Українознавство - Курс лекцій - Половець В.М. 2006
Лекція 11. Історія українського державотворення
План:
І
1. Поняття «держава». Процес державотворення на праукраїнських землях та Київській Русі.
2. Українська козацька держава.
3. Державні утворення на початку XX ст.
II
4. Державність України в Радянському Союзі.
5. Україна в період перебудови (1985—1991 рр.).
6. Проголошення незалежності України та визнання її світом.
Література:
Брайчевський М. Біля джерел слов’янської державності. — К., 1964.
Гуржій О.І. Українська козацька держава у ІІ пол. XVII ст. — К., 1993.
Крип’якевич І. Галицько—Волинське князівство. — К., 1984. Винниченко В.К. Відродження нації: У 3-х т. — T. 3. — К., 1992. Декларація про державний суверенітет України. 16 липня 1990. — К., 1990.
Конституція України. — К., 1996.
Україна XX ст.: проблеми національного відродження. — К., 1993.
Нагаєвський І. Історія української держави. — К., 1994.
1. Поняття «держава». Процес державотворення на праукраїнських землях та Київській Русі
Держава — основне знаряддя політичної влади в суспільстві. З’явилася внаслідок суцільного поділу праці, приватної власності і утворення класів.
Ознаки держави:
1. Наявність особливої системи органів і установ (механізмів держави), що здійснюють функції державної влади.
2. Право, котре закріплює певну систему норм, санкціонованих державою.
3. Територія, на яку розповсюджується (поширюється) юрисдикція даної країни (держави).
Процес державотворення має свою історію і структуру становлення. Первісними формами людської організації були родина, рід, плем’я. Вони організовувалися на спільності походження своїх членів.
З початку завоювання одного племені другим, коли треба було тримати переможених у послуху і боронити від інших, зародилася нова форма організації людей — держава.
Основою держави стала територія. На ній проживали люди — народ, який мав владу. Так з’явилося три основні елементи держави: територія, народ, влада.
Розрізняють два види державного устрою: монархію і республіку.
Монархія — держава, яку очолює монарх. Є необмежені (абсолютні) монархії. Вони характерні були для рабовласницького, феодального ладу; і обмежені (конституційні) монархії, в яких влада монарха обмежена парламентом. Нині існують держави з конституційною монархією (Англія, Норвегія, Данія, Швеція). В окремих країнах Азії існують теократичні монархії (глава держави є одночасно релігійним главою) — Іран, Ватикан.
Республіка — (лат. — суспільство), форма правління, де вища державна влада належить виборному органу, а глава держави обирається населенням або спеціальною виборчою колегією.
По характеру влади держави поділяються на:
— правові держави (закон, право — в основі);
— деспотію (необмежена влада, форма самодержавства, класична деспотія — країни Давнього Сходу — Ассірія, Вавілон...);
— правові держави з обмеженими компетенціями.
За національним характером розрізняють: національні і багатонаціональні держави. Світові війни змінюють характер творення таких держав.
Так у світлі цієї схеми і маємо розглядати історію української державності, її еволюцію. Як і в питанні з етносом, нацією історія української держави постає в зумовленій життям великій різнорідності і має свою передісторичну генезу, що пройшла кілька етапів.
Трипільська цивілізація, яка залишила свої сліди в сфері державотворення (доба IV - III тис. до н.е.). Виникла на рубежі V - IV тис. до н.е. на території Трансільванії і Румунської Молдови. У подальшому її історія пов’язана з розселенням людності на території Молдови, Правобережної і Лівобережної України (Київщини). Назву отримала від дослідженого в кінці ХІХ ст. (В.Хвойка) поселення біля с. Трипілля (Київщина). Опосередковано її досвід передався наступним цивілізаціям: Березинецькій — (І - ІІ ст. н.е.), Черняхівській (II - перша пол. V ст.) у лісостеповій і степовій зонах України та сусідніх областях Росії і Молдови. Населення, що утворило ці культури, становили скіфо-сарматські, фракійські племена.
Дослов’янський період (VIII ст. до н.е. — IV ст. н.е.) і слов’янський. Як свідчать археологи і автори історичних досліджень М.Грушевський («!сторія України-Руси»), Ф.Уманець («Гетьман Мазепа», 1897), С.Томашівський («Українська історія. Старинні і середні віки», 1919), Д.Багалій («Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті». — Т. 1, 1928), Н.Василенко («К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя», 1894), Б.Греков («Основные итоги изучения истории СССР за 30 лет», 1948). Ще грецькі історики дали опис кіммерійської держави (північно-чорноморські степи). У VII - VI ст. до н.е. на наших праземлях була скіфська держава (між Доном і Дунаєм), про яку подавав відомості ще Геродот.
Важливу роль у формуванні майбутніх державних утворень відіграли грецькі колонії (Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Танаїс), де, на відміну від азійських тиранічних структур, розповсюджувалися ідеї полісно-демократичних держав. Творення власне слов’янської держави починається з IV ст. н.е. Східні слов’яни з кінця IV ст. виступають як окремий народ — анти. Вони й створили першу слов’янську державу. Як свідчать візантійські історики (Прокопій), розселення відбулося на північ від Чорного моря (IV ст.). Готський історик Йордан — «над луками Чорного моря, від Дністра до Дніпра» (VI ст.). На цій території держава існувала, об’єднуючи й неслов’янські племена (готів, греків, іранців). Держава мала «демократичний характер». З часомця держава розпалася. Слов’янські і неслов’янські племена були об’єднані в новому державному утворенні — Києво— руській імперії, центром якої були поляни, а владні функції виконували великий і племінні князі, віче, зрештою — сам народ.
Отже, Київська Русь була імперією, яку складали багаточисельні й різноетнічні племена: всі вони були рівноправними, але особливе становище посідали поляни, які мали найдавніші традиції, найширші зв’язки з зовнішнім світом (греками, візантійцями), найвищу культуру і відіграли організуючу роль. Це характеризувало й Київ — столицю полян, яку князь проголосив матір’ю міст руських.
Володимир Святославович перетворив Київську Русь на могутню державу зі своєю владою, військом, внутрішньою і зовнішньою політикою. Він приборкав Степ, збудував могутні укріплення («Змієві вали») і розширив територію від Фінської затоки до Азовського моря і від р. Ками до Карпат. Держава мала власну грошову систему, належний міжнародний статус, європейські династичні зв’язки, започатковані Володимиром. (Святополк одружився з дочкою польського короля Болеслава, Ярослав — з дочкою шведського короля, дочок Премиславу віддав за угорського князя, а Всеславу — за німецького маркграфа).
