Українознавство - Курс лекцій - Половець В.М. 2006

Лекція 12. Українці і світ

План:

1. Історико—етнографічний огляд міграційних процесів на Україні.

2. Основні регіони розселення українців у світі.

3. Особливості розвитку культури української діаспори.

Література:

Верба І. Зелений Клин і Східна діаспора // Наука і суспільство. — 1995. — № 3 - 4. — С. 12 - 16.

Вівчарик М. Українці в світі: Східна і Західна діаспори // УІЖ. — 1993. — №11 - 12.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України—Руси. — К., 1992.

Зарубіжні українці. — К., 1991.

Заставний Ф. Географія України. — Львів, 1994.

Заставний Ф. Українська діаспора. — Львів, 1991.

Збірка «Зарубіжні українці». — К., 1997.

Енциклопедія української діаспори. — Т. 1 - 6. — К., 1996, 1997.

Касьянов І. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х рр. — К., 1995.

Касьянов І. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ - ХХ ст. Соціально—політичний портрет. — К., 1993.

Людина і довкілля. Антологія: У 2—х т. — К., 1995.

Сергійчук В. Сірий Клин: Східна діаспора // Наука і суспільство. — 1996. — №5—6. — С .19 - 21.

Шлепаков А. Українська трудова еміграція в США і Канаді (к. ХІХ — поч. ХХ ст.). — К., 1960.

Українці близького й далекого зарубіжжя // Україна: друга половина хХ ст. Нариси історії. — К., 1997.

Приступаючи до розгляду теми, необхідно з’ясувати такі ключові поняття:

— діаспора (з гр. diaspora — розсіяння) — перебування значної частини народу (етнічної спільності) поза межами країни його походження. До української діаспори зараховують як емігрантів з України, так і етнічних українців поза Українською державою;

— асиміляція — уподібнення; соціально-психологічний і культурний процес, у якому етнічна меншість, зокрема новоприбулі люди, пристосовуються до більшості суспільства, переймаючи стиль життя, культуру та мову цієї більшості;

— міграція — переселення народів у межах однієї країни (внутрішня) або з однієї країни в іншу (зовнішня);

— імміграція (лат. — вселення, в’їзд) — в’їзд до країни громадян інших держав з метою постійного чи тимчасового проживання;

— еміграція (лат. — виселення, виїзд) — добровільне або вимушене переміщення населення з країн постійного проживання до інших країн. Процес еміграції може бути викликаний різноманітними причинами. Головні причини — соціально—економічні і політичні. Пояснюючи цей термін, треба розрізняти вимушене і примусове переміщення. Примусове виселення з місця постійного проживання осіб унаслідок адміністративного або судового рішення — це депортація.

1. Історико—етнографічний огляд міграційних процесів в Україні

Еміграція, тобто розсіювання населення України за її рубежами, почалася давно. Ще за княжих часів міжусобні війни призводили до переміщення людей, до зміни місць постійного і тимчасового їх проживання. Перемішування племен і народів також сприяло формуванню діаспори, що в більших чи менших масштабах відбувалося постійно. Збереглися відомості про те, що Дмитро Вишневецький у 1557 р. перейшов з частиною козацького війська до Московії. Взагалі ж рейди українських козаків у Московію (до Тихвіна, Холмогор) були постійними, що призводило до погіршення міждержавних відносин. Найбільш відомим був похід 20—тисячного козацького загону П.Сагайдачного у 1619 р. на Москву.

Уже в 1640 р. на північній Слобожанщині проживало близько 20 тис. переселенців з України. У 1641 р. на південних кордонах зосереджувалось понад 1100 українських козаків.

Багато з них після несприятливої Зборівської угоди 1649 р. переїхало в Московію, але вони були розосереджені по значній території. Після невдалої для українських козаків Берестецької битви частина козаків теж переїхала в Московію; царський уряд дав наказ розселити втікачів з України в Симбірськ та інші поволзькі райони. Серйозний вплив на виникнення масових — постійних і сезонних — міграцій українського населення мала Полтавська битва, після перемоги в якій Петро І започаткував масові жорстокі репресивні акції проти своїх політичних противників. Була знищена столиця І.Мазепи Батурин з усім його населенням. У той час відбулася еміграція козаків, відома з історії як мазепинська. В її рядах був і гетьман в еміграції (в Бендерах) Пилип Орлик — автор відомої демократичної Бендерської конституції 1710 р.

Після Полтавської битви почалася інтенсивна насильницька еміграція великої кількості населення Східної України (переважно сезонна) на важкі роботи в північні райони для спорудження Санкт-Петербурга і впорядкування прилеглих до нього районів, будівництва господарських об’єктів в інших регіонах Російської імперії. З того часу Гетьманщина стала одним з головних районів примусового постачання робочої сили для будівництва нової столиці, Ладозького обвідного каналу, практично цілком збудованого 20-тисячним загоном українських козаків під керівництвом чернігівського полковника Павла Полуботка (роботи почалися 1718 р. і тривали п’ять років). Ще в 1716 р. 10 тис. козаків (під проводом генерального хорунжого І.Сулими) було направлено споруджувати Волго-Донський канал (його так і не завершили). У 1718 р. туди послали новий загін козаків, а частину їх вивезли будувати укріплення на р. Терек (Північний Кавказ).

