Загальна теорія культури - Олександр Івашина 2008

Eros

Обговорення такої надзвичайно важливої для даної аудиторії теми, як ерос у культурологічних дослідженнях, ми розпочнемо з дещо навіть провокаційної розвідки Сергія Жеребкіна «Сексуальність в Україні: тендерні «політики ідентифікації» в епоху козацтва».

Аж до кінця XVIII ст. величезні степові території на півдні сучасної України практично не були заселені осілим населенням і були районом переміщень різних кочових племен: кримських та ногайських татар та ін. У середовищі слов'янських біженців, які почали проникати сюди з другої половини XIV ст., пізніше виникли українські козаки.

Для багатьох жителів України і досі образ козацтва є важливим компонентом їх процесів ідентифікації. І не в останню чергу це пов'язано з тим, що в них вбачали і вбачають форпост осілості та християнської свідомості, що слугує захистом проти кочівників.

Однак на практиці це виглядало дещо інакше. Козацькі отамани і гетьмани постійно братались із «татарськими цариками» і разом з ними здійснювали набіги на польсько-українські міста, села та монастирі. І з «іноземного» складу козацтва найбільший відсоток становили татари, а в татар, у свою чергу, існували свої козаки — білгородські, перекопські, азовські, — які нерідко мали слов'янське ім'я та походження. Тому ідентичність козаків була близька до ідентичності кочівників, номадів, які з давніх-давен населяли причорноморські степи.

Способу життя, який найбільше наближався до кочового, дотримувалося й запорізьке козацтво. Успіху своїх набігів на особливих човнах, чайках, козаки досягали за рахунок швидкості й малопомітності козацьких суден, які крадькома прослизали вночі повз турецькі сторожові галери й раптово з'являлися біля прибережних міст і містечок. Особливо славилися запорожці своїм умінням ховатися у степових травах, вони майстерно оволодівали степовим і річковим ландшафтом, наслідуючи степових звірів, птахів, змій та риб, з якими інколи навіть перемовлялися криком, як рідні брати.

Тому, вважає харківський дослідник, військова стратегія запорожців мало чим нагадувала стратегію західних воєнізованих спільнот подібного типу, з якими досить часто порівнювали козаків: литовських і мальтійських рицарів, вільних стрілків Карла VII, військових колоній Спарти, ранніх грецьких держав, республік флібустьєрів та ін. Деякі дослідники стверджують, що в цей період козаки виділялися особливою ненадійністю і не виконували взяті на себе за домовленостями обов'язки. Хоча українські козаки, пишуть вони, періодично вступали в офіційні відносини з владою інших держав — укладали договори, військові союзи, посилали та приймали посольства, — їхні зовнішньополітичні зв'язки були вкрай нестабільні і мали непостійний характер.

Неможливість міцного військового союзу між регулярною армією феодальної держави (за приклад найчастіше слугують армії шведського короля Карла XU та російського царя) та військом козаків була зумовлена в першу чергу принциповими відмінностями їхніх політичних організацій. Інституції, що складали основу політичної системи феодальної держави, були практично не розвинуті у козаків, які не визнавали писаного законодавства, державних повинностей та розпоряджень.

Запорізьке військо поводилося щодо держави як справжня «кочова машина війни» і рішуче опиралося будь-яким спробам нав'язати йому армійські порядки. «Кочова машина війни» — це термін Жіля Дельоза та Фелікса Ґваттарі з їхньої роботи «Трактат про Номадологію» (1988). Із основних елементів феодально-політичної структури фактично тільки церква відігравала суттєву роль у соціальній організації козаків.

Про особливості козацькою права серб Юрій Крижамич, який відвідав Україну в 1659 р., писав: «Хоча козаки і сповідують православну віру, але норов та звичаї в них звірячі». В умовах відсутності писаного законодавства і нерозвинутості політичних інституцій основну роль у правовій організації козаків відігравали заборони, які діяли за принципом табу й об'єднувалися у дві основні групи: а) заборони, що стосувалися вбивства, і б) сексуальні заборони. Міра покарання за вбивство визначалася в кожному конкретному випадку ступенем, у якому воно суперечило системі цінностей козацького колективного права. Тому в одних випадках покарання було суворим: шибениця, побиття киями біля стовпа до смерті, саджання на кіл та ін. В інших же випадках вбивця міг бути помилуваний або підданий незначному покаранню. За поранення товариша карали позбавленням кінцівки, а за вбивство свого закопували заживо, при цьому клали вбивцю на тіло вбитого. Могли помилувати за вбивство, здійснене у відповідь на образу, наприклад за обзивання «жидом» чи за вбивство жінки. Приводити жінок на Січ заборонялось, а сексуальні стосунки з жінками в період перебування на Січі каралися смертною карою.