Володарювання Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха сприяли ще більшому посиленню рис держави-імперії. Було створено кодекс законів «Руська правда», свою релігійну систему (митрополит Іларіон), освіту (Ярослав Мудрий), педагогіку (Володимир Мономах), культуру, філософію, мистецтво. Окреслилась тенденція переходу на шлях спадкової монархії. Чи можна цю державу вважати праукраїнською? Такого типу держави-імперії (багатоетнічні) мали німці, французи, іспанці та інші і сьогодні ніхто не ставить під сумнів правонаступництво щодо цих теперішніх держав.
Безумовно, традиції тієї держави успадкували нації — держави Білої і Великої Русі. Однак слід пам’ятати, що: єдиного східнослов’янського етносу в складі Київської Русі не було; крім слов’янського, було кілька гнізд етносів; ще в час Київської Русі Пінське князівство виділилося в окрему державу; своїм окремим шляхом пішла Московська держава. Лише державні утворення на терені України залишалися на своїх автохтонних землях, основою їх була Київська і Галицька Русь. Тут продовжувались традиції урядової, економічної, правової, релігійної, культурно-освітньої систем.
2. Українська козацька держава
Під час монгольської навали (XIII ст.) Київська Русь асоціювалася з нинішніми землями України. У час Великого князівства Литовського — панувала руська мова, правова система, культура, релігія, українсько-руська еліта залучалась до управління. То була ілюзія української державності.
XVI - XVIII ст. — епоха грандіозних потрясінь і трагедійних руїн. На цей час і припадає утворення Б.Хмельницьким Української козацької держави (1648 - 1657). Битва під Жовтими Водами (6.05.1648), під Корсунем (16.05.1648), перемога і взяття в полон П.Потоцького і М.Калиновського, утворення резиденції в Білій Церкві дали підстави для утворення Козацької держави.
Селяни проганяли шляхту, міські фортеці відкривали брами перед козаками. На середину літа 1648 р. були звільнені Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства. Була створена народна армія. Висунулися видатні полководці. Розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями (813 вересня 1648 р.), де три магнати (Домінік Заславський — «перина», Микола Остророг — «латина» і Олександр Конєцпольський — «дитина») програли битву, спричинили прискорення формування держави. («Дурні ляхи — послали перину, дитину, латину», — глузували козаки з розніженості й лінивості Заславського, молодості й недосвідченості Конєцпольського та «ученості» Остророга). Відбулись події, пов’язані з облогою Львова і Замостя (26 вересня - 27 жовтня 1648 р.). Епідемія чуми, холодна осінь і труднощі з постачанням змусили Б.Хмельницького повернутися до Києва. З 23 грудня 1648 р. розпочалась підготовка програми побудови української козацької держави.
На території Київського, Брацлавського, Чернігівського воєводств почалось формування Української держави. Вся вона у військово-адміністративному відношенні ділилася на полки, яких за реєстром 1649 р. було 16, а в 1650 р. — 20. З них — 3 власне військових і 17 адміністративно-територіальних і військових. Центром кожного було найбільш економічно розвинуте місто. Керували полками полковники при допомозі старшини: писаря, осавула, хорунжого, судді та ін. Старшина або обиралася козаками, або ж призначалася полковниками. Кожний полк ділився на сотні. Кількість їх в різних полках була неоднаковою (7 - 20).
Полковники і сотники на керованій ними території зосереджували у своїх руках військову і громадянську владу. На утримання військових, судових і адміністративних органів з селян і міщан стягувалися податки. У казну надходила також плата за оренду колишніх магнатських і королівських маєтків (у військову казну Війська Запорозького в 1649 р. кожне господарство платило 4 талери податку). У 1650 р. податок платили натурою.
У містах діяли органи самоврядування: у великих — магістрати, малих — ратуші. Гетьман, обраний Військовою радою, керував збройними силами, очолював старшинську адміністрацію і судочинство. Від імені України він укладав угоди з урядами іноземних держав. При гетьмані існувала постійна вузька рада, до складу якої входили генеральна старшина і найбільш впливові полковники. Найвищим органом влади вважались загальнокозацькі збори, але фактично із зміцненням своєї влади гетьман їх не збирав, приймаючи важливі рішення самостійно або з найближчими радниками.
Гетьман управляв Україною через військово-адміністративний апарат (Генеральна канцелярія), куди входили генеральні козацькі старшини: писар (канцелярія і діловодство); суддя (іноді їх було двоє); обозний (відав артилерією); військовий підскарбій (фінанси і податки); два осавули (відали військовими справами); хорунжий (охоронець військового прапора); бунчужний (охоронець гетьманського бунчука).
Гетьманською резиденцією, столицею держави було м. Чигирин. Козацька держава мала свою внутрішню і зовнішню політику. Щодо внутрішньої економічної діяльності, то слід зазначити, що вона ставила за мету:
— розширення дрібного селянсько-козацького землеволодіння (внаслідок земель, залишених польськими панами). Козаками вважалися ті, хто служив у війську, решта селян — посполиті;
— усі монастирі (Київські, Чернігівські та інші) — отримали охоронні грамоти Гетьмана;
— була запроваджена система податків (подимне — від кожної хати), особливо — стація (на утримання війська), оренда (на млини, ґуральні, шинки), на земельні володіння (колишніх магнатів, шляхти, католицького духовенства) та інші.
Зовнішня політика здійснювалася генеральною канцелярією на чолі з Іваном Виговським. Були встановлені дипломатичні відносини з сусідами — Кримським ханством, Туреччиною, Угорщиною, Венецією, Швецією. Склалася школа талановитих дипломатів: Ст. Мужиловський, Дан. Грек, Ів. Ковальський, Юр. Немирич та ін.
Після смерті Б.Хмельницького, на жаль, його наступники забули про Українську козацьку державу, розпочали вести боротьбу за гетьманську булаву та власні інтереси.
3. Державні утворення на початку XX ст.
(Центральна Рада, Уряд гетьмана П.Скоропадського. Директорія). Лютнева революція 1917 р. і утворення Центральної Ради (4.III.1917 - 29.IV.1918 рр.). Велика Рада — 822 чол. Мала Рада — 30 чол.
Універсали та їх роль у діяльності Центральної Ради:
I Універсал — 10.VI.1917. Проголошено українське відродження і автономію України в складі Росії.