У 1731 р. для копання окопів біля Азовського моря з України було направлено 20 тис. козаків і 10 тис. селян, у 1732 р. — понад 30 тис. чол. і т.д.

Масштабними були переселення запорожців у пониззя Дунаю, в Банат (Австрійська імперія, тепер західна частина Румунії), Приазов’я і на Кубань, переселення жителів Лівобережжя і Правобережжя з метою освоєння Слобожанщини.

З XVI ст. почалося масове переселення в Поволжя, на Урал, з другої половини XIX ст. — у Сибір, Казахстан, Киргизію, на Далекий Схід. Україна стала регіоном Російської імперії, звідки йшли найбільші переселенські потоки на схід. Цьому сприяв цілий ряд обставин. Після скасування кріпосного права в Східній Україні (1861 р.) селяни одержали дуже мало (лише 26,7%) землі. В більшості районів селянські наділи значно скоротилися (на Лівобережжі, на Півдні, наприклад, на 29—30%). Селяни сплачували за ці наділи великі податки. Часті неврожаї викликали голод (1891 р., 1892 р., 1897 р., 1900 р., 1906 р., 1907 р., 1915 р.), від якого особливо страждали незаможні селяни в районах з відносним переселенням — Чернігівщини, Полтавщини, Правобережжя.

Майнове розшарування селянства зросло після проведення столипінської реформи. Селяни Полтавщини, Чернігівщини, Київщини та інших регіонів масово йшли на сезонні сільськогосподарські роботи в зернові райони Півдня та на бурякові плантації Лісостепу (близько 1.5 млн чол. у рік), переселялися в східні райони. Царський уряд усіляко заохочував переселення: виділяв переселенцям по 200 крб на сім’ю, на тривалий час звільняв молодих селян призовного віку від служби в армії, забезпечував безкоштовне перевезення емігрантів у місця поселення, безплатними земельними наділами. При цьому, створюючи належні передумови для переселення на схід, уряд стримував еміграцію українських селян у зарубіжні країни Північної та Південної Америки, Західної Європи, Австралії.

До першої половини XIX ст. переселення з України переважно йшло в райони причорноморських і приазовських степів, на Північний Кавказ, в Центрально-Чорноземний район, Поволжя. Наприкінці XIX ст. у зв’язку з освоєнням родючих земель на сході напрямки еміграції змінилися. З Полтавщини, яка брала активну участь у переселенні селян, до 1876 р. 89% їх загальної кількості направлялося на Північний Кавказ. Та в 1894 - 1900 рр. тут осіло лише 13% усіх переселенців, решта поїхала за Урал.

Всього ж за 1891—1914 рр. зі Східної України переселилося 1982 тис. чол., що становило 45% усіх переселенців у царській Росії.

Особливо інтенсивними стали міграційні потоки після столипінської реформи 1905 р. Якщо за 1894 - 1903 рр. з України переважно переселялося по 42 тис. чол. у рік, то за 1906 - 1910 рр. — 202 тис. чол. Це становило близько 70% усього природного приросту населення в новоосвоюваних регіонах.

Основними районами виходу емігрантів зі Східної України було насамперед Лівобережжя, зокрема Полтавщина, Чернігівщина і Київщина. На їх частку припадало 52% усіх емігрантів зі Східної України, які поселилися в Азії. Лише з Полтавщини за 1885—1914 рр. виїхало 421,9 тис. чол. Слабшими були міграційні потоки з інших шести (південних і західних) губерній України (частка переселенців з Поділля та Волині, наприклад, становила лише 9%).

Еміграційні потоки на схід формувалися в основному за рахунок сільських жителів. Це пояснюється як незначною часткою міського населення, так і небажанням українських селян змінювати вид трудової діяльності чи спосіб життя. В результаті до українських міст, що досить інтенсивно розвивалися у дореволюційні роки, масово поселялися жителі Росії.

З 1928 р. замість добровільного індивідуального почалося колективне «організоване» переселення з широким залученням демобілізованих червоноармійців. За 1924 - 1928 рр. з України виїхало 142 тис. чол., які поселилися поза її межами, переважно в східних районах колишнього СРСР. У радянський період, особливо на початку 30—х років, переселення з України здійснювалося на принципово нових засадах. Серед переселенців переважали політичні опоненти радянської влади або люди, яких ця влада вважала противниками. Північні і східні райони — Європейська Північ, Західний і Східний Сибір, Далекий Схід, Казахстан, Середня Азія — перетворилися в місця спецпоселення і спецпереселення, де масово використовувалася практично безплатна каторжанська праця. У 30—х роках різко посилилися репресії в СРСР, у тому числі на Україні. В результаті колективізації було вивезено в східні райони Радянського Союзу 1317 тис. заможніших селян (так званих куркулів), серед яких були кілька сотень тисяч висланих з України. Частині українських селян удалося втекти в Росію від голоду 1933 р., прорвавшись через спеціально зосереджені на кордонах застави.

З липня 1937 р. з Києва та деяких інших міст почалося масове виселення «членів сімей троцькістів і диверсантів, що активно сприяли антирадянській діяльності». Ще раніше (початок і середина 20-х років) переповнені ешелони українських повстанців з Черкащини, Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Вінниччини та інших регіонів, воїнів УНР, колишніх махновців тощо йшли на схід, у Сибір.