Суворість запорізьких покарань за порушення правил сексуальної поведінки різко контрастувала зі становищем у Росії, де в цей час, якщо вірити іноземцям, які відвідали Росію та залишили свої описи цієї країни, контроль за дотриманням норм сексуальності був достатньо слабким і існувала атмосфера терпимості щодо гомосексуалізму і скотолозтва. На Січі за подібні речі били киями біля стовпа.

В архаїчних культурах, як ми знаємо, сексуальне задоволення не було приватною справою індивіда, а набувало форми трансгресивної сексуальності, тобто розглядалося в широкому культурно-космологічному контексті.

Функція сексуальних заборон тут була спрямована не на те, щоб нейтралізувати й ослабити сексуальну енергію, а на те, щоб переорієнтувати її та ефективно організувати для використання в інтересах колективу. Так, наприклад, у давніх землеробських культурах сексуальний акт розуміли як важливий сполучний елемент структури космосу, що забезпечує підтримку природної функції плодючості. У кочівників, на відміну від давніх осілих народів, сексуальний акт розуміли насамперед у контексті стратегії ведення військових дій, яка в козаків, так само як і в татар, мала виняткове значення для виживання колективу і тому ще не була відокремлена від сфери культових практик і ритуалів.

У ході неперервних набігів, пограбувань та захоплення полонених, ареною яких у цей період була Україна, жінки розглядалися воїнами не просто як об'єкти сексуального задоволення, а виступали в першу чергу в ролі абстрактних знаків, що маркували успіх і область військового захоплення. Військово-стратегічна оцінка статевого акту була характерна в цей час для всіх учасників військових конфліктів у регіоні, які розглядали зґвалтування як обов'язкову форму продовження військових дій. Однак характерно, що жінки не виступали в ролі привілейованих об'єктів сексуального насилля, якому загарбники намагалися піддати максимальне число населення. Так було зокрема в 1674 р., коли гетьман Дорошенко привів війська турків і татар до Чигирина (тодішньої козацької столиці) і було згвалтовано як жіноче, так і чоловіче населення, а також кілька тисяч хлопчиків, захоплених козаками в задніпрянських містах і переданих у дар турецькому султанові.

На цьому місці ми зробимо невеличку паузу і звернемо вашу увагу на якість культурологічного дослідження. Справа в тому, що в оригіналі фраза з «Історії Русів», на яку посилається С. Жеробкін, звучить таким чином: «Турки же все то д#лали съ мущинами и женщинами, что только вздумали и что имъ необузданность и похотливость варварскаго внушала. (...) Изъ Умани отправился Дорошенко, по ряду, во вс# другіе Задн#прскіе города, которые сдавались ему безъ всякаго сопротивленія, и онъ спокойнымъ образомъ разграбилъ ихъ безъ милосердія, и, между прочимъ, отнялъ у нихъ н#сколько тысячь мальчиковъ и ихъ представилъ въ даръ султану, со многими награбленными пожитками и денежными суммами. Султанъ, новел#въ заразъ обрзать мальчиковъ по-турецки и сделать ихъ мусульманами, удовольствовался т#мъ оть Дорошенка за сделанную ему помощь». Відзначимо, що навряд чи можна на підставі цієї фрази робити вищенаведені висновки.

Мабуть, тому в уяві західноєвропейських мандрівників Східною Європою Україна виступала як арена незвичайного сексуального насилля, і насамперед — анальних згвалтувань як вираження сексуальних політик номадів. Мається на увазі в першу чергу фундаментальне дослідження Л. Вольфа «Inventing Eastern Europe: the Map of Civilization on the Mind of the Enlightment», яке недавно вийшло в російському перекладі.

Відзначимо, що для поляків тривалий час Україна була місцем демонічним, де ти міг днями скакати на коні стенами і зустрічати самі височенні могили. Ця демонічність України в уявленні Заходу ніде не зникла й донині, особливо після Чорнобиля. У західному медіа-просторі якісь страхітливі речі дуже часто відбуваються саме в Україні: тут крадуть немовлят, людські органи, тут народжуються людські монстри й багато іншого, про що краще зараз промовчати.

