Історія світової та української культури - В. Греченко, І. Чорний, В. Кушнерук, В. Режко 2006

Частина I. Історія світової культури
Культура Відродження і Реформації

Відродження (або з французької - Ренесанс) - це термін, вперше запроваджений Джорджіо Базарі, італійським митцем і біографом XVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії європейської культури від Середньовіччя до Нового часу Як окремий історико-культурний період Відродження починає розглядатися з 60-х рр. XVIII ст., коли з’являються праці німецького класициста Й.-І.Вінкельмана з історії європейського мистецтва.

Від XIX ст. діячів європейського Відродження найчастіше називають гуманістами, маючи на увазі, що Ренесанс був періодом поширення і панування ідей гуманізму. Проте термін гуманізм є винаходом XIX ст. Німецьке слово Humanismus вперше було використано 1808 р. стосовно гуманітарної форми освіти, в якій наголос робився на вивченні античної літератури. Після роботи С.К.Тейлора з 1812 р. терміном «гуманізм» почали позначати погляд на природу Ісуса Христа як виключно людську (характерний для іспанського мислителя і лікаря XVI ст. Мігеля Сервета), і в цьому значенні термін набув поширення в освічених колах XIX ст. Сучасне розуміння гуманізм має вже цілком інше значення, відповідаючи давнім поняттям милосердя і великодушності, поваги до кожної людини. У цілому доба Відродження активно вплинула на формування сучасного розуміння гуманізму як світоглядної позиції, що базується на пріоритеті загальнолюдських цінностей. Однак об’єктивний, нетенденційний розгляд культури Ренесансу свідчить, що далеко не всі діячі Відродження були носіями світоглядного гуманізму, формування якого почалося ще за античності й продовжилося за Середніх віків. Водночас це не заважає й сьогодні називати ренесансних діячів гуманістами Відродження, вкладаючи у це словосполучення притаманний саме цій добі зміст.

В Італії доби Відродження вживалося слово «umanista» на позначення університетського викладача гуманітарних дисциплін (граматики, поетики і риторики). Англійське слово «humanist вперше фіксується 1589 р. і позначає літературознавця, який досліджував або перекладав твори античних авторів. Ці терміни У XIX ст. застосовано до всіх діячів Відродження незалежно від того, були вони викладачами-гуманітаріями або літературознавцями чи не були. Основною підставою для найменування їх гуманістами було висунуте в період Відродження гасло «Ad fontes. (буквально - «До джерел!»). Цим гаслом виражалося передусім захоплення античною літературно-мистецькою спадщиною і критичне ставлення до сучасної діячам Відродження європейської культури, яку за вульгаризацію латині «варварськими» виразами та незнання грецьких класиків зневажливо було названо готичною, або середньовічною.

Антична література (художня, історична, філософська, наукова тощо) почала розглядатися як особливо цінна й вартісна спочатку тільки з формальної (риторичної), а вже потім і зі змістовної (ідейної) точки зору. Але так само, як і античні автори, діячі Відродження не виробили якоїсь спільної для всіх них ідеології, яку навіть заднім числом можна було б висловити якимось одним терміном, не викрививши уявлення про це неоднорідне явище в історії культури. Об’єднувала усіх діячів Відродження тільки любов до класиків та нелюбов до схоластики і пізньої готики в багатьох (не в усіх) їх проявах. Саме в такому вузькому значенні усіх їх називаємо гуманістами Відродження.

У цілому період Відродження приблизно датується в межах від останньої третини XIII ст. до кінця XVI ст. В інтересах історико- культурного аналізу цей період поділяють на чотири етапи: Передвідродження (остання третина XIII - початок XIV ст.); раннє Відродження (середина XIV - кінець XV ст.); високе Відродження (кінець XV - 40-і рр. XVI ст.); пізнє Відродження (50-і рр. XVI - початок XVII ст.).

На формування культури Відродження значний вплив справив розвиток ранньобуржуазного суспільства у середньовічних італійських містах-державах, а також боротьба місцевих комун проти феодальних сеньйоратів. Молода буржуазія в усій Європі заявляє права на владу, економічну і політичну свободу, скасування станово-ієрархічної ідеології попереднього часу. Але боротьба за ці права відбувалася в окремих країнах по-різному. В більшості країн вона закінчилася створенням централізованих монархій, які воліли Дотримуватися давніх традицій, в тому числі й культурних. Інакша ситуація склалась в Італії, яка й стала «малою батьківщиною культури Відродження. Буржуазія одержала тут цілковиту перемогу над феодальними сеньйорами і встановила в містах свої Порядки. В таких містах, як Флоренція, Мілан, Феррара владу отримують багаті сім’ї банкірів (Медічі, Вісконті, д’Есте та ін.).

Але банкіри і клас буржуазії не були єдиними творцями ренесансної культури, хоча вони разом з королями, церковними ієрархами та феодальною аристократією найчастіше виступали замовниками мистецьких творів Відродження і всіляко сприяли творчості митців. Серед гуманістів Відродження було чимало представників феодальної знаті й католицької церковної ієрархії.

Значною мірою Відродження в Італії було підготоване затяжною комплексною кризою, що охопила католицьку церкву в XIV ст. у зв’язку з «Авіньйонським полоненням» та «Великим розколом». Характерно, що багато хто з італійців, серед яких був і Франческо Петрарка, протягом довгого часу безрезультатно намагалися переконати авіньйонських пап у необхідності повернення до Риму. Оскільки папська опіка і керівництво, особливо в період «Великого розколу», майже втратили свій вплив на характер культурного розвитку, необхідно було шукати інші незаперечні культурні константи. Схоластичне богослов’я - основна культурно- інтелектуальна сила пізнього Середньовіччя - ніколи не мала великого впливу в Італії, вихідці з якої (Фома Аквінський, Григорій Римінійський тощо) здобували богословську славу поза її межами (у Франції, Німеччині та інших країнах). Ідейний вакуум неодмінно мусив бути чимось заповнений.

Заповнити цей вакуум допомогла сукупність попередніх контактів з початково більш розвиненими культурами - ісламською та візантійською, які грунтовніше, ніж західноєвропейська, спиралися на античність. В Італії з її розвиненими торговельними й культурно-історичними зв’язками це відчували значно гостріше, ніж в інших країнах Європи. До XI ст. деякі італійські міста (південні та північно-східні) перебували під прямим правлінням або протекцією Візантії, але й у XI-XIV ст. у цих містах було багато корінних або заїзжих греків. Коли ж у XV ст. намітилося остаточне падіння Візантійської держави, то численні грецькі емігранти на Захід традиційно надавали перевагу саме італійським містам. Візантійські вчені емігранти принесли з собою й традиції грецької освіченості.

Марсіліо Фічино, Піко делла Мірандола та інші італійські гуманісти захоплено відгукувалися про своїх грецьких викладачів і гостей з Візантії, серед яких були й такі колоритні постаті, як Никифор Влеммід або філософ-неоязичник Геміст Пліфон. Дослідники питання відзначають, що завдяки грекам Венеції та Флоренції акценти зацікавлень італійських гуманістів змістилися від риторики до неоплатонічної філософії. Завдяки активній перекладацькій діяльності візантійців діячі Відродження вперше ознайомилися з грецькою філософією стоїцизму та епікурейством, творчістю Гомера, класичних трагіків і коміка Арісто- фана, ліричною поезією Піндара і Феокріта, візантійськими істориками і риторами. Не меншу роль відігравали і переклади античних джерел з арабської, перської (халдейської), єврейської мов. Східні впливи заторкнули усі форми мистецтва - від декоративно- ужиткового (кераміка в техніці майоліки) до архітектури (Собор Сан-Марко у Венеції X-XVII ст., в якому візантійські та ісламські архітектурні традиції поєдналися з ледь помітними елементами готики).

З іншого боку, з усіх європейських країн Італія найбільше насичена цілком наочними нагадуваннями про велич античної давнини. Руїни давньоримських споруд розкидано по всій країні. Протягом XIV-XVII ст. Італію спеціально з метою огляду руїн відвідували численні діячі культури багатьох країн Європи. Для них, як і для італійців, ці руїни були показовим докором «варварській» культурі середньовічного Заходу, породжуючи бажання її подолати.

Хронологічно культура Ренесансу співіснує з пізнім Середньовіччям і спільного з цією культурою у Відродження значно більше, ніж відмінного. Але ренесансні діячі відділяли себе від сучасної їм середньовічної культури як концептуально, так і формально, переважно шляхом утворення різноманітних елітних гуртків та організацій.

Собор Сан-Марко у Венеції

Середньовічні діячі культури брали з античності «уламки», тобто окремі знання, сентенції, коментарі. Багатьох діячів Відродження цікавить як довершена форма твору античного автора, так його суть, його світський, хай навіть язичницький, дух, образ мислення, волелюбні ідеї. Якщо у середньовічній «Пісні про Роланда» маври звинувачуються не тільки у поклонінні Мухаммеду, ллє й Аполлону, за що й називаються язичниками, то в добу Відродження такими ж язичниками тепер уже католицького віросповідання стають самі європейці. Культурна спадщина античних авторів стала тією опорою, що допомогла трансформувати песимістичний світогляд західного Середньовіччя в бік більш життєрадісного сприйняття земної дійсності і утвердити нові ідеї й нові культурні традиції, які дещо несподівано для самих діячів ренесансної культури сприяли її десакралізації (розтаємниченню), а з плином часу - і знеціненню. Водночас, як не можна двічі ввійти в одну ріку, так неможливо було, при всьому бажанні, опинитися у цілком античному (тобто давньому) культурному середовищі, і більшість діячів Відродження це добре розуміли. Про те, щоб відкинути християнську культуру та її здобутки, не було ніякої мови, навіть у найбільш рішучих противників світської влади пап або деяких нових догматів католицького віросповідання (про чистилище та ін.).

