Історія української культури - Бердій Т.С. 2011
Розвиток української культури періоду пізнього Середньовіччя, Нової та Новітньої доби
Українська культура Литовсько-Польської доби
Лекція 1
План
1. Суспільно-політичні передумови формування культури Литовсько-Польської доби.
2. Релігійна ситуація на Україні в період Литви та Польщі.
3. Острозький осередок як альтернатива латиномовним вищим учбовим закладам.
4. Розвиток братств та братських шкіл.
5. Образотворче мистецтво та архітектура періоду Литовсько-Польської доби.
1. Суспільно-політичні передумови формування культури Литовсько-Польської доби
Першим кроком в даному дослідженні буде аналіз розвитку політичної і економічної ситуації на українських землях. Адже для того, щоб виявити закономірності розвитку культури в той чи інший період необхідно дати загальну характеристику того періоду, виявити певні часові межі, детально описати всі будь-які значимі для культурного життя зміни.
Литовсько-Польська доба на території українських земель починається з середини XIV ст., тобто із утвердження на території колишньої Київської Русі влади молодого, нещодавно зміцнілого Великого князівства Литовського. Те, що Україна опинилася під владою саме цієї держави, було деякою мірою позитивним. Століттям раніше землі Київської Русі були пограбовані татаро-монгольською навалою і після неї ніяк не могли піднятися з руїн. Єдиним регіоном, де була на той час культура, є Галицько-Волинське князівство, яке могло проводити більш-менш незалежну від Золотої Орди політику і сприяти розвитку культури, зокрема будівництву, літописанню (відомий Галицько-Волинський літопис), прикладному мистецтву і т.д. Але після виснаження Галицько-Волинської держави в результаті міжусобних воєн та воєн з іншими державами, відбулося її включення до Польського королівства (Галичина в 1387р) і Великого Литовського князівства.
Позитивний аспект в пануванні Великого Литовського князівства на українських землях проявляється в тому, що принаймні на початку не відбувається ніякого нав’язування іноземних впливів чи пригнічення національної культури. Духовна спадщина Київської Русі виявилася багатшою за духовну спадщину литовців, які мали більш низький культурний рівень. Ось чому литовці переймають культуру місцевого населення. Їхнім гаслом було: «ми старини не рушимо, а новини не уводимо». Це стосувалося майже всіх сфер суспільного й духовного життя місцевих земель, зокрема церковної (самі литовці були язичниками, тому вони охоче приймають православну віру) та правової (їхній кодекс, який потім отримає назву «Литовські статути» редакції 1529 р, 1566 р. 1588 р. розроблявся на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого). Тобто можна сказати, що литовська верхівка «…ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, й по змозі старали ся далі продовжувати давнійше заведені порядки місцевого життя» (М. Грушевський). Тобто тут можна побачити більш-менш вільний розвиток українських земель, а також збереження основного фундатора української культури — православної церкви константинопольського патріархату.
Але згодом становище Литви, а з ним і України, змінюється. Литва, як і будь-яка молода держава того часу, мала багато зовнішніх ворогів, а також боротьбу різних політичних угрупувань всередині самої держави, що ніяк не додавало їй зміцнення й могутності. Для захисту від Тевтонського (згодом Ливонського) ордену і розквітнувшої на сході Московської держави, Литовське князівство змушене було укласти в 1385 р. Кревську унію із Польщею. А Польське королівство мало вже й іншу віру (католицьку), й іншу культуру (західноєвропейського зразка) й інше ставлення до українських земель (не лояльне, а справжнє експлуататорське).
Тепер доля українських земель залежить від співвідношення сил в Польсько-Литовському союзі. Польща все більше й більше починає «підминати» під себе Литву. Король Польський і одночасно великий князь Литовський Ягайло вихрещує нехрещену Литву на католицтво, а також проводить адміністративну реформу на території великого князівства Литовського та українських землях в його складі — удільні князівства були скасовані, залишились лише окремі маєтки та велика провінція Великого князівства литовського. І при наданні певних посад та маєтностей починається надаватися перевага католикам, а на тих землях, що Польській короні належать, починається силоміць нав’язуватися католицька віра.
