канада, Гана (її колоніальна назва — Золотий Берег), Китай⁵, Росія, США, Індонезія, Перу, Болівія, Еквадор, Бразилія, Папуа — Нова Гвінея, Філіппіни.

Але золото не тільки ювелірний матеріал, вже тривалий час у світовій економіці воно виконує функції повноцінних (товарних) грошей.

Перше місце за обсягом золотих запасів належить США (8134 т); наступні позиції займають ФРН — 3384 тони та Міжнародний валютний фонд (МВФ) — 2814 тон. Вражаючим є сумарний показник комерційних банків Швейцарії - 2600 тон, не даремно цю країну називають «всесвітнім сейфом». До «топ-10» входять також Італія (2452 т), Франція (2435 т), Росія (1187 т), Китай (1054 т). Японія (765 т), Нідерланди (612 т). Україна у цьому списку на 51-му місці із 40 тонами золота (у нашої сусідки Польщі золотий запас становить майже 100 т).

Світовий видобуток платини становить всього 150 тон на рік. Попит на платину є стабільно високим не тільки внаслідок її ювелірних властивостей, але й тому, що вона слугує каталізатором багатьох хімічних реакцій. За обсягами видобутку беззаперечним лідером є ПАР (75%). Китай, Росія, США, Канада і Зімбабве суттєво відстають. 6 названих країн разом видобувають 95% світової платини. Незначні обсяги мають Австралія, Фінляндія, Колумбія, Хорватія.

У більшості випадків платина видобувається як супутній продукт з комплексних мідно-нікелевих руд. Тільки в ПАР та Колумбії зустрічаються розсипні родовища, де платина міститься разом із золотом. Вміст платини 5 грамів на тону руди (тобто 0,0005%) вважається дуже високим.

Найбільше у світі платини споживає національна економіка Японії (головне використання — виробництво автомобільних каталізаторів).

Нерудні мінеральні ресурси приймають менш активну участь у географічному поділі праці (за окремими винятками). У більшості випадків вони розглядаються як місцева сировина, на значні відстані транспортувати їх недоцільно (будівельні та скляні піски, цегляні й вогнетривкі глини, вапняки, вулканічні туфи, ракушняки та інше).

До винятків можна віднести алмази, фосфорити з апатитами, калійну та кам’яну сіль, сірку, селітру, азбест.

Закритість даних з видобутку найтвердіших мінералів — алмазів є високою. Згідно експертних оцінок третина світового видобутку припадає на Австралію. За нею йдуть Ботсвана, ПАР, ДР Конго, Гана, Намібія, Росія, Бразилія, Індія.

Огранку алмазів майже монополізували Ізраїль разом з європейськими країнами Нідерландами і Бельгією (втрьох — 80%). Індійські виробники відомі обробкою дрібних ювелірних каменів (останні так і називаються — «індійськими» брильянтами).

Деякі країни, у тому числі й Україна, володіють технологіями створення штучних алмазів (поки що отримують лише дрібні технічні алмази).

Подальше підсилення «парникового ефекту», збільшення площі еродованих земель та розвиток «зеленої революції» в сільському господарстві стимулює попит на мінеральні добрива, відповідно, на фосфорити й апатити, сірку, калійні солі та інші корисні копалини, потрібні для їхнього виробництва. Деякі з них розміщені дуже нерівномірно.

Для виробництва фосфорних добрив використовуються фосфорити й апатити. % світового видобутку фосфоритів припадає на країни Магрибу (Марокко, Алжир, Туніс, Західна Сахара), США і Китай. За покладами апатитів та обсягами їх видобутку світовими лідерами є Росія, В’єтнам і Китай.

Калійні солі в найбільшій кількості видобувають Канада і ФРН. Значні обсяги видобутку мають також Росія, США, Ізраїль, Йорданія, Бєларусь, Франція. Але % розвіданих покладів калійних солей припадає на одну країну — Канаду (Саскачеванський басейн).

Унікальну роль у світовому господарстві відіграє чилійська селітра, що являє собою природне азотне добриво.

95% світового видобутку самородної сірки припадає на США, Мексику, Туркменістан, Росію, Польщу, Ірак, Пакистан, Україну. Порівняно недавно крупні родовища відкриті у Чилі. Але частка самородної сірки, як сировини для хімічної промисловості поступово зменшується, оскільки зростає отримання її сполук у нафто- та газопереробній промисловості, кольоровій металургії тощо (це пов’язано із заходами по охороні довкілля, особливо атмосфери). Японія, Іспанія, Італія у невеликій кількості отримують сірку безпосередньо із піритів.

Азбест має велике значення у космічних технологіях, виробництві вогнетривких тканин, ізоляційних матеріалів, азбоцементу тощо. Третина світових покладів сконцентрована в Росії та Канаді. Відповідно, ці країни очолюють список найбільших виробників, далі йдуть Зімбабве, Бразилія, ПАР, Китай. Найбільшим продавцем азбесту на світовому ринку є Канада, найбільшим покупцем — Японія.