Епоха Відродження тому так названа, що в особах своїх творців самоусвідомлювала себе періодом певного повернення до первісних джерел духовної культури: звернення не тільки до античної культурної спадщини, але культурної спадщини взагалі в пошуках подальшого формування нового світогляду, в якому моральна порядність і художня вишуканість поєднувалися б з оптимістичним світобаченням та індивідуальним підходом до кожної людини, утвердженням принципів реалізму, раціоналістичного бачення природи, формування нової системи цінностей.

При всьому цьому Відродження було прямим продовженням західного Середньовіччя. Від часто зганьблюваних Середніх віків (критиці піддавалося саме західне Середньовіччя) було успадковано ідеї гуманного ставлення до людини, історичного, суспільного та особистого прогресу, психологічну глибину, схильність до алегорій та символізму, потяг до ерудованості, схоластичний універсалізм, визнання містичних підвалин буття, основні моральні норми і цінності. Сама антична спадщина розглядається з висоти християнського світогляду. Але ідейною домінантою Відродження стає більш конкретний і зримий, порівняно з Середньовіччям, християнський антропоцентризм, з позицій якого людина є центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим її творінням, а весь навколишній світ - творінням рук не тільки Божих, але і людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставлять емоційно насичене особисте переживання. Релігійно-аскетичне світосприйняття, твердження про гріховність життя не заперечується, але доповнюється проголошенням особистого права людини на задоволення звичайних земних потреб, на свободу, на насолоду життям. Всі ці питання знайшли відображення в таких трактатах гуманістів, як «Промова про гідність людини Дж. Піко делла Мірандоли, «Про лицемірство» Леонардо Бруш, «Похвала глупоті» Еразма Ротердамського. На перший план було висунуто індивідуалізм, прагнення до розмаїтості, культ геройства і слави, прагнення до гармонії фізичного здоров’я, людської краси і духовності. Велику увагу було приділено взаємозв’язку внутрішнього світу людини з природою; здатності людини до всебічного пізнання і творчої діяльності; проблемі віротерпимості у конфесійно-релігійній приналежності; зрештою, визнанню більшістю пізньоренесансних діячів самостійності і свободи науки.

Любов до науки і мистецтва охопила найвищі освічені сфери і перетворилася в окремий культ. Людина, котра бажала бути гідною свого часу, повинна була знати латинь і грецьку мову, античну літературу (історичну, філософську, художню), уміти писати віршами та прозою, бути хоч трішки музикантом, мати нахил до малювання та знати малярство, бути відмінним вершником, фехтувати, метати списа, добре бігати, грати в м’яч. Благородність людини має визначатися не стільки завдяки походженню і заможності роду, скільки завдяки особистій гідності та індивідуальності. На практиці досягти цього не вдалося, однак людина Відродження була упевненою в можливості всебічного гармонійного розвитку, самовдосконалення і реалізації творчих можливостей. Звідси оптимізм епохи і віра в те, що від людини залежить все і вона все може.

Прагнення перетворити світ з царства «плачу і страждань» у «царство людини» на різних етапах виявлялося по-різному. Так, на ранньому етапі Відродження ця тенденція проявилася лише у підвищеному інтересі до вивчення природи і людини. У подальшому це привело до поширення експериментальних знань та їх математичної обробки. З Відродження прийнято починати епоху становлення сучасної науки і мислення. На перший план було висунуто особисту ініціативу людини. У центрі уваги суспільства стоїть людська особистість. Гуманітарні науки поступово «звільнюються» від наук богословських і навіть подекуди протиставляються їм.

Передвідродженням називають період в історії культурного розвитку Європи, коли нові процеси і явища ще досить щільно пов’язані з середньовічними традиціями.

Першим поетом Передвідродження був італієць Данте Аліґ’єрі (1265-1321). Основний твір Данте - «Божественна комедія» (1307-1321, вперше надрукована 1502 р.). Сам Данте називав поему просто «Комедією» на тій підставі, що це твір із сумним початком і щасливим фіналом. «Божественною» поему назвали пізніше Двох причин: для підкреслення містичності її змісту і на визнання поетичної досконалості. Поему написано особливими трирядковими віршами (терцинами), які зібрано в три частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу - пекла, чистилища, раю. Кожна з частин ділиться на тридцять три пісні, ще одна, сота пісня, слугує вступом до всієї поеми. Данте використовує середньовічний жанр «подорожування» в потойбічний світ, щоб якомога повніше, у дусі універсалізму схоластичних «сум», відбити реальне земне життя, показати людські злочини і пороки заради їх викорінення. Провідником Данте в потойбіччя став поет Вергілій. Сенс усієї поеми полягає в тому, що розум і знання (уособлені у Вергілїї) можуть допомогти людині пізнати свої гріхи (картина пекла) і очиститися від них (картина чистилища), але цього недостатньо для містичного єднання з Богом. Тільки любов (образ Беатріче, яка супроводжує поета у рай) дає блаженство пізнання вищої істини і цілковитого злиття з нею. При тому, що деяких пап, які роздавали церковні посади за гроші (у тому числі й свого сучасника Боніфація VIII) Данте хоче бачити у пеклі, він усе ж залишається прихильником сполучення папами світської й духовної влади, оскільки найяскравіші представники папоцезаризму розміщені у раю.

Ще одним видатним засновником нової літератури був Франческо Петрарка (1304-1374). Закоханий в античну культуру, Петрарка розшукував, розшифровував і коментував рукописи Цицерона, Квінтіліана та інших римських риторів. Піддавши аналізу зіпсованість і безбожництво свого часу, Петрарка приписав їх походження сухому раціоналізму схоластичної філософії, яка відводить людей від істинного шляху. Визнавши схоластичні знання або фальшивими, або непов’язаними з особистим досвідом, атому й некорисними у повсякденному житті, Петрарка ставить проблему доцільності суто теоретичного пізнання: «Я питаю себе, яка користь знати природу звірів, птахів, риб і змій і або ігнорувати, або не піклуватися про знання людини - хто ми, звідки і куди йдемо (трактат «Про власне незнання та багато іншого»). Однак Петрарка уславився у віках не як науковець чи філософ, а як поет- лірик. Майже усю свою поетичну творчість Петрарка присвятив молодій жінці Лаурі. Цикли сонетів «На життя мадонни Лаури «На смерть мадонни Лаури», а також численні мадригали передають любовні переживання, почуття захоплення жіночою красою і силою земного чуттєвого кохання, що сприймалася крізь призму релігійного ідеалу. Пізніше багато хто з культурних діячів намагались розібратися в тому, чого в поезії Петрарки більше - земної чуттєвості чи релігійної символіки. Сам Петрарка відомий як виразний прихильник безшлюбності, вважаючи шлюб неприйнятним для творчої особистості, яка не повинна перейматися побутовими проблемами. Сюжет про любов Петрарки до Лаури став одним з найпродуктивніших у творах літератури і мистецтва. Разом з пізньоготичними рицарськими романами ускладнена витонченою образністю і метафоричним мовленням лірична поезія Петрарки вважається класичним зразком «темного» стилю. Поряд з тим Петрарка був і поетом високої громадянської лірики. У канцонах «Італія моя», «Високий дух» тощо поет виступає поборником припинення міжусобиць і війн та об’єднання італійських земель. Як найвизначніший поет Італії Петрарка був увінчаний лавровим вінцем.

Данте

Демократичні тенденції в культурі Відродження знайшли відображення у творчості Джованні Боккаччо (1313-1375). Боккаччо був автором кількох романів, поеми «Ф’єзоланські німфи», а також життєпису Данте. Світову славу приніс Боккаччо (вже після смерті) твір «Декамерон» (1350-1353). Десять молодих людей тікають із зачумленого міста («великий чумний мор» 1347-1348 рр., що охопив усю Європу) на приміську віллу. Кожного дня, а вони були віллі 10 днів, кожен з молодих людей оповідає якусь життєву історію. Основний зміст «Декамерона» - розкриття аморальності авіньйонського папського двору, розпусти монахів, висміювання лицемірства та інших пороків, прославлення земних радощів, людяності, оптимізму. Передбачаючи звинувачення в аморальності змісту багатьох фривольних сюжетів, Боккаччо зазначив, що адресує свій твір нудьгуючим дамам італійських міст для розваги і відволікання від домашніх клопотів, а реалістичні побутові історії слугуватимуть для його читачів доброю життєвою наукою.