XV — середина XVI ст. — період політичної гри між Польщею та Литвою. То Литва користується більш широкими правами і проводить зовсім незалежну політику, не питаючись нічого в Польщі, то діє повністю за указом. Кревська ж унія розпалася після смерті Ягайла та його двоюрідного брата Вівтовта, намісника Литви.
Польща постійно намагалася домогтися приєднання якомога більше українських земель до своєї території. Так в 1431 році відбулася війна за Волинь, а в 1461 року до Польщі було включено Белзьке князівство на правах воєводства. Те ж саме можна сказати і про Московське царство. В 1480-х — 90-х роках воно забирає собі Чернігівщину і Сіверщину.
Що стосується Закарпаття і Буковини, то вони перебували відповідно у складі Угорщини і Молдавії. Якщо Галичина, Волинь, Київщина та інші регіони мали певне культурне життя, то на Закарпатті, яке було у складі Угорського королівства, воно було майже зовсім задавлене. Що стосується Буковини, то якщо спочатку руська мова була основною мовою місцевого населення, то згодом починає все більше запроваджуватись румунська мова і домінувати румунський елемент у культурі.
Крім того українське населення постійно страждало від спустошливих набігів татарської орди. Після послаблення Золотої орди Кримське ханство відділилося від неї, а згодом прийняло васальну залежність від турків (Великої Порти). Основним засобом існування цієї держави були грабіжництво північних для них земель (тобто українських) та торгівля невільниками, яких вони забирали там же. Саме з цим пов’язані перші згадки про козаків як оборонців кордонів від татар.
Те, що різні регіони України знаходилися під владою різних земель, не заважало культурному обміну між цими регіонами. Крім того, патріархальна замкнутість сільських громад, їхній традиційний уклад життя, підтримуваний традиційним світоглядом і обрядовістю, великою мірою стали запорукою культурної єдності всіх українських земель на рівні побутової культури.
Нову сторінку у політичному житті Польщі та Литви становить Люблінська унія 1596 року, яка, як і попередня, фактично нав’язується Великому князівству Литовському. Згідно з нею, Велике князівство Литовське зникає з політичної карти Європи і виникає єдина велика держава — Річ Посполита на чолі із польським королем. Литовське князівство зберігає певні ознаки державності, але його територія зменшувалася наполовину — всі українські землі, які до унії знаходилися у складі Литви, переходили до складу Польщі, за Литвою лишалася Білорусія.
Українські землі перейшли до влади польських магнатів та шляхти. Тут повсюди встановлюється фільварково-панщинна система (велике землеволодіння), що зумовлено великим попитом на збіжжя у Європі. Це призводить до повсюдного закріпачення селянства, розвитку великого землевласництва та загальмування товарообміну між містом і селом.
Українське населення все більше диференціюється. Селяни як кріпаки стають повністю безправним класом. Вони — власність пана, їхнє призначення — тяжка праця, ніякого законного виходу для нього не було, лише втеча та повстання.
Міста в цей час почали здобувати магдебурзьке право, тобто право на самоврядування. Деякою мірою тут був і позитивний момент, але влада в містах належала поміщикам і шляхті, громадянських прав горожани (міщани) не мали. Така політика шкодила і економіці, і самому населенню міст. Проте саме у містах засновуються братства — громадські організації, одні з рушійних сил розвитку національної культури та освіти.
Виникає і розвивається окремий клас середніх і дрібних панів — шляхта, яка отримує великі права, право засідати у соймі (польському парламенті) та землі у власність. Якщо раніше кількість великих землевласників — магнатів була обмежена, то з появою нових земель у складі Польщі нових земель, панівний клас збільшується. Характерним є те, що всі привілеї і маєтки надаються лише тим, хто перейшов у офіційну віру поляків — католицизм. Тому більшість українських панів стає католиками, приймає західну віру і, отже, західну культуру. Починається повсюдне ополячення та окатоличення українських земель. Даний процес перервав системне становлення та розвиток української нації за схемою «згори-вниз» саме тому, що перервався процес витворення української еліти як носія, зберігача та передавача з покоління в покоління українських цінностей. Цей процес призвів до того, що роль еліти поступово взяло на себе козацтво, проте це була «ситуативна» еліта, тобто процес формування української нації пійшов за схемою «знизу — догори».
