Українознавство - Курс лекцій - Половець В.М. 2006

Лекція 2. Основні джерела та література з курсу українознавства

План:

1. Джерельна база.

2. Історіографія проблеми.

3. Етапи розвитку науки.

Література:

Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія: У 2—х т. — К., 1996, 1997.

Галицько—Волинський літопис // Жовтень. — 1982. — № 7. — С. 13 - 91.

Літопис Руський. — К., 1989.

Літопис Самовидця. — К., 1972.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки. — К., 1992.

Літопис Самійла Величка. — К., 1991.

Літопис Густинського монастиря // Пам’ять століть. — 1996. — № 2 - 3.

Енциклопедія українознавства: У 3-х т. — К., 1991.

Людина і довкілля. Антологія: У 2-х т. — К., 1995.

Українське народознавство. — Львів, 1997.

Боплан Г. Опис України. — К., 1994.

Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991.

Заставний Ф. Географія України. — Л., 1994.

Огієнко І. Історія української літературної мови. — К., 1993. Огієнко І. Українська культура. — К., 1992.

Природа і люди. Хрестоматія. — Львів. — 1982.

1. Джерельна база

Наука розглядає 5 типів джерел: речові (пов’язані з археологічними розкопками); етнографічні (побут, звичаї народів); лінгвістичні (мовні); усні (пов’язані з усною народною творчістю); писемні (літописи, акти, спогади, щоденники). Цей вид джерел найбільш доступний. Тривалий час українознавство як наука не визнавалося (було упосліджене, сфальсифіковане). Зумовлювалося це потужним тиском на українську думку імперських та колоніальних адміністрацій, але тим не менш українознавство розглядається як наука.

Наука — це сфера теоретичної діяльності, з розвиненим понятійно-категоріальним апаратом, методичним і методологічним інструментарієм, колом чітко визначених закономірностей, предметом, завданням і метою. Українознавство — це сфера відповідних певних знань, напрямок наукового пошуку; має тисячолітні традиції розвитку, котрі й спричинили постання повноцінної науки. Про це свідчить джерельна база.

А. Давньогрецька цивілізація (антична).

Про давньоукраїнські землі згадували всі видатні античні автори. Гомер, засновник грецької епічної літератури, в «Іліаді» та «Одісеї» змальовує країну кіммерійців — сувору, невблаганну природу цієї країни. Гікатей Мілетський та Арістей залюднюють її досить таємничими та незвичайними мешканцями. Давньогрецькі автори (Страбон, Клавдій Птоломей) започаткували опис земель України на засадах фіксації її природно-етнічних меж. Про Скіфію згадується в «Історії» Геродота, яка є безцінним джерелом з минувшини багатьох держав і народів.

Б. Римська цивілізація.

Територія нинішньої України привертала до себе увагу протягом всього часу існування римської цивілізації. Римська культура продовжила давньогрецьку традицію опису території та людності нашого краю. Нагадаю, що римська історія розпочалася з V - IV ст. до н.е., а проіснувала до IV ст. н.е. Тривалий час римська культура перебувала в тіні значно вищої грецької культури. В ІІ - І ст. до н.е. римська культура визначалася прославленням доблесті та звитяг громадян, римського імені та феномену Риму в цілому. У період свого розквіту Рим — стрижень тогочасної Ойкумени (гр. — земля, населена людьми). Тут відбувається кристалізація відповідної ідеології, епосу, релігії, філософії. Внутрішнє життя стимулювало інтелектуальний зліт правників, архітекторів, ораторів, митців. З’являються такі видатні постаті як Плавт (комедіограф, 254 - 184 рр. до н.е.), Катон (політ. діяч, противник Ю.Цезаря (102 - 44 рр. до н.е.), римського імператора), Цицерон (106 - 43 рр. до н.е., філософ, оратор, адвокат, письменник, мислитель, політ. діяч). У Римі концентруються знання про звичаї та край залюднюючих сусідні землі народів, особливо скіфів, сарматів, германців, слов’ян. У добу розквіту римська культура в особі таких мислителів, як Сенека (4 р. до н.е. —65 р. н.е.), Тацит (55120 рр. н.е.), Плутарх (45 - 127 рр. н.е.), Пліній (61 - 114 рр. н.е.), Птоломей (90 - 160 рр. н.е.) прикметна вагомими здобутками на скіфо-слов’янські теми. У III ст. н.е. Римська імперія переживає гостру кризу, а з часом смертельні удари, завдані Риму готами і вандалами (410, 455 рр.), перетворили його на фактичну германську провінцію (476 р.). У IV ст. Римська імперія розкололась на Західну і Східну. Східна частина дістає назву Візантія — за давньогрецьким полісом, що був розташований на березі Босфору.

В. Візантія (Східна частина Римської імперії).

Імператор Костянтин I у 330 р. перетворив місто Босфор у столицю своєї імперії, яка почала носити ім’я Константинополь. Остаточний поділ Римської імперії на дві держави стався в 395 р. по смерті останнього імператора єдиної доти країни Феодосія I (379 - 395 рр.). Відтоді кожна з держав мала свого володаря: Візантійською імперією став правити Аркадій (395 - 423 рр.), а західною — його брат Гонарій. Візантія пройшла декілька періодів у своєму розвитку:

1) IV до середини VII ст. — формування централізованої держави;

2) середина VII — поч. VIII ст. — усталення організації та геополітичного становища Візантії у світі, інтенсивний розвиток Візантійської держави;

3) з 1204 по 1453 рр. — роздробленість та занепад імперії, що завершився завоюванням турками-османами у 1453 р. столиці — Константинополя.