II Універсал — 3.VIІ.1917. Підтвердив національно-територіальну автономію України в складі Росії, демократичний шлях розвитку.
III Універсал — 7.XI.1917. Проголошено владу Центральної Ради на території Українських губерній. Утворена Українська Народна Республіка.
IV Універсал — 9.01.1918. Проголошена повна незалежність України.
16 (29) січня 1918 р. відбувся бій під Крутами, який став символом жертовності за Україну.
Центральна Рада в цей час вела переговори з великими країнами світу. Держави Антанти (Англія, Франція, Америка) відмовили їй у допомозі, тому вона змушена була звернутись до Т роїстого союзу. З державами цього союзу було підписано угоду про спільну боротьбу з більшовиками (керуючись IV Універсалом). Згідно угоди від 27 січня (9 лютого) Україна за допомогу повинна була заплатити продуктами харчування: біля 3 млн пудів м’яса, 60 млн пудів хліба, 400 млн яєць, 3 млн пудів цукру та ін. Армія німців та австрійців (450 тис.) окупувала Україну. Кияни зустріли німців і Центральну Раду, що повернулась з ними, досить стримано. За неповні два місяці німці зрозуміли, що Центральна Рада не мала влади і не зможе виконати своїх обіцянок. Не дивлячись на новий договір від 23 квітня (який був ще кабальнішим для України), німці почали шукати нову більш реальну силу: 29 квітня, коли Центральна Рада приймала Конституцію України, в залі з’явився окупаційний загін і розігнав засідання. До влади прийшов П.Скоропадський. Причинами падіння Ради була її нерішучість і непослідовність, відсутність реформ, а також єдності рядів українського національного руху. Рада, як з’ясувалося, не створила армії, не запровадила порядку в суспільстві, не відновила роботу промисловості, не зробила нічого реального для селян.
Гетьманат П.Скоропадського. Прийшовши до влади, П.Скоропадський оголосив себе гетьманом з правами диктатора, а державу — Українською Державою на основі приватної власності. Було поставлено завдання: сильний уряд, армія і апарат; залізний порядок, конкретні реформи в місті та селі. П.Скоропадський спирався на німецьку окупаційну владу, з якою заключив союз ще до перевороту, а також на буржуазію України та Росії. Найближче коло його соратників знало, що він хоче відновити монархію в Росії, добившись собі автономії для України на умовах «Березневих статей» 1654 р. Українська демократична інтелігенція бойкотувала уряд П.Скоропадського, зате реакційна верхівка Росії активно підтримала гетьмана. Уряд очолив багатий землевласник Ф.Лизогуб.
Культурно-освітня сфера — найбільше досягнення гетьмана. Він відкрив 150 українських гімназій, 2університети (Київ і Кам’янець-Подільськ), кілька тисяч українських шкіл, Українську національну бібліотеку, Національний хор і оркестр, Український архів. Було видано кілька мільйонів українських підручників, але вершиною цієї діяльності було відкриття 24 жовтня 1918 р. Української академії наук, яку очолив В.Вернадський.
Разом з тим уже на початку літа 1918 р. проти П.Скоропадського оформилась опозиція, яка мала на меті ліквідацію режиму. У Звенигородському і Таращанському повітах Київщини ліві есери М.Шинкар та Ю.Тютюнник підняли повстання. їх активно підтримали більшовики, які створили дві революційні повстанські дивізії (М.Щорса і В.Боженка). Жорстоке придушення цих виступів німцями і австрійцями привело до ще більшої активізації повстанців. Але найбільш послідовними опонентами гетьмана були В.Винниченко і С.Петлюра, які очолювали відповідно Український народно— демократичний і Всеукраїнський земський Союзи.
14 листопада гетьман оголосив про формування нового кабінету з російських монархістів і кадетів на чолі з С.Гербелем, а також заявив, що в майбутньому Україна ввійде на правах автономії до «великої Росії». У цей же день В.Винниченко і С.Петлюра об’єднали свої організації, утворивши Директорію. Вони оголосили про початок всенародного повстання проти гетьмана. Внаслідок переговорів значна частина військ гетьмана перейшла до Директорії, а німці заявили про нейтралітет. 18 листопада гетьманців розбили біля Мотовилівки, а 24 листопада оточили Київ. 14 грудня гетьман зрікся влади і покинув місто разом з німцями.
Загалом за час своєї діяльності П.Скоропадський зробив дуже багато в галузі культури та освіти, зовнішньої політики, створив армію і апарат, запрацювали залізниці і промисловість. Негативним у його діяльності була залежність від німців і ідея відродження монархії. Німці відштовхнули від нього не тільки українську інтелігенцію, але й народ.
Директорія УНР. Повернувшись до Києва, Директорія (В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, П.Андрієвський і ін.) у своїй першій заяві відновили УНР, взявши на себе зобов’язання відсторонити від влади багаті класи. Було також обіцяно, що уряд проведе конкретні реформи в селі та місті, а також укріпить державність (армія, апарат, поліція). Але зразу ж в рядах Директорії відбувся розкол на два табори. В.Винниченко та його однодумці заявляв, що система влади повинна бути радянською (орієнтація на Росію), а на першому етапі потрібно проводити реформи. С.Петлюра вважав, що спочатку потрібно укріпити державність, яка має бути буржуазно-республіканською, а лише потім проводити реформи. Зовнішня орієнтація С.Петлюри — Антанта (зокрема, Франція). В.Чехівський, який очолив уряд, заявив, що займає почесний нейтралітет (пізніше він приєднався до В.Винниченка). У грудні 1918 р. на Півдні України висадився французький експедиційний корпус і на початку 1919 р. він захопив весь Південь і Крим. Українські більшовики в Курську створили черговий радянський уряд України і знову оголосили війну Директорії при підтримці більшовиків Росії. Розкол Директорії ще більше поглибився, а в середині січня січові стрільці навіть спробували підняти повстання і зробити С.Петлюру диктатором. Більшовицькі війська знову починають наступ на Київ, частина військ Директорії (Зелений, Махно, Григор’єв, Ангел, Тютюнник) переходять на їх бік. 22 січня 1919 р. Трудовий Конгрес проголосив Акт Злуки УНР і ЗУНР, але це було лише теоретичним моментом, на практиці два уряди не змогли знайти спільної мови задля майбутнього України, не змогли поступитися своїми амбіціями задля майбутнього свого народу. Зразу ж по закінченню Конгресу Директорія залишила Київ і виїхала до Вінниці.