Але залишається і не спольщена чи покатоличена українська шляхта, яка стає разом із братствами та православним духовенством провідним суспільним станом у формуванні і розвитку української культури.
Незважаючи на станову нерівність та тяжке економічне становище, позитивним є те, що майже всі українські землі були об’єднані у складі однієї держави. Це дає можливість різним станам і різним регіонам поступово з’єднати свої зусилля у піднесенні культури.
Кінець XVI — середина XVII століття — культурне відродження України. Намагання відродити національну культуру як основу збереження українського народу і як засіб протидії іноземному впливу, увінчуються успіхом. Вінцем цього відродження згодом стане Визвольна війна 1648 — 1654 рр. під приводом Б. Хмельницького. А поки що починається повільний, але невпинний культурний розвиток в усіх куточках України.
Підсумовуючи, можна виділити позитивний момент у владі Великого князівства Литовського над українськими землями. Це дало поштовх до розвитку місцевої культури, накопичення певного потенціалу. Із включенням України до складу Польщі культурний стан її земель різко погіршився. Проте майже всі вони виявилися об’єднаними і мали змогу здійснювати культурний взаємозв’язок
2. Релігійна ситуація на Україні в період Литви та Польщі.
Церква в XIV-XVII ст. часи є основним фундатором культури. Розвиток культури окремо і незалежно від церкви не можна уявити, оскільки вона перш за все є основою духовного життя людини. Цілком зрозуміло, що всі культурні процеси і всі поштовхи щодо культурного відродження починаються саме із православної церкви, вона є тієї силою, яка підтримує українську культуру.
За часів Київської Русі панувала культура візантійського канону. Але згодом Візантійська імперія ослаблюється і втрачає свій авторитет. Згодом відбувається завоювання Візантії турками-османами, починається ісламізація Балканів. Це призводить:
до зміни політичної ситуації в Європі, до занепаду культурного життя в усіх країнах, де культура Візантійської імперії була авторитетом;
до зміцнення католицької церкви, яка стає об’єднуючим чинником для надання відсічі ісламу.
Константинопольський патріархат зберігається, можна говорити навіть про таке явище як «поствізантійська культура». Але в умовах неволі не можна говорити ні про який подальший якісний розвиток візантійської культури, тут мова вже йшла про те, щоб зберегти попередні надбання. Взагалі, цей період носить назву «Велика церква в турецькому полоні».
Якщо православна церква підупадає, то католицька віра, яка є офіційною релігією майже всіх держав Західної Європи, навпаки набуває сили і більшого впливу. Разом із нею набуває впливу латинська культура західноєвропейського зразка. Церква сприймається більш зрозуміло і гармонійно, бо використовує на свою користь всі досягнення тодішнього мистецтва для натхнення людей. Крім того при католицькій церкві була більш прогресивна система освіти, яку забезпечувала діяльність різних впливових католицьких орденів: ієзуїтів, францисканців, домініканців, бенедиктинців і т.д. Католицькі священики та богослови були більш освіченими, більше зналися у богословських питаннях, мали добрі ораторські здібності, що дозволяло навертати все більшу кількість людей у католицьку віру.
Звичайно, такі зміни не могли не позначитися на культурному житті України. Ще під владою Великого князівства Литовського Польщею постійно здійснюються спроби нав’язати українським землям католицизм. Після Люблінської унії ці спроби набувають відкритого і рішучого характеру.
Всі привілеї та землі надаються лише католикам. Немає жодного православного, який міг би засідати в соймі та мати впливову посаду. І в містах, і тим більше в селах православні не мали ніякого впливу.
Православна церква деякий час навіть не мала власної митрополії на території В 1469 р. стає автокефальною Київська митрополія, яка стане на довгий час духовним осередком Українсько-Білоруської православної віри.