У часи свого розквіту Візантія включала величезні території — понад 1 млн км², проживало 60 млн чоловік населення. Важливу роль Візантія відіграла у розвитку культури, мистецтва та філософії, ставши законодавцем мод на світовій арені. Тісні стосунки єднали Візантію з північними сусідами. Твори вчених та політиків візантійського світу —

безцінне джерело з старожитньої історії України. Терени України перебували у полі зору візантійських авторів. Про це писали такі видатні історики, як Євнапій Сардієць, Іоанн Малала, Феофан Сповідник, Леонтій Діакон; релігійні діячі — Іоанн Золотоуст, Зосима, Созомен, Никифор; політичні діячі — Костянтин Багрянородний, Анна Комніна, Ніколай Врієній.

З праць візантійців ми дізнаємося про автохтонні народи Північного Причорномор’я, передовсім слов’ян, антів, русів, їхні стосунки з сусідами, навали на старожитню Україну аварів, гунів, булгар, печенігів, половців. Візантійські історики докладно описують прикметні риси слов’ян і русів-антів, зокрема самого князя Святослава. Важливими є нотатки про проникнення християнства в Північне Причорномор’я, про спорудження храмів у Малій та Великій Скіфії, про місіонерську діяльність проповідників, обставини прийняття Хрещення.

Візантійські автори торкаються і природних умов Північного Причорномор’я, описують різних представників флори і фауни. Особливо прикметні «Нотатки» Готського Топарха, вождя готів, який здійснив у 60-х рр. X ст. подорож взимку до Києва і, повернувшись назад, докладно описував тамтешні морози, Дніпро, пороги, степи та природу.

Г. Східний (арабо-мусульманський) світ полишив видатні пам’ятки науки, культури, філософії, в яких відобразив бачення тодішньої середньовічної Ойкумени. Після потужної експансії арабів і утворення в VІІ - VІІI ст. арабського Халіфату постала оригінальна географія, як наука, яка, базуючись на античних джерелах, внесла чимало цінних коректив щодо природи й населення багатьох країн Середньовіччя. Найбільш цікавий — трактат Абдаллаха про символи утворення світу. У трактаті Абдаллаха «Опис залюдненої землі» початкові уявлення про світ сакралізовані. Так, земля за своєю формою ділиться на 5 частин: голова птаха, двоє крил, груди та хвіст. Голова світу — Китай, праве крило — Хінд, ліве крило — Хозари, груди — Мекка, Ірак і Єгипет, хвіст — Захід. Душею світу є Мекка (арабська святиня). Ставлення до неї визначає характеристику всього живого. Це дослідження релігійного типу. Науковий підхід базується на визначенні семи частин (кліматів) універсуму. Вони визначали: опис і природу слов’ян-русів, антропологічних рис, землеробських і військових занять, звичаїв, етнонімів, гідронімів, тощо.

Про це писали Ап-Фаризмі, Ал-Фаргані, Ап-Баттані, Ал-Масуді, Ал-Бекрі, Ібн-Фадлан, Біруні, Ібн-Сіна. Завдяки ісламу географія в арабів дістала могутній поштовх. Кожен правовірний, де б він не перебував, в обід повинен обов’язково повернутися до священного місця — Мекки і сотворити молитву Аллаху.

Д. Середньовічна Європа (для якої цивілізаційними епіцентрами були Греція, Рим, Близький Схід і яка очікувала загрозу з півдня з боку Халіфату) несподівано відкрила для себе потужне збурююче джерело з півночі — світ вікінгів. Героїчні ватаги білявих північних велетнів робили блискавичні морські походи навсібіч, захоплювали здобич, змінювали політичну карту Європи, започатковували нові міста й села. З часом вони звернули увагу на східні краї, а в 882 р. з Новгорода в Київ прийшов зі своєю дружиною Олег.

У Середні віки на терені нинішніх українських земель витворилась видатна політична організація — держава Київська Русь, яка об’єднала в межах однієї країни чимало слов’янських племен і народів. З часів Київської Русі до джерел з українознавства іноземного походження цього часу звертатися можна меншою мірою, оскільки дедалі більшої сили набуває національна думка, але певне коло їх все ж необхідно враховувати, щоб осягнути нові тенденції та особливості сприйняття феномена українського світу.

Пильну увагу до України в цей час виявляли німецькі мислителі (Лоренц Мюллер, Олександр фон Гумбольдт). Німецька пунктуальність істотно прислужилася для дезавуації сфальсифікованих чи упереджених описів України.

Поважну літературу про українські землі залишили французькі автори (П’єр Шевальє, Гійом Левасер де Боплан). їх описи флори і фауни країни, клімату, гідрології, гідрографії є напрочуд точними, з яких ми можемо дізнатися про вже втрачені ознаки краю: дикі гаї вишень, розміром в десятки і навіть сотні гектарів, про вимерлих представників фауни (турів, зубрів, бобрів), стихійну кару типу сарани чи комашні.

Британські джерела. Пильна увага до Русі простежується в британських джерелах, незважаючи на просторову віддаленість. З Руссю британці вели торгівлю, зі Скіфії отримували зброю, хутра, коштовні камені. «Земля ця, — писав Бартолом’ю Англійський, — наповнена лютими барсами, пантерами і навіть тиграми». Про видатні якості народу, що тут проживає, писав знаменитий філософ і натураліст Роджер Бекер.

Польські хроніки. Чимало повчального містять джерела, покликані освітити польсько-руські взаємини, з відомих причин вельми і вельми напружені. Як правило, руські реалії тут подаються у вигідному для себе світі, перебільшуючи звитяги властних королів та лицарів і роблячи протилежне для сусіда. Разом з тим пильна увага до текстів дає змогу простежити, що тодішня Русь займала у Європі важливе місце, що руська церква була тоді апостольською, нерозколотою, залишаючись на ґрунті національної духовності.