На півночі Європи процеси Відродження відбувалися значно повільніше, у XIV-XV ст. середньовічні традиції панують над новими тенденціями. Одним з нечисленних попередників північного Відродження був «батько англійської поезії», придворний камердинер, королівський кур’єр, службовець лондонської митниці і Депутат парламенту Джефрі Чосер (близько 1340-1400). Його незакінчена поема «Кентерберійські оповідання» написана лондонським діалектом, який став основою для англійської літературної мови. Вона складається з 4324 віршованих новел, в яких подано яскраві реалістичні замальовки життя сучасного йому суспільства. Подібно до Данте, Чосер прагне створити своєрідну художню енциклопедію сучасності й користується при цьому пізньоантичними та ісламськими зразками. Поява східних мотивів у творчості Чосера перебувала у щільному зв’язку з організацією ініціатором розв’язання Столітньої війни (1337-1453) англійським королем Едуардом III особливого придворного гуртка, названого ним «Орденом святого Георгія» і пізніше відомого як «Орден ПІД. в’язки». Така дивна назва пояснюється тим, що слово «підв’язка» в багатозначній арабській мові однозвучне зі словом «обов’язок». Ця організація була створена для виховання англійської національної еліти в дусі вірності та сумлінного виконання обов’язків перед монархією й королем. Зразком, з якого повністю було позичено організаційну структуру гуртка, став один з містичних ісламських орденів, символічними кольорами в якому вважалися блакитний і жовтий, що стали й кольорами ордену підв’язки. Девіз Ордену підв’язки - «Ганьба тому, хто думає про це погано» - є звуковим аналогом суфійського девізу. Відзнака приналежності до давньої організації у формі зірки зі стрічкою, на якій викарбувано цей девіз, досі є вищою державною нагородою Великої Британії, а кавалери ордену утворюють впливовий політичний клуб.

Мистецтво Проторенесансу також щільно пов’язане зі східними впливами, але на цей раз переважно візантійськими. Значну роль у формуванні нового живопису відіграла школа іконопису в італійському місті Сієні. З цією школою пов’язана творчість визначних італійських іконописців Ченні ді Пепо (псевдонім - Чімабуе, близько 1240-1302), П’єтро Кавалліні (близько 1250-1330) і братів Амброджо та П’єтро Лоренцетті (початок XIV ст.). Головною заслугою школи стало засвоєння основних положень візантійської теорії та практики іконопису, згідно з якими художник наділявся рисами надхненного інтерпретатора високих божественних образів. Варто нагадати, що для Заходу, де не було ані іконоборства, ані встановлення іконошанування, фреска, мозаїка чи зображення на дереві (ікона) були не більше ніж ілюстрацією, картинкою на стіні. Частково цей погляд зберігся, але тепер кардинально змінилося ставлення художника до своєї роботи, а також ставлення оточуючих до особистості самого художника. При ньому для сієнських іконописців саме імпровізаційна (а не канонічна) частина візантійської концепції художньої творчості була визнана головною. Виконані представниками сієнської школи мозаїки і фрески, як і сучасна їм творчість візантійських митців періоду імператорської династії Палеологів, відзначаються матеріальною ’реалістичністю, об’ємністю пластичної форми, використанням світлотіньового моделювання і тонких градацій кольору.

Учнем Чімабуе був уславлений флорентієць Джотто ді Бондоне (1266-1337), з яким пов’язують цілковитий розрив з традиціями італо-візантійського мистецтва попереднього часу. Вже Дайте у своїй «Божественній комедії» залишив згадку про швидкий розвиток образотворчого живопису в Італії, пов’язаний з пере- бранням і примноженням слави Чімабуе молодим художником Джотто. Краще за все збереглися фрески Джотто в м.Падуї. Сцени з життя Христа і Богородиці художник представляє як епічний цикл. Євангельські сюжети Джотто передає як події з реального життя. У фарбі він ніби розповідає про проблеми, зрозумілі людям у всі часи: про доброту і взаєморозуміння («Зустріч Марії та Єлизавети»), підступність і зраду («Поцілунок Іуди»), скорботу і материнську любов («Оплакування»). Фігури картин Джотто ще нагадують середньовічні ікони, майже такі ж ледь рухомі, але вже отримують природність і об’єм.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця XIV-XV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньовіччя. В середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя, точніше, його виразу). Скульптори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавленим сили і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв’язку між досконалою людиною і прекрасною природою. Для Художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові. їх руки, риси обличчя відтворюють їх цілком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. В такий спосіб стверджувалася ідея потенційної «богоподібності» реальної людини.

Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах досягають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і остаточно перейшли до рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов’язувався раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою стало повернення до античних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, має передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну винагороду як оцінку свого особливого бачення. Певні ознаки спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються (видовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір разюче змінюються, стаючи напрочуд реалістично близькими й знайомими кожному глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції людського тіла набувають у цей час для художників ще більшого значення, ніж для готичних майстрів. «Зображувати так, як ми бачимо, як відображує поверхня дзеркала», - ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних художників.

Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох: Філіппо Брунеллескі (1377— 1446) - творець нових канонів ренесансної світської архітектури - палаццо', Мазаччо (1401-1428) - художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони тримірності простору, лінійної та повітряної перспективи', скульптор Донателло (1386-1466) - відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір мистецтва, не прив’язаний до архітектури (шедеври Донателло - статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блискуче ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які втілювали художники цього періоду, поступово перетворювались на світські твори з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучасників, наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.

При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої вишуканості досягає італійське мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук Козімо Медічі, який відкрив перший художній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лоренцо Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко делла Мірандола, художники Боттічеллі, Мікеланджело.

Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім виразником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі використовував як античну, так і християнську міфологію. Най- значніші його картини - «Народження Венери» і «Весна». На пертій з цих картин художник зображує прекрасну богиню кохання, щойно народжену з піни морської, яка, підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка, не пробуджене до життя, чисте, безгрішне, лагідне. Водночас, дивлячись на дівчину охоплює передчуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей же жіночий тип ми можемо зустріти і у «Весні», і в образах уславлених боттічеллівських Мадонн.

С. Боттічеллі. «Весна» і «Народження Венери»

Але коли у 1994 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо Савонарола, який отримав для свого часу блискучу гуманістичну освіту, рішуче виступив проти тиранії Медічі, спрямованої проти флорентійського міського самоуправління, та фальшивого, на його думку, придворного мистецтва, яке він вважав справою рук диявола, його підтримала переважна більшість флорентійців. Медічі були вигнані з міста. Підтримали Савонаролу і багато гуманістів, і навіть деякі видатні митці, такі як С.Боттічеллі. Однак через чотири роки П’єро Медічі повернувся з найманими військами. Савонаролу було страчено, його труп спалено й розвіяно по вітру, а диктатуру Медічі відновлено. Після цих подій видатний художник, що продовжував співчувати повстанцям, відмовився далі співпрацювати з двором Медічі, а в його мистецьких творах відбилося повернення до середньовічних традицій творчості близьких широким верствам суспільства.

З епохою раннього Відродження пов’язаний певний розвиток науки. Справжньою науково-культурною революцією можна назвати винахід друкарського верстату Иоганном Гутенбергом з Майнцу (1399-1468). Подібні механізми було винайдено в Китаї ще в XI ст., але там книгодрукування не розвинулося передусім з причини складності процесу виготовлення численних ієрогліфів. Гутенберг власноруч сконструював пристрій для металевого виливання літер (китайські літери виготовлялися вручну з глини або дерева), удосконалив друкарський прес, запропонував рецепти друкарського сплаву. Роботу по створенню верстату було розпочато у Страсбурзі близько 1440 р. Першим друкованим виданням в Європі стала 42-рядкова Біблія латинською мовою, яку Гутенберг надрукував протягом 1452-1455 рр. у Майнці. Гутенберг видавав також навчальну літературу (посібник з латинської граматики Доната), календарі та ін. Швидко книгодрукування поширюється в Італії (1465-1467), Чехії (1468), Франції (1470), Нідерландах (1472), Іспанії (1473-1474), Угорщині (1473), Польщі (1474), Англії (1476). З 1490 р. починається книгодрукування кириличним шрифтом у Кракові. На початок XVI ст. нараховувалося близько 250 центрів книгодрукування, де було випущено у світ близько 40 тис. найменувань книг цього періоду, названих інкунабулами («колисковими»). Завдяки книгодрукуванню література різного спрямування починає активно поширюватися серед широких верств населення. Найчастіше друкувалася Біблія, однак значного поширення набували також деякі твори античних авторів, історичні праці (такі як «Великі французькі хроніки»), навчальна література. праці європейських гуманістів тощо.

Усе більше посилюється інтерес до астрономії, механіки, фізики анатомії, фізіології. Однак розвиток наук відбувався ще в межах філософії, а ідеалом вченого лишався енциклопедист. Яскравим прикладом вченого раннього Відродження є відомий німецький філософ і теолог, математик і астроном, кардинал Микола Казанський (1401-1464). Філософські погляди вченого визначають як пантеїстичні (Бог розчинений у своєму творінні). Для М.Кузанського математика є найбільш важливим моментом у процесі пізнання. «Ми нічого не маємо достовірного у нашій науці, - пише він, - крім нашої математики. Без числа нічого створити неможливо». Але математична метода М.Кузанського мало чим відрізняється від неопіфагорейської доктрини пізньої античності та дослідів Роджера Бекона. Основний світоглядний і науковий принцип Миколи Кузанського - «в малому те, що й у великому» - становить собою давній принцип герметичної магії. Разом з тим, в астрономії М.Кузанський, щоправда, без якихось доказів, твердив, що Земля не є центром Всесвіту і подібна до інших планет. М.Кузанському належить також обґрунтований план реформи Юліанського календаря. Цей вчений створив також першу карту Центральної і Східної Європи, хоча послуговувався при цьому античними джерелами, тому на його карті не обійшлося без міфічних Рифейських і Гіперборейських гір¹

Для гуманістів Відродження ще було характерним захоплення магією та алхімією. У різноманітних гуртках захоплення окультизмом вважалося важливою частиною сполучення теоретичних знань, що базувалися на містичному сприйнятті дійсності, з практичними навичками. Тому доба Відродження позначена появою по всій Європі багатьох таємних гуртків, які інколи набирали гучних назв (як, наприклад, «Орден Пальми», «Братство трьох троянд», «Нові атланти», «Орден Лебедя» та ін.). Члени цих гуртків намагалися займатися особистим самовдосконаленням за посередництвом окультних знань. Нерідко офіційним прикриттям і одним з напрямків діяльності таких гуртків було набираюче популярності гасло очищення латинської мови від варваризмів, як очищують зерно від полови (італійська «Академія полови»).