Українська православна церква сама по собі знаходилася в занедбаному стані. Відбувалися постійні сварки між духовними особами, рядове духовенство у більшій своїй частині взагалі було неосвіченим і не могло конкурувати із католицькими священиками та місіонерами. До того ж світська влада присвоїла собі право «подавання», тобто надання церковних посад. Отримували церковні посади ті, хто чимось прислужився королеві чи ті, хто заплатив гроші. Таким чином на владицтва та архімандрицтва православні потрапляли люди, які не мали ніякої охоти до церковного життя, навіть посвячення не приймали, витрачали церковні гроші й маєтки, збагачували ними своїх свояків і дітей. Отже православ’я поступово ставало вірою низів, оскільки не могло конкурувати і протистояти католицизмові в усіх аспектах.
Але саме духовенство як стан можна назвати першопочатківцями культурного відродження. Це закономірно, бо церква завжди була тією силою, яка оберігала культуру та духовне життя мирян, відігравала значну роль в духовному та ідеологічному русі. Вперше стало зрозуміло, що українсько-візантійська культура була «в нових обставинах польсько-литовського державного життя все менше й менше користна, просто таки не придатна ні до чого поза церковним вжитком» (М. Грушевський). Церковні ієпархії та єпископії, а також монастирі стають першими осередками книжності та освіти. При Києво-Печерському монастирі, який згодом отримав статус лаври, жило багато ченців-книжників. Саме там складено «Київо-Печерський Патерик» — збірку житій печерських отців, одну з історичних пам’яток тієї доби. На Закарпатті значними православними культурно-ідеологічними осередками тут виступають Мукачівський та Грушівський монастирі, на Буковині — монастирі в Путні та Воронці. Естафету потім у розвитку освітньої та книжної справи підхопили братства та деякі українські шляхтичі.
Після прийняття Люблінської унії спостерігалася церковна криза. Офіційно у Литовських статутах першої редакції за православними мирянами та духовенством закріплювалися такі ж самі права, як і за католиками, але на практиці це не здійснювалося. Поляки-католики взагалі не хотіли рахуватись із вірою більшої частини населення українських земель і намагалися силою насадити католицизм. Православні називалися у них «схизматики».
Але нові сформовані громадські організації — братства і деякі українські православні шляхтичі стають на захист православної віри. Разом із православним духовенством вони намагаються шукати шляхи виходу із церковної кризи. Зрозуміло було, що насильницьким заколотницьким шляхом нічого було не добитися. Тоді починають з’являтися ідеї щодо об’єднання двох церков. Ця ідея унії знаходить своїх прихильників, але знаходить й не менш різких своїх супротивників. Ініціаторами унії були магнат Костянтин Острозький та львівський владика Гедеон Балабан. Поляки охоче підтримали ідею унії, що не можна сказати про більшість українців. Для них всі ті, хто висловлював позитивне ставлення до унії, ставали «антихристами» та «слугами диявола». Для Риму ж таке об’єднання двох церков означало лише засіб повного підпорядкування православної церкви папі Римському.
Розв’язка відбулась в 1596 році на соборі в місті Бересті. Там відбувалося скликання одночасно двох соборів — католицького та православного. Православний собор рішуче відмовлявся приймати унію, але це зробили й без нього на католицькому соборі, а потім проголосили це рішення обов’язковим для православного духовенство. Тепер лише уніатська церква могла вважатись державною. На релігійній карті України з’явилася нова церква — греко-католицька. Вона підпорядковувалася Папі Римському, приймала деякі католицькі догмати, такі як догмат про чистилище, але залишався майже повністю православний обряд. Цей момент можна назвати позитивним, бо не було радикальних змін для побутової релігійної свідомості.
Але ця подія не призвела до трансформації православної церкви в греко-католицьку. Піднімається гостра хвиля протесту проти унії, активізується рух громадських організацій, які стають на захист православної віри і роблять все, щоб підняти її з руїни. Починається хвиля полемічної літератури, в якій кожна сторона обґрунтовує свою точку зору, застосовуючи досить вагомі аргументи. Представники різних конфесій пишуть твори з метою обгрунтування своєї точки зору. Це не є просто богословська дискусійна література. Тут можна побачити крім догматичної та політичної дискусій справжнє емоційне обурення й неприйняття супротивника, гострі й яскраві епітети та порівняння, справжню магію слів. Більшість з цих творів — пам’ятки української літератури. Полемічна література з приводу Берестейської унії стає окремим жанром.