Різко зросла чисельність української діаспори в роки другої світової війни. В результаті евакуації в східні райони СРСР було перебазовано з республіки разом з робітниками та інженерно—технічним персоналом 500 великих промислових підприємств, сотні колгоспів і радгоспів, машинно—тракторних станцій. Чисельність населення Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану і Середньої Азії зросла за рахунок евакуйованих з України на 3,5 млн чол.

Виселення з України тривало весь 1941 рік. У травні-червні 1941 р. із західної частини колишнього СРСР вивезли на Алтай, в Казахстан, Комі АРСР та в Омську область 86 тис. чол. Не принесла бажаної свободи і німецька окупація. Десятки тисяч людей було фізично знищено; сотні тисяч насильно вивезено в несприятливі для життя і праці північні та східні райони.

Уже на початку квітня 1944 р. почалося масове виселення людей із західних областей республіки: у той час було депортовано близько 2 тис. сімей членів ОУН-УПА до Красноярського краю. До кінця 1945 р. на так званому спецпоселенні в північних і східних районах СРСР вже перебувало 6127 сімей, або 16,2 тис. чол. Загальна кількість всіх переселенців із західних областей становила до середини 1947 р. 74,8 тис. чол.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років у східні області СРСР було також вивезено із Західної України багато селян у зв’язку з колективізацією.

Усього, за оцінками, в повоєнні роки лише із семи західних областей України було депортовано в східні райони Радянського Союзу понад 1,1 млн чол. — кожен 7—10-й житель. Це була масова і дуже жорстока війна, розв’язана урядовими колами проти західноукраїнського населення, на його ж землі.

Разом з тим матеріали про кількість українського люду в зарубіжних країнах потребують значних уточнень. Справа в тому, що в країнах, де живуть українці, як правило, не нагромаджується статистична інформація з чисельності населення за національною ознакою, а за умов масовості змішаних шлюбів визначити національність дітей досить важко.

В цілому в історії української еміграції чітко визначаються три хвилі переселенського руху. У першій хвилі переважали соціально-економічні мотиви, це була справді трудова еміграція. В другій спостерігалося поєднання соціально- економічних і політичних причин з переважанням перших і в третій хвилі — домінування політичних мотивів.

Перша хвиля: еміграція до 1914 року. Українці, що емігрували перед першою світовою війною до Нового Світу, намагалися поліпшити своє незадовільне матеріальне становище. Більшість прямувала до США, де влаштовувалася робітниками на шахтах і фабриках, розташованих у великих містах або поблизу них. Спочатку вони планували заробити гроші і повернутися додому. Але з часом життя в США здавалося більш привабливим, з приїздом жінок-українок почали формуватися сім’ї. Так зростала українська громада у великих містах.

Іншу групу складали ті переселенці, що покидали домівку, сподіваючись зайнятися сільським господарством в чужих краях, де земля була доступною і дешевою. Вони виїжджали цілими сім’ями, розташовувалися в незаселених районах Канади, Бразилії, США.

На початку XX ст. еміграція українських селян набула ще більших розмірів, чому сприяла і офіційна політика російського уряду (закони 1904 та 1906 рр., що стимулювали переселенський рух). Районами оселювання були Сибір, Далекий Схід, Середня Азія та Казахстан.

Під час першої світової війни міграція майже зовсім припинилася.

Друга хвиля: еміграція в міжвоєнний період. Еміграція на захід в міжвоєнний період була значно меншою, виїжджали в основному до США і Канади. Найяскравішою рисою міжвоєнного періоду була поява нового типу українських переселенців — політичного.

На початку 1920-х рр. було заарештовано та вислано до концтаборів тисячі діячів культури, якимось чином зв’язаних з добою УНР або взагалі з українським національним рухом. На кінець 1920-х рр. припав початок примусового переселення священиків, «куркулів» з родинами переважно в Сибір і на Північ. На початку 1930-х рр. внаслідок колективізації, а згодом голоду українці переселялися здебільшого в промислові райони.

Третя хвиля: друга світова війна і «переміщені особи». З початком війни набрала великих розмірів евакуація на Урал та в Середню Азію, яка проводилася безпланово, хаотично. По війні багато українців залишилися на цих теренах.

Високими темпами примусового переселення характеризувалися воєнний та повоєнний час.

Після закінчення другої світової війни на території Німеччини та Австрії перебувало понад 16 млн іноземців- в’язнів, робітників, біженців. З них 2,3 млн українців — в’язнів, молодь, силою вивезена до Німеччини. Після припинення воєнних дій еміграція відбувалася за рахунок колишніх радянських військовополонених, які не побажали повернутися до СРСР, а також частини учасників визвольного руху (понад 200 тис.). 1945 року при ООН було створено агентство допомоги та реабілітації, що займалося долею цих людей, яких назвали «переміщені особи». Протягом 1945 - 1947 рр. було здійснено переселення переміщених осіб на місця постійного проживання до США, Канади, Австралії, Бельгії, Латинської Америки та ін.

З 70 - 80 рр. в СРСР, у тому числі й в Україні, існувала практика виселення дисидентів (лат. dissidens — незгодний), представників творчої інтелігенції, яким надавали політичний притулок США та країни Західної Європи.