Активні військові дії проти Директорії розгорнула регулярна польська армія генерала Й.Галлера, створена у Франції. В кінці червня під ударами більшовиків і поляків Директорія і уряд ЗУНР виявились ізольованими на маленькій території в районі Кам’янець-Подільського. У середині липня було об’єднано армії (загальна кількість солдат досягла 80 тис.), а також уряди та апарати. Але С.Петлюрі не вдалося домовитись з Є.Петрушевичем про спільні дії, чвари продовжувались, а Україна гинула. Українські уряди врятували дві події: з одного боку, в липні почав активний наступ А.Денікін, а з іншого — помилки самих більшовиків. Літом 1919 р. Росія голодувала і українські більшовики вирішили допомогти своїм колегам. Російські продовольчі загони прийшли в українське село і почали грабувати його з не меншою ретельністю, ніж це робили німці. То були так звані «хрестові походи за хлібом». Скориставшись невдоволенням українців і наступом А.Денікіна, почала наступати українська армія. Вже 30 серпня галичани захопили Київ, але залишили його на прохання А.Денікіна, що викликало велике незадоволення С.Петлюри. Він спробував домовитися з білогвардійцями про спільну боротьбу проти більшовиків, але А.Денікін кинув проти них свої кращі частини (основна ідея білогвардійців — монархія і повна відсутність будь-якого національного руху). На листопад 1919 р. загальна кількість українських військ склала всього 6 тис., Є.Петрушевич втік до Австрії, а С.Петлюра — до Польщі. Галицька армія (4тис.) перейшла на сторону А.Денікіна, а 2 тис. військ Директорії розпочали партизанську боротьбу («перший зимовий похід»). У квітні 1920 р. С.Петлюра завершив переговори з поляками і підписав з ними угоду про допомогу, віддавши їм за це Західну Україну (Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Полісся і 7 повітів Волині), що викликало обурення як у Західній, так і в Східній Україні.
Після розгрому Врангеля залишки військ Директорії втекли до Польщі, де були роззброєні, а більшовики спробували розгромити військо Н.Махна, що їм спочатку не вдалося і 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мир між більшовицькою Росією і Польщею, за яким західноукраїнські землі залишилися полякам (по річку Збруч). Загони Н.Махна були розгромлені у серпні 1921 р., після чого він втік до Румунії. Війська Ю.Тютюнника діяли в Україні до кінця 1922 р., після чого були оточені й розбиті. Так закінчився державницький шлях Директорії.
Основні причини поразки української революції 1917—1921 рр.
Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни — політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними. Робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України.
Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не йшли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР. Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: у Наддніпрянській Україні — радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; у Західній Україні — Польща, яку підтримувала Антанта.
Історичне значення української революції 1917—1921 рр.
У ході революції український народ створив власну державу і кілька років підтримував її існування. Героїчна боротьба українського народу 1917 - 1921 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби, вважають історики, було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.
4. Державність України в Радянському Союзі
Поразка революції 1917 - 1921 рр. розпочала новий етап територіального розколу України — українські землі опинилися у складі різних держав:
— Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя — у складі Польщі;
— Закарпаття — у складі Чехословаччини;
— Буковина — у складі Румунії;
— Більша частина України, де встановилася радянсько— більшовицька влада, — у складі СРСР.
Розглянемо соціально-економічні перетворення в Радянській Україні.
На кінець 1920 — початок 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної воєнними діями, що велися майже безперервно сім років; політикою «воєнного комунізму», яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.
Отже, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики «воєнного комунізму» до нової економічної політики (непу).
Сутність непу. Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством; проте більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети — побудови комунізму.
Основні зміни в період непу.
а) в сільському господарстві:
— заміна продрозкладки продподатком (був менший приблизно у 3 рази і відомий селянам заздалегідь);
— дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;
—дозвіл на оренду землі і використання найманої праці; неп сприяв розвитку сільського господарства, в 1925 р. обсяг сільськогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня;
б) він стимулював розвиток промисловості, зростання продуктивності праці; в 1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в основному в руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні, навпаки, сповільнювались темпи розвитку важкої промисловості, що була під контролем держави;
в) в галузі фінансів:
— відмова від розподілу продукції за картками; від прямого продуктообміну і перехід до вільної купівлі—продажу; розвивалися три види торгівлі — кооперативна, приватна, державна;
— у великих містах відкрилися торговельні біржі;
— 1922 - 1924 рр. проведено грошову реформу — були випущені конвертовані десятикарбованцеві банкноти — червінці, а також казначейські білети вартістю 1, 2 і 5 крб. Досить швидко зміцнювалася грошова система, спадала інфляція; зріс життєвий рівень населення.
Причини згортання непу. Неп не міг бути тривалим, оскільки комуністична партія від початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізмові, її стратегічна мета залишалася незмінною — побудова комуністичного суспільства.
Утворення СРСР. На основі ленінського плану І з’їзд Рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.
Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. X Всеукраїнський з’їзд Рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.
Оцінка утворення СРСР та входження до його складу України. Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу. Проте певні ознаки державності — територіальна цілісність, влада й адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави. Утворення СРСР було обумовлено дією як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників:
— територіальні межі республік були об’єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені економічні зв’язки і, як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;
— у роки громадянської війни 1917 - 1921 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921 - 1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла так звана «договірна федерація» радянських держав, де функції загальнофедеративних органів влади виконували органи влади Радянської Росії;
— головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об’єднання республік в єдину державу і здійснило це об’єднання за власним сценарієм.
Індустріалізація України. У грудні 1925 р. XIV з’їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками). Причини індустріалізації. Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні. Труднощі індустріалізації. Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації; не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі; низький рівень економічної освіти радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.
Причини колективізації. Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснювалася в рамках єдиної політики «соціалістичного штурму».
Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло: завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі; забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною; отримати кошти для індустріалізації; ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.
Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об’єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами.
Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика «ліквідації куркульства як класу», в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн осіб. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір. Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сектор: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими. У зв’язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Така ситуація зберігалася до 1934 - 1935 рр.