Італійські джерела. Подають інформацію про монголо-татарську навалу XIII ст. (Карпіні, Рубрук, Кампонезе). З різною метою і в різний час вони здійснювали подорож до далекої Орди і залишили свої враження і нотатки про Русь.

Є. Литовсько—руський період (XIV—XV ст.). Тоді держава (Велике князівство Литовське) повністю керувалася мовою (староруською), законами, звичаями, атрибутами княжого часу, завдяки чому проблем збереження власної ідентичності не виникало. Ситуація погіршилася після Кревської (1385), коли об’єдналися Литва з Польщею, та Люблінської (1569) уній, коли Польща і Литва стали Річчю Посполитою, після чого українські землі змушені були керуватися польськими настановами. Про національно-визвольну боротьбу цього періоду свідчать документи кінця XVI — поч. XVII ст. — польські конституції та укази польських королів і гетьманів. Подальший час, про що свідчать документи, — важка боротьба за збереження якщо не власної держави, то хоча б її автономії. Угоди І.Виговського, Ю.Хмельницького, гетьмана Петрика, діяння Ів.Сірка та інших діячів — яскраве тому свідчення. Одноплановим у цьому контексті був виступ проти Москви І.Мазепи, П.Орлика. Політико-державні документи тих часів є визначною пам’яткою і європейської правничої думки.

Ж. До відродження власної держави реально стало можливим приступити лише в XX ст. Хоча з 1917 р. по 1921 р. пройшло біля 5 років, щодо державницьких засад — вони одні з найпродуктивніших. Акти Центральної Ради, УНР, Гетьманської держави, ЗУНР, Директорії засвідчили характер визвольної боротьби українців.

Дослідникам українських джерел слід пам’ятати, що власне в період УРСР було здійснено зібрання автохтонних українських земель, що Україна стала членом—засновником ООН (1945).

2. Історіографія проблеми

Історіографія — галузь історичної науки, яка вивчає трактування історичних явищ, проблем, подій тощо. (Застаріле — саме описання історії, тому історіограф — це історик). Свідченням історичних явищ стали праці істориків, які досліджували у своїй творчості ті чи інші проблеми. Хто ж і як з істориків досліджували у своїй творчості проблеми українознавства (історії, мови, літератури, культури, науки, релігії тощо) ? Як ми вже зазначали, широкий пласт знань з цього питання дають літописи. Вони охоплюють період Київської Русі та козацьких часів. Нез’ясованим залишається період ВкЛ та польського панування (300 років). Наприкінці XVIII — першій половині XlX ст. в Україні, як і в інших слов’янських народів, розпочинається національно—культурне відродження. На цей час уже з’явилися перші твори, автори яких описували минуле, княжі часи, козаччину, Гетьманщину.

Це були твори П.І.Симоновського «Коротке описання про козацький малоросійський народ» (1765); С.В.Лукомського «Зібрання історичне» (1770); В.Г.Рубана «Короткий літопис Малої Росії» (1777): О.Г.Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785 - 1786); Я.А.Марковича «Записки про Малоросію» (1798). У 20-х рр. XIX ст. створюються праці про минувшину. Важливу роль у розвитку історіографії відіграла «Історія Русів». Автор (невідомий) підпорядкував обґрунтуванню право українського народу на свою державність, рівність з іншими народами. У 1822 р. у Москві була опублікована «Історія Малої Росії» Д.М.Бантиш-Каменського. У 1842 - 43 рр. у Москві вийшла 5—томна «Історія Малоросії» М.А.Маркевича. Вона відіграла велику роль у вихованні українського суспільства в національному дусі. У XIX — на поч. XX ст. в Україні поширювалися ідеї романтизму та народництва. Розгорнулися етнографічні дослідження, збирання пам’яток народної творчості. Видано 6—томний збірник народних дум і пісень «Запорожская старина» (М.Максимович та ін.), Альманах «Русалка Дністрова», засновниками «Руської трійці» (М.Шашкевичем, І.Вагилевичем, Я.Головацьким).

Одним з видатних істориків ХІХ ст. був Микола Іванович Костомаров (1817 - 1885). Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (нині Воронезька обл.). Закінчив Воронезьку гімназію (1833), Харківський університет (1836). У 1844 — отримав ступінь магістра історії. 1844—1845 рр. — вчителював, 1846 - 1847 — ад’юнкт-професор Київського університету. Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших документів, зокрема «Книги буття українського народу». В 1847 р. — заарештований у справі братства. 1848 — в’язень Петропавлівської фортеці. 1848 - 1855 — політзасланець у Саратові. 1859 - 1862 рр. — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 — займався науковою працею до кінця життя. З 1875 — жив у с. Дідівцях на Прилуччині. Написав багато праць з історії України. «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861). «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного, Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884). Праці Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Один із перших у вітчизняній історіографії він почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставлячи народ державі (на противагу історикам, які в історії бачили лише діяльність царів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб).

Письменник і історик Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897). Народився в с. Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, працював у Ніжинському ліцеї. Етнограф, перекладач. Учасник Кирило-Мефодіївського товариства, автор «Чорної Ради», «Хуторної поезії», «Записок о Южной Руси». Написав «Граматику», переклав «Біблію», 20 років прожив на х. Матронівці на Борзнянщині. Його дружина Барвінок Ганна (Олександра Михайлівна Білозерськая) (1828 - 1911) — укр. письменниця. Написала: «Лихо не без добра», «Хатнє лихо», «П’яниця», «Молотніков», «Материна помста», «Оповідання з народних уст» та інші.

