Теорія культури та масова культура - Джон Сторі 2005

Масова культура та політика
Сфера економіки

Як я вже завважував, Мак-Джиґан стверджує, що «відокремлення сучасного культурологічного аналізу від політекономії культури є однією з найнеґативніших рис цієї галузі теоретичних досліджень»¹. Але що політична економія годна запропонувати культурологічному аналізу²? Ось як Пітер Ґолдінґ і Ґрем Мердок окреслюють норми та процедури політекономії:

«Критичний погляд з позиції політекономії відзначено тим, що такий підхід дозволяє зосередитися на взаємодії економічних і символічних вимірів суспільного спілкування (включаючи маскультуру). Він прагне показати, як різноманітні способи фінансування й організації культурного виробництва виливають на діапазон дискурсів та уявлень, що існують у громадській сфері, й на приступ до них авдиторії». [Письмівка моя. — Дж. С.]³.

Ключовим словом тут є «приступ» (саме він. а не «використання» чи «значення»). І це вказує на обмеженість такого підходу: він годиться для економічного виміру, проте недостатньо ефективно охоплює символічний. Голдінг і Мердок гадають, що праці таких теоретиків. як Уїліс і Фіске, з їхнім «романтичним вихвалянням руйнівного споживання, безсумнівно, суперечать підходу, вживаному культурологічним аналізом—увазі до ідеологічного впливу ЗМІ. до того, як вони підтримують наявне в суспільстві статус-кво»⁴. У цьому твердженні особливо красномовними є не критичні зауваги щодо позиції Уїліса та Фіске. а припущення про цілі культурологічного аналізу. Здається, автори вважають, що коли такий аналіз не зосереджується виключно на силах домінування та маніпулювання. він просто неспроможний виконати своє завдання.

Існує лише дві позиції — з одного боку, романтичне вихваляння, із другого, визнання ідеологічної влади, і лише друга є серйозною в академічному плані. Хіба всі спроби показати, як люди опираються ідеологічному маніпулюванню, є формами романтичного вихваляння? І хіба лівацький моральний песимізм являє собою єдину Гарантію політичної й академічної серйозності?

Здається, уявлення політекономії про культурологічний аналіз включає в себе дещо більше, ніж просто вільний приступ до культурних текстів і практик. Автори в жодному рядку своєї розвідки не пропонують обмірковувати, що такі тексти та практики можуть означати (текстуально) чи як їх можна спожити. Голдінґ і Мердок пишуть таке:

«На відміну від останніх студій у рамцях культурологічного аналізу, присвячених активності авдиторії — з їхньою зосередженістю на аналізі текстуальних тлумачень і використанні ЗМІ в конкретних суспільних умовах, — критична політекономія прагне пов'язати варіювання реакції людей з їхнім загальним становищем в економічній системі»⁵.

З цього начебто випливає, що конкретика тексту не важить, а обговорення тлумачень авдиторією — це надумані, геть химерні ходи у грі, що в неї бавляться економічні сили.

Хоча, безперечно, дуже важливо співвіднести тексти та практики маскультури з економічними умовами їхнього існування. недостатньо робити це в манері, що її рекомендує політична економіка, і вважати при цьому, що ви також проаналізували важливі питання, пов'язані з конкретикою тексту та його засвоєнням авдиторією, і відповіли на них. Я гадаю, що неоґрамшіанська теорія гегемонії й досі добре висвітлює зв’язок між виробництвом, текстом і споживанням. Натомість політекономія, попри свої благі наміри, загрожує повернути нас у хащі чистої економіки.

Прихильників політекономії найдужче ображає ставлення Уїліса докапіталістичного ринку, зосібна його твердження, що згідно з ним капіталістичне прагнення прибутків створює умови для виробництва нових форм «ницої» культури.

«Жодна інша сила не визнавала цю царину [простонародну культуру] і не забезпечувана її гідними до використання символічними матеріалами. Комерційне підприємництво у сфері культури відкрило щось справжнє, і хоч якими егоїстичними спричини виникнення всього цього, ми віримо, що це був необоротний історичний процес... Комерційні форми культури допомогли створити ситуацію, від якої ми не можемо відгородитися і в якій ще міститься матеріалів — хай там що ми про них думаємо — набагато більше, ніж у будь-який історичний момент минулого. Ця ситуація викшталтовує форми, що про них навіть мріяти не могла комерційна, тим паче офіційна, уява, — форми, з яких, власне, і складається простонародна культура»⁶.

Капіталізм неможна назвати монолітною системою. Подібно до будь-якої «структури», він є суперечливим, тому що водночас обмежує діяльність і сприяє їй. Наприклад, коли один капіталіст гудить різновиди діяльності, характерні для сучасних молодіжних субкультур, інший ставиться до них з економічним ентузіазмом та готується забезпечити їх товарами, яких вони можуть потребувати. Саме ці й подібні до них суперечності капіталістичної ринкової системи створили умови для виникнення простонародної культури.

«Комерція та стимулювання споживчого інтересу посприяли вибуху в царині буденного символічного життя й діяльності. Джина простонародної культури випущено із пляшки, і причиною цього стала необачність комерсантів. Тепер слід думати не про те, як запхнути його назад, а про те, які бажання він може здійснити»⁷.

Це тягне за собою дещо. що. як розуміє Уїліс, буде прокляттям для багатьох людей, а не лише для оборонців політекономії, — припущення. за яким «можливим стає культурне звільнення, котре діє, принаймні почасти, через звичайні економічні механізми, такі, що досі вважалися неприйнятними»⁸. Важко зрозуміти, чи є «культурне звільнення» чимось більшим, ніж розривом з винятковістю «офіційної культури». Проте, все одно можна побачити. що Уїліс, на превелике незадоволення прихильників політекономії, сприймає ринок — почасти через його суперечливість, «власноручне забезпечення своїх критиків аргументами»⁹, і попри всю його перекрученість — як структуру, що сприяє символічній творчості в царині простонародної культури.

«Люди покладаються на ринкові стимули та можливості ще й тому. що ринок забезпечує їх умовами для зростання й розвитку. Хай. навіть, ці стимули й можливості вивернені навиворіт, для багатьох є чужими та діють через експлуатацію, але вони обіцяють більше, ніж будь-яка приступна альтернатива. Тепер, в епоху обгрунтованої естетики, уже неможна сказати, що модерна «споживацька індивідуальність» просто повторює все те, що ринок приписав текстам і товарам. Певна річ. ринок не забезпечує споживачів усім спектром культурних можливостей. Споживач може обирати культурний товар, але не може — асортимент цих товарів. Утім, ринок усе одно створює певні нечувані досі суперечливі можливості. Напевно, він не являє собою найкращий шлях до культурного звільнення більшості, але він ладен відкрити шлях до найкращого шляху». [Письмівка моя. — Дж. С.]¹⁰.

Подібно до капіталізму, індустрія культури, котра забезпечує людей благами, з яких вони створюють культуру, сама не є ні монолітною, ні несуперечливою. Починаючи з найпершої галузі комерційної, театральної мелодрами XIX ст.. ідо. либонь, однієї з найпотужніших індустрій XX ст. — поп-музики. — культурна індустрія створює блага, «артикульовані» у спосіб, «що може відкрити шлях до кращого майбутнього». На рисунку 8.1 зображено афішу благодійної акції, що пройшла у Королівському театрі (комерційному закладі, створеному з метою продавати розваги як товар) в Манчестері. Як показує плакат, театр наміряється спрямувати всі кошти, отримані від вистави, на підтримку страйкуючих лондонських палітурників¹¹. Можна навести й інший значущий приклад: після того, яку 1990 р. Нельсона Манделу було звільнено з тюрми, першою його появою на публіці стало відвідування концерту поп-музики, на якому він подякував відвідувачам (споживачам комерційної практики, що нею є поп-музика) за те. що вони зробили свій вибір не на користь апартеїду¹². Обидва ці випадки спростовують уявлення про монолітність і несуперечливість капіталізму та капіталістичної культурної індустрії.

Уїліс також відзначає, що грубим спрощенням було би припускати, ніби результати споживання мусять віддзеркалювати наміри виробників. Террі Ловел услід за Марксом¹³ стверджує. що товар чи благо за умов капіталізму ведуть подвійне існування — мають водночас споживну й мінову вартість. Споживна цінність або вартість — це «здатність продукту задовольняти якісь людські потреби»¹⁴. Такі потреби, за словами Маркса, «можуть бути породжені і шлунком, і уявою»¹⁵. Мінова ж вартість продукту — це кількість грошей, одержаних унаслідок його продажу на ринку. Як завважує Ловел, для аргументації Уїліса надзвичайно важливим є те, що про «споживну вартість товару не можна дізнатися заздалегідь, до його реального вжитку»¹⁶. Ба більше: Ловел звертає нашу увагу на ту обставину, що блага, з яких створено маскультуру, «мають для індивідуумів, котрі купують їх та користуються ними, іншу споживну вартість, аніж для капіталістів, які виробляють і продають їх, а відтак, і для капіталізму в цілому. Можемо припустити, що люди купують ці культурні товари не для того, щоб відчути на собі дію буржуазної ідеології, а щоб задовольнити розмаїття потреб, про природу яких без аналізу та дослідження можна лише здогадуватися. Не можна з хоч якою впевненістю стверджувати, що споживна цінність культурного продукту для його покупця є навіть порівнянною з його корисністю дія капітатізму як буржуазної ідеології»¹⁷. Капіталістичне виробництво найбільше цікавить мінова цінність, що веде до додаткової вартості (прибутку). Певна річ. це не означає, що капіталізм байдужий до споживної цінності: продукти, що не мають такої цінності, не продаватимуться. Саме тому капіталісти роблять усе можливе, аби стимулювати попит. Але прагнення окремого капіталіста отримати додаткову вартість нерідко може втілюватися в дійсність коштом загальні їх ідеологічних потреб капіталістичної системи навзагал. Маркс добре розумів більшість протиріч капіталізму. Зокрема, обговорюючи, що слід робити працівникам, аби краще переносити злети та падіння економічних циклів, він указує на суперечність між інтересами «працівника як виробника» та «працівника як споживача»:

«Кожен капіталіст дійсно вимагає, щоб його найманці відкладали певні кошти на чорний день — але лише його працівники, ті. котрі беруть участь у виробництві його продукції. Він ніколи не має на увазі решту робітників світу, адже вони є дія нього споживачами. Відтак, попри всі свої «праведні» промови, він завжди шукає способи змусити працівників споживати його продукцію ще активніше, надати своїм товарам нову привабливість, своїми діями створити у працівників нові потреби. Саме цей бік відносин між капіталом і працею є тим моментом, що рухає історію вперед, але водночас на ньому грунтована сила капіталу»¹⁸.

Становище дедалі ускладнюють протиріччя між окремими капіталами та капіталізмом у цілому. Спільні класові інтереси звичайно посідають друге місце порівняно до інтересів окреміш капіталістів, що прагнуть отримати додаткову вартість (звичайно. якщо не накладено особливих обмежень).

«Якщо додаткову вартість можна дістати від виробництва культурної продукції, яка кидає виклик панівній ідеології чи навіть розхитує її, тоді за інших однакових умов інтереси конкретного капіталіста полягають у тому, щоби вкладати кошти у виробництво такої продукції. Коли не впроваджено колективних класових обмежень, прагнення окремих капіталістів отримати додаткову вартість можуть призвести до форм культурного виробництва, що суперечать інтересам капіталізму загалом»¹⁹.

Аби дослідити цю можливість, нам доведеться зосередити свою увагу на споживанні супроти виробництва. Ніхто не збирається заперечувати твердження політекономії, за яким усебічний аналіз мусить ураховувати технічні й економічні детермінанти.

Утім, якщо у фокусі нашої уваги перебуває споживання, то його слід сприймати як таке, а не як додаток до виробництва.

(Ліві моралізатори-песимісти, котрі нападають на зв’язок капіталізму зі споживанням, легковажать тим, що причиною гноблення й експлуатації є капіталістичні виробничі відносини, а не споживчий вибір, на який впливає капіталістичний ринок. Здається, саме це нам хоче сказати Уїліс. Ліві песимісти дозволили собі потрапити в пастку зарозумілої, реакційної аргументації, згідно з якою зростання кількості завжди призводить до зниження якості.

Важливо бачити межу між владою індустрії культури та її впливом. Ці дві речі нерідко поєднані, але необов'язково означають одне. Підхід, ужитий політекономією, має ту ваду, що він занадто часто визнає їх за одну річ. Безперечно, звукозаписувальна компанія «Ворнер Бразерз» є частиною могутньої транснаціональної компанії й торгує капіталістичною продукцією. Але чи це означає, що вся продукція «Ворнер Бразерз» несе в собі капіталістичну ідеологію? Адже, приміром, група «Ар-І-Ем», пісні якої записує ця студія, відома своїми антикапітаїістичними висловлюваннями. і якби членам групи сказати, що вони просувають ідеологію капіталізму, вони напевно здивуватися б. І чи ті люди, котрі купують записи гурту та сплачують за можливість побачити його живцем, дійсно зрештою купують капіталістичну ідеологію, чи насправді вони є жертвами, обдуреними транс- національним капітатізмом і готовими витрачати дедалі більше грошей та споживати дедалі більше ідеології? З таким підходом пов'язана одна проблема: він неспроможний в повній мірі визнати. що капіталізм виробляє продукцію на підгрунті її мінової цінності, натомість люди зазвичай споживають капіталістичний продукт на підставі споживної цінності, котру він для них має. Дві сфери, сфера вжитку та сфера обміну, працюють паралельно, й ми не зрозуміємо одну з них, проаналізувавши лише другу.

Повторімося: існують дві економічні сфери культури, виробництво та споживання. Якщо нашою метою є докладний аналіз, ці сфери слід штучно розмежувати. Неможна зрозуміти споживання, розглядаючи його впереміш із виробництвом, і так само не можна зрозуміти виробництво, виразивши його через споживання. Звичайно, складність полягає не в тому, щоб не дозволяти цим сферам накладатися одна на одну, а в тому, щоби сполучити їх зв'язком, який можна плідно проаналізувати. Утім. якщо, досліджуючи масову культуру, ми цікавимося асортиментом продукції, приступної для споживання, то нашою першочерговою метою є виробництво, натомість якщо нас цікавить розгляд конкретних задоволень від конкретного тексту чи практики, то нас насамперед повинно цікавити споживання. У кожному разі вжитий нами підхід детермінували б питання, що їх ми бажаємо поставити. Безперечно, хоча навіть за умов, ідеальних для дослідження — за наявності достатнього часу та відповідного фінансування — культурологічний аналіз буде недосконалим, поки ми не встановимо діалектичний зв'язок між виробництвом і споживанням, у реальному світі й за реальних умов так буде далеко не завжди. З огляду на це переконаність оборонців політекономії в тому, що вона пропонує єдиний чинний підхід до вивчення масової культури, не є лише похибкою, ай за умов поширення такого погляду може призвести або до неприпустимого спрощення проблематики, або до створення атмосфери, згубної для дослідницьких робіт у царині культурологічного аналізу.

Примітки

¹ McGuigan. Cultural Populism. - С. 40.

² Матеріали цікавої та палкої дискусії між культурологічним аналізом та політекономією культури див.: Critical Studies in Mass Communication. - №12. - 1995. Див. також частину 7 збірника: Cultural Theory and Popular Culture: A Reader / Ed. John Storey. - 2nd ed. - Hemel Hempstead: Prentice Hall. 1998.

³ Peter Golding & Graham Murdock. Culture. Communications and Political Economy // Mass Media and Society / Ed. James Curran & Michael Gurevitch. London: Edward Arnold. 1991.-C. 15.

⁴ Там само. - С. 17.

⁵ Там само. - С. 27.

⁶ Willis. Common Culture. - С. 19.

⁷ Там само. - С. 27.

⁸ Там само. - С. 131.

⁹ Там само. - С. 139.

¹⁰ Там само. - С. 160.

¹¹ Див.: John Storey. Texts, readers, reading formations: «My Poll and My Partner Joe in Manchester in 1841» // Literature and History.-№1(2).- 1992.

¹² Див.: John Storey. «Side-saddle of the olden calf: moments of utopia in American pop music and pop music culture // American Half Century: Postwar culture and politics in the USA / Ed. Michael Clein. - London: Pluto Press. 1994.

¹³ Див.: Маркс К. Капітал. -Т. 1,- Розд. 1.

¹⁴ Terry Lovell. Cultural Production // Cultural Theory and Popular Culture: A Reader/Ed. John Storey. - 2nd ed. - Hemel Hempstead: Prentice Hall, 1998. - C. 476.

¹⁵ Там само.

¹⁶ Там само. - С. 477.

¹⁷ Там само. - С. 479.

¹⁸ Karl Marx. Grundisse. - Harmonds- worth: Penguin, 1973. - C. 287.

¹⁹ Lovell. Cultural production. - C. 480.