Конституція УРСР 1937 р. У середині 30-х рр. керівництво ВКП(б) зробило висновок про те, що в СРСР відбулася перемога соціалізму. Виникла необхідність у прийнятті нової конституції. VIII з’їзд рад СРСР 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР, а XIV з’їзд рад України 30 січня 1937 р. — нову Конституцію УРСР (назва Українська Соціалістична Радянська Республіка змінювалася на Українську Радянську Соціалістичну Республіку). Конституція 1937 р. стала третьою радянською конституцією України (перша була прийнята в березні 1919 р., друга — у травні 1925 р.), але, як і перші дві, вона була копією Конституції, прийнятої в Москві. Згідно з Конституцією 1937 р. Україна проголошувалася «соціалістичною державою робітників і селян». Політичною основою УРСР визнавалися ради депутатів трудящих, а економічною — соціалістична власність на засоби виробництва, що мала форму державної і колгоспно-кооперативної.
Україна і друга світова війна (1939— 1945 рр.). Друга світова війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р., стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. У неї була втягнута 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі. Воєнні дії велися на території 40 країн. Війна привела до втрати людством 65 - 67 млн життів.
Україна опинилася в епіцентрі війни вже у вересні 1939 р. Щонайменше 5,3 млн чоловік, або один із шести мешканців України загинув у цій бійні. 2,4 млн українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Ущент чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилося близько 10 млн чоловік. Загальні втрати економіки України сягнули 40%. Удруге за трохи більше як 10 років Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.
Вклад України в перемогу над Німеччиною та її союзниками. Українці в роки другої світової війни билися проти гітлерівської Німеччини і її союзників у складі Радянської армії, антинацистського руху Опору (на території України і окупованих країн Європи), у складі американської, канадської армій, австралійських частин.
У збройній боротьбі проти ворога брало участь понад 6 млн українців. Великий внесок у перемогу зробили працівники тилу, вчені, медики, діячі літератури і мистецтва.
Основним здобутком другої світової війни стали висновки про те, що війни не можна допустити і проти неї потрібно боротися до її початку; для боротьби з агресорами треба мобілізувати всі сили і відмовитися від будь-яких протиріч, для боротьби з війною потрібно об’єднання всіх ресурсів і засобів, усіх зацікавлених в цьому країн, війна не повинна взагалі починатися, бо це є найбільшим лихом світу.
Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945 - 1953 рр.). Територіальні зміни в Україні після другої світової війни. Возз’єднання українських земель. За договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз’єдналася з Україною у складі Радянського Союзу. Уперше майже всі етнічні українські землі об’єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Упродовж 1944 - 1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну — 520 тис. українців.
Операція «Вісла». У квітні - травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію «Вісла» — насильницьке виселення українців (140,6 тис. чол.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета: асимілювати українців; ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.
Передача Криму від РРФСР до УРСР. 19 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300—річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР. Таким чином завершився процес формування сучасної території України. Юридичний акт про входження Криму до УРСР лише підтвердив фактично існуючу ситуацію.
Отже, територіальні зміни в Україні, що відбулися напередодні і після другої світової війни, мали для неї такі наслідки: остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання світовим співтовариством; збільшилася територія УРСР та її демографічний потенціал; об’єднання українських земель відбулося у складі однієї держави; завершилося формування державної території.
Україна на міжнародній арені. 25 квітня 1945 р. на конференції країн антигітлерівської коаліції у Сан-Франциско було прийнято рішення про утворення Організації Об’єднаних Націй (ООН), а 24 жовтня 1945 р. (цей день відзначається як День ООН) — ратифіковано її Статут. Серед країн-засновниць ООН була й Україна.
Прийняття України в ООН було результатом визнання її вкладу в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету.
Період хрущовської «відлиги» (1953 - 1964 рр.).
Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов’язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Він поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв’язання проблем суспільно—політичного життя.
Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно—політичного життя: люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки; відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з’їздів і пленумів, критика і самокритика і партії і т.п.); зросла роль Рад — як у центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними; викрито злочинну діяльність Л.Берії та його прихильників в Україні (П.Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій; засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді «Про культ особи і його наслідки». З’їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства.
Експерименти в економіці. Поставивши завдання «наздогнати і перегнати Америку» і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Економічні реформи, проведені в 50-ті роки, радикально змінили умови розвитку промисловості і сільського господарства.
Позитивні наслідки мали, зокрема: децентралізація керівництва економікою, запроваджена у 1957 р. Керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території, незалежно від профілю. В Україні було створено 11 економічних районів; збільшені асигнування на забезпечення науково-технічного прогресу; відбулася ліквідація машинно— тракторних станцій і передача їх майна колгоспам і радгоспам; підвищені закупівельні ціни на зерно (у 7 разів), картоплю (у 8 разів), продукцію тваринництва (у 5,5 рази).
Сільське ж господарство стало справжнім полігоном для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень, нереальних понадпрограм (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи і т.п.), що негативно позначилося на виробництві сільськогосподарської продукції. У кінці 50-х - на початку 60-х рр. почалося падіння темпів економічного росту.
Соціальні програми М.С.Хрущова. Пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше, ніж у 2 рази, за інвалідністю — у 1,5 рази. Пенсії почали виплачуватися і колгоспникам. Зросли асигнування на охорону здоров’я, освіту, скасовувалася плата за навчання в старших класах середніх шкіл, у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах. Збільшився обсяг капіталовкладень у житлове будівництво, яке зводилося небаченими до того темпами. За 1950—1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилася в 17 разів, а в сільській місцевості — у 14 разів. Тривалість робочого дня скоротилася до 7 год., а для працюючих у вугільній і гірничорудній промисловості — до 6 годин. У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих збільшилися за 1951 - 1958 рр. на 230%. У цілому ж рівень життя в Україні зростав повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення.
Поразки хрущовських реформ. На поч. 60-х рр. ситуація в СРСР різко погіршилася: проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до росту цін. По країні прокотилася хвиля протестів, а в 1962 р. у Новочеркаську відбулися страйки робітників, розстріляні військами. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було на межі голоду.
3 цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Невдоволення народу зростало. У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова, у т.ч. М.Підгорного і П.Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.І.Брежнєв.
Період «застою» і кризи радянського суспільства (1964—1985 рр.).
Після усунення М.Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається єдиним словом — «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти мети, як зазначають дослідники цього періоду, відразу проводячи жорсткий консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хрущова — ентузіазм і романтичну віру.
Спроби реформування економіки. У 1965 р. почалася економічна реформа з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР.