2. Земельні ресурси

Це універсальні природні ресурси, необхідні для багатьох видів людської діяльності. Для таких галузей господарства як промисловість, будівництво, сухопутний транспорт тощо земля є територіальним ресурсом, на якому розміщуються виробничі об’єкти, інженерні споруди, комунікації. Але особливу роль земельні ресурси грають у сільському та лісовому господарстві. Тут земля одночасно виступає і територіальним ресурсом, і засобом виробництва.

У порівнянні з іншими видами природних ресурсів, земельні мають низку особливостей:

✵ вони не можуть переміщуватися в просторі та не можуть замінюватися іншими ресурсами;

✵ хоча це і багатоцільовий ресурс, але кожна окрема ділянка може бути використана лише для однієї мети — під ріллю, пасовище, сад, кар’єр, промислову чи житлову забудову або інше;

✵ земельні ресурси є вичерпними, тому що площа їх обмежена розмірами суходолу Землі, держав чи конкретних господарств;

✵ хоча земельні (ґрунтові) ресурси належать до категорії відновних, але таке відновлення вимагає тривалого часу.

Людство освоїло заледве половину суходолу. Інколи через це робиться помилковий висновок про «широкі можливості» подальшого освоєння земель на планеті. Але вільні території або непридатні для господарського використання (льодовики, арктичні пустелі, тундра) або надзвичайно складні для освоєння та мають дуже тендітні екосистеми (болота, гірські схили, лісотундра), що вимагає колосальних капіталовкладень. Лише 5-6% земель, які не використовуються, відносяться до категорії таких, що не потребують значних затрат на освоєння.

Внаслідок «демографічного вибуху» середні розміри площі на 1 мешканця⁶ Землі постійно зменшуються: з 1960 р. по 2015 р. — з 4,2 га на людину до 2,1 га на людину; по ріллі цей показник ще драматичніший — зменшення з 0,45 га до 0,20 га; по лісовкритим площам — з 1,37 до 0,64 га на особу.

Для детальнішого ознайомлення із земельними ресурсами розглянемо земельний фонд нашої планети. Аби отримати уяву про розміри земельного фонду, треба від загальної площі суходолу (149 млн. км² або 14,9 млрд. га) відняти площу Антарктиди і Гренландії. Отримані 134 млн. км² (13,4 млрд. га) й складуть загальний земельний фонд. Його структура відображена у таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.

Структура земельного фонду материків і частин світу, %

Структура земельного фонду світу в цілому несприятлива. Рілля і сади становлять лише 11%, натомість найбільшу частку мають невгіддя (болота, пустелі, яри, кар’єри, відвали). Звичайно, що у регіонах і країнах ці показники значно варіюють. Наприклад, невгіддя найбільш поширені у гірських та пустельних країнах: Єгипет — 97% території країни, Малі — 68%, Ізраїль — 66%, Пакистан — 62%, Канада — 53%, Непал — 48% і так далі. А ось в Чехії та Угорщині цей показник становить лише 9%, у Бангладеш — 7%. Частка оброблюваних земель (ріллі) у Європі та Азії набагато більша за середньосвітову. Питомою вагою сіножатей і пасовищ помітно виділяється Австралія. Частка лісів у земельному фонді найвищою є в Південній Америці, а найменшою — в Австралії (різниця в 6 разів). Відмінності між окремими країнами ще більш вражаючі (див. таблиці 3.2, 3.3 та 3.4).

Таблиця 3.2.

Країни з найбільшою в світі площею ріллі

Щоправда до таблиці 3.2 не ввійшла Бангладеш — країна, яка є світовим рекордсменом за показником розораності її території (71%). А ось в Монголії цей показник становить лише 1%. Пустельні Кувейт та Оман взагалі не мають ріллі. Слід зазначити, що ця складова земельного фонду світу зменшується занадто високими темпами як за рахунок урбанізації та розвитку промисловості й транспорту, так і завдяки водній і вітровій ерозії, засоленню та заболоченню при порушенні технологій зрошення. На планеті за історичний час втрачено близько 20 млн. км² родючих ґрунтів, що перевищує сучасну площу ріллі.

В аридному поясі головним чинником деградації земель став процес антропогенного опустелювання, що охопив близько 10 млн. км² (це співставно з територіями таких країн-гігантів як Канада, Китай або США). В умовах антропогенного опустелювання мешкає 1 млрд. населення у майже 100 країнах світу.