Згадаймо й голівудський фільм Стівена Спілберга «Війна світів» ніби за Гербертом Велсом, зате з Томом Крузом. Блискавки, якими прибульці потрапляють на землю, як ви пам'ятаєте, починають бити саме в Україні. Демонізація триває. Заходу завжди буде потрібний Інший. І не тільки такий страшний, як Бен Ладен і Аль-Каїда, але й такий природно збочений, як Україна. Тому розмови про інтеграцію України до європейської спільноти, мабуть, передчасні. Іншого не інтегрують. Іншого тримають на відстані.

У військовій стратегії турків, татар і персів сексуальна політика була спрямована на те, щоб підтвердити об’єктивність результатів військової кампанії, тілесно маркуючи області збройного захоплення. Так, наприклад, коли в 1795 р. перський шах Ага Мухамед захопив і зруйнував Тифліс (тепер Тбілісі), його солдати намагалися не тільки зґвалтувати якомога більшу кількість жінок ворога, але й позначити кожну жертву характерним знаком — надрізуючи зґвалтованим жінкам сухожилля на правій нозі. Таким чином, -пам’ять про напад збереглася надовго, і навіть через багато років у Тифлісі ще можна було зустріти бабусь, які кульгали на праву ногу.

В ідеалі зґвалтуванню як символічній заміні вбивства в ході номадичного набігу мало буз и піддане все населення захопленої території. Такий тип сексуальних політик, за Ж. Дельозом і Ф. Гватгарі, називається «зоосексуальний ерос», оскільки в цьому випадку люди використовують власне тіло подібно до того, як тварина використовує свою сперму чи іншу пахучу рідину, маркуючи ними кордони території, яку вона освоїла.

На відміну від татар і турків, номадичні сексуальні політики українських козаків були задіяні в першу чергу для зміцнення інституту політичної влади. В умовах нерозвинутості політичних інституцій забезпечувати виконання політичної влади в козацькій спільноті могла тільки загроза невідкладного прямого насилля, функцію символічного заміщення якого виконувало сексуальне насилля. Таке функціонування сексуальності характерне для дискурсивних практик, у яких фалос, за виразом добре вам відомого французького мислителя, виступає як «привілейований означник».

Згідно з логікою номадичного мислення, що об'єднує насилля та сексуальність, індивід, щодо якого здійснюється сексуальний акт, піддається дискредитації, «опускається», а той, хто здійснює це або здатний здійснити, заслуговує пошани, поваги і репутації «людини честі». Цей тип сексуальних політик ідеально моделюється в умовах тоталітарного тюремного ув'язнення в сталінській зоні, де людське життя розглядається як ніщо, тоді як чоловіча честь («слава козацька» в термінах запорожців) — як усе.

На основі цієї ціннісної ієрархії спільнотою всередині себе вирішується політична проблема: як організувати порядок і дисципліну в групі злочинців-рецидивістів, потенційно орієнтованих на стан анархії. Відповідно до дещо редукованої схеми соціальних відносин у зоні, завдяки використанню колективних сексуальних політик, неформальним лідером («паханом») у зоні стає не просто найсильніший фізично, а найбільш «достойний» — найбільш відчайдушний, хто не боїться смерті, не знає пощади і не цінує життя іншого.

Згадаймо заповідь людини, яка потрапляла в зону в ті часи (за О. Солженіциним): «Нікого не бійся, нікому не вір, ні на що не надійся». Стандартна модель соціальної стратифікації зони — «блатні», «приблатньонні», «мужики» і «пєтухі» («опущені») — використовує семіотичні коди, в яких секс тотожний згвалтуванню і служить знаком «опущення». У спільнотах цього типу сексуально «опущений» індивід юридично мертвий, а право на вбивство підтверджується правом на сексуальне насилля.

Ця ж логіка лежить в основі риторики гоголівського Тараса Бульби, який аргументує своє право на вбивство сина. В уявленнях козацької спільноти сексуальність служить підтвердженням взаємин субординації, які містяться у взаєминах між родичами. Оскільки влада начальника, батька розповсюджується на життя підлеглих, право на сексуальні взаємини розглядається як право на життя індивіда. За С. Жеребкіним, у формі імперативу це означає: «У мене були сексуальні стосунки з твоєю матір'ю, значить, я можу тебе вбити». Тому, коли старий козак говорить Андрію: «Я тебе породив — я тебе вб'ю», — дорослий син слухняно йому підкоряється і дозволяє себе вбити.