Інколи в гуртках культивувалися і стихійно-матеріалістичні погляди, які засновувалися на грунті вивчення атомістичної теорії Демокріта, відомої переважно за поемою давньоримського поета Лукреція. Так, у 1465 р. італійський гуманіст Помпоній Лет (14281497) заснував у Римі гурток однодумців, названий ним «Римською академією», де не тільки вивчалися й коментувалися античні джерела, але й поширювалися атомістичні ідеї. Але вже 1468 р. разом з іншими членами гуртка Лет був звинувачений у змові проти папи Павла II «з метою його усунення і організації в Римі філософсько-язичницької республіки». Учасників гуртка було заарештовано, але оскільки звинувачення не підтвердилися, їх було відпущено без права поновлення діяльності. Один з учасників гуртка, Філіпп Буонокорсі-Каллімах (Каллімах - псевдонім, позичений у відомого елліністичного поета і бібліотекаря) після звільнення вирушив до багатих родичів-купців у Польське королівство через Константинополь (тоді вже Стамбул), Кримське ханство та Україну, осівши на якийсь час у Львові. У Галичині цей культурний діяч активно залучився до дуже молодого ще гуманістичного руху у Львові й був натхненником створення важливих осередків ренесансної культури, завдяки яким Львів разом з Краковом скоро став найбільшим центром культури Відродження у Польщі, а образ самого Каллімаха, якого часто зображували на коні у дорозі з Криму до Львова, став символом польського Ренесансу. Імовірніше, саме на запрошення Ф.Буонокорсі-Каллімаха Україну 1479-1480 рр. відвідав і Помпоній Лет, якого наша земля цікавила як екзотична територія, описана в багатьох античних джерелах під назвами Скіфія, Сарматія та Роксоланія.

Взагалі епоха Відродження - це період закоханості в екзотику, що невипадково збігся зі здійсненням саме в цей час великих географічних відкриттів, які знаменували собою початок зрілого Відродження. Відкриття були наслідком підвищеної зацікавленості Сходом, адже саме дорогу на Схід шукали і Христофор Колумб (1451-1506), і Васко да Ґама (1469-1524), і Фернан Магеллан (1480-1521). Але зацікавленість Сходом у цих мореплавців і особливо у їх спонсорів була не стільки культурною, скільки комерційною, зумовленою політичною кон’юнктурою (ісламська Оттоманська імперія претендувала на цілковиту гегемонію у світі, намагаючись схилити європейських володарів до вассалітету, у тому числі й шляхом диктату цін на ринку коштовних східних товарів). Це випадково на межі XV-XVI ст. колишній пієтет щодо східної культури змінюється тверезим розрахунком і навіть значною ворожістю з бажанням подолати культурні впливи зі Сходу.

Тепер в елітних гуманістичних колах учених магів та алхіміків усе частіше називають чорнокнижниками, висловлюючи в такий спосіб своє негативне ставлення до їх діяльності. Однак саме в період зрілого і пізнього Відродження ця діяльність приносить най- відчутніші здобутки в європейську науку і культуру. Одним з найбільш відомих вчених-чорнокнижників був німецько-швейцарський натурфілософ, лікар і чудотворець Парацельс (1493-1541). Парацельс вважав єдиним авторитетом для лікаря практику, досвід і спостереження. Він відкрив велику кількість нових лікарських сполук, першим почав говорити про зв’язок хірургії з терапією. Але його метод лікування базувався переважно на магічних діях. Не менші заслуги у медицині належать нідерландцю Везалію, іспанцю Сервету, англійцю Гарвею.

Під значним впливом алхімії перебував також визнаний засновник європейської мінералогії та гірничої справи, бургомістр чеського міста Хемниця, Георг Бауер-Агрікола (1494—1555). В основних працях «Про природу копалин» (1546), «Про гірничу справу і металургію» (1555) Агрікола узагальнив багатовіковий досвід гірничої справи і металургії, збагачений особистим досвідом роботи в багатьох районах гірничої промисловості.

Серед прихильників таємних вчень і знань виділяється також надзвичайно колоритна постать єврейського астролога і лікаря з Південної Франції Мішеля Нострадамуса (1503-1566). Нострадамус починав як лікар і співпрацював разом з багатьма гуманістами свого часу, покладаючи значні зусилля на боротьбу з епідеміями чуми та холери, зробивши чималий внесок у формування санітарно-профілактичних заходів захисту і здобувши в народі славу спасителя Ексу і Провансу». Однак у 1555 р. вийшло у світ перше видання «Центурій». Від того часу ця збірка скомпонованих у 12 груп по сто катренів (чотиривіршів) загадкових пророцтв від Нострадамуса постійно бентежила й досі бентежить багатьох людей в Усьому світі, включаючи діячів культури та мистецтва. Неоднозначність прочитання більшості з катренів Нострадамуса не може слугувати достатнім поясненням їх популярності. У «Цензуріях» цілком виразно провішено появу багатьох існуючих сьогодні технічних механізмів і досягнень, таких як підводні човни, танки, понтонні мости, літаки, ракети і знаряддя жахливої руйнівної сили, що наближає цей поетичний твір до малюнків-проектів Леонардо да Вінчі. Але якщо у Леонардо техніка майбутнього розглядається з погляду її конструкції, то у творчості Нострадамуса ц наділено передусім негативним, руйнівним змістом. Багато хто з шанувальників «Центурій» відкрив важливість значення цього твору для себе в моменти лихоліть і потрясінь, якими завжди багата була історія людства у цілому і кожної людини зокрема.

Починаючи з XVI ст., рушила вперед гігантськими кроками астрономія. Нове слово в астрономії було сказане великим польським вченим і мислителем Миколою Коперником (1473-1543). Цей вчений прийшов до ствердження геліоцентричної системи світу, згідно з якою Сонце нерухомо займає центральне положення, а Земля є однією з планет, що обертаються довкола нього і довкола власної осі. Теорія Коперника завдавала удару по стереотипах «освяченого» авторитетом пап католицького світогляду. У добу панування ідеології Контрреформації книгу Коперника спалили і внесли до «Індексу заборонених книг» (1616 р.), і до 1828 р. вона залишалась під церковною забороною.

Подальший розвиток ідей Коперника пов’язаний з іменами данського астронома Тіхо Браге (1546-1601), який описав наднову зірку в сузір’ї Кассіопеї, і німця Йоганна Кеплера (1571-1630), який обрахував траєкторії руху планет по орбітах. Використовуючи відкриття Коперника, цікаві космологічні ідеї висунув італійський мислитель Джордано Бруно (1548-1600), який синтезував у своєму вченні неоплатонізм, герметизм і магію. Він дійшов висновку про існування безлічі світів та їх населеність, а також про фізичну однорідність земного й небесного світу, який складається із землі, води, ефіру і вогню. Проти Дж.Бруно було висунуто обвинувачення в єресі. Після 8-річного ув’язнення, яке мало на меті примусити Бруно публічно відмовитися від своїх поглядів, але не похитнуло принциповості мислителя, його у 1600 р. було спалено за наказом інквізиції на Площі квітів у Римі.

Не менш трагічно склалася доля й іншого відомого вченого - механіка, інженера, астронома, математика Ґалілео Ґалілея (1564— 1642), постать якого скоріше належить уже наступній добі в історії культури, але ретроспективно важлива для розуміння культури Ренесансу. На початку своєї наукової кар’єри Ґалілей зробив багато технічних винаходів: описав пропорційний циркуль, удосконалив водопідйомну машину, сконструював телескоп, що збільшував у 30 разів тощо. Завдяки телескопу Ґалілей зробив важливі відкриття в астрономії: довів, що Місяць - це тіло, подібне Землі; Чумацький Шлях - складна система зірок; Сонце має плями; Юпі_тер має чотири супутники тощо. За це Ґалілей також був притягнутий до суду інквізиції. Попри намагання вченого довести, що геліоцентрична система світу і його особисті відкриття не мають ніякого відношення до католицької догматики і повинні послужити тільки на користь церкви, яка шляхом їх сприйняття звільниться від язичницько-середньовічних стереотипів, Ґалілея 1633 р. все ж примусили привселюдно зректися своїх поглядів. У зв’язку з цим необхідно зробити певні зауваження. Як не дивно це прозвучить, але інквізиція, примусивши Ґалілея до зради його переконанням сумлінного вченого, виступила виразником гуманістичного світогляду періоду Відродження, оскільки Птолемеївська система світу ідеально підходила для ренесансної ідеології антропоцентризму (людина - вершина творіння і центр Всесвіту). Якщо Земля не є центром Універсуму, то як людина може бути його вершиною і центром? Завдяки науковим відкриттям Коперника та його послідовників криза ідеології антропоцентризму стала неминучою й привела до швидких змін у культурному житті Європи в XVII ст. Але доки пов’язані з геліоцентризмом ідеї не набули поширення, культура Ренесансу продовжувала свій розвиток.