Процес освоєння цілинних земель (Казахстан, Канада, Китай, Австралія, Бразилія) не компенсує втрати. Показник на душу населення стрімко зменшується. В Японії та Нідерландах вже сьогодні на одну особу припадає лише 0,03 га ріллі; Єгипті, В’єтнамі та Бангладеш — 0,05 га; в Китаї — 0,07 га. Найкраща в світі ситуація склалася в Австралії (2,6 га ріллі на особу), Казахстані та Канаді (по 1,5 га), Україні, Росії та США (0,8; 0,7 та 0,6 га відповідно). До речі, саме США мають найбільшу в світі сумарну площу орних земель (див. табл. 3.2).

Більшість високорозвинених постіндустріальних країн досягла граничного рівня сільськогосподарської освоєності території. Відомий приклад Нідерландів, коли у родючі польдери перетворюються відвойовані у моря ділянки затоки Зюдерзе, таким чином конструюється штучний ландшафт. Певні резерви збільшення площі ріллі залишилися хіба що в доіндустріальних країнах Африки та нових індустріальних країнах Південної Америки.

Таблиця 3.3.

Країни з найбільшою в світі площею луків і пасовищ

Луки і пасовища зазвичай займають території степів, пампи, прерій; а також посушливі території напівпустель і пустель; деякі гірські райони (альпійські та субальпійські луки) тощо.

При середньосвітовому показнику у 23% пасовища займають майже 78% території Уругваю, по 75% території Монголії та Ботсвани, більше половини від площі країни вони становлять у Казахстані, Австралії, Аргентині, Саудівській Аравії. Натомість в Японії пасовища займають лише 2% території, у Швеції — 1%, в Єгипті — практично 0%.

Показник сумарної площі луків і пасовищ найбільшим є в Австралії, Китаї, США, Казахстані, Бразилії та Аргентині.

Найбільшу площу лісів серед окремих країн мають Росія, Канада, Бразилія, США, ДР Конго, Китай та Індонезія (табл. 3.4).

Таблиця 3.4.

Країни, що мають найбільшу лісову площу в світі

Найбільша в світі частка земель, що зайняті лісом — в Суринамі (90%), Папуа — Новій Гвінеї (80%), ДР Конго (майже 77%), Швеції (68%), Японії (67%). В Україні цей показник є недостатнім (16%). Але у багатьох країнах він ще менший —в Ізраїлі лише 5% території вкриті лісом та чагарниками, а в Єгипті, Бахрейні, Катарі та Кувейті — практично 0%.

3. Водні ресурси

Вода, як і земля, є необхідною умовою життя людини. Вода задовольняє фізіологічні та санітарно-гігієнічні потреби людського організму (добре відомо, що людина суттєво довше може обходитися без їжі, ніж без води).

Необхідна вода й для різноманітної господарської діяльності людства, заснованій у багатьох випадках на «мокрих» технологіях. Це відноситься до виробництва продовольства, енергії, промислової продукції. Недаремно академік А.Е. Ферсман назвав воду «найважливішим мінералом на Землі».

Знайомство з водними ресурсами розпочнемо з їх кількісної оцінки. Загальний об’єм гідросфери становить 1,42 млрд. кубічних кілометрів. Але майже 96,5% цієї величезної цифри припадає на Світовий океан, лише 3,5% становить прісна вода. Майже 70% прісної води «законсервовано» у льодовиках Антарктиди і Гренландії, арктичній кризі та гірських льодовиках. Трохи менше 30% припадає на підземні води, які використовуються у досить обмежених обсягах.

Отже, доступна прісна вода озер, річок, атмосфери становить лише 0,3% від усієї прісної води на Землі.

Доступні водні ресурси територіально розподілені вкрай нерівномірно. П’яту їх частину становить вода озера Байкал (Росія). Ще п’ята частина доступних водних ресурсів припадає на систему Великих озер (Північна Америка). За сумарними ресурсами річкового стоку із значною перевагою серед країн світу лідирує Бразилія.

Але треба ще враховувати й розміри водоспоживання, яке весь час зростає. Достатньо зауважити, що тільки протягом ХХ століття водоспоживання зросло у 3,5 рази та досягло нині 6000 км³ на рік. Значне зростання споживання води при незмінних її ресурсах створює реальну загрозу виникнення дефіциту прісної води. Існують прогнози, згідно яких за декілька десятиліть вода може стати не менш дорогим товаром, ніж нафта.

Майже 70% обсягів спожитої води йде на потреби сільського господарства, тому безповоротно втрачається. Промисловість (22%) та комунальне господарство (8%) набагато ширше використовують оборотне водопостачання, тому займають друге і третє місце відповідно. Світовими лідерами у водоспоживанні є Китай, Індія та Пакистан — країни із великими масивами зрошуваних земель.

Загалом зрошувані землі становлять 20% посівних площ, але дають більше 35% рослинницької продукції. Щоправда, ефективність використання води у багатьох іригаційних системах лишається низькою (37%). Втрачається до % води, яка забирається для зрошення: ця вода випаровується або просочується, викликаючи вторинне засолення, підтоплення тощо. Методи зрошення у більшості випадків залишилися такими ж, як і 5 тисяч років тому.