Сільське господарство. Реформа в сільському господарстві передбачала: підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану понад план продукцію встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни; перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства; заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села. Однак істотних змін в аграрній політиці не відбулося — реформа лише дещо «обновила» колгоспну систему. Зміни не призвели до ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції, створення достатку продовольства і сировини для промисловості. Для забезпечення населення продовольством держава була змушена закуповувати хліб за кордоном.
Промисловість. Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління: переведення підприємств на госпрозрахунок; оцінку діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією; створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т. ін. Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві. На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму п’ятирічку (19661970 рр.) «золотою». В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний дохід — на 30%. Проте вже на поч. 70-х рр. з’явилися перші симптоми краху реформи. Причини провалу економічної реформи сер. 60-х рр.: реформа не торкалася основ адміністративно—командної системи, не мала комплексного характеру, не змінювала структурної, інвестиційної політики; партійно—державний апарат не міг, та й не хотів відмовлятися від звичних методів управління економікою. З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили відповідно: у 1966 - 1970 рр. — 6,7 і 7,8 %; у 1971 - 1975 рр. — по 5,6 %; у 1976 - 1980 рр. — 3,4 і 4,3 %; у 1981 - 1985 рр. — 3,5 і 3,6 %.
У суспільно-політичному житті ніяких реформ не відбулося, продовжувався диктат центру по відношенню до регіонів. У період застою зароджується дисидентство, яке фактично продовжило традиції «шістдесятників» періоду хрущовської «відлиги».
5. Україна в період перебудови (1985—1991 рр.).
Після смерті Л.Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії — Ю.Андропов (1982 - 1984 рр.) та К.Черненко (1984 - 1985 рр.) — виявилося неспроможним належно відреагувати на вимоги часу. Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.
Періодизація перебудови. 1985 - 1988 рр. — період розроблення концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови. 1988 - 1991 рр. — період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного, гуманного соціалізму. Визначимо далі зміст перетворень, що відбувалися на кожному з етапів перебудови.
Проведення економічних реформ. Етапи: Квітень 1985 р.
— програма прискорення соціально—економічного розвитку країни, яка передбачала:
— до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади;
— вирішити традиційні соціальні проблеми — продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.
У результаті програма виявилася утопічною і свідчила про нерозуміння керівництвом глибини соціально-економічної кризи. Перш ніж проводити прискорення, необхідно було здійснити докорінну перебудову всього господарського механізму. Замість очікуваного прискорення темпів
економічного розвитку продовжувалося їхнє падіння, загострювалися соціальні проблеми.
Червень 1987 р. — реформа М.Рижкова — Л.Абалкіна.
Сутність реформи виражена в трьох «С» — самостійність, самоокупність, самофінансування.
Було прийнято «Закон про державне підприємство (об’єднання)», «Закон про кооперацію» тощо, які передбачали:
— переведення підприємств на госпрозрахунок;
— утворення кооперативного сектора;
— прямий зв’язок заробітної плати з результатами господарської діяльності;
— сприяння запровадженню досягнень науково-технічного прогресу та ін.
У результаті реформа виявилася непослідовною, половинчастою, проводилася невпевнено і зазнала провалу. У 1990 р. уперше за багато років спостерігалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний доход України скоротився на 1,5%, а непродумана фінансова політика призвела до вибуху інфляції в країні.
Стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи. Червень 1990 р. — Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка від початку виявилася нежиттєздатною. Інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зросли. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.
Реформа політичної системи.
ХІХ партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність. Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій. Ліквідація ст. 6 Конституції свідчить про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму. Перебудовчі процеси сприяли зростанню політичної активності, відродженню національної свідомості українського народу.
Основне, чого хотів добитися М.Горбачов — зменшення тягаря гонки озброєнь, вивільнення коштів і потенціалів з воєнної сфери на вирішення тих соціально—економічних проблем, які гальмували розвиток СРСР.
З 1987 р. активно з’являється соціальна база перебудови, зокрема в цьому році створено Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), Народний союз сприяння перебудові (Одеса), Комітет підтримки перебудови (Ворошиловград) та ін. Велике значення мала поява «зелених», клубу «Громада», об’єднання «Спадщина». Роль каталізатора цих процесів відіграла Спілка письменників України і газета «Літературна Україна», яка друкувала дискусійні матеріали.
У вересні 1989 р. відбувся установчий з’їзд Народного Руху України, що налічував 280 тис. членів (на початок 1990 р. в СРСР існувало 140 Народних фронтів із загальною кількістю членів більше 15 млн) — головою Руху обрали І.Драча. У цей же час йде у відставку В.Щербицький (його заміняє В.Івашко), а Верховна Рада України приймає закон про державність української мови. Політв’язень Г.Приходько створює Українську національну партію у Львові (1989), виникають: «Зелений світ», «Спілка незалежної української молоді», «Українська студентська спілка», «Студентське братство». 21 січня 1990 р. проходить визначна політична акція — «живий ланцюг» Київ — Львів, в ознаменування Акту Злуки ЗУНР і УНР (у ньому приймало участь біля 5 млн, хоч за даними МЗС — біля 450 тисяч). Акція показала єдність всієї України не тільки у проведенні реформ, але й у створенні своєї державності.
Далі події пішли ще радикальніше: у березні М.Горбачова обирають Президентом СРСР, а в Україні проходять демократичні вибори (450 місць у Верховній Раді виборювали 3000 претендентів). Вибори показали ще досить слабкі позиції демократії — представники Руху набрали всього 25% голосів. З травня Верховна Рада працює в парламентському режимі і в ній нарешті з’являється опозиція — Народна Рада на чолі з І.Юхновським (125 чоловік). 16 липня 1990 р. під тиском Народної Ради було прийнято історичний документ — Декларацію про державний суверенітет України (яку називають проконституцією). Це був ще один вагомий крок до державності.