Даний тип колективного еросу — це чоловічий гомосексуальний ерос, оскільки він регулює соціальні стосунки у групі чоловіків засобами особливого механізму сексуальної дискредитації. Функціонування цього механізму виключає інтимні стосунки з жінками, як виключається і будь-який статевий акт, що не слугує «опущенню» індивіда. Прецедент політично нейтрального сексу розглядається групою як грубе порушення колективного права, ганьба для спільноти в цілому.

Описуючи процедури покарання у запорожців за любовні стосунки з жінкою, Пантелеймон Куліш у «Записках о Южной Руси» розповідає, що запорожці, коли дізнались про вчинок свого товариша, пішли до кошового отамана зі словами: «Яку нам ганьбу робить Нагаєць (прізвисько козака), пане батько! Повадився ходити до пономарихи, ніби пес який!». У відповідь кошовий негайно розпорядився вистежити козака, що займався любов'ю, а потім піддати звичному в такому випадку покаранню: побиттю киями до смерті біля стовпа.

Інакше оцінювалися у козаків гетеросексуальні стосунки, які завершувалися вбивством жінки. Такі випадки вважалися взірцями мужньої поведінки й оспівувалися в козацькому фольклорі. В одній із козацьких пісень, що була переказана Т. Г. Шевченком («У тієї Катерини...»), козаки-суперники разом убивають свою кохану Катерину, а після цього братаються і від'їжджають на Січ.

У повісті «Тарас Бульба» жінки як можливі еротичні об'єкти навіть не мають власних імен, жінці-жертві (мати Остапа й Андрія) і жінці-перевертню (польська панночка) протистоїть у Гоголя платонічний ідеал Слави козацької, яка увіковічує своїх героїв у пам'яті народній. Ірина Жеребкіна пише, що Слава подається у Гоголя як об'єкт ідеальної, піднесеної любові козацтва, протилежність плотській, жіночій любові — долі слабких. Запорізька Січ, столиця українського козацтва, зображена в романі як особливий утопічний простір, місце найвищої духовної близькості воїнів-козаків, з якого виключена жінка. Життя на Січі показане у Гоголя як нескінченне свято суто чоловічої спільноти, своєрідний вічний медовий місяць, де абсолютна анархія — козаки безперервно п'ють, громлять жидівські лавки і міняють своїх начальників — тотожна абсолютному порядку і справедливості, які Грунтуються не на насиллі, а на загальному почутті братства, що об'єднує всіх.

Підкреслюючи еротичний характер взаємин, які пов'язували членів запорізького товариства, М. Гоголь у «Тарасі Бульбі», на думку С. Жеребкіна, слушно схоплює гомосексуальну природу Січі, яку він водночас ідеалізує, зображає як особливу форму втілення платонічного ідеалу чоловічої солідарності. При цьому М. Гоголь, у дусі традиції літератури романтизму, не помічає у козаків зв'язок політик сексуальності з практиками насилля всередині їх спільноти і тому неправильно інтерпретує соціальну функцію української жіночої жертви.

Насправді козаки вбивали жінок не тому, що ті їх не цікавили як сексуальні об'єкти, а тому, що саме жінки репрезентували в їхній уяві взаємини сексуальності, які були іншого типу, іншої природи, ніж колективний ерос козацької спільноти.

В основі політичного механізму козаків, як і в будь-якій іншій утопії колективності, лежали практики крайнього фізичного насилля, що маніфестувало себе на символічному рівні як сексуальне насилля. Гармонія чоловічої козацької спільноти вимагала наявності соціального прошарку «опущених», ролі» яких у першу чергу грали, як це й показано в Гоголя, чужі: євреї- шинкарі, поляки, козаки неукраїнського походження та інші, — яких періодично починали масово знищувати на Січі. Як бачимо, ідентичність і солідарність спільноти тут також ґрунтується на призначенні ворога, як це описує у своїх роботах Карл Шмітт. У цьому типі колективного еросу тільки гомосексуальні стосунки визнавалися нормальними, однак не в розумінні стосунків одностатевої чоловічої любові, а, навпаки, в розумінні граничного насилля, жорстокості, символом якої в номадичній спільноті виступав сексуальний акт.

Вбиваючи жінок, з якими вони вступали в сексуальні стосунки, козаки відновлювали первинне і пріоритетне для їх спільноти значення сексуальності як форми символічної заміни реального насилля. У цьому їх сексуальна політика принципово відрізнялася від сексуальної поведінки російських солдат, у яких політика трансгресивної сексуальності вже втратила своє значення. Якщо проаналізувати відмінності сексуальної політики запорізького війська та російського царського війська в період їх спільного походу в Білорусію 1655—1656 рр., то побачимо принципові відмінності в поводженні з жінками, які свідчать про відмінності колективного еросу, що лежить в основі їх військової організації.