Сучасні методи поливу збільшують ефективність водокористування до 90%, при цьому зменшуються енергозатрати на подачу води. Нова технологія — це крапельне зрошення та внутрішньоґрунтовий полив, при якому вода доставляється безпосередньо до кореневої системи рослин. Але ці технології — прерогатива високорозвинених країн.

Забезпеченість водними ресурсами вимірюється обсягами доступної прісної води на душу населення. Рівень водозабезпеченості нижче 500 м³/на особу за рік деякими фахівцями вважається серйозною перешкодою для національного сталого розвитку.

15 країн світу з населенням у 150 млн. осіб мають такий показник - серед них знаходяться як найбідніші країни світу (більшість з них розташовано у зоні Сахелю), так і високорозвинені Ізраїль (370 м³/на особу), ОАЕ (100 м³/на особу), Кувейт (10 м³/на особу) та Сінгапур — 0 м³/на особу. Останній воду купує в сусідній Малайзії, а також збирає атмосферні опади. Високорозвинені країни цієї групи водозабезпеченості переконливо демонструють, що суспільні фактори розвитку можуть бути не менш впливовими, ніж природні.

Близько 50 країн світу, в яких мешкає 400 млн. жителів, мають водозабезпеченість на рівні 500-1000 м³/на особу. Це - низький рівень. Водні ресурси у цьому випадку виступають як лімітуючий фактор економічного розвитку.

60 країн світу з населенням у 3,5 млрд. осіб мають середній (достатній) рівень водозабезпеченості - 1000-5000 м³/на особу за рік. Але і при такому рівні може гальмуватися розвиток окремих водомістких галузей господарства.

105 країн з населенням більше 2,5 млрд. осіб мають найсприятливішу ситуацію: показник водозабезпеченості перевищує 5000 м³/на особу за рік. У цьому випадку водні ресурси ніяким чином не обмежують соціально-економічний розвиток. Світовими лідерами у водозабезпеченості є Французька Гвіана (800 тис. м³ на душу населення!) та сусідні з нею Гайана і Суринам (по 300 тис. м³). 300 тис. м³ на особу має також і ДР Конго.

Взагалі помітно існування добре виражених поясів достатнього, недостатнього та надмірного зволоження. Перший з них відповідає помірному та субтропічному кліматичним поясам Північної півкулі. Він охоплює Канаду, США, країни Північної Європи, Росію. Третій простягається у межах екваторіального і тропічного поясів переважно Південної півкулі. А між ними розташовується посушливий (аридний) пояс із найбільшим дефіцитом прісної води.

Проблема забезпечення прісною водою фактично перетворилася на глобальну. За даними ООН близько 1,2 млрд. людей в світі не мають доступу до чистої питної води, найгостріше ця проблема стоїть у таких країнах як Непал, Камбоджа, Лаос, Ефіопія, Чад, Малі, Мавританія. В названих країнах 80% захворювань і третина смертності населення викликані споживанням неякісної води.

Які ж шляхи вирішення водної проблеми людства? Найважливіший — це зменшення водомісткості виробничих процесів та скорочення безповоротних втрат води. Серед інших заходів — регулювання річкового стоку, створення водосховищ (хоча захоплюватися їх спорудженням на рівнинних річках теж не слід). Опріснювання морської води вже зараз слугує важливим джерелом водопостачання у деяких країнах Середземномор’я, Перської затоки, в Японії, Туркменістані й США.

Серед допоміжних шляхів можна назвати міжбасейнове перекидання частини річкового стоку, але з економічних та природоохоронних причин до цього слід ставитися обережно. Серед екзотичних заходів — транспортування айсбергів (технічно це можливо, але екологічні наслідки можуть виявитися катастрофічними).

Для завершення вивчення водних ресурсів суходолу, треба ще проаналізувати гідроенергетичний потенціал, який має три градації: теоретичний (загальний енергетичний потенціал всіх водних потоків), технічний (та частина теоретичного, що технічно може бути освоєна), нарешті, економічний (енергетичні ресурси водних потоків, які економічно доцільно освоювати).

Теоретичний гідроенергетичний потенціал всіх водних потоків світу становить 40 трлн кВтгод., технічний — 15 трлн. кВтгод., економічний оцінюється у 8 трлн. кВтгод.

У суспільно-географічній літературі найчастіше зустрічається показник економічного гідроенергопотенціалу. Як і за обсягами річкового стоку тут попереду всіх регіонів опиняються Азія та Латинська Америка. Серед окремих країн лідерами є Китай, Росія, Бразилія, Канада та Індія. На ці 5 країн припадає половина світового потенціалу.