19 серпня в Москві консервативні сили розпочали заколот, створивши Державний комітет з надзвичайного стану (російською — ГКЧП), до якого ввійшли віце—президент СРСР Г.Янаєв, прем’єр—міністр СРСР В.Павлов, голова КДБ В.Крючков, міністр внутрішніх справ Б.Пуго, міністр оборони Д.Язов. Це була спроба зірвати реформи і встановити військову диктатуру, але демократи Росії на чолі з Б.Єльциним організували оборону Білого Дому. Україна з подачі Л. Кравчука і Верховної Ради
зайняли нейтралітет, КПУ фактично підтримала путч. 24 серпня 1991 р., з подачі Народної Ради, Верховна Рада України прийняла Акт Незалежності, який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня. 30 серпня КПУ була заборонена. Частина комуністів на чолі з О.Морозом в кінці жовтня утворила Соціалістичну партію України. 1 листопада прийнято Декларацію прав національностей України. 1 грудня було проведено референдум і вибори Президента: понад 90% громадян висловилися за незалежність, серед 6 претендентів (Л.Кравчук, В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, І.Юхновський, В.Гриньов) переміг Л.Кравчук, набравши в першому турі 61,6% голосів. 7—8 грудня Л.Кравчук, Б.Єльцин і С.Шушкевич у Біловежській Пущі оголосили про розпуск СРСР і створення СНД, а 21 грудня в Алма—Аті всі інші держави (крім Балтії і Грузії) заявили про своє приєднання до СНД.
6. Проголошення незалежності України та визнання її світом
Проголошення незалежності України радикально змінило умови її історичного розвитку і поставило перед українським суспільством нові завдання:
— будівництво правової демократичної України;
— трансформація адміністративно—командної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;
— національне відродження і консолідація суспільства;
— встановлення рівноправних відносин з країнами світу, утвердження на міжнародній арені.
Саме ці процеси визначають сучасний етап історії України.
Політичний розвиток України. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. було вирішено одразу дві великі проблеми державності України: понад 90% учасників висловилися за незалежність України; було обрано першого Президента України Л.Кравчука. Реакція зарубіжних країн на цю подію була однозначною: до кінця грудня Україну визнали 68 держав; 25 грудня Україну визнали США і встановили з нею дипломатичні відносини. За 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.
Основні державотворчі події. Зупинимося далі на вузлових подіях державотворення в Україні. Законом від 17 вересня 1991 р. назва «Українська Радянська Соціалістична
Республіка» була замінена на споконвічну назву держави — «Україна». Законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України» визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього. У листопаді 1991 р. прийнято закон «Про Державний кордон України», яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.
Відразу ж після проголошення незалежності почалося створення законодавчої бази міжнаціональних відносин. У прийнятій Верховною Радою 1 листопада 1991 р. «Декларації прав національностей України» підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.
Наступним важливим документом став закон «Про національні меншини в Україні». Він зафіксував право кожного народу на культурно—національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико— культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.
Будівництво власних Збройних сил здійснюється на основі закону «Про збройні сили України» від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 р. воєнної доктрини України, яка базується на без’ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності, і відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником. Це і визначає шляхи подальшого воєнного будівництва в Україні.
Створено правоохоронний орган — Службу безпеки України (СБУ), компетенція якого полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково—технічного та оборонного потенціалу України, в боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки.
У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М.Вербицького до національного гімну «Ще не вмерла Україна»). Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно—імпортні організації, Українську фондову біржу.
Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 12-го скликання (1990 - 1994 рр.) усіляко намагалася обмежити вплив Президента Л.Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні загальної кризи і зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень.
У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради 13-го скликання (19941998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії України О.Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило. У червні-липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Із семи кандидатів (В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ, П.Таланчук) перемогу здобув Л.Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.
Однак стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи керівництва призвела до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами. Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності. 28 червня 1996 р. після тривалого і напруженого обговорення Верховна Рада прийняла нову Конституцію.
З’явилася державність, почався перехід до демократії, ринкової економіки, почалося формування нової людини на основі загальнолюдських цінностей, Україна стала суб’єктом міжнародної політики. Найбільш «вузьким» місцем готовності України до державності є забезпеченість енергоресурсами, перш за все нафтою, природним газом, кольоровими металами, фосфоритами, калійними солями. За наявністю нормальної питної води на одного жителя Україна займає останнє місце в Європі. Завдяки тому, що 95% економіки України керувалося з «центру», важка промисловість (група «А») займає 70%, а легка (група «Б») — 30%, тобто лише третина промисловості виробляє товари для людей і приносить конкретні доходи. Після розпаду СРСР в Україні залишилося біля 30% воєнно-промислового комплексу Союзу, 80% машинобудування і 65% науки було пов’язано з воєнним комплексом, майже 70% нашого виробництва має незакінчений цикл і не може існувати без допомоги країн СНД (в першу чергу Росії — 67,3%).
30 травня 1997 р. Договір про дружбу і кордони Росії і України було підписано: вирішили проблему флоту (поділили наполовину і росіяни викупили непотрібні нам кораблі, а також орендували порти на 20 років), визнали територіальну цілісність обох держав, підтвердили статус Севастополя як міста України в Криму, як її території.
Вибори до Верховної Ради 1998 р. У березні 1998 р.
відбулися чергові вибори до Верховної ради. Вони вперше проводилися за змішаною мажоритарно—пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків. Лише 8 із них подолали необхідний чотирьохвідсотковий бар’єр і отримали певну частку депутатських місць. Серед них Комуністична партія України, Народний Рух, Народно-демократична партія, «Громада», «Партія Зелених», Соціал-демократична партія (об’єднана), Аграрна і Прогресивна соціалістична партія. 30,3% депутатських мандатів отримали позапартійні. Головою Верховної ради 14-го скликання було обрано О.Ткаченка.
Вибори Президента України 1999 р. Вибори Президента, що відбулися у жовтні—листопаді 1999 р., мали вирішальне значення для подальшої долі нашої держави. Громадяни вибирали не лише главу держави, — вони визначалися щодо вибору подальших шляхів розвитку всього українського суспільства. Це був останній рубіж між минулим і майбутнім, між демократичним та комуністично— тоталітарним шляхом.
Із 13 кандидатів на посаду Президента (О.Базилюк, Н.Вітренко, М.Габер, Ю.Кармазін, В.Кононов, Ю.Костенко, Л.Кучма, Є.Марчук, О.Мороз, В.Онопенко, О.Ржавський, П.Симоненко, Г.Удовенко) у другий тур вийшли діючий президент Л.Кучма (отримав 36,49% голосів виборців) і лідер КПУ П.Симоненко (отримав 22,24% голосів виборців). У другому турі перемогу отримав Л.Кучма, набравши 56,25% голосів виборців. За П.Симоненка проголосувало 37,8% виборців. Л.Кучма переміг у більшості регіонів України і отримав на 1,5 млн голосів більше, ніж на виборах 1994 р.