Так, «ратні люди» російського царя при виборі сексуального об'єкта й облаштуванні свого сексуального життя па захопленій території зазвичай поводилися таким чином: вони конфісковували жінок у місцевого населення, забирали їх із собою і колективно використовували до особливого розпорядження царя повернути жінок їхнім чоловікам і сім'ям.

Зазначимо в цьому місці, що й після перемоги радянської армії над фашистською Німеччиною радянські солдати упродовж якогось часу ґвалтували німецьких жінок, доки не з'явився відповідний наказ Сталіна. Так про це згадує у своїх мемуарах Григорій Померанц.

Інакше вибудовували свої стосунки з жінками в період походу запорізькі козаки. Крім пограбувань, у яких вони, за твердженням С. Жеребкіна, значно перевищували російські війська, вони також забирали підходяще для них чоловіче населення навколишніх сіл у козаки, а жінок убивали. В архівних матеріалах збереглися численні грамоти царя до козацьких гетьманів і полковників з вимогою суворо заборонити своїм людям «жечь деревни, побивать и сечь женский иол, девиц и малых ребят» (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, том 14).

Російські військові постійно скаржилися царю на буйства українських козаків, які не тільки грабували, але й здійснювали безглузді, з їх точки зору, вбивства жінок, руйнування та підпали. Мотиви, що рухали діями козаків, не були зрозумілі солдатам царської армії, для яких політика трансгресивної сексуальності вже втратила своє значення і подія символічного зґвалтування фалічним батьком («царем-батюшкою») вже сталася. У результаті, як ми вже зазначали, між представниками двох по-різному організованих армій зародилася ворожість, яка часто призводила до конфліктів. Козаки скаржилися на невиправданий снобізм і презирливе ставлення до них царських солдат, а російські воєводи доносили царю, що козаки не хочуть їм підкорятися і б'ють стрільців.

Пізніше етнічна неприязнь до росіян формувалась в українців насамперед як ворожість щодо російських військових, яких українське суспільство ідентифікувало як москалів. Власне, «москаль» в українській народній свідомості — це не просто росіянин, а російський військовий, солдат або офіцер, що належить до іншого, відмінного від козацького, тину військової організації, який несе постійну загрозу українським жінкам, що в дискурсі солдатів виступають у ролі сексуальних об'єктів. У ході подальшої російської колонізації України опозиція двох різних типів військової організації переросла в національну конфронтацію.

Проти російської імперської військової організації, що замінила українську військову організацію, був спрямований бунтарський пафос Тараса Шевченка, який звинувачував російську армію у політиці безжальної експлуатації тіл українських жінок. Ідея смертельної небезпеки зв'язку з російським військовим для українських жінок є одним із лейтмотивів творчості Шевченка Один з найбільш характерних жіночих образів його поезії — це образ матері-покритки, яка мас незаконнонароджену дочку від російського військового. Власне, націоналізм Шевченка виражався у формі антиімперського протесту проти юридичних, моральних і сексуальних принципів царської армії, втілених у фігурі москаля, яким міг, зрештою, стати будь-який українець, призваний до армії.

У XIX ст. Т. Шевченку та іншим представникам української національної літератури позиція військових щодо жінок здавалася гранично цинічною, тривіальною й оцінювалася в контексті загальної критики імперіалістичних самодержавних політик. На відміну від неї, сексуальні політики козацького номадизму оцінювалися в революційно-демократичних колах як альтернативні, спрямовані проти самодержавної влади. До них апелювали як до досвіду іншого типу сексуальності, іншого ставлення до жінки. Особливо сильно це проявилося в західноєвропейській літературі епохи Просвітництва і романтизму, в якій сексуальні відносини в Україні розглядалися як прояви особливого, романтичного кохання. При цьому значною увагою користувався гетьман Мазепа, представлений як романтичний вигнанець і фатальний коханець у Байрона, Вольтера, Гоголя, Пушкіна та інших.