Що ж стосується ступеню освоєності економічного гідроенергетичного потенціалу, то він дуже різний. В Європі він сягає 70%. Прикладами країн, де цей потенціал освоєний практично повністю, можуть слугувати Франція, Італія, Швейцарія, Чехія. Найнижчим є рівень освоєності гідроенергетичного потенціалу в Африці (18%).

4. Біологічні ресурси

Біологічні ресурси - це ресурси земної біоти, тобто рослинних і тваринних організмів, які вимірюються у трлн. тон. Генетичний фонд таких організмів має неймовірну біорізноманітність (за різними оцінками нараховується від 10 до 100 млн. видів, з яких описані лише 1,7 млн.).

Біомаса рослинних ресурсів земної суші приблизно у 200 разів більша за біомасу тваринного світу.

Рослинні ресурси представлені культурними і дикорослими рослинами. Культурних нараховується майже 6 тис. видів. Але найбільш поширених сільськогосподарських культур лише 80-90, основу ж валових зборів становлять всього 15-20 (пшениця, рис, кукурудза, картопля, ячмінь, батат, соя та інші).

Серед дикорослих рослин головну роль відіграє лісова рослинність. Під час характеристики лісових ресурсів обов’язково треба враховувати, що ліси як складова частина біосфери утворюють на Землі найбільші екосистеми, котрі позитивно впливають на фотосинтез, кисневий баланс атмосфери, збереження генофонду та інше. У господарській діяльності деревину широко використовують для отримання близько 20 тис. різних виробів, а також у якості палива. Отже, лісові ресурси — вичерпні, але відновні ресурси багатоцільового призначення (як і земельні).

Для оцінки лісових ресурсів використовують показники лісовкритої площі та лісистості. Лісовкрита площа світу перевищує 4 млрд. га, що відповідає середній лісистості трохи більше 30% (див. табл. 3.1).

Запаси деревини у всіх лісах світу складають від 330 до 380 млрд. м³. Щорічний приріст біомаси становить ще 5,5 млрд. м³. Здавалося б, це втішні цифри. Але вони вимагають серйозного коригування з врахуванням двох важливих факторів.

В якості першого назвемо природно-географічний, тобто дуже нерівномірне поширення лісів на земній поверхні. Найбільшими площами лісів володіє Латинська Америка, тут також найвищі показники запасів деревини. Найнижчі показники має Австралія з Океанією.

У відношенні лісів до характеристики такої географічної нерівномірності можна підійти й по-іншому — виходячи з того, що фактично існує два величезних лісових пояси — північний та південний.

Північний лісовий пояс простягається широкою, хоча й розірваною, смугою через Північну Америку та Євразію, займаючи майже половину лісової площі світу. У ньому переважають хвойні та мішані ліси помірного кліматичного поясу. Різноманітність видів тут невелика, приріст деревини відбувається повільно.

Південний лісовий пояс включає в себе три розірваних частини — південноамериканську, африканську та азійсько-австралійську. За площею він приблизно такий самий, але, по-перше, складається майже повністю із широколистяних лісів, а по-друге, видовий набір тут більш різноманітний і швидкість відновлення запасів набагато більша.

Між цими двома поясами розташовується жаркий безлісний пояс. Тут знаходяться малолісні країни, серед яких Саудівська Аравія, Йорданія, Лівія, що мають лісистість менше 1%, не говорячи вже про Єгипет, Кувейт або Оман, де ліси практично відсутні.

Другий фактор — почасти природний, а переважно — антропогенний. Це — збезлісення. Зведення лісів людиною почалося ще у неоліті, коли виникли землеробство та скотарство. Воно продовжувалося у наступні епохи, триває й зараз. За останні два століття лісові площі світу скоротилися у два рази. В наш час вони продовжують скорочуватися із швидкістю 15 млн. га на рік. При цьому ситуація у північному та південному лісових поясах суттєво відрізняється.

Тривалий час ліси систематично зводили головним чином в межах північного поясу — спочатку в Європі, потім — у Північній Америці. Сьогодні внаслідок переходу до більш раціонального ведення лісового господарства рубка лісів зменшилася до 3 млн. га, до того ж ці площі майже повністю відновлюються.

Ліси південного поясу стали привертати увагу лише у середині ХХ століття, коли у величезних масштабах почався експорт тропічної деревини до Європи, Японії, США. Паралельно внаслідок «демографічного вибуху» зростало споживання деревини в якості місцевого палива. На сьогодні в країнах Тропічної Африки 90% населення користується виключно дровами. Мільйони сімей продовжують використовувати екстенсивну підсічну систему ведення землеробства, внаслідок чого країни південного лісового поясу щорічно втрачають більш як 12 млн. га лісів.