Видатним істориком України був Володимир Боніфатійович Антонович (1834 - 1908). Написав понад 300 праць з історії. Найвизначніші — «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 р.» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679 - 1716 рр.» (1868); «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432 - 1798 рр.» (1870); «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700 - 1768 рр.» (1870); «Нариси з історії Великого князівства Литовського...» (1877); «Київ, його доля і значення в XIV - XVI ст.» (1882) та ін. Дослідження засновані на нових архівних документах. Працював у Київському університеті і Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. Вивчав нові проблеми — міста, міщанство, промисловість, гайдамаків та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 - 1895). Народився у дворянській родині козацького походження. Вчився у Київському університеті. З 1864 р. — приват-доцент, з 1873 р. — штатний доцент. Очолив ліве крило Київської громади. У 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. — емігрував за кордон. У Женеві заснував українську друкарню, видавав український журнал «Громада» (1872 - 1882). З С.Подолинським і М.Павликом заснував «Женевський гурток» — зразок українського соціалізму. З 1889 р. — професор кафедри загальної історії Софійського університету. Там провів останні роки свого життя.

За фахом був істориком стародавнього світу, Давньої Греції і Риму, але багато займався й історією України. Захоплювався народною творчістю. З українського фольклору і етнографії написав 30 спеціальних праць. Видав «Про українських козаків, татар та турків» (1876), «Прощай час. Українці під Московським царством (1654 - 1876)». За переконаннями — соціаліст і республіканець. Підкреслював, що ніхто не фальшує так українську історію, як ті історики-демократи, котрі малюють чорними фарбами Мазепу, Полуботка, Виговського, а мовчать про тих, хто цю свободу нищив: московських царів Петра I і Катерину II.

Лазаревський Олександр Матвійович (1834 - 1902). Написав понад 400 праць з історії, опублікував немало документів і матеріалів. Вивчав феодально—кріпосницькі відносини в Лівобережній Україні в II пол. XVII - XVIII ст. «Малоросійські посполиті селяни (1648 - 1783)» (1866); «Нариси з історії Малоросії» (1871 - 1876); «Нариси малоросійських фамілій...» (1875), «Люди старої Малоросії» (1882 - 1888) та ін.

Народився в Конотопському повіті Чернігівської губернії. Довгий час жив у Чернігові та в Ніжині. Український історик. Один із засновників журналу «Киевская старина», друкувався в «Черниговских губернских ведомостях» 1853 - 1854 рр. Написав «Історичні нариси сіл Конотопського повіту», «Павло Полуботок», «Замітки про Мазепу», розвідки про М.Гоголя, Г.Квітку-Основ’яненка, П.Куліша та ін. Близький знайомий Т.Г.Шевченка, опублікував біографічні нариси про нього.

Яворницький Дмитро Іванович (1855 - 1940). Все своє життя збирав матеріали з життя Запорізької Січі, створив музей старожитностей Катеринославської губернії (зібрав 85 тис. експонатів). Переважна більшість праць присвячена історії запорізького козацтва. «Історія запорізьких козаків» (т. 1 - 3, 1892 - 1897); «Вольності запорізьких козаків» (1898); «Іван Дм.Сірко, славний кошовий атаман війська запорізьких низових козаків» (1894); «Джерела для історії запорізьких козаків» (т. 1 - 2, 1903) та ін.

Єфименко Олександра Яківна (1848 - 1918). Перша жінка-історик, яка отримала диплом почесного доктора історії (Харківського університету в 1910 р.). Досліджувала історію селянства, форми його життя, побут, звичаї, селянську общину, соціально-економічний розвиток українського суспільства. Цьому присвячені: «Із історії боротьби малоросійського народу з поляками» (1879); «Турбаївська катастрофа» (1891); «Малоруське дворянство і його доля» (1891); «Дворянське землеволодіння в Південній Росії» (1892); «Нариси історії Правобережної України» (1895). Написала один з перших синтезованих курсів історії України. «Історія українського народу» (1906) — охоплював період з найдавніших часів до середини XIX ст. (національно-культурне відродження українського народу). Народилася О.Я.Єфименко (Ставровська) в с. Варзузі Кольського повіту Архангельської губернії у багатій сім’ї дрібного урядовця. Після закінчення гімназії працювала народною вчителькою. Вивчала побут, звичаї, поземельні відносини селян Північної Росії. Чималу допомогу в зборі матеріалу надавав їй політичний засланець — народник, колишній студент Харківського університету Петро Савич Єфименко. У 1872 р. закінчився строк його заслання і вони переїхали у Воронезьку губернію, потім у Самару. З 1875 р. — подружжя в Чернігові. Петро Савич працював редактором «Чернігівського земского сборника» . У 1879 р. сім’я Єфименків переїздить до Харкова. Написала понад 100 праць. Тут захворіли і вмерли дві дорослі дочки — Олександра та Віра. Тяжко хворів чоловік. З 1907 р. на запрошення Вищих Бестужевських курсів вона працювала в Петербурзі. У кінці 1817 р. після закриття курсів переїхала з дочкою Тетяною — поетесою, на Україну. Загинула в грудні 1918 р. на хуторі Любочка Вовчанського повіту від рук бандитів.

