Теорія культури та масова культура - Джон Сторі 2005

Культуралізм
Ричард Гоґарт та його книжка «Користь від письменності»

«Користь від письменності» поділено на дві частини: у приблизному перекладі відповідно «Старий лад», що в ній описана культура робітничого класу часів дитинства Гоґарта (30-ті роки), та «Поступіться місцем новому ладу», в якій автор описав загрози традиційній культурі робітничого класу, що їх в 50-х роках породили нові форми масових розваг. Такий поділ книжки сам говорить про позицію Гоґарта та висновки, на які він очікує. З одного боку, маємо традиційну «живу культуру» 30-х років, із другого — культурний занепад 50-х. Насправді Гоґарт усвідомлював, що під час написання книжки «на додбір та оцінку матеріалу впливала ностальгія за минулим, яку я відчував. і я зробив, що міг, аби позбутися її наслідків»¹. Він також розумів, що використаний ним поділ на «старий» та «новий» лади применшує обсяг спільного між ними. Крім того, слід зазначити, що його опис «старого» ладу, ґрунтований «не на якійсь нечіткій пасторальній традиції, котра вихваляє минуле та гудить сьогодення, а здебільшого на спогадах про моє дитинство, про те, що відбувалося 20 років тому»². Наведені Гоґартом докази на користь твердження, за яким масова культура 50-х рр. являла собою культурний занепад.— це матеріал, зібраний ним як університетським лектором та дослідником. Якщо стисло, уявлення про «старий лад» ґрунтоване на особистому досвіді, а про «новий» — на академічних дослідженнях. Ця відмінність є вельми істотною та красномовною.

Варто також указати на один аспект Гоґартова проекту. що його часто розуміють хибно. Він нападає не на «моральну» деградацію робітничого класу як таку, а на те, що називає підупадом «моральної серйозності» культури, котру створюють для робітничого класу. Гогарт декілька разів наголошує, що він упевнений у здатності робітничого класу опиратися більшості махінацій, до яких удаються творці маскультури: «Це не проста спроможність пасивно опиратися, а щось позитивне, хоча й не надто виразне. Робітничий клас має стійку природну здатність переживати переміни, засвоївши чи асимілювавши ті аспекти нового, котрі йому потрібні, та нехтуючи рештою»³. Така його впевненість походить від віри в те. що реакція робітників на масову культуру завжди є частковою, вибірковою: «На значну міру їхня особистість «витає деінде» — вони живуть іншим життям, покладаються на інтуїцію, звички, міфи, афоризми та ритуали. Це захищає їх від деяких найгірших аспектів впливу масової культури»⁴.

На думку Гоґарта:

«Представники робітничого класу традиційно, принаймні протягом декількох Генерацій, вважали мистецтво засобом відходу від дійсності, чимось таким, від чого можна отримувати задоволення, але що не має значного зв'язку з буденністю. Мистецтво — це маргінальна річ. «розвага»... «справжнє життя проходить на іншому рівні... Мистецтво — це те, чим ви лише користуєтесь»⁵.

Гоґарт описує естетику робітничого класу як «домінуючий інтерес до конкретних подробиць буденності», глибоку цікавість до того, що вже добре відомо, смак до культури, яка «показує», а не «досліджує». Згідно з його уявленням, споживач-робітник прагне не «втечі від рутини життя», а його пожвавлення, та вважає, що «буденне життя насправді є вельми цікавим»⁶. Він стверджує, що нові масові розваги 50-х років підривають цю естетику:

«Зрештою, більша частина масових розваг зводиться до того, що Д. Г. Лоуренс назвав «антижиттям». їх характеризують хибна яскравість, вульгарна принадливість та моральні виверти... вони насправді не пропонують нічого вартісного ні серцю, ні розуму, сприяють виснаженню позитивніших, повніших, двосторонніх джерел утіхи — таких, у яких людина, багато віддаючи, багато й отримує натомість»⁷.

Справа не лише втому, що задоволення від масових розваг є «безвідповідальними» та «сурогатними»⁸ — вони також знищують саму матерію старої, здоровішої культури робітничого класу. Гоґарт категорично стверджує, що в 50-х роках «ми рухалися до створення маскультури, до знищення залишків того, що принаймні почасти було міською культурою народу. Нова масова культура в деяких важливих аспектах є ще більш нездоровою, ніж та часто груба культура, котру вона замінює»⁹. За його словами, культура робітничого класу 30-х років виражала те, що він називає «повним, насиченим життям», означеним потужним відчуттям спільності.