Активними учасниками полеміки є і представники Львівського братства (С. Зизаній), і представники Острозького гуртка (Г. Смотрицький, М. Смотрицький, Клірик Острозький) і священники-уніати (Іпатій Потій) і одинокі непересічні особистості такі, як Іван Вишенський.
Полемічна література починається із твору ієзуїта Петра Скарги «Про Єдність церкви божої» (1587), в якому обгрунтовується, що єдиною церквою є католицька церква. Проти цього твору виступають Філаєт Бронський, Стефан Зизаній та інші захисники православної віри.
Захисники уніатської віри обгрунтовують єдність двох церков, критикуючи «схизму», зосереджують увагу на безладді, яке панувало у Руській церкві і тільки підпорядкування Римському престолу, на їхню думку, може привести все до ладу. Захисники православної віри обгрунтовують рівність двох церков і всіляко обурюються проти тих, хто порушив цю рівність, засуджують людську пиху й гординю як смертельні пороки, вимагають скасування унії. З обох сторін постійно летять прокльони, анафеми та обіцянки «горіти в пеклі».
Найяскравішими пам’ятками полемічної літератури можна назвати «Апокризіс» Христофора Філалета Бронського (1597), «Пересторогу» анонімного автора 1605, «Тренос» Мелетія Смотрицького» (1610), «Писання до утекших від православної віри єпископів» Івана Вишенського (1598), «Палінодія або книга оборони» (1616 —1622) Захарії Копистенського,праці Іпатія Потія : «Антикризис», «Єресь» (1608), «Гармонія» (1608), «Лист до Констянтина Острозького» 1598 та низка інших блискучих праць.
Полемічна література сприяла створенню нових аргументів на захист релігії, культурному взаємообміну, а також досягненню в галузі літератури.
Крім того, православна віра мала ще одних захисників — козацький стан. Так за часів прийняття Берестейської унії на захист православної віри виступив Северин Наливайко. Також можна згадати випадок, коли гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом з усім військом Запорозьким вступив до Київського братства й домігся присутності грецького духовенства на Україні.
Таким чином, на Україні на той час існували три церкви: католицька, православна, уніатська. Берестейська унія 1596 року виявилася невдалою спробою виходу з церковної кризи. Навпаки, вона ще більше поглибила її. Якщо раніше православне духовенство мало змогу отримувати певні кафедри, парафії, єпископії, то зараз це могли робити тільки уніати. Врешті-решт, Манявський скирт, який знаходився на Прикарпатті, залишився єдиним осередком православної віри.
Проте активізувався громадський рух на захист православної церкви. Стала зрозумілою необхідність реформи церкви, покращання стану православного духовенства, створення конкурентноспроможної поряд із католицькою системи освіти. Також було покінчено із двоєвір’ям. Православна церква починає поліпшувати свій стан завдяки підтримці частини свого духовенства, яке не перейшло на уніатство, братствам та козацтву, яке тоді поступово перетворювалося на військово-політичну силу.
3. Острозький осередок як альтернатива латиномовним вищим учбовим закладам
Культура візантійського зразка не відповідала реаліям тогочасного життя. Перш за все, це відбувалося тому, що вона не могла дати прогресивної системи освіти. Для отримання певних державних посад необхідно було володіння польською мовою, а іноді ще й латинською, чого не могли дати прості школи при православних церквах та монастирях. Це було досить відчутно у порівнянні з латинською системою освіти. Після прийняття Люблінської унії на Україну рушили не лише польські шляхтичі, але й безліч католицьких орденів, які почали відкривати свої місії. Особливо багато представництв відкривали ієзуїти. При місіях відкривалися школи різних рівнів, в яких дітей виховували у дусі латинської культури та обертали на католицьку віру.