Подолинський Сергій Андрійович (1850 - 1891) — історик, громадський діяч, демократ і соціаліст. Одним з перших став вивчати розвиток капіталізму в Україні, формування і становище робітничого класу. Головні праці: «Парова машина» (1875); «Про багатство та бідність» (1875); «Про хліборобство. Як де земля поділена і як би треба її держати» (1877); «Ремесла і фабрики на Україні» (1880). На них помітний вплив праць К.Маркса і Ф.Енгельса. Народився С.Подолинський на Черкащині, в багатій поміщицькій родині. Освіту здобув у Київському (1871) та Бреславському (Вроцлав) університетах. З 70-х рр. брав участь у громадівському і народницькому русі. В Женеві разом з М.Драгомановим і М.Павликом започаткував видання журналу «Громада», а також видрукував власні твори. Розробив теорію «громадівського соціалізму», яка ґрунтувалася на національних традиціях українського народу. На поч. 80-х рр. повернувся до Києва, але через тяжке психічне захворювання відійшов від будь— якої діяльності.

Михайло Сергійович Грушевський (1866 - 1934) підбив своєрідний підсумок розвитку української історіографії, найвидатніший історик, який створив наукову схему національної історії України. Написав близько 2 тис. праць з історії України, літератури, етнографії, фольклору, соціології. Найвизначніші: «Історія України-Руси» (в 11 т. , 12 кн.), (1898 - 1934) — до 1658 р.; «Нарис історії українського народу» (1904); «Ілюстрована історія України» (1911, 1917); «Культурно—національний рух в Україні» (1912); «Історія української літератури» (т.1 - 5) в 1923 - 1927 рр.). Головною заслугою М.С.Грушевського перед українською історіографією є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми українського історичного процесу. Ця схема обґрунтована в статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904). Був представником народницької історіографії. Створив велику наукову школу — у Львові (з 1894 по 1914), Києві (з 1908 по 1914). Важливою працею стала «Хто такі українці і чого вони хочуть?». — К., 1991. Зміст: І. Звідки пішла назва Українців ?«Так за давніх часів Київської Русі звалися пограниччя. Спочатку — земля Переяславська, яка вела боротьбу зі степовими ордами, потім Подніпров’я — де ходили татари; а потім і вся українська земля...» 2. Хто такі українці?. «Люди, які хотіли волі для України. Всі, хто родився на Україні». 3. Який повинен бути новий лад, котрого хочуть українці?. «Виборним, на основі загального рівного (всеобщого), прямого (безпосереднього), таємного голосування. Україна мусить мати широку автономію». 4. Якого добробуту хочуть українці своєму народові?. «...справедливого вирішення земельної справи, охорони праці трудящих і повного заробітку, 6-годинного робочого дня, один тільки податок від приходу, права і свободи меншим народностям, автономія за ухвалою Всеукраїнських Установчих зборів...».

Разом з вищезазначеними істориками в ХІХ - ХХ ст. в історичній науці України працювали: І.В.Лучицький, В.С.Іконников, В.О.Барвінський, М.Є.Слабченко, М.П.Василенко, В.О.Мякотін, Д.І.Дорошенко, М.О.Максименко, І.М.Каманін та інші. Більшість з українських істориків належали до народницького напрямку в історіографії. Лише напередодні і в часи першої світової війни в українській історіографії зародився новий, державницький напрямок, головним засновником якого став В.К.Липинський (1882 - 1931). Історики-державники вважали, що найважливішу роль в організації, спрямуванні і захисті суспільства відіграє держава. Але до 1917 р. державницький напрямок лише започатковувався. Народницька історіографія залишалася пануючою. Липинський Вячеслав — нащадок спольщеного шляхетського роду з Волині. Після служби в армії закінчив Краківський університет (1906). До 1912 р. — провідний діяч політичної групи «Вільна Україна» (Львів, 1911), натхненник створення в 1914 р. «Союзу визволення України» — повернення до України спольщеної шляхти. В роки першої світової війни був призваний до російської армії. У 1917 р. — один із засновників Української хліборобсько—демократичної партії (Програма проголошувала незалежність України, забезпечення приватної власності на землю). За Гетьманату і Директорії (червень 1918 — липень 1919), був дипломатичним представником в Австро-Угорщині. З 1919 — в еміграції (Австрія), там заснував Український союз хліборобів—державників, редагував часопис «Хліборобську Україну», в якому опублікував політичний трактат «Листи до братів-хліборобів», де проголосив засади українського консерватизму. У 1926 - 27 рр. очолював кафедру історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні. У 1930 р. розійшовся в поглядах з гетьманом П.Скоропадським, заснував організацію «Братство українських класократів — монархістів, гетьманців». В.Липинський — засновник державницької школи в українській історіографії. Велика наукова спадщина: «Шляхта на Україні» (1909), «З історії України» (1912), «Україна на переломі» (1657 - І659); «Релігія і церква в історії України» (1925), «Покликання варягів, чи організація хліборобів» (1926).

Українська історична наука в роки радянської влади

У 20-ті роки, коли проводилася політика українізації, історична наука набула певного розвитку. При Всеукраїнській академії наук (ВУАН) були створені історична секція, численні комісії та кафедри. З 1924 р., після повернення з еміграції і обрання академіком, українську історичну науку очолив М.С.Грушевський. Складалася потужна наукова школа, розгорнулась видавнича діяльність, при інститутах народної освіти працювали науково-дослідні кафедри. У 1926 р. — Харківська науково-дослідна кафедра дістала назву імені академіка Д.І.Багалія. Філія цієї кафедри працювала в Одесі, а в Києві — частина цієї кафедри (О.П.Оглоблин, Н.Д.Полонська-Василенко, В.О.Романовський та ін.).