Ця культура на значну міру була створена самим народом. Наведімо славнозвісний приклад того, що Гогарт має на оці — його опис типового дня. проведеного на морському узбережжі:

«Авто наближується до моря, проїжджаючи повз придорожні мотелі, в яких так часто трапляються вечірки відпочивальників, і водій знає, що там завжди можна замовити каву з тістечками або. либонь. повноцінний сніданок з яєчні та бекону. Після прибуття відбувається обід, потім люди розбиваються на групи. Але ці групи зрідка віддаляються одна від одної, адже люди знають лише невеликий шматок пляжу та незначну частину міста і почуваються тут як удома... Вони прогулюються повз крамниці, заходять до кафе випити чогось, сідають на набережній, аби з'їсти морозиво чи гамбургер. Постійно лунає гучний сміх: то місіс Джонсон бажає покататися на човні й каже. що може засунути свою сукню у штани, то місіс Гендерсон стверджує, що вона «підчепила» хазяїна кафе... Потім купуються подарунки дія всієї родини, відбувається ситна вечеря, і починається мандрівка назад із зупинками у придорожніх закладах. Якщо в компанії є чоловіки — а це. майже, завжди так,— вони купують один-два ящики пива, щоб пити його дорогою. Десь на півшляху додому компанія зупиняється, і починаються непристойні гучні жарти щодо місткості сечового міхура. Водій добре знає, що від нього очікують «тепленькі» пасажири, які весь шлях співають хором,— він жене авто на величезній швидкості, підспівуючи їм, і вповільнює машину, лише коли під'їжджає до міста»¹⁰.

Така масова культура є общинною, створеною самими людьми. Можна критикувати Гоґарта за його романтизм, але слід також визнати, що в утопічній енергійності цього уривку міститься наочний приклад намагань автора покласти межу між «культурою людей» та «світом, де культуру створюють дія людей»¹¹.

Перша частіша розвідки «Користь від письменності» складається головним чином із прикладів розваг, які люди вигадують самі дія себе. Запропонований Гогартом аналіз часто далеко відходить від постулатів левісизму. Приміром, він захищає любов робітничого класу до популярних пісень від нападок левісистки Сееіль Шарп, котра сумує за «чистотою» народної музики¹², застосовуючи аргументи, котрі невдовзі широко використовуватиме культурологічний аналіз. За словами Гоґарта, незалежно від того, наскільки інтенсивною є реклама пісні, вона набуде популярності лише тоді, коли відповідатиме емоційним вимогам широкої авдиторії¹³. Про популярність пісні «Після балу» («After the Ball is Over») він каже таке: «Народ сприймав її на своїх власних умовах, і для людей вона була аж ніяк не такою поганою, якою її вважали деякі критики»¹⁴.

Уявлення про авдиторію, котра задля власних цілей — на своїх умовах — засвоює цінності, запропоновані їй індустрією культури, так і не розглянуто Гогартом уловному обсязі. Але це уявлення присутнє в його розвідці, хоча автор надто часто відкидає його як ненауковий прояв ностальгії за минулим і цим ізнову демонструє недостатню глибину свого твору. Справжній ґандж книжки полягає втому, що автор виявився нездатен привнести корисні елементи своєї позиції щодо масової культури 30-х років у власне ставлення до маскультури 50-х. Якби Гоґарт це зробив. то він. наприклад, визнав би дуже недоречними контрастні описові назви розділів: «Повне насичене життя» та «Запрошення до світу з цукрової вати». Слід завважити таке: з метою довести, що ставлення Гоґарта до 50-х рр. є перебільшено песимістичним й утрируваним, нетреба казати, що подану картину 30-х рр. романтизовано. Він цілком міг помилятися щодо 50-х рр.. але це ще не означає, що так само хибним було його уявлення про 30-ті. Подібно до багатьох інших інтелектуалів, що вийшли з робітничого класу. Гоґарт. напевно, «виносить за дужки» цей свій досвід, аби уникнути поблажливого ставлення з боку своїх колег із середнього класу: «Я знаю, що цей робітничий клас є жалюгідним, але мій робітничий клас зовсім інший». Хоча я не хотів би надавати завеликої ваги таким мотивам, нате саме звертає увагу Уїльямс у своєму відгуку' про студію «Користь від письменності», коментуючи «Гоґартове уявлення про хлопця-інтелектуала». «На мою думку. — зазначає Уїльямс,—деякі читачі сприйняли все це саме так— а чому б ні, коли вони бажати почули саме це і таки почуяли від хлопця-інтелектуата?»¹⁵. Знов-таки, розглядаючи «дивні союзи, що їх укладають панівні суспільні групи, Уїльямс наводить аналогічне, хоча й загальніше міркування:

«Маємо у своєму власному поколінні новий клас такого самого гатунку — численних молодих людей, котрі виграти від поширення сфери державної освіти, а тепер зараховують себе до світу, в який їх допустили, і на радість тих. кому вони нині стали рівними, чи- мато свого часу витрачають на те, щоб пояснити та задокументувати безнадійну ницість народних мас, із яких вони вийшли. Вони всемірно намагаються показати, що подальше поширення освіти неможливе»¹⁶.

Коли у другій частині своєї розвідки Гогарт звертається до розгляду «деяких рис сучасності»¹⁷, він здебільшого не зважає на той аспект культури робітничого класу, згідно з яким вона на значну міру створена самими робітниками. Масова естетика, така важлива для розуміння розваг 30-х років, тепер призабута устремлінні засудити маскультуру 50-х. Успіх, котрий мали у жінок-представниць робітничого класу «мильні опери», що їх передавали по радіо, «спричинений враженням, ніби такі речі є цілком звичайними та буденними»¹⁸. Те саме буцімто можна сказати і про газетні карикатури, що зображують чоловіка, котрого надзвичайно хвилюють шанси його дочки на перемогу у шкільному кулінарному змаганні,— «мас-медіа щосили намагаються перетворити незначуще на важливе»¹⁹. Що сталося з унутрішньою значущістю буденності? Замість поговорити про масову естетику, нас запрошують на лекцію про здатність індустрії культури маніпулювати смаками. В описі Гоґарта маскультура 50-х років уже не надає змоги жити повним насиченим життям: нині все стало надто прісним і водявим. Міць «комерційної культури» зросла, і її атака на стару, традиційну культуру робітничого класу в ім'я нового «сяйливого варварства маскультури»²⁰ була безжальною. Це є світ, у якому «бути старомодним означає бути засудженим»²¹. За таких умов особливо вразливою є молода генерація. Молоді люди, ці «варвари у дивосвіті»²². вимагають (й отримують) більше, ніж мали й очікували їхні батьки та діди. Але цей безтямний гедонізм, грунтований на прісному й водянистому живленні, призводить лише до надлишків, що знесилюють людину.

«Можна зробити стан «приємного проведення часу» таким важливим для людей, що він переважатиме майже все інше, але після цього він нерідко стає надто буденною річчю. Найвагоміший аргумент проти модерних масових розваг полягає не в тому, що вони погіршують смак (таке погіршання може бути живим і діяльним), а в тому, що вони надмірно збуджують його, зрештою вбиваючи в людях спроможність відчувати бодай щось. Такі розваги діють подібно до стоматолога, котрий за допомогою миш'яку вбиває в зубі нерв, однак авдиторія переконана, що відчуває втіху, і майже ніхто не здатен підвестися та сказати: «А торт-таки зроблений з тирси!»²³.

На думку Гоґарта. хоча в 50-х рр. XX ст. цього стану ще не було досягнуто, усі ознаки вказують нате, що світ рухається саме в цьому напрямку'. Але навіть у «світі з цукрової вати»²⁴ усе ще видимі прикмети опору. Приміром, хоча маскультура може створювати жахливі популярні пісні, «люди неповинні співати чи слухати їх. і чимало так і чинять, а ті. хто таки співає цілісні, часто роблять їх кращими, ніж вони є насправді, тобто сприймають їх по-своєму. Отже, навіть за такої ситуації вплив маскультури на них є меншим, ніж це може здатися тому, хто аналізує, як саме люди витрачають свої гроші»²⁵. Знов-таки, це нагадує нам, що мішенню Гогарта є переважно виробники товарів, з яких складається комерційна культура, а не ті люди, котрі роблять із цих товарів культуру просто популярну. Хоча він пропонує немало «доказів» культурного занепаду, можна стверджувати, що ключовим прикладом погіршання смаків, як на нього, є популярна белетристика. Він порівнює уривок із сучасної літератури (котрий насправді є імітацією, написаною ним самим) із класичними творами, і доходить висновку, що сучасний уривок є прісним і водявим: «струминка змішаного з водою сухого молока, котре притупляє голодний біль, а те ніколи не дає задоволення, властивого повноцінному обіду»²⁶. Не кажучи вже про те, що сучасний уривок, як і всі запропоновані Гогартом приклади, є імітацією, вельми красномовним постає твердження автора, за яким нижча якість цього уривку спричинена браком у ньому «моральних інтонацій»²⁷, притаманних двом іншим уривкам. Можливо, це так, а те варто звернути увагу й на те, що моральні інтонації, якими уривки «переповнені», є вельми чіткими: вони намагаються повідомити читачеві, як він мусить думати, і. як визнає сам Гогарт. є «моратізаторськими»²⁸. Сучасний уривок у цьому сенсі є «водянистим»: він не каже читачу, що той має думати. Відтак, хоча може існувати чимало шкал для порівняння цих уривків і більшість із них розташують класику на першому місці, а сучасну творчість — на останньому, «моральні інтонації» (тобто уявлення, за яким белетристика мусить казати людям, що їм слід думати), здається, лише повертають нас до сумнівних догм левісизму. Ба більше: судження можна легко перевернути шкереберть. сказавши, що сучасний уривок слід поціновувати за те. що він не мислить за нас, а відтак, запрошує наш мозок до праці. Слід не гудити такі твори за відсутність думки (або «моральних інтонацій»), а схвалювати їх за той брак, який легко може обернутися потенційної наявністю: автор запрошує читача активно створювати щось.