Окремі дослідники визначеної проблеми наголошують на необхідності виділення четвертої хвилі переселенського руху, пов’язаної з українцями, які прибули до Північної Америки після проголошення незалежності України (1991 р.). Вважається, що до США їх прибуло біля 100 тисяч і 18 - 20 тисяч — до Канади. Нові емігранти не включилися до існуючої української громади. Зібрані про них дані аналізуються і висновки будуть ще зроблені.

2. Основні регіони розселення українців у світі

Будь—які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення в сучасному світі умовні. Ця умовність визначається рядом факторів. Є статистика державна, а є — громадсько-культурних організацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республіках колишнього СРСР) не мали змоги вільно самоідентифікуватися.

Як би то не було, в сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн українців. Під цим етнонімом ми об’єднуємо як тих українців, які себе так усвідомлюють, так і тих, що лише за своїм етнічним походженням частково чи цілком є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які мешкають за межами Української держави.

Основна маса українців перебуває на території України. Згідно з переписом населення 1989 р. їх тут налічується 37.419.053 чол. За межами нашої держави нині мешкають від 10 до 13 млн українців, з них у країнах колишнього Радянського Союзу 7.767.053. За кількістю українського населення на трьох перших місцях знаходяться Росія (4.368.872), Казахстан (896.240), Молдова (600.366 чол.). Далі йдуть Білорусь (291.008), Узбекистан (153.197), Киргизстан (108.027), Латвія (92.101), Грузія (52.443), Естонія (48.271), Литва (44.789), Таджикистан (41.375), Туркменістан (35.578), Азербайджан (32.345), Вірменія (8.341 чол.).

Українські спільноти у країнах, що виникли на території Радянського Союзу, як зазначалося в першому питанні нашої лекції, формувалися кількома шляхами.

Інша частина вихідців з України та їх нащадків перебуває в країнах Європи, Америки та Азії. (хні спільноти сформувалися тут внаслідок еміграції (Канада, Сполучені Штати, Великобританія тощо) та на базі автохтонного українського населення у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині. Більш-менш повні дані про кількість осіб українського походження у складі населення зарубіжних країн ми маємо в Канаді, оскільки там у переписах населення зазначається його етнічне походження. Згідно з останнім переписом (1991), у Канаді налічується 529.615 чол. У 1981 р. подавалася інша цифра — 754.980. Річ у тім, що перша цифра враховує тільки тих, чиє етнічне походження зв’язане лише з Україною, а друга — і тих, хто, крім українського походження, вказав ще інше походження, тобто це ті, хто народився від змішаних шлюбів. Найбільше українців проживають у таких провінціях, як Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван. Українська етнічна група в Канаді формувалася внаслідок трьох великих хвиль еміграції: кінець ХіХ — початок XX ст.; міжвоєнні роки; період після другої світової війни.

Таким же чином утворилася українська етнічна група у Сполучених Штатах. Щоправда, перші українські переселенці до США прибули дещо раніше, ніж до Канади. Історія української еміграції у Канаді починається від 1891 р., а в США — з середини 60-х рр. ХІХ ст. За підрахунками сучасних дослідників української еміграції Сполучених Штатів, у цій країні налічується понад мільйон осіб українського походження. Варто зазначити, що переважна їх більшість як у США, так і в Канаді (понад 85%) — це ті, хто народився в країнах їхнього проживання.

На американському континенті є ще один значний регіон, де мешкають вихідці з України та їхні нащадки, — Латинська Америка: Аргентина — до 160 тис., Бразилія — близько 100 тис., Парагвай — 8 тис., Уругвай — 6-8 тис. Основна маса їх прибула сюди у міжвоєнний період — близько 150 тис. Українська етнічна група Австралії за своєю історією — наймолодша. Вона сформувалася, в основному, з 1948 по 1952 р., коли сюди прибули українці із таборів для «переміщених осіб». На кінець 80-х рр. у цій країні нараховувалося близько 34 тис. осіб українського походження.

На Європейському континенті виділяється кілька великих осередків проживання українців: Великобританія (понад 20 тис.), Франція (25 - 30 тис.), Німеччина (понад 20 тис.), колишня Югославія (40 - 50 тис.), Польща (500 - 600 тис.), Чехія та Словаччина (40 тис.), Румунія (близько 120 тис. — інколи подається цифра — 600 тис.).

Крім цих країн, українці мешкають у Скандинавських державах (Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія), Китаї, на півночі африканського континенту. Щоправда, їхня кількість тут незначна, й вони не зорганізовані у сталі громади з чітко вираженою етнокультурною та соціальною структурою.

Українська діаспора є однією з найчисленніших у колишньому Радянському Союзі, вона знаходиться на другому місці після діаспори росіян. Українці живуть поза Україною як на старих етнічних українських землях (південна частина Воронежчини і Курщини, Білгородщина, Ростовська обл.), так і на українських етнічних територіях нового походження (Кубань). Вони також розселені окремими ареалами в різних регіонах практично всіх республік. Причому частка українців на етнічних землях у радянському зарубіжжі швидко скорочується за рахунок русифікації. Це і змішані шлюби (діти таких шлюбів майже завжди записувалися росіянами); частина військовослужбовців залишалася після демобілізації на місці служби і перетворювалися в «русскоязычных» українців; відсутність національних шкіл, культурних закладів. Матеріали про українську діаспору в радянському зарубіжжі раніше практично не друкувалися.