Комуністична партія, ставши правлячою партією і проголосивши марксизм державною ідеологією, почала впроваджувати його в історичну науку як методологічну основу. Розпочалася боротьба за підпорядкування історичної науки. З середини 30-х рр. наукові історичні установи, наукові школи, багато істориків було звинувачено в націоналізмі і репресовано. Розгорнулася широкомасштабна деформація історичної свідомості народу. Історики мали керуватися офіційно встановленою схемою історичного процесу, положенням «Короткого курсу історії ВКП(б) — 1938 р. У 1936 р., на базі Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН) створено інститут історії України АН УРСР. З 1937 по 1941 рік — було підготовлено «Короткий нарис історії України (з найдавніших часів)» та 6 випусків із серії «Нариси історії України».

Після війни працювали Інститут історії України, історичні кафедри університетів та інститутів. Разом з тим великої шкоди історичній науці в Україні завдала постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України АН УРСР» (29.08.1947). Праці інституту були визнані — як такі, що мають помилки політичні і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру. Подальшу деформацію наукової схеми історії України зумовили «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654 - 1954)», схвалені ЦК КПРС. У цих умовах у радянській історіографії сформувалася великодержавницька схема історії СРСР. Проповідувалася «месіанська» роль Росії в долі народів, що були під царизмом. СРСР змальовувався як спадкоємець «єдиної і неділимої». Історики почали показувати Росію як визволителя і піклувальника, «старшого брата». Історія України подавалася не як самостійний, самодостатній процес, а як постійне прагнення до возз’єднання з Росією, перехід під владу московського царя. Український історичний процес підпорядковувався великодержавницьким інтересам Російської держави. Важливу роль у суспільстві відіграв XX з’їзд КПРС (ІІ.1956). Було засуджено культ особи Сталіна. За 30 років різноманітною стала проблематика наукових праць, відновлені імена учасників наукових подій, розширилася видавнича діяльність, почав виходити «Український історичний журнал», наукові збірники. Видано ряд збірників документів, монографій та узагальнюючих праць. У 19771979 рр. видано багатотомну «Історію Української РСР» (8 томів у 10 книгах). У 1981 - 1985 рр. перевидана ця праця в 10 т. російською мовою. У 1974 р. було завершено 26 т. видання «Історії міст і сіл Української РСР», а російською — 1983 р.

Вивчення історії України за межами УРСР

Після закінчення революції та громадянської війни 19171921 рр. серед емігрантів з України було немало істориків за кордоном, які створили ряд наукових центрів. У Відні в 19191924 рр. М.С.Грушевський заснував Український соціологічний інститут. З 1921 р. в Празі діяв Український вільний університет (УВУ), у Берліні — Український науковий інститут, Варшаві — Український науковий інститут і Українське воєнно—наукове товариство, у Львові — Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка. На початку 20-х рр. у зарубіжній українській історіографії склалася державницька школа, засновником якої був В.К.Липинський. У працях «Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст.» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1926), написаних у Відні (в Українському історико-філологічному товаристві) він розвивав концепцію розбудови самостійної Української держави — спадкоємної монархії — Гетьманату. Упродовж 1920—1939 рр. за кордоном були опубліковані праці Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, С.Томашівського, І.Борщака та ін.

Після другої світової війни українська діаспора поповнилася емігрантами з УРСР та втікачами з Берліна, Праги, Варшави. Розширилося коло інституцій, які займалися українознавчими студіями. У 1945 р. в Мюнхені почав працювати Український вільний університет (УВУ), який перебрався туди з Праги. В Аусбургу —Українська вільна академія наук (УВАН). У 1946 р. в Мюнхені почало діяти наукове товариство імені Т.Г.Шевченка (НТШ). У 1949 р. НТШ перебралося у Францію (поблизу Парижа). На початку 50-х рр. більшість українських учених і наукових осередків переїхали в США і Канаду. У сШа було відкрито відділення НТШ, Канаді — УВАН, яке видавало журнал «Аннали», у Нью—Йорку — «Записки НТШ». Українознавчі дослідження велися в університетах США, Канади, Англії. Працював Український науковий інститут при Гарвардському університеті. За кордоном було підготовлено ряд нових енциклопедичних видань, узагальнюючих праць, монографій, та видань попередніх років.

Діаспора

У 1949 - 52 рр. в Мюнхені — Нью-Йорку вийшла тритомна «Енциклопедія українознавства». Протягом 1955- 64 рр. в Парижі — Нью-Йорку видано 10-томну словникову «Енциклопедію українознавства» (ред. проф. В.М.Кубійович). Узагальнюючими були «Історія України» (1941) та «Історія Козаччини» М.Андрусяка, «Історія України» т. I - IV (1941 - 1942), «Історія України» (1972- 1976, Мюнхен) Н.Д.Полонської-Василенко, «Україна: історія» (1988, Торонто) Ореста Субтельного. Цікаві праці опублікували історики В.Щербаківськнй, О.Оглоблин, Л.Винар, О.Пріцак, І.Майстренко та ін. Праці істориків діаспори мають стати складовою української історичної науки. Проте слід зазначити, що ці праці мали неоднакову ґрунтовну джерельну базу й аргументацію, різну спрямованість і науковий рівень. Чимало істориків при оцінці подій і фактів не могли позбутися впливу своїх політичних поглядів, негативного ставлення до режиму в СРСР, а деякі — прямого тиску адміністративних кіл, які фінансували їх видання.

Історична наука в Україні наприкінці 80-х —на початку 90-х рр.