Найвищими темпами скорочення лісової площі відбувається в Африці, де зникло вже 50% площ тропічних лісів. У такій країні як Кот-д’Івуар за 35 років (з 1960 по 1995 рр.) ліси були знищені повністю. Лісовідновлення в Африці через низький рівень соціально-економічного розвитку відбувається дуже повільно: на 30 га вирубаних лісів припадає лише 1 га нових лісонасаджень.

Серед інших країн світу найзначніші масштаби зведення лісів мають Бразилія та Індонезія. До середини ХХІ століття вологі тропічні ліси можуть бути знищені повністю. Людству це загрожує серйозною екологічною катастрофою: «Якщо вирубають ліс — земля помирає». Ця народна мудрість відбиває факт виконання лісом й низки інших важливих функцій — ґрунто- й водозахисних, пом’якшення клімату, підтримання біорізноманіття тощо.

Забезпеченість лісовими ресурсами розраховується на душу населення. Середньосвітовий показник становить 0,64 га на людину. Країни з високою лісистістю та невеликою густотою населення мають найкращі показники: Суринам — 37 га, Французька Гвіана — 36 га, Гайана — 21 га, Конго — 20 га, ДР Конго — 18 га, Канада — 14 га. Навіть лісисті країни з дещо більшою густотою населення будуть мати нижчі показники: Росія — 6 га на людину, Фінляндія — 4 га, Бразилія — 3,5 га, Швеція — 3 га.

Лісодефіцитними будуть країни з великою щільністю населення незалежно від показника лісистості їх території, а також малолісні (пустельні) країни: наприклад, Японія має 0,20 га лісів на особу, Україна — 0,17 га, Китай — 0,10 га, Індія — 0,08 га, Лівія — 0,07 га, Сомалі — 0,06 га, Великобританія — 0,03 га тощо.

У сучасному світі відчувається гостра потреба переходу до раціонального лісокористування, що буде передбачати розрахункову лісосіку, лісорозведення та лісовідновлення. Але все це стосується не тільки працівників лісового господарства. Підраховано, що на задоволення потреб однієї людини за життя витрачається 200 дерев: на меблі, дрова, книги, газети, іграшки, сірники, будівництво житла та інше. Отже, ця проблема торкається кожного мешканця планети.

Не тільки ліси, але й весь органічний світ Землі потребує захисту. У 1992 році була розроблена «Глобальна стратегія біорізноманіття», метою якої стала ліквідація умов зникнення видів. Міжнародну Конвенцію про біологічне різноманіття підписали вже 180 країн, у тому числі й Україна.

5. Кліматичні та космічні ресурси

Названі ресурси відносяться до категорії невичерпних. Вони практично не вилучаються з природи, але можуть суттєво впливати на умови життя і господарської діяльності людей.

Кліматичні ресурси, як показує сама назва, тісно пов’язані з тими чи іншими особливостями клімату.

Звичайно, у першу чергу — це агрокліматичні ресурси, тобто тепло й волога, котрі визначають можливості вирощування сільськогосподарських культур.

Також це ресурси вітрової енергії, яку людина навчилася використовувати давно (вітряки, парусні судна), незважаючи на її розсіяність та непостійність. В сучасних умовах визнано, що економічно доцільно отримувати цю екологічно чисту енергію при середній швидкості вітру вище 5 м/сек. Гірські райони та узбережжя морів є найбільш сприятливими для використання цього ресурсу.

Коли ми говоримо про космічні ресурси, то маємо на увазі сонячну радіацію — найбільше джерело енергії на Землі.

Всім відомо, що сонячне випромінювання формує основні процеси в біосфері та забезпечує існування життя. Потужність сонячної енергії, що досягає земної поверхні, у десятки тисяч разів перевищує сучасний рівень світового енергоспоживання. Але поки що використання сонячної енергії доцільно лише у районах з невеликою хмарністю.

6. Рекреаційні ресурси

Мова йде про такі природні ресурси, за допомогою яких люди підтримують та відновлюють здоров’я і працездатність. Рекреаційні ресурси слугують також джерелом естетичної насолоди.

У якості рекреаційних ресурсів виступають окремі елементи та різноманітні поєднання як природних, так і антропогенних ландшафтів, котрі можуть бути використаними для лікування, відпочинку і туризму. Рекреаційні ресурси виступають основою розвитку лікувального, спортивно-оздоровчого та екскурсійного туризму, які стали галузями господарської спеціалізації багатьох країн світу або їх окремих регіонів.

Рекреаційні ресурси поділяються на природно-рекреаційні (особливості клімату, мінеральні джерела, лікувальні грязі, гори і печери, унікальні ландшафти, морські узбережжя) та культурно-історичні (пам’ятки археології, архітектури, літератури і мистецтва). Найбільшу зацікавленість у туристів викликають такі країни, де вдало поєднуються природні та культурно-історичні рекреаційні ресурси. Такими є Італія, Іспанія, Франція, Австрія, Швейцарія, Китай, Індія, Єгипет, Мексика, Угорщина, Чехія тощо. Детальніше ці питання розглядаються в курсі рекреаційної географії.