Вперше термін «Східна українська діаспора» стали вживати на І Конгресі українців у січні 1992 р. До Східної діаспори входять країни — республіки колишнього Радянського Союзу.

Перше місце за числом українців належить Росії, де найчисельніша українська діаспора зосереджена у Центральному, Далеко-Східному, Північно-Кавказькому, Уральському, Поволзькому районах. Пропонується розглянути, як історично заселялись українці по окремих територіях Російської Федерації.

У 2001 р. в Центрі Україністики при Санкт-Петербурзькому Східноєвропейському міжнародному інституті відбулася перша міжнародна наукова конференція «Україна і Санкт— Петербург», присвячена 10-річчю незалежності нашої держави, на якій обговорювалися проблеми української діаспори в Санкт-Петербурзі: минуле, нинішнє і майбутнє.

До складу Білгородської, Курської і Воронезької областей входять землі східної історичної української території — Слобідської України (Слобожанщини), де українці становили більшість населення. Протягом XIV - XVl ст. «чернігівські», «сіверські», «путивльські» українці, що їх називали «черкасами», селились головним чином поблизу оборонних пунктів на Курщині і Воронежчині.

Значна частина мешканців цього регіону прагне мати українські школи, хочуть чути передачі рідною мовою по радіо, дивитися національні передачі по телебаченню, читати українські газети.

Поволжя — давній район, заселений українцями ще з XVI ст. Масова ж еміграція селян на освоєння вільних нерозораних земель посилилася з XVIII ст. Заселення регіону Нижнього Поволжя відбувалося у 20-х рр., коли українських селян поряд з російськими переселяли на Царицинську оборонну лінію.

До Сибіру 188 українських сімей прибули ще в 1642 році. Масове заселення територій Західного Сибіру і Північного Казахстану проходило з II пол. XIX ст. і пов’язане з будівництвом Транссибірської залізниці. Оселившись поблизу цієї залізниці, українці займалися землеробством і тваринництвом, зробивши Західний Сибір важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом — високоякісної молочно-м’ясної продукції.

Нині найбільш українізованим є Тюменський край, де проживає понад 600 тисяч наших земляків. Чимало українців проживає в Кузбасі, Іркутській області, Якутії, Красноярському краї, Томській області, на Алтаї. А населені пункти з назвою Чернігівка в Сибіру можна зустріти у Чановському та Усть-Таркському районах Новосибірської і Кормилівському та Тавричеському районах Омської областей.

Великий регіон компактного проживання українців, що охоплює Південний Сибір та Північний Казахстан — Сірий Клин з центром у Омську. Загальна площа — 460 тис. км². Переселення за Урал відбувалося в основному, починаючи з 80-х рр. ХІХ ст. У часи Російської імперії та СРСР українське населення краю було піддано русифікації та асиміляції.

Один з найбільших регіонів компактного проживання українців (площа 21 тис. км²) є Зелений клин, або «Зелена Україна», розміщений на півдні Далекого Сходу в басейні Амуру і на узбережжі Тихого океану. Це Приморський і Хабаровський краї, Камчатська, Сахалінська та Амурська області.

1906 р. тільки з Чернігівської губернії до Приморського краю прибуло 1968 осіб, та ще 594 — з Київської. За даними дослідників кількість чернігівських колоністів у Приморській області становила 33,8% всього населення краю. Доречно згадати селище Чернігівка Приморського краю, засноване в 1886 р. 25 переселенцями з Чернігівщини. Там же, на Далекому Сході, є Чернігівки в Архангельському і Свободенському районах Амурської області. В період існування СРСР українське населення регіону зазнало масової русифікації. Українська громада Зеленого клину прокидається до національного життя, крок за кроком пробуджується у них національна свідомість, почуття гордості за приналежність до української нації.

Регіон компактного проживання українців на Кубані (на південний схід від Ростовської області) — Малиновий клин, що утворився у ХІХ ст. внаслідок переселення спочатку запорозьких козаків, а потім українських селян з Полтавщини, Чернігівщини і Харківщини. Центром цього краю було місто Нова Січ (Краснодар).

Казахстан займає друге місце після Росії за чисельністю українців. Ще у 1929 р. в 29 районах проживало 1,5 млн українців, працювали 400 українських шкіл. Українська діаспора в Казахстані формувалася як у передвоєнні, так і у воєнні й особливо повоєнні роки. У 1954 - 1956 рр. з України на освоєння цілинних та залогових земель Сибіру та Казахстану за путівками комсомолу виїхало близько 100 тис. юнаків та дівчат.

Кожен сьомий житель Молдови є українцем, всього у цій країні налічувалося 630 тисяч українців. Але там теж немає жодної української школи, у містах триває процес русифікації, а в селах — румунізації.

В сусідній Бєларусі українців проживає 291 тис. чол.

Українська діаспора в Прибалтиці є однією з наймолодших і найменш чисельних: Литва (45 тис.), Естонія (41 тис.), Латвія (9.200). Не всюди представники українського народу почуваються добре. Але з відродженням державної незалежності України і тут стало прокидатися українське життя.