Упродовж семи десятиліть українська історична наука ґрунтувалася на схемах, стереотипах і міфах, вироблених в умовах тоталітарного режиму. Вона була складовою пропагандистського апарату партії, покликаного обґрунтувати потреби поточного політичного моменту. Історики повторювали версію про «колиску трьох братніх народів», а подальшу історію змальовували як боротьбу українського народу за «возз’єднання» з Росією, а всякі державницькі прагнення розглядалися як антинародні, зрадницькі. Необ’єктивно характеризувалася революція 1917 - 1921 рр., 20 — 30-ті роки, а повоєнний період розглядався як суцільне торжество «розвинутого соціалізму». З 1985 - 87 рр. почалися дискусії, «круглі столи» з висвітленням нових поглядів на розвиток суспільства, але фактичні зміни відбулися лише після проголошення суверенітету і незалежності України. З 90-х рр. розпочалась публікація раніше заборонених праць, документів і матеріалів, започаткувалися нові політичні та економічні процеси. Побачили світ праці М.С.Грушевського: «Ілюстрована історія України», «Очерк истории украинского народа», перші томи багатотомної історії «Історія України—Руси», збірники статей (1917 - 20), «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі нової України», «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» та ін. З початку 1990 року: перевидані праці В.Б.Антоновича «Про козацькі часи на Україні», О.Я.єфименко «Очерк истории украинского народа», М.М.Аркаса «Історія України-Руси», І.П.Крип’якевича «Історія України», «Богдан Хмельницький»; Д.І.Яворницького «Історія запорізьких козаків», Г.М.Хоткевича «Історія України (До кінця XV! ст.)», Д.М.Бантиш-Каменського «История Малой России» та ін.

Розпочалась публікація праць авторів української діаспори. «Нарис історії України» Д.І.Дорошенка, «Історія України» Н.Д.Полонської-Василенко, «Україна: Історія» О.Субтельного, «Українська культура» Д.Антоновича, «Нарис історії України» А.Жуковського і О.Субтельного. Праці, присвячені окремим українським проблемам, подіям, діячам — «Людина і історичний діяч» (про Мазепу) І.Борщака; «Мазепа» А.Енсена, «Гетьман Пилип Орлик». «Силуети епох, Дмитро Вишневецький, Михайло Грушевський» Л.Винара, «Українська культура» і «Українська церква» І.І.Огієнка; «Історія Української держави двадцятого століття» І.Нагаєвського та ін.

Розгорнулося видання історичних джерел. Перекладено «Літопис руський за Іпатським списком», «Опис України» Г.Боплана, «Хроніку з літописців стародавніх» Ф.Сефоновича, літописи Самійла Величка й Григорія Граб’янки, описи Київського і Харківського намісництва, «Історію русів» та ін. Видані збірники документів «Русалки Дністрової» та «Кирило— Мефодіївського товариства», книга В.Ю.Січинського «Чужинці про Україну» (за 10 століть). Опубліковані програмні документи українських політичних партій початку хХ ст. і сучасних партій, які діють тепер в Україні.

Видані однотомні твори М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Грушевського, В.Винниченка, П.Скоропадського, С.Петлюри. У творах акад. Я.Ісаєвича, В.Антоновича, Ю.Мицика, С.Плохія, І.Стороженка, В.Смолія, В.Степанкова та ін. почався перегляд ненаукових концепцій, стереотипів і міфів. Про революцію 1917 - 1921 рр., колективізацію, тоталітарний режим писалося в творах О.Копиленка, О.Галенка, О.Шусь, В.Верстюка, С.Кульчицького, В.Даниленка, Ю.Шаповала. Вийшли друком окремі праці з української історіографії Ю.Пінчука, В.Кравченка, Р.Пирога та ін., що свідчило про перші позитивні зміни в суспільстві.

3. Етапи розвитку науки про українознавство

Перший етап. Дослідження, пов’язані з джерельною базою, з’явилися:

а) за межами українських земель — у працях антично- грецьких, римських авторів;

б) на терені Вітчизни — в добу Київської Русі («Повість временних літ», «Літопис Руський», «Галицько-Волинський» та ін.).

Другий етап — доба Гетьманщини. З’являються козацькі літописи: Самовидця, Г.Граб’янки, С.Величка. Охоплює період від Київської Русі до ХУІІІ ст. Густинський літопис. Тоді ж виходять праці: І.Гізеля «Синопсис» (1674) — витримав як підручник 30 видань, П.Симоновського «Краткое описание о козацком народе» (1765), В.Рубана «Краткая летопись Малой России» (1776), О.Шафонського «Топографическое описание Черниговского наместничества» (1786) та ін.

Третій етап — XIX ст. Розпочинається «Історією Русів». Відзначається багатоаспектністю дослідження: генезисом буття і свідомості українського етносу в сферах історії, етнології, філософській, мовознавчій, культурологічній та ін. Українознавча наука від праць Д.Бантиш-Каменського, П.Куліша, М.Костомарова, М.Максимовича, В.Антоновича, О.Бодянського, М.Драгоманова, І.Котляревського приходить до багатотомного видання М.Грушевського «Історія України- Руси» та публікацій НТШ як прообразу майбутньої академії.

Четвертий етап — межа XIX — початок XX ст. (до 30-х років). Утвердження ідеалу національно-духовного та політико-державного відродження. Розквіт українознавства як науки та освітньо-виховної справи. Важливу роль відіграють праці І.Франка, Б.Грінченка, Л.Українки, С.Сумцова, М.Василенка, а особливо енциклопедичні видання за редакцією Ф.Вовка, М.Грушевського, А.Кримського, М.Туган-Барановського, О.Шахматова, С.Русової, В.Охріменка та ін.