Поступово стає зрозумілою необхідність створення конкурентоспроможної прогресивної системи освіти як основи піднесення загального культурного рівня, а також створення нових книг. На Україні починає розвиватися рукописання та перекладацька діяльність. Тематика книжок розширюється. Починають використовуватися праці російських літераторів (наприклад, з гуртка Максима Грека), відбувається звернення до західно-європейської духовної спадщини, також перекладаються церковні книги. Книги перекладаються не тільки на церковнослов’янську, але і на тогочасну українську мову. Характерною такою пам’яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556 — 1561 pp. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення української флори. Тобто тут можна побачити намагання викласти духовні надбання різних народів мовою, яка буде зрозуміла не лише церковнослужителям і найосвіченішим станам, а й іншим верствам населення
Першими осередками освітнього і культурного руху стають монастирі, про що йшла мова вище. Але поступово до цього процесу підключаються і миряни. Починають з’являтися певні культурні, освітні, книжні осередки при дворах шляхтичів, які з різних причин (релігійно-суб’єктивних, намагання завоювати популярність у масах, честолюбних намірів наслідувати меценатські вчинки магнатів, потреби ідеологічного протидіяння польсько-католицькій експансії, котра загрожувала становим інтересам феодалів) беруть участь у культурному русі на території українських земель. Починаються формування культурних осередків при княжих дворах.
Звичайно, такі осередки носили приватний, становий та розпорошений характер, але вони сприяли становленню та збагаченню української культури. Тут концентрувалось інтелектуальне життя, виховувались значні прошарки освічених людей.
Магнат Костянтин Іванович Острозький будує в Острозі, Вільнюсі, Межиріччі найбільші православні храми кінця XIV - поч. XV століття, надає перевагу монастирям, засновує в Острозі бібліотеку.
На кошти волинського маршалка П. Загоровського в с. Загорові було засновано осередок рукописання. Він же і подарував у тамтешній монастир шедевр українського рукописання — книгу «Апостол».
Першим найбільш значним культурним осередком можна вважати осередок в Миляновичах, заснований російським емігрантом Андрієм Курбським. До праці в цьому осередку були залучені російські інтелектуали, що проживали в Польщі та Литві, а також місцеві діячі. В Миляновичах велася перекладацька робота, діяла школа. Корінна відмінність цього осередку від вже існуючих полягала в тому, що тут була наявна власна програма розвитку, постійний склад світських науковців, велася активна пропаганда православ’я, відбувалося налагодження зв’язків з іншими слов’янськими народами, а також поширення книжок, виданих в Миляновичах, на території Білорусії, Росії, Балканських країн.
Але найзначнішим культурним осередком ми можемо назвати Острозький осередок, який виник на Волині в місті Острозі при дворі українського шляхтича Костянтина — Василя Острозького. В 1570-х роках він засновує в Острозі колегіум на кошти своєї племінниці Галшки Острозької, яка в своєму заповіті висловила бажання, щоб на її кошти була збудована школа для навчання в ній як і шляхетських дітей, так і дітей простих людей.
Заснований в Острозі колегіум стає закладом дуже високого рівня за що він і зберігся в історії під назвою «Острозька Академія». При організації колегіуму зразком стали приватні католицькі і протестантські освітні осередки Європи. В основу було покладено вивчення «семи вільних мистецтв»: «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) та «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Також було активне використання спадщини візантійської культури та національних здобутків. Навчання тут велося на трьох мовах: церковнослов’янській, грецькій та латинській. Для найобдарованіших студентів викладачами читалися спеціальні курси, давалася базова філософська освіта.
Першим ректором Острозької Академії був Герасим Смотрицький. Тут працювали відомі вітчизняні викладачі такі, як Христофор Філалет Бронський, Василь Суразький, Дем’ян Наливайко, Олексій Мотовило, Мелетій Смотрицький, які були також відомими громадськими діячами та полемістами. Крім того, до Острога запрошувалися викладати й іноземні спеціалісти: білорус Тимофій Михайлович-Аннич, болгарин Діонісій Раллі, греки Никифор Парасхес та Кирило Лукаріс, поляк Ян Лятош і т.д.