Досить чисельною є українська діаспора в країнах Середньої Азії — Узбекистані (153,2 тис.), Киргизії (108,3 тис.), Таджикистані (41,3 тис.) і Туркменії (35,6 тис.).

Що стосується республік Закавказзя (Грузії, Азербайджану й Вірменії), то в них проживає лише 93,1 тис українців і осіб українського походження, тобто 0,6% загальної кількості жителів названих країн.

Завершуючи друге питання лекції, слід дати наступні пояснення:

За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос, хоча кожній із його складових притаманний різний ступінь етнічної самосвідомості. Однак у термінологічному плані виникають певні складнощі із визначенням (назвою) тих пагонів українського етносу, які в результаті дії різних чинників опинилися поза межами України. Науковці користуються для визначення цього феномена такими термінами: «зарубіжні українці» (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо); «особи (громадяни) українського походження» (наприклад, американці українського походження); «українці в країні проживання» (в Росії, у Молдові, в Аргентині і т. ін.); «вихідці з України та їхні нащадки» (у першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні; в другому — про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні).

При вживанні терміна «австралійці (канадці, американці...) українського походження» мається на увазі, що він включає два аспекти: перший фіксує територіальну або громадянську приналежність (мешканець Канади, громадянин Австралії...), другий вказує на українське походження цих громадян. При цьому, як правило, не робиться різниці між тими, хто народився в країні проживання, і безпосередніми вихідцями з України. Усіма переліченими термінами, як правило, послуговуються тоді, коли йдеться про окремих осіб. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни «українська імміграція», «українська етнічна група» або «українська діаспора».

На досить адекватне відтворення суті явища може претендувати і термін «українські канадці», «українські американці», «українські німці», «українські австралійці» тощо. Щодо східної діаспори, то такі назви вживаються вкрай рідко, замість них користуються термінами «українці Росії», «українці Білорусі», «українці Молдови» і т. ін. У зарубіжній етнологічній літературі широко побутує і такий термін як «етнічні канадці» («етнічні американці, австралійці...»), за допомогою якого підкреслюється передовсім приналежність до політичних утворень, зокрема до держави, у складі якої, як відомо, співіснують групи різних етносів, з притаманними для кожної з них особливостями культури, побуту і навіть характеру. Отже, вживаючи цей термін, фіксується не просто політична чи громадянська приналежність, але й етнічні ознаки політично-громадянської спільноти.

Близька до цього терміна і назва «українська етнічна група», котра, до речі, прийнята як у зарубіжних дослідженнях, так і в практиці міжетнічних стосунків, означає все зарубіжне українство, в тому числі й ту його частину, представники якої вже нечітко усвідомлюють себе причетними до українців.

Щодо терміна «українська імміграція», то тут слід дати пояснення. Українські етнічні групи поза Україною колись дійсно формувалися як іммігрантське населення, але сама імміграція давно вже не є фактором демографічних процесів в українському зарубіжжі. Тому, природно, термін «українська імміграція», як правило, вживається або для підкреслення іммігрантського походження, або для визначення лише іммігрантської його групи: як колишніх вихідців з України, так і сьогоднішніх. Останнім часом все більшого поширення набуває синтетичний і в той же час достатньо зрозумілий сьогодні усім термін «українська діаспора».

3. Особливості розвитку культури української діаспори

Питання культурних зв’язків діаспори з Україною заслуговує окремої уваги. Так склалася історія, що наші предки, розселяючись по значній світовій території, розвивали культуру, мову, освіту і науку, літературу і мистецтво.

Канада. Кожна хвиля української імміграції утворила свої власні асоціації і специфічні організації, які відображали притаманні їм особливості, а також зміни ситуації як у Канаді, так і на Україні. Більшість українських політичних, громадських і культурних організацій, які відображали притаманні їм риси церковних об’єднань в національну координаційну раду, відому під назвою Комітет українців Канади, який засновано у 1940 р. З часу перших переселень українців у Канаду, вони започаткували цілий ряд організацій для подання матеріальної допомоги емігрантам. Однією з таких організацій є Асоціація допомоги поселенцям, яку було засновано в 1903 р. прихильниками Революційної української партії.

Помітну роль у суспільному житті віруючих українців, що осіли в Канаді за останні 100 років, відігравали і відіграють церкви. Більшість українських канадців походило з Галичини, де історично провідну роль відіграла уніатська церква, тому католики візантійського обряду утворюють найчисельніше релігійне угруповання в середовищі української громади в Канаді. Православні віруючі української канадської громади спочатку перебували при Руській православній місії в Сан-Франциско. В Канаді існує також українська протестантська громада.

Культурна діяльність завжди була стрижнем українського громадського життя в Канаді, а мистецькі колективи — невід’ємною стороною діяльності більшості громадських, політичних і релігійних організацій, засобом залучення та осередком нових членів.

Важливими осередками культурного розвитку українців у Канаді є різноманітні «фундації». Найбільша з них — українська фундація ім. Тараса Шевченка, заснована у Вінніпезі в 1936 р. В Канаді розвивається також хореографічне мистецтво українців. Найпопулярнішими є українські танці. Широкого розвитку набуло музичне, образотворче і народно-прикладне мистецтво.