З 1972 року використовується поняття про Всесвітню спадщину людства. ЮНЕСКО прийняла конвенцію про Всесвітню природну і культурну спадщину. Список об’єктів поповнюється кожного року, станом на 2017 рік їх 1073 зі 167 країн світу. 832 з них відноситься до категорії культурних об’єктів (єгипетські піраміди, Форум і Колізей в Римі, Статуя Свободи у Нью-Йорку, Великий китайський мур, мавзолей Тадж-Махал в Індії, афінський Акрополь, собор Святої Софії в Києві, історичний центр Львова тощо). До природних відноситься 206 об’єктів (озеро Байкал, Біловезька Пуща, Джомолунгма, Великий Бар’єрний риф, Гранд-Каньйон на річці Колорадо, букові праліси Карпат та інші). Ще 35 об’єктів відносяться до категорії змішаних, тобто природно-культурних (Версальський палацово-парковий комплекс поблизу Парижа).

Об’єкти Всесвітньої спадщини формують величезний рекреаційний ресурс загальнолюдського значення, вони слугують стимулом для розвитку рекреаційної діяльності. Найбільшою кількістю таких об’єктів вирізняються Італія (53), Китай (52), Іспанія (46), Франція (43), Німеччина (42), Індія (36), Мексика (34). В Україні нараховується 7 об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

7. Ресурси Світового океану

Світовий океан — це своєрідна комора багатств людства, які зараз використовуються обмежено і до того ж методами, які на суходолі відповідали б часам збиральництва. Ресурси Світового океану можна поділити на: 1) водні; 2) мінеральні; 3) енергетичні; 4) біологічні.

Світовий океан містить в собі практично невичерпні водні ресурси (1,37 млрд. км³, майже 96,5% обсягу гідросфери) та займає 71% поверхні планети.

Вода Світового океану у розчиненому вигляді містить близько 100 хімічних елементів. Більше всього в цій воді натрію і хлору, китайці навчилися добувати кухонну сіль з неї за тисячі років до Різдва Христового.

З морської води отримують також бром, йод, калій, магній; розроблені навіть технології отримання золота, хоча його вміст становить 0,0001 мг/л. Вищесказане відноситься і до отримання з так званої важкої води (у неї інша комбінація ізотопів водню й кисню) дейтерію, необхідного для здійснення термоядерного синтезу. Про опріснення морської води для збільшення питних ресурсів вище вже йшлося.

Мінеральні ресурси Світового океану - це геологічні ресурси сировини й палива, які відносяться не до гідросфери, а до літосфери. Провідну роль серед них відіграють ресурси континентального шельфу, який займає лише 8,6% загальної площі Світового океану.

На континентальному шельфі найбільше значення мають басейни нафти і природного газу, що у сукупності займають таку ж площу, як і нафтогазові басейни суходолу. Найбагатшим на вуглеводні є шельф Атлантики (Карибське море, Мексиканська затока, Гвінейська затока, Північне море). На другому місці перебуває шельф Індійського океану (особливо Перська затока).

Із шельфом пов’язані родовища багатьох інших корисних копалин, які можна розробляти з берегів за допомогою похилих штолень.

А основним мінеральним багатством зони глибоководного ложа Світового океану вважаються залізомарганцеві конкреції (20 трлн. т), які були відкриті ще під час знаменитого плавання у 1870-х роках англійського науково-дослідного судна «Гломар Челленджер». Ці конкреції називають залізомарганцевими тому, що названі метали містяться там у найбільшій кількості. Але до їх складу входять також нікель, кобальт, мідь, титан, молібден та рідкоземельні елементи, які мають ще більшу цінність. Підраховано, що кобальту у цих конкреціях міститься у 500 разів більше, ніж у наземних родовищах; марганцю - в 140 разів; нікелю — в 40 разів. США та Японія вже розробили технології їх видобутку.

Енергетичні ресурси Світового океану — це енергія припливів, хвиль, температурного градієнту та океанічних течій.

Перевагами припливної енергії є її невичерпність, регулярність, екологічна чистота. Сумарна енергія одного припливно-відпливного циклу планети становить 8 трлн. кВтгод. енергії, а таких циклів у добі — два. Ефективно використовувати припливну енергію можна лише в тих місцях, де висота припливу перевищує 5 метрів. Зазвичай — це віддалені, важкодоступні та малоосвоєні райони, тому діючих припливних електростанцій поки що небагато.

Енергію морських хвиль в узбережній зоні деякі країни вже використовують для живлення буйків. Досліди з використанням температурного градієнту ведуться переважно в акваторіях тропічних морів, де амплітуда температури у поверхневих та глибинних шарах океанської води може становити більше 20°С. Ідея електростанцій на термопарах може стати своєрідним «вічним двигуном» для електроенергетики. Також існують проекти використання енергії «річок в океані» (течій) за допомогою занурених гідротурбін.