Згодом при Острозькій Академії засновується друкарня. Засновником друкарської справи на Україні був росіянин Іван Федоров. Приїхавши з Росії, він спочатку працював у власній друкарні в м. Заблудові, потім співпрацював у Львові з львівськими братствами, але не маючи коштів на життя і власну справу, подався в Острог до князя Костянтина. Першою друкованою працею, випущеною в Острозькій друкарні, був «Буквар» 1578 р. для навчання дітей молодших класів. Згодом випускається «Новий завіт з Псалтирем» (1580 р.), призначений не для літургії, а для індивідуального ознайомлення, друкарська справа набуває при Острозькій Академії найбільшого розміру.
Найвідомішим твором, випущеним в острозькій друкарні, є Острозька Біблія 1581 року — одна з основних пам’яток української культури. Підготовка до видання Острозької Біблії тривала декілька років. Справа в тому, що на грецькій мові не було повного зібрання всіх частин Біблії. Тому спочатку велася збирацька робота, потім перекладацька, а потім й видавницька. Над нею працювало 72 перекладачі і була ця книга обсягом 1252 сторінки. Це була перша догматична книга, перекладена і видана українською мовою.
Острозький осередок прославився також своєю музичною культурою. Звідси має походження відомий «острозький напів». Ректор опікувався над хором при Богоявленському соборі, набуває розвитку також світська музика. В Острозі виникає навіть музичний цех.
Високий рівень освіти і видавничої справи сприяв піднесенню міжнародного авторитету Острозької Академії. До Академії приїжджають навчатися діти з інших слов’янських та інших країн. Також зв’язок з Острогом починають підтримувати майже всі антипольські і антикатолицькі центри, які існують на українських землях і поза її межами. Серед них є як і православні (Києво-Печерська лавра, Унівський і Крехівський монастирі на Львівщині, Манявський скит, братства міст України та Білорусії, Афонський монастир у Греції), так і протестантські (соціани та антитринітарії). Острог стає центром вітчизняного та міжнародного спілкування. Крім того, багато учасників острозького гуртка є відомими полемістами.
Діяльність Острозької Академії сприяла піднесенню народної освіти, науки та культури на дуже високий рівень, а також зробила дуже великий крок у налагодженні міжнародних зв’язків та згуртуванні антикатолицьких сил. Але після смерті Костянтина-Василя Острозького Острозька Академія почала занепадати, а згодом взагалі була перетворена його племінницею-католичкою на ієзуїтську колегію.
4. Розвиток братств та братських шкіл
Одним із істотних чинників українського релігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані їм школи та друкарні.
Братства — громадські організації, які ставали на захист православної віри. Засновуються вони у містах, є трансформаціями цехових ремісничих братств, які здавна існували в середньовічних містах. Поширений був також звичай відмічати релігійні свята та влаштовувати бенкети «братствами».
Але братства, про які вестиметься мова зараз — зовсім інші братства. Це цивільні організації, які мають свій власний статут та свої принципи організації, які вони розробляли на основі міського самоврядування, такі собі маленькі республіки. Братства виникають в першій половині XVI століття і тільки на території України і Білорусії, вони не виникають в католицьких країнах. Виникають перші братства здебільшого при церквах, але діють вони як світські організації. Найвпливовішим братством поступово стає Успенське братство, яке виникло у Львові при Успенській церкві. В 1585 р. воно розробило статут своєї організації.
Соціальний склад різних братств не був однаковим і з часом змінювався. Львіське Успенське братство часу своєї найбільшої активності (кінець XVI — поч. XVII ст.) об’єднувало переважно представників середніх верств міського населення. У другій чверті XVII ст. керівні позиції Успенського братства належали найзаможнішим українським та грецьким купцям. Першими керівниками Львівського братства були Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький та ін.
Основним завданням братств був захист православної віри. Вони також розуміли, що православна церква буде здатна боротися проти католицизму тільки якщо підняти її авторитет. Тому, по-перше, братчики перш за все встановлюють «залізний порядок» всередині своєї організації, забороняють бенкети та гулянки.
Інший крок, який роблять братства, це проголошують своїм обов’язком наглядати за православним духовенством і навіть контролювати його. Успенське братство пішло в цьому найдальше. Під час приїзду константинопольського патріарху Ієремії до Львова, вони домагаються Ставропігії, тобто підпорядкування не місцевому владиці, а безпосередньо Константинопольському патріарху.