Освіта в Канаді є однією з найважливіших сфер життя. Тому розвиток університетських програмних курсів з українських студій — явище недавнє. Головні українські студії в Канаді такі: Університет Отави, Університет Торонто, Махмастерський університет, Університет Манітоби, Центр українсько-канадських студій при Колегії Святого Андрія — закладі української православної церкви, існують школи для українців. Українська преса з’явилася тут в 1903 - 1904 рр., коли піонери почали видавати газету «Канадійський фермер». Видавалися також «Український голос», «Новий шлях», «Гомін України», «Життя і слово», «Українське життя», «Батьківщина», «Студент» та багато інших.

США. Перші емігранти з України перетинали океан з Шевченковим «Кобзарем» як найдорожчою святинею та з сумною піснею — тугою за покинутим рідним краєм. Нове життя на чужій землі вони починали з пошуків заробітку, не випускаючи, однак, з уваги жодної можливості для збереження своєї культурної спадщини — слова, пісні, музики, танців, національної народної традиції.

Американські українці належать до найактивніших громадян цієї країни у справі досягнення масовості художньої самодіяльності. Українське культурне життя почалося у США заснуванням хорів, здебільшого церковних.

Перший український хор у США заснував Володимир Сименович 1887 року в містечку Шенандоа. Виникнення хорів, драматичних гуртків і оркестрів сприяло влаштуванню великої кількості концертів, присвячених річницям від дня народження видатних діячів української культури. «Батьком» українського народного співу в Америці вважається Олександр Кошиця. У 1936 р. в багатьох містах США виникли нові співочі колективи, одним з найсильніших хорових колективів у США нині є капела бандуристів ім. Шевченка в Детройті.

Перші українські емігранти привезли з собою до Сполучених Штатів традиції аматорських драматичних гуртків. Популярна українська опера «Запорожець за Дунаєм» була вперше поставлена на американській землі нью— йоркською драматичною трупою у 1910 р.

Розвивається також музика, живопис, архітектура, музеї. Широкого розповсюдження набуло книгодрукування. Тут утворилася ціла низка громадсько—політичних організацій, будуються храми.

Аргентина. За переказами і окремими публікаціями перші українці ступили на Аргентинську землю в 1890 р. Наплив емігрантів українців до Аргентини тривав приблизно п’ятдесят років. Українська мова з діалектами, властивими Галичині, Волині, Ровенщині лунає й нині в місцях найбільшої компактності поселень, серед зайнятих у сільському господарстві.

Усі діти українців обов’язково здобувають освіту в початкових, середніх школах, значний процент навчається в університетах. При більшості громадських осередків і церковних парафій існують так звані «рідні школи», де протягом кількох годин по суботах і неділях для дітей проводяться елементарні уроки з української мови, українознавства та інших предметів україністики. З утворенням перших громадських осередків українців, клубів, організацією церковних парафій виникли хори, танцювальні і драматичні гуртки. В перші десятиліття життя емігрантів з України в Аргентині почали поширюватися твори Т.Шевченка, І.Франка, М.Шашкевича. Влаштовувалися вечори, присвячені вшануванню їх пам’яті. В Аргентині, як і в США і Канаді, добре розвинулося письменництво. Помітною подією в житті української інтелігенції в Аргентині стало видання професором Євгеном Онацьким «Малої української енциклопедії». 5 грудня 1971 р. в центрі Буенос—Айреса було відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку.

Бразилія. Мова предків зберігалась у цій державі значно краще ніж у багатьох інших зарубіжних поселеннях українських етнічних груп. Перші кроки в організації українських шкіл були зроблені ще в 1897—1898 рр. Священики влаштовували їх у власних оселях. У 1913 р. була створена шкільна асоціація, що об’єднувала на той час 35 українських шкільних закладів.

Нині справжніх українських шкіл немає.

У центрі Курітіби в 1989 р. було відкрито «Український дім студентів». Добре розвивалася література, найбільш відомим українським письменником-перекладачем — представником перших хвиль еміграції був Петро Карманський. Тут виходять багато творів українською мовою, наприклад: «Триптих», «Мандаля», «Іконостас України». Українське мистецтво представлене художніми самодіяльними танцювальними, вокальними колективами, які систематично беруть участь у загальнобразільських фольклорних фестивалях.

Тут утворилося ряд організацій, в тому числі «Просвіта», яка займається культурницькою діяльністю. Було відкрито нову українську організацію «Українська хвиля». Майже всі українці в Бразилії — католики.

Венесуела. Представники старшого покоління брали участь у організаціях національного і професійного характеру, до яких належать Українська Громада Венесуели, Союз українок, Українська молодь Венесуели, Товариство інженерів. Українці в Венесуелі добре володіють українською мовою. З 1900 р. у Венесуелі діє школа українознавства, більшість українців — католики.

Парагвай. У 1937 р. в місті Енкарнасьон було створено товариство «Просвіта», яке має відділення в різних місцевостях, так звані українські суботні школи, читальні, бібліотеки, було також встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку. Більшість громадян українського походження належать до української автокефальної православної церкви.

Великобританія. Серед повоєнних емігрантів, як засвідчують громадські соціологічні дослідження українських науковців на Заході, лише 5% мали середню шкільну і лише 1% — вищу освіту. У перші повоєнні роки батьки дбали про навчання своїх дітей української мови.