Апелюючи до сексуального досвіду України, просвітники і романтики шукали в ньому «інший», порівняно з традиційним європейським, тип стосунків чоловіка і жінки, яких романтизм розглядав як суверенних індивідуальностей. Однак справжня специфіка української сексуальності в цей період проявлялася на рівні колективних, а не індивідуальних взаємовідносин. Козацький номадичний суб'єкт — це не індивід, а група, що відкидає індивідуальні форми прояву суб'єктивності західного типу. Образи, що імітують індивідуальність, присутні в ній тільки на рівні міфологічної історії, яка вибудовується з таких архетипів національної свідомості, як «героїчне минуле», «велика людина», «спільне страждання» тощо. Відповідно, історичні персонажі замінені в міфологічній історії символами, які позбавлені реальних людських якостей. Замість реальних суспільних взаємин чоловіків і жінок у ній зображуються ідеальні типи ідеального «чоловіка» (козака) та ідеальної «жінки» (нареченої/матері), які гармонійно доповнюють одне одного в патріархальних сімейних стосунках.

Подібну ситуацію ми можемо спостерігати навіть зараз у Сполучених Штатах Америки, де в суспільних медіа посилено рекламується ідеальний образ сім'ї — чоловік, жінка і двоє дітей, а в реальному житті подібні сім'ї знаходяться в меншості щодо великої кількості інших типів сімейних стосунків (одинаки, мати-одиначка, мати — дитина).

Для іншого тла нашої розмови згадаймо, як, за С. Жижеком, Ж. Лакан тлумачить статеву відмінність. Для нього це не співвідношення двох протилежних полюсів, що доповнюють одне одного, становлячи разом цілість Людини. «Чоловіче» й «жіноче» с не двома видами одного роду Людини, а радше двома способами невдачі суб'єкта у справі досягнення повної ідентичності Людини. «Чоловік» і «жінка» разом не складають цілого, позаяк кожен із них є невдалим цілим.

У небажанні аналізувати колективну природу козацької сексуальності вітчизняний і західний просвітницькі підходи парадоксальним чином збігаються. Однак, як вважає С. Жеребкін, відрізняється мотивування цих підходів: якщо просвітники хотіли бачити в Україні ідеальне місце для «іншого», ніж на Заході, типу сексуальності, то в українській міфологічній історії на перший план виступало завдання формування колективної національної ідентичності. На відміну від структур індивідуальної ідентичності, що ґрунтуються на процедурі саморефлексії, де під рефлексією розуміється позиція, яка полягає в тому, що будь-яке дослідження процесу розуміння і виробництва смислів, у свою чергу, має підлягати аналізу перебігу такого процесу, структура колективної ідентичності потребує, щоб її основа частково залишалася непроясненою, функціонувала на рівні колективного несвідомого. Основа колективної ідентичності в архаїчних спільнотах значною мірою регулювалася засобами механізмів сексуальності й тендерної стратифікації, які набували в цих умовах важливого політичного значення.

Ось чому аналіз міфологічної історії з точки зору політик сексуальності повинен бути спрямований передусім не на сексуальність як таку, а на її зв'язок із певним типом політичної дії, що на практиці проявляє себе як більш нерепрезентативна і більш непристойна, ніж сексуальна дія.

Ось чому, за Сьюзан Зонтаг, для аналізу ідеального еротизму га магії фашизму і нацистського міфу, від якого, мабуть, найбільше постраждало людство у XX ст., недостатньо констатувати, що фотознімки есесівських мундирів — предмет особливо могутньої і широко розповсюдженої сексуальної фантазії, точніше, недостатньо констатувати, ідо саме мундир викликає загальне захоплення. Варто одночасно пам'ятати, що SS — де ідеальне втілення права сили, що відкрито стверджувалося фашистами, право на безумовну владу над іншими, право наперед вважати інших нижчими істотами. Есесівці проводили цю ідею найбільш послідовно, оскільки діяли найбрутальнішим і дієвим чином, використовуючи при цьому театральні ефекти і користуючись певними естетичними принципами.

Література до теми:

Гоголь Н. В. Тарас Бульба (будь-яке видання).

Жеребкин С. Сексуальность в Украине: гендерные «политики идентификации» в эпоху казачества // О муже(N)ственности: Сб. статей. — М.: Новое литературное обозрение, 2002. — С. 224 - 242.

Жеребкина И. Женское политическое бессознательное. Проблема гендера и женское движение в Украине. — X.: Харьковский центр гендерных исследований «Ф-Пресс», 1996.

Жижек С. Метастази насолоди. — К.: Альтернативи, 2000.

Конискій Г. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. — М., 1846. — С. 167 - 183.

Шмитт К. Понятие политического // Вопросы социологии. — 1992. — Т. 1. — № 1. — С. 37 - 67.