Другим обов’язком братчиків було піклування про освіту. Церква без освіти, вважали вони, безсильна. Майже при кожному братстві була заснована школа. Найвідоміші школи були при Вільнюському і Успенському (Львівському) братствах. Львівська братська школа стала другою в Україні православною школою вищого, ніж початкового, рівня. 1577 року було отримано дозвіл на викладання «семи вільних мистецтв», які складались з предметів «тривіума» — граматики, риторики, діалектики та «квадривіума» — арифметики, геометрії, астрономії, музики. Поряд з церковнослов’янською й грецькою вивчали польську та слов’янську мови. Першими керівниками львівської школи були Стефан Зизаній і грецький єпископ Арсеній. Опікунами школи були старшини братства. Найхарактернішою ознакою братської школи був її всестановий характер. Діяла початкова школа, а також вища школа. Деякі учні мешкали в бурсі, яка знаходилась при школі. При братствах були й школи вищого ступеня, учні яких називалися спудеями. Вони не тільки самі вчилися, але й займалися репетиторською чи навіть викладацькою діяльністю. Рівень освіти був настільки високим, що декого з них запрошували викладати грецьку, латинську та слов’янські мови до інших міст або призначали братськими проповідниками.
При братстві також діяла друкарня. Для високого рівня викладання потрібні були підручники. Школа ж в свою чергу приваблювала до друкарні освічених людей, які могли стати редакторами друкованих видань. В 1609 році у Львівській друкарні був виданий збірник «О воспитанії чад», який крім практичних настанов доводив необхідність освіти, посилаючись на церковні авторитети, наприклад на Іоана Златоуста. Згодом тут друкувалися твори полемічної літератури.
Школа Успенського братства сприяла поширенню братських шкіл на території України. Засновуються школи в Стрию, Перемишлі, Бресті, Рогатині. В 1615 році засновується Київське Богоявленське братство і одночасно Київська братська школа, яка став «праматір’ю» майбутньої Києво-Могилянської Академії.
Після прийняття Берестейської унії братство починає боротися з унією всіма можливими засобами, гостро критикуючи тих, хто став на бік уніатів. Стефана Зизанія навіть було відлучено від церкви за «богохульні» твори проповіді. Братства були тієї культурною силою, яка підтримувала православну церкву весь час,поступове занепадання братств призвело до втрати православною церквою своїх позицій на західноукраїнських землях.
5. Образотворче мистецтво та архітектура періоду Литовсько - Польської доби
Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відодженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов’язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя — Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. Проте слід відзначити і позитивний польський вплив у поширенні ідей Відродження в землях України, що були в той час у складі Речі Посполитої. Спільними здобутками тут можна вважати формування нових рис гуманістичної шляхетської культури, досягнення в галузях містобудування, архітектури, скульптури, живопису. Водночас специфічна ренесансність української культури кінця XVI — XVII ст. полягала у прагненні звільнитись від польської «культурної опіки».
Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам’янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини — місця проживання основних громад — руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста — велика площа з ратушею. У Львові основні в'їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні. Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем з Північної Італії.
З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськими Афінами». Найкращі споруди замку — Кругла Башта і Луцька брама без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.
Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам’янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації — бастіонна система, що складалася з себе численних башт, бастіонів, складних шлюзових споруд. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам’яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декоративного оздоболення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.
На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам’яниця» (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський)
З архітектурою був пов’язаний розвиток українського кам’яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві — початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.)
Надгробний пам'ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним з характерних зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався з скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-ті роки XVI ст., скульптор Й. Пфістер та Г. Горст), князя К. Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.
У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри — портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.
Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви — українське міщанство, що об'єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби.
Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П’ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством.
В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостасу — Христос — активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, впевненість у собі, тверді переконання.
Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, — зображення Стефана Баторія (1576), створене львів’янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20— 30 роки XVII ст.). До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х років XVII ст. — це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших
Запитання для самостійного опрацювання:
Конфесійна та етнічна строкатість міської культури.
Формування української шляхти.
Література:
Основна: 3, 8, 11, 13, 14,19, 23.
Додаткова: 44,46, 47, 44, 58, 59, 65, 87.