Українська мова вживалася, як правило, в сімейному побуті, в церквах. Громадські осередки постійно розвивають художню самодіяльність серед своїх членів — людей різного віку. Діють хори, танцювальні, інструментально—вокальні ансамблі, драматичні гуртки, спортивні команди, національні осередки усіх політичних напрямків, насамперед, бандерівські, пробандерівські, мельниківські. Три чверті українців належать до Української католицької церкви, решта — до Української автокефальної православної церкви.

Польща. Видання українським товариством тижневика «Наше слово» започаткувало україномовну пресу у Польщі. Від 1975 р. як додаток до «Нашого слова» почав виходити науково-популярний щомісячник «Наша культура», а також «Світанок». З 1957 року почав виходити «Український календар», з інформацією про життя українців у Польщі та історію України, художніми творами, тощо. Тут вивчається українська мова в школах, в інститутах та інших навчальних закладах. Більшість українців православні та греко-католики.

Франція. Як і в інших країнах поселення українських етнічних груп, у Франції, як правило, при церквах і молодіжних осередках діють хори, фольклорні, танцювальні ансамблі. Українську народну хореографію популяризують також багатонаціональні самодіяльні колективи, наприклад, «Запорожці», «Гопак», «Карлик». Протягом тривалого періоду центром українського культурного життя був Париж. У школі східних мов викладав українську мову й літературу Ілько Борщак, автор багатьох праць про Україну. Він видавав тижневик «Українські вісті». Українці активно впливали на науку, видавали книги, тут зосереджена редакція багатотомної «Енциклопедії українознавства». Тут діє невелике відділення Українського вільного університету, де студіюється історія України, української музики та інші предмети з українознавства, студентські, молодіжні, жіночі, професійні організації. Серед них — українське академічне товариство, українське товариство імені Т.Шевченка, Товариство імені М.Шашкевича, франко-українське товариство. Майже дві третини українців у Франції належать до української католицької церкви.

Австралія. Основні зусилля й засоби діяльності діаспора в Австралії за майже півстоліття віддала культурній праці, плеканню й поширенню народної культури, українознавства, а то й оригінальної творчості в галузі мови, літератури, театру, образотворчого мистецтва, музики, науки, тощо.

Сюди свого часу прибули культурні діячі у відносно великому числі. Були це педагоги, артисти, літератори, митці, які вже в Україні брали участь у культурному процесі, продовживши цю діяльність після перебування в концтаборах.

Протягом перших десятиліть (1950 - 1960) на високий рівень піднесено театральну діяльність шляхом заснування театральних труп в усіх більших осередках, спонтанно, масово поширилися музичні ансамблі, хорове мистецтво. Великої популярності, зокрема в молодіжних організаціях, набули українські народні танці. В українській громаді діяло понад два десятки художників, графіків, скульпторів. Дуже професійно зорганізовано українознавче шкільництво, включно з виданням підручників. Стрижнем українського життя в Австралії є українські церкви. Будучи юридично національними об’єднаннями з власною ієрархічною владою, вони висунулися на провідне місце в українській громаді.

Значних успіхів у розвитку культури досягли українці в інших країнах світу.

Отже, українці в діаспорі зробили видатний внесок в українську культуру, мистецтво і літературу, продовжують свою творчу діяльність, свято бережуть власну самобутність і мають усі підстави розраховувати на те, що їм гарантовано певні права, належне ставлення до рідної культури, традицій і звичаїв.

Таким чином, вивчаючи проблему «українці і світ», потрібно наголосити, що у переважній більшості країн, де проживає українська діаспора, відсутня достатня матеріальна підтримка як з боку місцевої влади, так і України. У ряді держав залишається невирішеним питання громадянства. Серед проблем, які потребують першочергової уваги, слід виділити питання про причини, шляхи та способи формування української діаспори, ареали розселення і чисельність українців поза межами України, їхню соціальну структуру і соціально-економічний статус в умовах діаспори, особливості переміщення, адаптації та інтеграції в іншоетнічному середовищі.

Важливу роль у цьому плані мають відіграти ті заходи, які здійснює українська держава у рамках своєї етнополітики, зокрема щодо зарубіжних українців. Варто сказати, що формується правова база, яка регламентує стосунки держави і української діаспори. Передовсім йдеться про Державну програму «Українська діаспора до 2000 року», яка була прийнята у січні 1996 р., та угоди з питань забезпечення прав національних меншин, які Україна підписала з Литвою, Молдовою, а також проекти таких угод з Росією, Естонією, Латвією, Казахстаном та іншими країнами. Плідною у вирішенні проблем українців є робота трьох міжурядових змішаних комісій з питань національних меншин — українсько-угорської, українсько-словацької та українсько-литовської. Сьогодні йде формування українсько-польської, українсько-румунської та інших комісій.

Ці фактори, а також Всесвітні форуми українців, які відбуваються в Києві, стали вагомим консолідуючим чинником розвитку різних гілок українського етносу. В резолюціях форумів наголошується, що українці з усього світу з гордістю відзначають: Україна утверджує себе повноправним суб’єктом європейського та світового співтовариства, отримує міжнародні гаранти незалежності, ухвалює договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми державами, чітко засвідчує курс на європейську інтеграцію, стала важливим центром стабільності на Європейському континенті. Як бачимо, сили світового українства спрямовані на консолідацію і співпрацю з усіма народами, на зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.