На урядовому рівні впровадження українознавства в систему освіти розпочалося «Материалами по вопросу о преподавании предметов украиноведения в учебных заведениях. Издание Киевского учебного округа» (З передмовою Генерального секретаря справ освітніх І.Стешенка та зав. відділом середньої школи О.Дорошкевича) 1918 р. З 1918 р. виходять українознавчі видання всіх відділів Української Академії наук. 1920 р. опубліковано посібник академіка С.Єфремова «Українознавство». Такі видання виходять до 1930 р., після чого в радянській Україні українознавство переслідується. Набирає ж воно розмаху за межами України. З ініціативи І.Раковського та членів НТШ 1930 р. видано першу книжку «Українську Загальну Енциклопедію — Книгу Знання», а по 1935 р. виходить ще дві. 1914 р. у Кракові вийшов перший том «Енциклопедії Українознавства» (ред. І.Раковський). 1942 р. Український Науковий Інститут (Берлін) випустив однотомну енциклопедію (німецькою мовою). У 5060 рр. видається УРЕ. 1949 р. знаменує початок видання «Енциклопедії Українознавства» за редакцією проф. Вал. Кубійовича (Мюнхен — Нью-Йорк).

П’ятий етап. Пов’язаний з розбудовою української держави в 90-х рр. XX ст. Характерний впровадженням українознавства в систему освіти, науки, культури, державного управління. Пов’язаний з впровадженням у життя нового змісту концепції українознавства Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка. Концепція дістала схвалення на міжнародній конференції в жовтні 1992 р. і продовжує розвиватися в сучасних умовах. Таким чином, розглянуті нами джерела, історіографія, етапи українознавства як науки свідчать, що з одного боку — Україна в цивілізованому світі є його органічна й окремішня частина, а з другого — вона (Україна) є феномен власне українського світу в усій його проблемності, красі, величі та неповторності.

Огляд джерел, які відносяться до другого етапу:

1. Літопис Гадяцького полковника Гр. Граб’янки. — К., 1992. Видатна пам’ятка українського літописання кінця XVII — поч. XVIII ст. Уперше опублікована у 1793 р., але там не було вказано ім’я автора, журнал «Российский магазин» (Ф.Тумановського), де вона була опублікована, став бібліографічною рідкістю. Київська Тимчасова комісія по розгляду давніх актів (В.Б.Антонович) опублікувала як першодрук у 1854 р. З нього і було зроблено переклад з староукраїнської на сучасну мову. Подано історію козацтва від найдавніших часів до 1709 р. За змістом можна поділити на три частини: І — події до народно-визвольної війни, II — найбільша — хід національно-визвольної війни, III — про те, що відбулося на Україні після смерті Б.Хмельницького.

Про автора відомо, що він вчився в Києво-Могилянській академії, з 1686 р. — сотник, осавул, а з 1727 р. — полковий суддя Гадяцький. Протистояв Гадяцькому полковнику Мих. Милорадовичу, виступав проти Коломацьких статей (обмеження прав і виборів гетьмана), за що з наказним гетьманом Павлом Полуботком у 1723 р. був ув’язнений до Петропавлівської фортеці. Після смерті Петра I був у 1725 р. звільнений. У 1730 р. став Гадяцьким полковником. За перо взявся, щоб «явити світові славетні діла рідного народу».

2. Літопис Самовидця. (О войнах Б.Хмельницького и о межусобиях, бывших в Малой России по его смерти. — Μ., 1846). Належить до групи козацько-старшинських літописів XVII - XVIII ст. Один із найдостовірніших історичних джерел XVII ст. (Писався 55 років, закінчується — 17θ2 р.). Невідомий автор був очевидцем подій. Відрізняється від інших мовою (позбавленою книжності, риторики, впливу польської і латинської літератури). Автор не дотримується літописної стильової традиції. Грушевський М.С. і Петровський М.Н. — вважали, що автором «Самовидця» був генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський. (Текстологічно доведено, що автор у 1648 - 1668 рр. — проживав на Чернігівщині (у Ніжині), з 1669 - 1679 — на Правобережжі, а останні 10 років — на Чернігівщині (Стародубі). Прожив 8θ років, помер у 1703 р.

Літопис поділяється на дві частини: І — історична (1648 - 1672), II — літописна (1672 - 1702). Починається з роздумів про тогочасне життя України і причини, що спонукали український народ до збройної боротьби. Автор показує народне невдоволення, яке переросло в збройну боротьбу. На перше місце він ставить національно-релігійну причину боротьби, змальовує всі соціальні причини, внаслідок яких найширші маси українського народу стали безправними. Ставлення до різних соціальних угруповань відбилися в оповіді про Чорну раду 1663 р., де суперечки між козацьким верхом і низами досягли свого апогею.

3. Літопис Самійла Велична. — К., 1991. Автор — канцелярист Війська Запорозького. Служив 15 років у Вас. Кочубея і 4 роки у генеральній Канцелярії, належав до літописців-учених з ґрунтовною освітою. Прихильник козацтва, але критично ставиться до його дій, а також гетьманів і старшини. Написаний літопис складною українською мовою (ввібрала елементи старослов’янської, польської, латинської). Заслуговує на увагу, що на полях кожної сторінки літопису зроблені відповідні посилання і роз’яснення щодо історичних подій і явиш, а також відтворено козацьку символіку, карти і малюнки з козацького життя.

Таким чином, джерельна база та монографічна література, розглянуті в лекції, дають підстави стверджувати, що вони є достатньо репрезентативними для глибокого вивчення курсу українознавства, основним завданням якого є введення студентів у ту неосяжну сферу духовного потенціалу українського народу, з якою пов’язані серйозні зміни в політиці, економіці, культурі, а головне — у свідомості людей. Українознавство — це один із шляхів повернення народу його власної історії і культури в повному обсязі, це насамперед етногенез, поняття про українську ментальність, розвиток народності в націю, основні галузі господарства і заняття українців, домашні промисли і ремесла, народні знання і світоглядні уявлення, свята й урочистості. Власне, все це і є питання, які в основному охоплюють зміст курсу українознавства.