Період зрілого Відродження є часом активного розвитку соціально-політичної думки. Під впливом великих географічних відкриттів фантазія людей малювала в уяві різноманітні незвідані території, де люди можуть жити цілком інакше, ніж у Європі. Це викликало появу нового жанру утопічної літератури, зародки якого можна знайти у «Державі» Платона і творах інших давньогрецьких мислителів і поетів. Однак першим утопістом небезпідставно вважають Томаса Мора (1478-1535) - англійського гуманіста і визначного політичного діяча, а його твір «Про найкращий устрій держави та новий острів Утопія» - першим в історії людства зображенням держави, де ліквідовано приватну власність і введено не тільки рівність споживання, а й суспільну власність і суспільне виробництво. Описуючи життя утопійців, Т.Мор підкреслює, що кожен з них працює, але всього 6 годин, весь вільний присвячується заняттям наукою, мистецтвом, літературою. Утопійці подолали розбіжність між містом і селом, фізичною і розумовою працею. В Утопії все безкоштовно і на рівних правах. Щастя життя для мешканців острова полягає в тому, щоб якомога більше часу присвячувати освіті і забезпечити духовну свободу і можливість всебічного розвитку всім громадянам.

Однак утопізм Мора був цілком тверезим, на відміну від сприйняття його твору багатьма читачами. Сама назва країни для знавців грецької мови свідчить про неможливість її реального існування. І це не просто гра слів. У творі містяться недвозначні вказівки на безперспективність спроб реалізувати подібний устрій на практиці. «Ніколи не можна жити багато там, де усе є спільним, - пише Мор в «Утопії». - Яким чином може бути досягнутий повний достаток продуктів, якщо кожний буде уникати роботи, тому що його не змушує до неї розрахунок на особистий прибуток, а тверда надія на чужу працю дає можливість лінуватися?» Мор не стільки пропагує утопічні ідеї, скільки пропонує замислитися над причиною їх притягальності. Попередником Мора в європейській літературі був німецький гуманіст Себастьян Брант, який у своїй поетичній збірці «Корабль дурнів» (1494, лат. переклад 1497) яскраво змалював нероб, які вирушили в море у пошуках країни Глупландії. Свої помірковані позиції в питаннях оптимального суспільного устрою Мор недвозначно окреслив у листуванні з Еразмом Ротердамським та іншими гуманістами. Під впливом Мора Еразм написав свою «Похвалу глупоті», яку й присвятив англійському приятелеві. 1535 р. Мор, що перебував на посаді канцлера англійського королівства, був страчений королем Генріхом VIII через незгоду з ідеєю про зверхність англійських монархів над англійською церквою, за що й визнаний католицьким святим. Значно більша доля вже цілком щирого утопізму характеризує пізніші твори - «Місто Сонця» опального італійського монаха- домініканця Томмазо Кампанелли (1568-1639) і «Нову Атлантиду» англійського мислителя Френсіса Бекона (1561-1626). Ці автори попри усвідомлення нереалістичності запропонованих ними ідеальних моделей суспільного устрою намагалися за допомогою своїх творів добитися швидких змін в оточуючому суспільному житті.

Інші мислителі Відродження намагалися теоретично виправдати вже існуючі форми правління, створюючи цілком протилежні утопічним, але від того не менш утопічні за суттю концепції влади. Бажання подати теоретичне обгрунтування права на владу знаходить відображення у працях Ж.Бадена і особливо - у Нікколо Макіавеллі (1469-1527). У своїй книзі «Володар» Макіавеллі розгортає ідею диктатури необмеженої влади при формальному збереженні республіканського устрою: щоб досягти поставленої мети, можновладець має право використовувати будь-які засоби, навіть ті, що належать до аморальних. Макіавеллі виправдовує «розкішну помсту», «доблесну зраду», насильство і жорстокість, якщо вони здійснюються заради інтересів держави. «Володаря» було присвячено одному з претендентів на роль об’єднувача Італії - Чезаро Борджа, сину римського папи Олександра VI, якому попри підтримку батька і триразове видання у династичні шлюби сестри Лукреції так і не вдалося досягти своєї мети. Пізніше книга Макіавеллі однією з перших була занесена до «Індексу заборонених книг».

Але ідеї «макіавеллізму» і без поширення самої праці були надзвичайно характерними для багатьох можновладців і претендентів на владу Створений для відновлення папського авторитету орден єзуїтів також мусив послуговуватися подібною ідеологією, пристосованою до потреб Ватикану. У «Духовних вправах» засновника ордену іспанського шляхтича Ігнатія Лойоли (1491-1556) макіавеллізм знаходить яскравий вияв: «Аби уникнути помилок, ми повинні бути завжди готові визнати чорним те, що ввижається нам білим, якщо це передбачено духовною владою». Це називалося «жертвопринесенням інтелекту Божій волі».

Назвати такі погляди гуманістичними важко, однак вони цілком вписуються в існуючі в добу Відродження нові суспільні взаємини. Це стосується не тільки централізованих держав Європи, але й буржуазних італійських міст-республік. Повстання флорентійців проти тиранії Медічі було лише одним з характерних епізодів. Цікаво, що й через багато років у флорентійських органах самоврядування партія прихильників Савонароли становила більшість, як можна судити з «Життєпису» визначного скульптора і ювеліра Бенвенуто Челліні (1500-1571). Вишукана ренесансна культура була елітарною, нерідко міська буржуазія дистанціювалася від цієї аристократичної елітарності, розвиваючи традиції більш демократичного, так званого «низького» Відродження, значно щільніше пов’язаного з пізнім Середньовіччям.

Мистецтво зрілого італійського Відродження називають Високим Ренесансом. Це був тяжкий період, пов’язаний з боротьбою італійських міст за незалежність. У мистецтві на перший план вийшли проблеми громадського обов’язку, високих моральних якостей, подвигу, образ гармонійно розвинутої, сильної духом і тілом людини-героя, людини активної і діючої. Пошук такого ідеалу і привів мистецтво до синтезу, узагальнення, до виявлення закономірностей. Мистецтво Високого Ренесансу відходить від часткового, від незначних подробиць заради узагальненого образу, заради прагнення до гармонійного життя. В цьому головна відмінність зрілого Відродження від раннього.

Досить трьох імен, щоб уявити значення Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонарроті. їх життєві шляхи часто перетинались, вони були суперниками, ставились один до одного вороже. Мали дуже різні художні й людські індивідуальності. Та саме ця трійця видатних представників свого часу уособлює найвищі досягнення італійського Відродження.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) поєднував у собі ледь не всі можливі здібності і таланти. Це по-справжньому «homo universale». Обличчям вродливець, надзвичайної фізичної сили (згинав підкови), відмінний танцюрист, співак, музикант (грав і удосконалював інструменти), живописець, скульптор, дотепний інженер (проекти мостів, деревообробних, друкарських, землерийних машин, підводного човна, танка, гелікоптера, парашута), математик, анатом, біолог, фізик, архітектор, артилерист (конструював зброю), географ, зоолог, астроном. Леонардо да Вінчі об’єднав у собі і митця, і вченого, він не бачив різниці між проектуванням механізму і малюванням картин. Прожив Леонардо 67 років, але можна знайти не більше 20 живописних робіт, які йому належать («Мадонна з квіткою», «Благовіщення», «Поклоніння волхвів», «Мадонна в скелях», «Таємна вечеря», «Джоконда», «Мадонна Літа», «Іоанн Хреститель» та ін.). Це пов’язано з тим, що художник намагався досягти в кожній зі своїх робіт цілковитої досконалості. Одна з величніших робіт Леонардо да Вінчі - «Таємна вечеря» (1495-1497) - розпис на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делла Граціє. Метою художника було реалістичне відображення складної психологічної реакції дванадцяти апостолів на слова Христа «Один з вас зрадить мене». Через реакцію людей, характерів, темпераментів, індивідуальностей Леонардо намагається вирішити вічні питання людства: про любов і ненависть, зраду і відданість, благородство і підлість. Високий етичний зміст виражено в математичних закономірностях композиції, яка логічно продовжує реальний архітектурний простір, в ясній системі жестів і міміки персонажів, гармонійній врівноваженості форм. Твір знаменує собою одну з вершин у розвитку європейського живопису.

Мабуть, найзнаменитішою картиною у світі є «Мона Ліза («Джоконда»). У цьому портреті художник справді досяг досконалості. В образі молодої флорентійки втілено образ самої епохи Відродження: гармонія, інтелект, велич. Припускають, що свою Джоконду Леонардо малював з самого себе. Зовнішньо нерухома модель передає рух душі. Ледве помітна іронічна посмішка, пильний мудрий погляд, спокійна і урочиста постать, а також ще щось, чого не можна пояснити і до кінця зрозуміти. Мабуть, це перший психологічний портрет, який не потребує оцінок критиків, а має право на самостійне духовне життя.

Займаючись архітектурою, Леонардо розробляв різні варіанти «ідеального» міста і центрально-купольного храму, що Леонардо да Вінчі. Мона мали значний вплив на подальший роз- Ліза (Джоконда) виток архітектури. У деталізованих анатомічних малюнках Леонардо заклав основи сучасної наукової ілюстрації, займався також ботанікою й зоологією. Невтомний вчений-експериментатор і геніальний художник, Леонардо да Вінчі став символом епохи для наступних поколінь.