Біологічні ресурси Світового океану поступаються таким на суходолі. Тим не менше 180 тис. видів тварин та 10 тис. видів рослин створюють 40 млрд. тон біомаси Світового океану. Якщо на суходолі переважає фітомаса, то в океані навпаки — біомаса тварин є більшою за біомасу рослин.

Для географічного поширення біологічних ресурсів Світового океану властива значна нерівномірність. Для господарської діяльності інтерес представляють найбільш продуктивні акваторії, котрі ще В.І. Вернадський назвав згустками життя. Головні з них розташовуються у помірному та субарктичному поясах Північної півкулі.

Біологічні ресурси Світового океану не безмежні. Морський вилов риби досягнув 115 млн. тон на рік, ціла низка видів (осетрові, наприклад) знаходиться під загрозою зникнення. Китобійний промисел у ХХ столітті призвів до таких втрат китового стада (особливо синіх, горбатих китів та фінвалів), що навіть тривалий мораторій (з 1982 року) так і не відновив поголів’я.

Раціональне використання біологічних ресурсів Світового океану у майбутньому передбачає перехід до марикультури (тобто штучного вирощування і розведення морських промислових організмів — риб, молюсків, ракоподібних, водоростей та ін.). Скажімо, Японія опанувала промислову технологію штучного вирощування перлин; Таїланд та Індонезія стали світовими лідерами в галузі розведення й заготівлі ракоподібних; європейці (Франція, Іспанія) давно займаються штучним розведенням молюсків; своєрідні «водоростеві ферми» створюють Японія, Китай, Південна Корея, Тайвань та інші країни, отримуючи таким чином сировину для харчосмакової і фармацевтичної промисловості, виробництва парфумів і косметики.

Висновки:

1. Розмежування «природні умови — природні ресурси» в географії світового господарства є досить умовним. Один і той самий елемент у різних системах може бути як умовою, так і ресурсом.

2. Природні ресурси, які вже вилучені з надр або поверхні Землі й приготовані до участі в матеріальному виробництві, називаються сировиною.

3. З багатьох варіантів класифікацій природних ресурсів для географії світового господарства найбільше підходить генетична класифікація з врахуванням господарських аспектів.

4. Природокористування — це сукупність усіх форм експлуатації природно- ресурсного потенціалу та заходів по його збереженню і відтворенню. Вивченням територіальних особливостей цього процесу займається географічне ресурсознавство.

5. Найважливішими концепціями географічного ресурсознавства є концепція природно-ресурсного потенціалу території та концепція ресурсних циклів.

6. Деякі країни навіть при мінерально-сировинній орієнтації національної економіки можуть мати порівняно стійке і майже безкризове господарство. Особливо це стосується видобутку таких ресурсів, що не знають значних кон’юнктурних коливань і завжди користуються попитом (на золото, платину, алмази під час економічних криз попит навпаки зростає).

7. Земельні ресурси планети є обмеженими. Рівень забезпеченості ними (2,1 га на особу) наблизився до критичного. Структура світового земельного фонду в цілому є несприятливою (найбільшу частку мають невгіддя, а частка ріллі становить лише 11%).

8. Водні ресурси суходолу є відновними, але вичерпними. Рівень водозабезпеченості нижчий за 500 м³/на особу в рік розглядається як загроза для збалансованого соціально-економічного розвитку. В таких умовах сьогодні мешкає близько 150 млн. осіб у 15 країнах світу.

9. Майбутні перспективи людства пов’язуються з більш активним використанням ресурсів Світового океану та переходом від привласнюючого типу природокористування до виробляючого.

1 Природокористування — сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу та заходів по його збереженню і відтворенню.

² Рекордні показники у 80-х роках минулого століття сягали 120 млн. тон.

³ Втрата Канадою провідної позиції в світі пов’язана із закриттям рудників в арктичних районах країни після створення окремої території Нунавут з елементами самоврядування автохтонного ескімоського населення.

⁴ До появи цифрових технологій майже половина срібла споживалася у фотохімічному виробництві.

⁵ Незважаючи на 5 місце в світі за видобутком (140 тон золота на рік), Китай ледве забезпечує потреби власного населення у весільних обручках.

⁶ Розраховано, що для забезпечення не тільки матеріального добробуту, але й відпочинку та «психологічного комфорту» кожній людині мінімально потрібні 2 га земельного фонду: 0,6 га сільськогосподарських угідь для виробництва продовольства; 0,2 га для розселення і промислових потреб; ще 1,2 га мають залишатися у незайманому стані для відпочинку і подорожей, для підтримання екологічної рівноваги біосфери.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти