Теорія культури та масова культура - Джон Сторі 2005

Масова культура та політика
Криза парадигми в культурологічному аналізі?

У студії «Культурний популізм» Джим Мак-Джиґан стверджує, що дослідження маскультури в рамцях сучасного культурологічного аналізу зайшло у безвихідь кризи парадигми. Найочевиднішою вказівкою на це є модерний політичний курс «культурного популізму». Мак-Джиґан визначає культурний популізм як «припущення деяких дослідників маскультури, що згідно з ним переживання та практики звичайних людей аналітично й політично є набагато важливішими, ніж Культура з великої літери»¹. Якщо скористатися цією дефініцією, то мене також слід зарахувати до числа культурних популістів, ба більше: те саме можна сказати і про Мак-Джигана. Утім, прихована мета його книжки полягає в тому, щоб кинути виклик не поняттю культурного популізму як такому, а тому, що сам автор називає «некритичною популістською течією в дослідженні масової культури». На думку автора, все це також супроводжується дедалі більшою увагою до стратегій тлумачення коштом недостатнього висвітлення історичних та економічних умов культурного споживання. Мак-Джиґан стверджує, що відбувся легковажний відхід від «колись вельми переконливої неоґрамшіанської теорії гегемонії»² в бік некритичного популізму. За його словами, в певному сенсі це було неминуче, адже культурологічний аналіз виявляв завелику схильність до герменевтики за рахунок політекономії. Але ще гіршим буцімто є те, що культурологічний аналіз звузив фокус своєї уваги до питань тлумачення і при цьому не пов'язує ці питання з контекстом матеріальних відносин усередині атади. Аби нейтралізувати цю течію, Мак-Джиґан пропонує сполучити культурологічний аналіз і політичну економію культури. Він уважає, що для культурологічного аналізу залишатися відокремленим означає перетворитися на політично неефективну методу пояснення чинного становища, а відтак, не суперечити існуючим експлуатаційним структурам атади.

«На мою думку, відокремлення сучасного культурологічного аналізу від політекономії було однією з найгірших особливостей цієї галузі досліджень—уся проблематика ґрунтувалася на страху перед економічним редукціонізмом. Як наслідок, економічні аспекти інститутів масової інформації, а також економічні рушійні сили споживчої культури взагалі досліджували лише зрідка, звичайно просто нехтуючи ними, і це різко знижувало здатність культурологічного аналізу критично пояснити стан справ»³.

Таке саме зауваження робить і Ніколас Ґарнем: «культурологічний аналіз досягне своїх цілей лише в разі, якщо поновить сполучення з політекономією»⁴. Дослідження культурного споживання. що відбувалися в рамцях культурологічного аналізу, нібито на значну міру недооцінювали владу споживачів, бо легковажили «визначною роллю», котру виробництво грає в обмеженні можливостей споживання.

Відтак, культурологічний аналіз звинуватили в неспроможності співвіднести споживання з «визначними» умовами виробництва. Хоча достосування неограмшіанської теорії гегемонії до культурологічного аналізу мусило привести до саме такого наслідку, але. на думку Мак-Джигана. «цього так і не було зроблено через розкол у політичній економії культури»⁵. Чи можна повернутися до теорії гегемонії, яку надихнули життям за допомогою політекономії? Здається, відповідь на це запитання є негативною: теорія гегемонії неминуче веде до некритичного популізму, до надмірної уваги до споживання коштом виробництва. У нас запишається тільки одна надія: скористатися з політекономії культури.

Мак-Джиґан також гадає, що надмірна увага культурного популізму до споживання та. відповідно, некритичне схвалення масових уявлень призвело до «кризи якісного судження»⁶. Цим він хоче сказати, що абсолютних критеріїв для судження вже не існує, що наразі неможна впевнено визначити, що є «гарним», а що «поганим». Автор звинувачує в цьому постмодерну непевність, породжену культурним популізмом, стверджуючи, що «поновлення використання в дискусії естетичних та етичних критеріїв становить життєво важливу реакцію на появу некритичної течії в культурному популізмі та на його неспроможність піддати сумніву такі поняття з теорії чистого капіталізму, як споживча незалежність та якість»⁷. Безперечно, будучи невдоволеним інтелектуальною непевністю постмодернізму, Мак-Джиґан бажає в повному обсязі повернути ту владу, що її мали інтелектуали епохи модернізму: адже вони нібито завжди були спроможні пояснити те, чого нездатен був охопити пересічний розум. Він прагне повернутися до чітких догм теорії Арнольда: культура являє собою найкраще зі сказаного та придуманого (а інтелектуали модернізму повідомлять нам, що задовольняє цей критерій). Здається, автор захищає інтелектуальний дискурс, у якому університетський лектор є хоронителем вічного полум’я культури, котрий утаємничує непосвячених у сяйво її абсолютної моральної та естетичної цінності, а студентам відведено роль пасивних споживачів уже існуючих і сформульованих знань, котрими завідують професійні хоронителі полум’я. Відмова культурного популізму ухвалювати судження щодо того, яким постають текст або практика — «гарним» чи «поганим», намою думку, є не вказівкою на кризу, а щирим визнанням того, що існують інші, можливо, цікавіші запитання, які можна поставити (див. розділ 7, обговорення питань цінності). Судження стосовно того, що є гарним, а що поганим, постійно змінюються разом зі зміною контексту. Замість загрузати в безнадійних пошуках абстрактної певності, було б набагато корисніше визнати, що на такі питання можна дати відповідь лише в обґрунтованих контекстах. Однак це ще не все: культурологічний аналіз повинен якомога менше ухвалювати умоглядні оцінні судження про внутрішні якості певних благ, натомість зосереджуючи свою увагу на тому, що люди з ними роблять, що з них мають іт. ін. Саме такі питання я вважаю цікавішими. Ті. хто наполягає на поверненні до абсолютних стандартів, небагато можуть додати до визнання, що зробити це наразі надзвичайно складно, —хіба що якомога впевненіше заявити: «Я хочу повернути свою незаперечну владу, щоб казати людям, що є вартісним і як це слід чинити».

«Те, що пересічні люди застосовують приступні їм за нинішніх умов символічні ресурси, щоб займатися значущою діяльністю, є вельми показовим, і з цього нескінченно користається новий ревізіонізм. Відтак, якщо проаналізувати це засадниче розуміння, то прожекти, що мають на меті звільнити людей від рабства, в якому вони буцімто перебувають, знаючи про це чи ні, починають виглядати вельми сумнівними. Економічна експлуатація, расизм, дискримінація за статевою ознакою та через сексуальні преференції тощо, безперечно, існують, але жертви всіх цих неподобств упораються з їхніми наслідками, ба більше: якщо вірити таким авторам, як Джон Фіске та Пол Уїліс, справляються дуже добре, послуговуючись тим, що їм пропонує світ, і маючи від цього задоволення. Вочевидь, дрібномасштабна політична діяльність буденного життя є настільки насиченою, що утопічні обіцянки світлого майбуття, колись такі спокусливі для критиків масової культури, втратили геть усю свою переконливість»⁸.

Вагоміша частина сказаного є просто неправдою. Навіть Фіске, котрого автор згадує нібито на підтвердження своїх міркувань. пише не про досягнутий загальний добробут, а про активну боротьбу, метою якої є відвоювання свого місця у світі, ґрунтованому на гнобленні та експлуатації. Здається, Мак-Джиґан хоче сказати, що задоволення (а також його усвідомлення та схвалення) в певному засадничому сенсі є контрреволюційним. Обов’язок та історична доля пересічних людей полягає в тому, щоб терпляче страждати, доки якийсь лівий моралізатор на кшталт Мак-Джиґана не відкриє їм очі. показавши, чим слід насолоджуватися славетним ранком тривалого дня. що настане після Революції. Риторичну порожнечу мислення такого ґатунку було викрито ще давно — на прикладі феміністок, котрі не бажали озирнутися та подумати про економічну базу. Звичайно, річ не в тому, що твердження, згідно з якими значення створює авдиторія. у якомусь глибокому сенсі є відкриттям потреби в політичних змінах. Можна схвалювати символічний опір і притому не зраджувати радикальну політику. Зрештою, саме це є сутністю позиції Анґ (див. розділ 6). Подана в такий спосіб, політекономія, здається, зводиться до ще одного, доволі вигадливого різновиду «ідеології масової культури».

Попри ці критичні зауваження, я вірю, що аргументація. запропонована Джимом Мак-Джиґаном, має значущість для тих, хто досліджує маскультуру. Позаяк Мак-Джиган згадує Джона Фіске та Пола Уїліса як. либонь, найбільш «винних» адептів некритичного культурного популізму, я окреслю деякі із ключових рис їхніх останніх праць, аби пояснити, тему цієї досі однобоко поданої дискусії. Для цього я впроваджу дві культурологічні концепції з числа тих, що їх запропонував у своїх студіях П'єр Бордьє. — «сфера культури» та «сфера економіки».

Примітки

¹ Jim McGuigan. Cultural Populism - London: Routledge, 1992.-C. 4.

² Там само. - С. 5.

³ Там само. - С. 40-1.

⁴ Nicholas Garnham. Political economy and cultural studies: reconciliation or divorce//Cultural Theory and Popular Culture: AReader / Ed. John Storey.- 2nd ed. - Hemel Hempstead: Prentice Hall. 1998. - C. 601. Чудову відповідь на аргументи Ґарне.ма див.: Lawrence Grossberg. Cultural studies vs. political economy: is anybody else bored with this debate?//Cultural Theory and Popular Culture: AReader / Ed. John Storey. - 2nd ed. - Hemel Hempstead: Prentice Hall. 1998.

⁵ McGuigan. Cultural Populism. - C. 76.

⁶ Там само. - С. 79.

⁷ Там само.-С. 159.

⁸ Там само. - С. 171. Подібне твердження див. у вступі до: Reading into Cultural Studies / Ed. Martin Barker & Anne Beezer. - London: Routledge. 1992.