«Божественним Санті» називали сучасники Рафаеля (1483— 1520), який прожив недовго (37 років), але досить щасливо. Протягом всього життя він шукав досконало-гармонійний образ і знайшов його в жінці-матері. У своїй творчості Рафаель зумів втілити всі відтінки материнського почуття, поєднати ліричність, емоційність з монументальною величчю. Це видно в усіх його мадоннах: «Мадонні Конестабілє», «Мадонні в зелені», «Сікстинській мадонні» (1515-1519). Останній з перелічених творів - найбільш досконалий шедевр Рафаеля. Ідеально прекрасна молода жінка з дитиною-богом на руках іде хмарами назустріч своїй долі, знаючи, що заради щастя людей вона повинна віддати найдорожче, що в неї є, - сина. Звичайний релігійний сюжет перетворюється на гімн людині, яка заради вищого обов’язку іде назустріч стражданням і смерті. Погляд зовсім юної Марії пройнятий скорботним передбаченням трагічної долі сина, який теж не по-дитячому серйозний. В обох цих образах відчувається велика внутрішня сила, яка поєднує античний ідеал краси з духовністю християнського ідеалу.

Рафаель. Сікстинська Мадонна (фрагмент)

Леонардо да Вінчі. Мона Ліза (Джоконда)

Рафаель. Частина оформлення інтер'єру папських кімнат у Ватикані

Рафаель залишив нащадкам фрески-алегорії на стінах папських кімнат у Ватикані (див. мал.), де представлені науки: богослів’я («Диспут»), поезія («Парнас»), юриспруденція («Мудрість, Міра, Сила») і філософія («Афінська школа»); портрети відомих людей свого часу (папи Юлія II, письменника Кастільоне). Крім того, він був головним архітектором величного Собору святого Петра в Римі, який не закінчив через передчасну смерть.

Третій знаменитий майстер Високого Відродження - Мікеланджело Буонарроті (1475-1564). Мікеланджело був архітектором, поетом, живописцем і скульптором. Вище за всі мистецтва він ставив скульптуру. Техніка обробки каменю, яку використовував Мікеланджело, була дуже складною і відрізняється від сучасної. Сучасні майстри створюють образ завдяки ліпленню, а Мікеланджело - відколюванню та різьбі, що вимагало від скульптора безпомилковості кожного руху, майстерності і терпіння. Мікеланджело говорив, що добре зробленою є та скульптура, яку можна скотити з гори і в неї не відколеться жодна з частин. Мабуть, через цю техніку виконання його скульптури мають вигляд масивних і тяжких. Герої скульптур Мікеланджело - титани - сильні, м’язисті, горді, красиві суперники олімпійських богів.

Мікеланджело Буонарроті. Давид (фрагмент)

Собор святого Петра в Римі

Одна з ранніх робіт Мікеланджело відома всім - статуя Давида. Образ Давида. який, за біблійною легендою, переміг велетня Голіафа, цікавив багатьох художників. Якщо Донателло зображує Давида підлітком, то Мікеланджело - красивим і сильним юнаком, який готується до бою, в момент найвищої напруги внутрішніх сил.

Більше десяти років присвятив Мікеланджело одному з найтрагічніших скульптурних творів - гробниці роду Медічі. Це був дуже складний час для Італії. Внутрішні і зовнішні вороги руйнують республіканські завоювання. Починається терор, гинуть друзі художника, він сам живе у вигнанні. Всі ці події і переживання вплинули на роботу Мікеланджело. Алегоричні статуї: «Ранок», «День», «Вечір», «Ніч», які прикрашають саркофаги Лоренцо і Джуліано Медічі, несуть в собі тривогу і напруженість.

Уславився Мікеланджело і як живописець. За замовленням папи Юлія II він працює над розписом стелі (плафона) Сікстинської капели у Ватикані площею 600 м². Мікеланджело присвячує цю гігантську фреску біблійним та античним легендам, починаючи від створення світу і закінчуючи Апокаліпсисом. Сотні фігур, ціле покоління давніх персонажів, де є і старі, і юні, і жінки, і діти. Це своєрідна енциклопедія різноманітних ракурсів, контрапостів. Чотири роки, в тяжких умовах, лежачи на спині на висоті 18 м, без помічників створював Мікеланджело свій шедевр живопису, в якому помітним стає формування нової техніки малюнка, розрахованої на сприйняття глядачами знизу-вгору, до віртуозності розробленою митцями бароко XVII ст. Споріднює живопис Мікеланджело з пізнішою бароковою стилістикою і граничний драматизм представлених на Сікстинському плафоні зображень.

Після смерті Рафаеля Мікеланджело продовжує будівництво Собору святого Петра в Римі. За його ескізами було виконано купол собору.

Набагато переживши своїх сучасників Леонардо да Вінчі та Рафаеля, Мікеланджело помер у віці 89 років на початку занепаду великої культурної епохи. Незадовго перед смертю він переглянув своє ставлення до власних творів, що відбилося в одному з сонетів:

Між образів без міри і числа

З мистецтва мав я ідола, та в ньому

Лиш помилок вантаж пізнав потому,

Що мимохіть приводять нас до зла.

Це надзвичайно самокритичне зізнання великого майстра ніяк не применшує ваги створених ним шедеврів, але відбиває загальну зневіру в ідеали доби Відродження серед більшості гуманістів.

Дещо пізніше почалась і довше протривала доба Високого Відродження у Венеції, яка тимчасово зберігала незалежність. Слід згадати венеціанських художників Джорджоне («Юдиф», «Спляча Венера»), Тіціана («Вакханалія», «Св. Себастьян», «Венера перед дзеркалом»), Тінторетто («Спасіння Арсіної», «Чудо св. Марка», «Викрадення тіла св. Марка з Александрії», «Таємна вечеря»). На відміну від Джорджоне і Тіціана, у творчості Тінторетто вже помітний перехід до цілком нового мистецтва, сповненого імпровізації, динамізму, нестримної темпераментної енергійності. Художник пише багато і швидко - монументальні композиції, плафони, великі картини, часто переповнені фігурами у різноманітних, здебільшого запаморочливих ракурсах з найбільш ефектними перспективними фонами, які ніби цілком ігнорують площинний простір, змушуючи замкнені інтер’єри «розсуватися» і дихати простором. У всьому цьому Тінторетто - прямий попередник бароко, однак без властивого стилю відтінку розсудливої вигадливості.

Джорджоне. Юдиф

Особливої уваги заслуговує пізнє Відродження. Мистецтво і література цього періоду в різних країнах Європи розвиваються нерівномірно й у досить своєрідних формах. В Італії вже після 1520 р. починає формуватися нова течія образотворчого мистецтва - маньєризм, яка відбила крах ренесансної утопії та пошуки нових ідеалів у нових умовах тогочасної реальності. Образ людини у маньєристів поступово втрачає ренесансні властивості, з’являється почуття розпачу, тривоги, невпевненості.

Наголос у творах перших визначних представників маньєризму - А.Бронзіно, Ф.Пармінджаніно, Я.Понтормо - робився на суб’єктивній фантазії митця. Образи відзначались куртуазною манірністю, інколи неприродністю, холодною витонченістю. Твори позначені штучно ускладненими композиціями, деформацією постатей.

Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об’єднує культурний розвиток країн Північної Європи - Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, а також (частково) Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в XVI-XVII ст. виступає під прапором кардинальної церковної реформи. Суспільно-політичний рух Реформації відіграв величезну, якщо не визначальну роль У становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.

Існує також думка, що Ренесанс і Реформація - це протилежні одне одному явища, більш того, Реформацію вважають реакцією на Відродження. Насправді це були два паралельні духовні рухи, початково міцно пов’язані між собою на основі гуманістичного вивчення і критики латинського тексту Біблії. Гасло «Ad fontesl» було також гаслом Реформації. Але якщо італійські гуманісти намагаються створити своєрідну художню видозміну християнської релігії, використовуючи погляди античних філософів, то попередники Реформації (англієць Віклеф, чех Гус) та її сучасники (нідерландець Еразм, німець Лютер, француз Кальвін) прагнули воскресити демократичну релігію ранніх християн, звільнивши її від накопичених протягом століть перекручень та викривлень.

Ф.Пармінджаніно. Мадонна з довгою шиєю, 1535 р.

Однак розкол в рядах ренесансних і реформаційних гуманістів справді відбувається після жвавої переписки між ренесансним гуманістом Еразмом Ротердамським (який здійснив велику наукову роботу з критики латинської версії Біблії, порівнюючи її з грецькими оригіналами) і Мартіном Лютером. При цьому такі непринципові реформатори, як Цвінґлі і Букер залишилися вірними первісному, нерозчленованому гуманістичному руху, а найбільш продуктивні реформатори Лютер і пізніше Кальвін відмежувалися від нього. Спільною для Відродження і Реформації була потреба подолання величезної прірви між теорією і практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої духовної спадщини, але шляхи подолання цієї прірви було обрано різні. Слід відзначити також, що реформаційна ідеологія досить швидко поширилася серед населення багатьох країн Європи, набуваючи все нових і нових форм, тоді як ренесансна культура лишилася надбанням вузького прошарку гуманістів і досить скоро розчинилася в нових ідейних течіях.

Від самого початку реформаційний рух не був однорідним, у ньому деякий час співіснували радикально-революційна течія анабаптистів (перехрещенців), очолювана спочатку Томасом Мюнцером, і дві реформаційно-еволюційні течії, відомі як лютеранство і цвінґліанство. Прихильні до Лютера німецькі князі 1525 р. розправилися з селянським рухом Томаса Мюнцера, а на землях Швейцарської конфедерації цвінгліанський рух скоро мирним шляхом поступився новому вченню Жана Кальвіна. Тому основними реформаційними течіями стали лютеранство і кальвінізм. Ці дві течії й склали основу третьої, після православ’я і католицизму, гілки християнства, відомої як протестантизм.

Першим ідеологом Реформації став Мартін Лютер (1483 - 1546) - засновник не лише німецького, а й світового протестантського руху. Спочатку Лютер не збирався поривати з католицькою церквою, сподіваючись на внутрішню реформу всередині католицизму. Реформи він почав зі змін у викладанні богослов’я у третьо- розрядному на той час Віттенберзькому університеті, які не привернули значної уваги. Тільки вивішення на дверях Віттенберзького собору відомих 95 тез проти зловживань у католицькій церкві (1517) і Лейпцизький диспут (1519) змусили говорити про Лютера за межами його міста. 1521р. Мартін Лютер у відповідь на папське відлучення від церкви оприлюднив так зване Ауґсбурзьке віровизнання. Він вважав помилковим приписування римській церкві ролі єдиного посередника між Богом і людьми, виступав проти зовнішньої обрядовості католицької церкви (зокрема проти пишноти щойно збудованого під орудою Рафаеля і Мікеланджело Собору святого Петра). Лютер заперечував папську владу, духовну ієрархію, чернецтво як заклади, що перекрутили дух початкового християнства. Одним з найбільш дискусійних положень лютеранської доктрини стала теза про достатність для спасіння душі однієї тільки щирої віри (без потреби підкріплення її справами; справи не можуть виправдати людину, але віра у те, що людина виправдалася, є необхідною умовою спасіння). При цьому Лютер різко критикував аморалізм існуючої церкви, обстоював тезу про внутрішню релігійну свободу людини, про особистісність віри, яка є шляхом до морального самовдосконалення. В основі етики перших протестантів - лютеран - повага до праці, побутовий аскетизм, доброчесність, акуратність, моральність. Поняття «праця» у буденному, мирському розумінні починає називатися «покликанням», тобто на своєму робочому місці людина мала усвідомлювати себе виконавцем Божої волі. Крім того, Лютер пішов назустріч вимогам часу в питаннях розпорядження матеріальними статками. Якщо за Середніх віків накопичені гроші вважалося необхідним пожертвувати на церкву і бідноту, то Лютер проголосив і обгрунтував доцільність їх передачі спадкоємцям для примноження.

Засновником кальвінізму, який відіграв важливу роль в перетворенні реформаційного руху на ідеологію перших буржуазних революцій, на виникнення рухів гугенотів та янсенітів у Франції, пуритан в Англії, социніан у Речі Посполитій став французький теолог Жан Кальвін (1509-1564), який зрікся католицтва 1534 р. Основні тези вчення Кальвіна - про визначеність долі наперед незалежно від заслуг і, подібно до лютеранства, про спасіння не справами, а самою вірою. Своїх вірних Бог відзначає ще за життя Достатком і різноманітними благами. Кальвін уживає на позначення повсякденної людської праці слово «талант» (тобто «дар Божий» за Середніх віків). Ставши 1541 р. фактичним диктатором Женеви, Кальвін перетворив це місто на один з центрів Реформації. Кальвіна відзначала фанатична нетерпимість щодо противників поширюваного ним релігійного вчення, зокрема 1553 р. за його наказом було спалено згаданого на початку розколу іспанського вченого М.Сервета.

На відміну від елітарного Відродження, Реформація намагалась охопити найширші верстви населення. Це сприяло відходу від властивого гуманістам Відродження пієтету до класичної та нової латини і поверненню на шлях утвердження у правах національних літературних мов. Крім того, антигуманістична спрямованість Реформації проявлялася у тому, що звільнення людини пов’язувалося з ідеологією, яка принижує її, стверджує її зіпсованість, принципову несвободу навіть у досягненні спасіння. Реформаційний рух, з одного боку, відбивав уже існуючі в широких колах європейської громадськості умонастрої, а з іншого - відкрив шляхи формування цілком нової художньої культури.

Одним з важливих наслідків Реформації і, як часто вважають, одним з її різновидів став також початок Контрреформації всередині католицької церкви. Католицька церква нарешті усвідомила необхідність внутрішньої реорганізації і пішла на її здійснення після Тридентського «вселенського» собору, засідання якого розтягайся на 18 років (1545-1563).

Раніше дослідники здебільшого помічали тільки негативні риси контрреформаційних процесів у Європі, до яких відносили виникнення нового монашого ордену єзуїтів (заснований 1534 р.), початок видавництва римською курією списку заборонених книг, які не відповідали духові католицизму, - так званого «Індексу заборонених книг», посилення репресивної діяльності інквізиції. Протягом тривалого часу вважалося, що саме Контрреформація внесла певний розлад, ідейний надлом у свідомість людей. Але на фоні занепаду ренесансної мрії про універсальну надлюдину і швидкого потрапляння реформаційних вождів у пряму залежність від сваволі дрібненьких князів, курфюрстів та герцогів Контрреформацію можна розглядати не тільки як феодально-католицьку реакцію, а й як одну із спроб виходу з кризового стану через пошук певного визначального стрижня, навколо якого міг би відбуватися подальший впорядкований, а не хаотичний суспільно-культурний рух. І попри певні негативні риси та значні прорахунки, контрреформаційний рух мав також продуктивні наслідки.

Так, врахувавши критику протестантів, католицизм почав звільнятися від своїх численних недоліків. У черговий раз було проведено комплексну ревізію багатьох доктринальних положень і сформульовано основні тези у відповідь протестантам. Було значно посилено внутрішню церковну дисципліну, що дозволило піднята розхитаний авторитет католицьких священиків. Активно засновувалися навчальні заклади, в яких порівняно високий рівень освіти надавався безкоштовно. Дії католиків повернули собі давно забуту узгодженість і систематичність. Державними опорами католицизму стали Іспанська імперія, міжнародна Католицька ліга і Польська держава, яка саме в цей час перетворюється на Річ Посполиту, а суспільними - переважно аристократичні кола феодальної еліти, хоча про простолюд також не забували, практикуючи часті театральні вистави (єзуїтський шкільний театр) і вводячи нові релігійні свята. Оскільки ренесансний рух в Італії був щільно пов’язаний з вищими ешелонами католицької ієрархії, то в мистецтві контрреформації традиції доби Відродження отримали подальший своєрідний розвиток, пов’язаний з принциповим переосмисленням колишніх ренесансних ідеалів. В результаті католицтво почало усе більш впевнено і цілеспрямовано впливати на культурне життя Європи, претендуючи на повернення втраченої ще в XIV ст. гегемонії.

Але доки реформаційні та контрреформаційні процеси набирали потужності, в країнах Європи відбувався самобутній розвиток, пов’язуваний з Відродженням, але багато в чому цілком оригінальний у кожній з країн і генетично пов’язаний з пізньою готикою.

В Нідерландах більше ніж в інших країнах Європи художник зберігав зв’язок з ремісничими цехами і сприймався як «майстер», «ремісник». Нідерландські художники намагалися правдиво зображувати дійсність, але істина їх цікавила більше, ніж краса. Тому вони не боялися акцентувати риси людського характеру так сильно, що іноді змінювали обличчя до карикатурності. Героями їх картин були представники різних верств населення: селяни, ремісники, убогі, каліки. їх цікавила не ідеалізація і величність Життя, а неприховане, відверте, іноді навіть потворне його зображення. Найяскравіше ці риси виявилися у творчості двох великих майстрів - Ієроніма Босха та Пітера Брейгеля.

Ієронім Босх (близько 1450-1516) малював картини у вигляді похмурих містичних алегорій, сповнених сатири і гротеску² в зображенні людей. У творчості Босха примхливо поєднуються фантастичні істоти і живі люди, реальність і передчуття майбутнього («Сад утіх», «Корабель дурнів»). Значне місце в його творчості посідала релігійна тематика («Спокуса св. Антонія», «Пекло» тощо). Гранично загострене світосприйняття цього митця ніби передавало всеохопну кризу навколишнього суспільного життя і весь трагізм майбутніх потрясінь.

З іменем Пітера Брейгеля Старшого (1525-1570), прозваного «Мужицьким» за демократизм творчості, пов’язують створення реалістичного пейзажу в нідерландському живописі («Зимовий пейзаж») і картин з життя бідноти («Селянський танок», «Сліпі»), в яких митець досить драматично і експресивно (виразно) відобразив реалії повсякденного життя «низів».

Відродження Німеччини своїм значним внеском у скарбницю європейської культури зобов’язане передусім генію Альбрехта Дюрера (1471-1528). Створений ним образ людини доби німецького Ренесансу самобутній і відрізняється від італійського ідеалу. Творчість Дюрера є глибоко національною. Герой його картин - сильна, вольова, енергійна людина, позбавлена внутрішнього спокою і гармонії («Автопортрет», «Св. Ієронім», «Адам», «Чотири апостоли»). Значного успіху Дюрер досягає в одній з великих своїх робіт - 15 гравюр на тему Апокаліпсису, де використовує власні теоретичні розробки щодо перспективи і пропорцій, відповідності зображення натурі та ідейному змісту.

Ієронім Босх. Візок сіна

Альбрехт Дюрер. Чотири вершники Апокаліпсису

Французьке Відродження починається пізніше італійського. Специфікою французького мистецтва є намагання подолати схоластичні основи готичної художньої культури і наслідувати зразки італійського мистецтва. В середині XV ст. група італійських митців засновує у Фонтебло школу світського живопису та скульптури, яка дала змогу сформуватися плеяді талановитих митців ренесансного руху у Франції: Марміон, Коломбо, Гужон, Сурдо та ін.

Видатним представником французького Відродження є письменник Франсуа Рабле (близько 1494 - 1553). Рабле покинув монастир і став професором анатомії і медицини, викладачем якої був у нього Нострадамус. Він добре знався і на античній літературі, і на зоології, і на ботаніці, і на географії. Ідеї і погляди Рабле знайшли досить химерне відображення у новому жанрі гротеск- ногороману, який виходив частинами протягом 12 років і отримав узагальнюючу назву «Гаргантюа і Пантаґрюель». У творі йдеться про двох велетнів - батька й сина. Оповідаючи про їх сповнене курйозів життя, Рабле своєрідно вирішує проблеми свого часу.

В образах батька і сина Рабле змалював два різних покоління гуманістів. Письменник висміює середньовічний суд, феодальні війни, стару систему виховання, релігійний фанатизм, схоластику. Висміюванню піддано усе, включаючи й читачів роману, до яких автор нерідко звертається виразами на кшталт «любі мої учні та інші шалопаї» або «милі мої сукині діти» тощо. Навряд чи знайдеться хоча б один сюжет у цій досить великій книзі, з якого можна було б зробити висновок про ідейні пріоритети і зацікавлення самого автора.

Інколи суспільним ідеалом Рабле вважають виведену ним у романі общину мешканців Телемської обителі. Девіз життя цієї обителі зводиться до одного правила: «Роби, що хочеш». Однак існує й інша точка зору, згідно з якою в цьому сюжеті змальовано відверту пародію на крайнощі гуманістичного руху та доведено до абсурду деякі його цінності. Позитивну програму ренесансної ідеології з притаманними їй вимогами до універсалізму занять, опанування основних культурних мов (латинської, грецької, єврейської, перської та арабської), елітарності й життєрадісності світосприйняття можна знайти у главі 8 другої книги роману, яка є листом-напученням батька-велетня своєму синові. Однак з під- лису в кінці листа читач дізнається, що Гаргантюа писав його з острова Утопія, батьківщини Пантаґрюеля.

Іспанія дуже повільно відходила від традицій середньовічного мистецтва. Архітектура, як і вся культура Іспанії довгий час живиться зв’язками з ісламським світом, наслідком чого є неповторний стиль ренесансного іспанського зодчества мудехар.

В картинах іспанських художників обмежені реалістичні прийоми передачі простору та об’єму, переважає плоскісний принцип зображення, часто присутній арабесковий орнамент. Живопис зосереджується на внутрішніх переживаннях людини. Одним з видатних іспанських художників доби пізнього Відродження (маньєризму) є грек за походженням Доменіко Теотокопулі (Ель Греко, 1541-1614). Деякі з образів Ель Греко своєю статечністю і внутрішньою напругою нагадують візантійські ікони, тоді як інші, здається, належать до фантастично-нереального світу. Судомні жести, спотворені форми людського тіла, штучно витягнуті бліді обличчя з великими, широко розкритими очима свідчать як про яскраву фантазію та уяву митця, так і про спадкоємність від готичного і візантійського мистецтв.

Засновником іспанської національної драматургії став поет Лопе де Вега (1562-1635), автор близько 1800(!) п’єс різної тематики («Фуенте Овехуна», «Собака на сіні», «Мадридські води», «Кара - не помста»). Глибоко життєрадісний поет і драматург, Лопе де Вега уникав у своїй творчості трагічних мотивів. Його творам притаманні оптимізм, ідеалізація дійсності, увага до особистих переживань людини.

Надзвичайно самобутньою була іспанська прозова література, найяскравішою постаттю якої є Мітель де Сервантес Сааведра (1547-1616). Сервантес був одним з перших талановитих випускників єзуїтських колегій і прожив бурхливе, сповнене драматичних колізій життя, значну частину якого провів у мавританському полоні. Найвідоміший роман Сервантеса «Дон Кіхот» автором був задуманий насамперед як гротескна пародія на рицарські романи і сатира на сучасну дійсність. Дон Кіхот - дрібний ідальго, який, начитавшись романів, вирішив стати мандрівним рицарем. Сервантес переслідував дві мети - висвітлити незворотність зникнення старих ідеалів з притаманними їм благородними, але віджилими обрядами й звичаями і критично показати реальну картину життя сучасної Іспанії. Сервантес засуджує не самого Дон Кіхота- людину благородну, чуйну, добру, а безпорадну утопію рицарства свого героя. В образі Дон Кіхота, якому автор, безсумнівно, спів чуває, Сервантес показав трагедію розумної людини, оскільки божевілля героя виникає тільки там, де йдеться про рицарство.

Дон Кіхот - це носій високих гуманістичних ідей іспанської готики і Відродження, який опиняється в нових історико-культурних умовах і не витримує їх тиску на особистість. На могилі Дон Кіхо- та автор вміщує промовисту епітафію, яка закінчується словами:

Згордувавши світом шумним,

Він блукав привіддям чумним

Добрим людям на забаву

І, здобувши вічну славу,

Мудрим вмер, хоч жив безумним.

У творчості видатного англійського гуманіста Уїльяма Шекспіра (1564-1616) основним предметом зображення стає внутрішній світ людини у зіткненні з оточуючою дійсністю. У комедіях, хроніках, сонетах, трагедіях Шекспір змальовує боротьбу людських пристрастей, показує життя у всіх його протиріччях. Читаючи твори Шекспіра, відчуваєш потяг автора до створення образів волелюбних і благородних героїв-індивідуалістів, що мають достатньо сильний характер, аби протистояти суворій долі. Це своєрідні титани.

Шекспір створив цілий ряд позитивних героїв, які навіть у трагічному фіналі зберігають віру у перемогу своїх ідеалів («Король Лір», «Гамлет», «Отелло», «Ромео та Джульєта», «Юлій Цезар» та ін.). Цікаво, що в трагедії Шекспіра, які швидко набули величезної популярності й виставлялися навіть на британських кораблях під час тривалих плавань, самодіяльні режисери-постановники нерідко вносили певні зміни. Трагічні розв’язки вони замінювали на щасливі, «вболіваючи» за долю улюблених персонажів.

Що ж стосується самого Шекспіра, то він був не лише геніальним драматургом, а й талановитим режисером своїх творів, які виставлялися у спеціально обладнаному театрі «Глобус». Короткотривала діяльність «Глобуса» стала новою сторінкою в історії світового театру, якою відкривається доба нового драматургічного мистецтва.

Що ж стосується творчості Сервантеса і Шекспіра, яких часто порівнюють собою, помічається виразний відхід від світоглядного оптимізму ренесансної культури при повному збереженні гуманістичних ідеалів, які за рахунок переосмислення за нових умов набувають нечуваного доти драматичного звучання. Подібна позиція характерна для багатьох поетів і митців доби бароко. Щодо Шекспіра, то часто його спадщину поділяють на дві частини - ренесансну і барокову, зараховуючи до першої сонети, ранні комедії та історичні хроніки, а до другої - трагедії та казкові драми-феєрії пізнього етапу творчості.

Уїльям Шекспір

Отже, доба Відродження і Реформації є надзвичайно розмаїтим та ідейно багатим періодом в історії європейської культури протягом якого відбулися принципові зміни тенденцій подальшого культурного розвитку. Основною одиницею європейської культури вперше стає не колектив людей з його колективними інтересами й цінностями, а окрема особистість, індивідум, який задовольняє свої власні інтереси і реалізує свої власні наміри і прагнення. Це докорінно змінює соціокультурну ситуацію в Європі, спонукаючи до активних пошуків відповідних форм узагальнення і конкретизації колективного досвіду в усіх галузях культурного життя. На основі художніх досягнень цієї доби, які мають для людства неповторну й непроминущу цінність, виникла і розвинулась художня культура Нового часу. Попри елітний характер культури Відродження зміст творчості її титанів віддзеркалив певні прогресивні тенденції подальшого розвитку всієї європейської спільноти народів. Реформація і Контрреформація переплавили здобутки ренесансної культури у форми, що відповідали запитам широких верств європейського суспільства, внісши у ренесансну концепцію культуротворення суттєві, але необхідні за тих умов зміни.

Рекомендована література

Виппер Б.Р. Итальянское Возрождение. - М., 1986.

Гуковский MlA. Итальянское Возрождение. - Л., 1990.

Дмитриева Н А. Краткая история искусств. - М., 1987. - Вып. 2.

Єфименко В.В. Культура Відродження. Історія світової культури. - К., 1994.

Кузнецов Б. Идеи и образы Возрождения. - М., 1979.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1978.

Мак-Алистер Д. Богословская мысль Реформации. - Одесса, 1994.

Примітки

¹ Коли завдяки польському гуманісту Матвію Меховіті у Європі на початку ХVI ст. стало відомо, що ніяких Рифейських гір, з яких нібито витікають усі східноєвропейські ріки не існує, це справило величезне враження. Головним, що вразило європейських вчених, був факт помилки цілої плеяди античних авторів, авторитет яких вважався незаперечним.

² Гротеск - вид художньої типізації (переважно у сатирі), заснований на фантастично-карикатурному перетворенні реальних співвідношень і контрастів, різкій деформації зовнішньої правдоподібності речей і явищ, поєднанні фантастичного з реальним, трагічного з комічним тощо.