Зміни у Верховній Раді. Вибори довели, що альтернативи реформам немає. Однак їх не схвалювало правляче у Верховній раді ліве крило. Протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади почало набувати загрозливого, деструктивного характеру. Реакцією на політику О.Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури — парламентської більшості. Координаційну раду більшості очолив Л.М.Кравчук. Протистояння між меншістю і правоцентристською більшістю призвело до розколу парламентського корпусу і роздільних засідань парламенту: перше — у сесійній залі, друге — у приміщенні «Українського дому». 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, а головне — прийняли рішення про відкликання О.Ткаченка та А.Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника. А 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали нове керівництво парламенту: головою — І.Плюща, його першим заступником — В.Медведчука, заступником — С.Гавриша. З 8 лютого реорганізований парламент продовжив роботу у сесійний залі. Вперше у Верховній Раді склалася більшість, готова розділити з урядом солідарну відповідальність за вирішення нагальних завдань, які стоять перед суспільством. Створення у Верховній Раді ІІІ скликання парламентської більшості стало якісно новим кроком на шляху становлення парламентаризму в Україні.
Влада і опозиція. Влада і опозиція — риса класичного демократичного суспільства, де є правляча партія (чи коаліція, блок таких партій) і опозиція, яка програла їм на виборах. Після президентських виборів 1999 р. в Україні склалася якісно нова політична ситуація. Вже тоді відбулося розмежування партій і політичних сил: одні підтримали президента Л.Кучму та його курс, а деякі фактично перейшли в опозицію.
На виборах Президента 1999 р. всі кандидати були висунуті політичними партіями. Було видно, що перемога дісталась Л.Кучмі з надзвичайними зусиллями — всім було зрозуміло, що розраховувати на велику симпатію українських громадян йому не доводиться. Бродіння в лавах народу показали і події біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Києві 9 березня 2001 р. Про хитання в рядах влади і відсутність чіткої програми дій говорив той факт, що несподівано у квітні був відправлений у відставку уряд Віктора Ющенка. У квітні 2001 р. було прийнято закон «Про політичні партії в Україні». У виборах 2002 року брали участь 33 політичні блоки і партії, а особливістю даних виборів було те, що масово використовувались «чорні технології», підкуп і навіть фізичне винищення реальних кандидатів на перемогу. Використовувалися не тільки адміністративні і фінансові важелі впливу, а також останні досягнення іноземних виборчих технологій (в основному Росії та США).
Специфічною підготовкою виборів стали гучні політичні процеси останніх років («справа Гонгадзе», «справа майора Мельниченка», «справа Ю.Тимошенко» та ін.). Могутній тиск на машину влади і особисто на Президента Л.Кучму здійснила Соціалістична Партія України (лідер О.Мороз) — гучні процеси та виступи її лідера у пресі, на телебаченні і радіо, у Верховній Раді розвінчували кримінально—бюрократичний апарат та президентське оточення. Результати виборів: блок В.Ющенка «Наша Україна» 23,5%, КПУ (П.Симоненко) — 20%, «За Єдину Україну» (В.Литвин) — 12%, БЮТ (Ю.Тимошенко) — 7,2%, СпУ (О.Мороз) — 6,9%, СДПУ/о/ (В.Медведчук) — 6,2%. Протиріччя в рядах опозиції привело до того, що Г оловою Верховної Ради України став лідер «За ЄДУ» В.Литвин, а Адміністрацію Президента очолив лідер СДПУ(о) В.Медведчук.
Верховна Рада та все українське суспільство активно обговорювало проект політичної реформи — це обговорення закінчилося знаменитим голосуванням у грудні 2003 р. кризою і припиненням засідань Ради на досить довгий строк. Новий 2004 рік ознаменований новими політичними баталіями, які присвячені одній події — підготовці до виборів Президента, що відбулися осінню 2004 р. До квітня іде активне обговорення конституційно-політичної реформи в Україні (перетворення її в парламентсько—президентську республіку), зміни системи виборів (кому надати перевагу — політичним партіям чи мажоритарним представникам), хто повинен вибирати Президента (народ чи Верховна Рада).
Найбільше уваги викликає політична реформа — значне зменшення повноважень Президента і розширення повноважень Прем’єра та Верховної Ради, розширення прав місцевого самоврядування, реформування Прокуратури та Суду. Виборчі перегони фактично почалися ще взимку 2004 р., у квітні-травні вони вже чітко сформувалися, а з липня практично вийшли майже на фінішну пряму (було сформовано основні пріоритети серед кандидатів, основні табори і підтримку). Особливістю українського менталітету та президентських виборів 2004 було те, що спочатку претензії на президентське крісло заявили більше 50 політиків, потім їх число впало спочатку до 30, а потім «стабілізувалось» на цифрі 24. У першому турі виборів випередив усіх Віктор Ющенко, слідом за ним ішли «владний кандидат» Віктор Янукович і лідер соціалістів Олександр Мороз. Другий тур з великими порушеннями виграв В.Янукович (але Верховний Суд не визнав цю перемогу). У третьому турі (завдяки підтримці Олександра Мороза, Юлії Тимошенко, Анатолія Кінаха, Олександра Омельченка, інших відомих політиків, але найбільше — «помаранчевій революції») переконливо виграв Віктор Ющенко, який набрав 53% голосів і став Президентом України.
10 січня 2005 р. Центральна Виборча Комісія України визнала переможцем виборів—2004 Віктора Ющенка. 20 січня 2005 р. Верховний Суд України розглянув заяву В.Януковича та його штабу і визнав її повністю безпідставною — Президентом України визнано Віктора Андрійовича Ющенка. 23 січня на День Соборності України відбулась інаугурація нового Президента України. На цій події були присутні величезна кількість іноземних гостей — 8 Президентів, а також повноважні делегації 64 країн світу, біля 2000 іноземних кореспондентів. Подія проходила також неординарно — спочатку Президент В.Ющенко прийняв присягу у Верховній Раді, а потім присягнув на Майдані.
Таким чином, аналіз історичного становлення державотворення на українській землі свідчить, що з проголошенням незалежності і прийняттям Конституції України підведено риску під періодом бездержавності, визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей, які формують політико—економічну систему. Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичних орієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслені відносини держави і громадянина, їх права і обов’язки, встановлено граничні межі втручання держави в життя суспільства та особи. Тільки такі принципи, випробувані й збагачені віковою практикою, освячені традиціями й звичаями, виведуть нашу державу в ряди загальновизнаних у світі демократій.