За припущенням, надзвичайно наочну ознаку близької подорожі до світу з цукрової вати Гогарт наводить існування постійних клієнтів нових «забігайлівок» — вуличної шпани²⁹. Такі забігайлівки самі по собі є важливим симптомом — вонгг «огидністю сучасних ласощів відразу демонструють свою модерну позірність, свій цілковитий естетичний розпад»³⁰. Відвідувачами таких закладів є здебільшого «хлопці віком від п'ятнадцяти до двадцяти років, у довгополому піджаку, вузьких штанах, із барвистою краваткою та в американському капелюсі»³¹. Головна причина того, чому вони там сидять,— «можливість кидати монету за монетою в музичний автомат»³². Музика є «настільки гучною, що її децибелів вистачило б. аби наповнити шумом велику танцзалу»³³. Слухаючи її, молодики «смикають одним плечем або обводять приміщення порожнім. яку Гемфрі Богарта, поглядом»³⁴.

«Навіть якщо порівнювати такі заклади з пивницею неподалік, вони являть собою надзвичайно порожній спосіб гаяти час, щось на кшталт моральної гнилизни, від якої неодмінно тхне кип'яченим молоком. Більшість споживачів — і їхній одяг, і їхні зачіски та вираз їхніх облич однозначно на це вказують — живуть на неабияку міру в міфі, що складається з декількох простих елементів, узятих ними з американського життя³⁵.

Ось як пише Гоґарт:

«Вони наводять нудьгу... либонь, більшість із них є значно менш розумною, ніж пересічний молодий представник робітничого класу, а відтак, вони набагато вразливіші до масових тенденцій сьогодення, що обевзюють... вони не відчувають відповідальності ні перед собою, ні перед іншими»³⁶.

Хоча такі юнаки є «нетиповими», вони становлять лиховісну ознаку майбутніх зрушень:

«це є тип людини, що його активно створюють деякі важливі сили сучасності.—приручений, безголосний раб того класу, який програмує музичні автомати... Пасивний варвар, котрий, одначе, прагне мати від життя задоволення та завше радий можливості проїхатися безкоштовно й за фунт переглянути фільм, що його виробництво коштувало п'ять мільйонів. Він являє собою не просто суспільну дивину — це знамення часу»³⁷.

Хлопець, що безупинно слухає музичні автомати, є передвісником суспільства, в якому «значна частина населення перебуває у стані покірливої сприйнятливої пасивності: їхні очі приклеєні до телевізорів, плакатів із красунями та екранів кінотеатрів»³⁸.

Утім. Гогарт не дивиться на просування маскультури аж так похмуро. Наприклад, він знає, що робітничий клас «не веде таке безцільне життя, яким воно здається, щойно прочитаєш літературний твір про нього»³⁹. Стара, утворена самими робітниками культура й досі присутня втому, як робітники розмовляють. у «робітничих клубах, у співах, духових оркестрах, журналах старого ґатунку, у таких колективних іграх, як «дартс» і доміно»⁴⁰. Ба більше: Гогарт вірить, що «значна моральна сила»⁴¹ робітничого класу дозволить йому й надалі у власних цілях адаптувати продукцію та товароподібні практики культурної індустрії, змінюючи їх на краще. Якщо стисло, «усе це впливає на робітників набагато менше, ніж могло б. Певна річ, залишається питання, наскільки вистачить цього запасу морального капіталу і чи відновлюється він»⁴². Попри весь свій пещений оптимізм, дослідник застерігає нас, що «перебільшувати таку стійкість було би проявом демократичної самозаспокоєності» перед загрозою «дедалі небезпечнішого тиску» з боку маскультури»⁴³, котра розхитує справжню єдність суспільства, пропонуючи «порожнє запрошення взяти участь у чомусь на кшталт дружнього спілкування»⁴⁴. Автор боїться, що «змагальна комерція»⁴⁵ може нести в собі елементи тоталітаризму:

«Змагальна комерція, котрій наразі невигідно сприяти економічній «деградації» мас. стає новою, потужнішою формою підпорядкування. і ця форма обіцяє бути стійкішою, ніж стара, адже кайдани культурного підпорядкування водночас легше носити та важче скинути порівняно до економічного»⁴⁶.

Гоґартів підхід до маскультури має багато спільного з левісизмом (найнаочнішим це твердження стає після аналізу другої частини його книжки). Обидві ці теорії користуються уявленням про культурний занепад, обидві сприймають дискримінаційну освіту як засіб протистояння хибній привабливості масової культури. Утім, від левісистів Гоґарта відрізняє понад усе його упереджене. незмінно схвальне ставлення до культури робітничого класу. Його віддаленість від левісизму стає очевидною, якщо звернути увагу на протиставлення «гарне минуле — погане сьогодення», що його він підкреслює: замість «органічного» суспільства XVII ст. для нього «старими добрими часами» є тридцяті роки XX ст. Знаково, що 30-і рр. Гоґарт вихваляє саме зате, проти чого активно виступали левісисти. Уже це перетворює його підхід на неявну критику левісизму та відхід від його принципів. Але, як зазначив Гол, хоча Гоґарт «відкидав чимало культурних суджень, характерних для левісистів. використання ним левісистської літературної методології насправді радше розвивало цю традицію, а не змінювало її, як він того прагнув⁴⁷.

Примітки

¹ Richard Hoggart. The Uses of Literacy. - Harmondsworth: Penguin. 1990.- C. 17.

² Там само. - C. 24. 23.

³ Там само. - С. 32.

⁴ Там само. - С. 33.

⁵ Там само. - С. 238.

⁶ Там само. - С. 120.

⁷ Там само. - С. 340.

⁸ Там само.

⁹ Там само. - С. 24.

¹⁰ Там само. - C. 147 - 8.

¹¹ Там само. - C. 151.

¹² Цікаве обговорення цього питання див.: Dave Harker. Fakesong: The manufacture of British folksong» 1700 to the present day. - Milton Keynes: Open University Press, 1985.

¹³ Hoggart. The Uses of Literacy. - C. 159.

¹⁴ Там само. - C. 162.

¹⁵ Raymond Williams. Fiction and the writing public // Essays in Criticism. - №7, - 1957.- C. 426-7.

¹⁶ Raymond Williams. The Long Revolution. - Harmondsworth: Penguin, 1965. - C. 377-8.

¹⁷ Hoggart. The Uses of Literacy. - C. 169.

¹⁸ Там само. - C. 181.

¹⁹ Там само.

²⁰ Там само. - С. 193.

²¹ Там само. - С. 192.

²² Там само,-С. 193.

²³ Там само,-С. 196 - 7.

²⁴ Там само. - С. 206.

²⁵ Там само. - С. 231.

²⁶ Там само. - С. 237.

²⁷ Там само. - С. 236.

²⁸ Там само. - С. 235.

²⁹ Там само. - С. 247.

³⁰ Там само.

³¹ Там само. - С. 248.

³² Там само.

³³ Там само.

³⁴ Там само.

³⁵ Там само.

³⁶ Там само. - С. 248 - 9.

³⁷ Там само. - С. 250.

³⁸ Там само. - С. 316.

³⁹ Там само. - С. 324.

⁴⁹ Там само.

⁴¹ Там само. - С. 325.

⁴² Там само

⁴³ Там само. - С. 330.

⁴⁴ Там само. - С. 340.

⁴⁵ Там само. - С. 243.

⁴⁶ Там само. - С. 243 - 4.

⁴⁷ Stuart Hall. Cultural studies and the Centre: some problematics and problems//Culture. Media. Language / Ed. Stuart Hall. - London: Hutchinson. 1980.-C. 18.