Навчально-методичний посібник з культурології - Чабан Н.І. 2007

Лекція № 4
Тема № 4. Специфічні риси культури середньовіччя в Західній Європі

Мета: розглянути характерні особливості культури Західної Європи; визначити вплив художньо-мистецьких стилів і жанрів на світосприйняття людей доби середньовіччя; розвивати естетичний смак у ході ознайомлення із культурною спадщиною Західної Європи.

План

1. Світоглядні погляди людини доби Середньовіччя.

2. Вплив християнства на середньовічну культуру.

Література

1. Андреева В., Куклив В., Ровнер А. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. — М., 2000.

2. Асєєв Ю.С. Шедеври світової архітектури. - К.: Рад. Школа, 1982. - 87 с.: іл.

3. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. - Ukrainian Bible. - United Bible Societies. - 1991. - 100M - VO53.

4. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2001. - 256 с.

5. Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.

6. Гуревич П.С. Культурология: учебник для средних профессиональных учебных заведений / П.С. Гуревич. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 327 с.

7. Давня українська література: Хрестоматія / Упоряд. М.М. Сулима. -К.: Рад. шк., 1991.

8. История искусств: Учеб. пособие для учащ. худож. школ и училищ / Авт.-сост. А. Воротников, О. Горшковоз, О. Ёркина. - Мн.: Литература, 1998

9. Энциклопедия для детей и юношества: Т. 1. Всемирная история / Сост. С.Т. Исмаилова. - М.: Аванта +, 1996.

10. Энциклопедия для детей. Т. 21. Ч. 2. Культуры мира / ред. коллегия М. Аксёнова, Е. Ананьева, М. Боярский и др. - М.: Аванта +, 2005. — 640 с.: ил.

Вступ.

Добу Середньовіччя в історії культури прийнято називати «сірою епохою», коли людина сприймалася як «посудина гріха». Цей період тривав досить довго (майже десять століть), тому зрушення у домінуючих релігіях — християнстві й мусульманстві позначилися на світогляді людей.

1. Світоглядні погляди людини доби Середньовіччя.

Люди середньовіччя мали особливе уявлення про час. Сонячні і водяні годинники у Західній Європі були втрачені, а механічні з’явилися тільки у XIII ст., та й то без хвилинної стрілки, тому точного відліку часу тут не існувало. Для розподілу часу дня, для літочислення користувалися двома системами — природною й церковною.

В основі природного літочислення перебувала антична традиція дванадцяти місяців, кожен із яких пов'язувався з певним видом діяльності, зумовленим природним станом. Точного відліку часу доби не існувало: орієнтовно він поділявся на ніч, ранок, полудень, вечір, котрі, в свою чергу, визначалися природними началами — співом півня, жайворонка, розкриттям квітів тощо.

Церковний поділ часу дня пов'язувався із богослужінням. Утреня означала кінець ночі, світанок пов'язувався із першою годиною богослужіння, ранок — із третьою годиною, полудень — із шостою, пополудень означав дев'яту годину служіння, далі йшла вечірня і, нарешті, завершуюча година засвідчувала закінчення добового циклу. Час богослужіння супроводжувався дзвонами, що орієнтувало мирян у їхньому денному діянні.

Річний церковний календар грунтувався на двох видах церковних свят — пересувних і неперехідних. Останні були точно зафіксовані в природному календарі (Різдво Христове), перші ж визначалися святкуванням Воскресіння Христа — Пасхи, що випадало на різні дні календаря і не пов'язувалося із постійною датою.

І природний, і церковний календарі відрізняла циклічність, вони грунтувалися на повторюваності часу, в свою чергу зумовленим повторюваною діяльністю. Більше того, час уявлявся тоді лінійним, спрямованим тільки вперед. Виходячи з цього, людина середньовіччя існувала в системі протиставлення двох основ — часу й вічності. Вічність у неї пов'язувалася із початком і крахом буття, існуючи до початку земного життя і після його закінчення. Час же являв собою надзвичайно короткий проміжок між виникненням світу і його закінченням — Страшним Судом. Звідси природним було розуміння нинішнього як нікчемного, ставлення до земного як до скороминущого, що породжувало прагнення до нетлінної вічності.

Таким чином, людина середньовіччя проживала в ситуації, коли земний час не мав для неї особливої цінності, він був лише необхідним ступенем для переходу у вічність, існував тільки в душі, в пам'яті, не мав об'єктивної реальності. Зрозуміло, що і земне життя вважалося нічим порівняно з потойбічним, хоч саме воно визначало вічне життя. Іншими словами, час усвідомлювався безперервним, необоротним, значущим тільки з точки зору прилучення до Бога.

Таким же складним було сприйняття і ставлення середньовічної людини до світу й простору. Увесь світ поділявся нею на дві взаємопов'язані системи — світ, безперервно із нею об'єднаний, у котрому проживала і вона, й інші люди; світ космосу, створений, улаштований Богом, недоступний для людини.

Земний, реальний світ не сприймався людьми однозначно. Це пов'язувалося з тим, що середньовічна людина опинилася у стані непорушності: вона була прикута до села, майже не виїздила за його межі, адже шляхи на той час були досить вузькі, містки зруйновані, та й за переїзд ними вимагали чималу плату, ліси й дороги виповнилися розбійниками тощо — все це не сприяло реальній можливості порушувати стан домосіда.

У зв'язку з цим люди були прив'язані до наділу, до того місця, де проживали діди й прадіди, тут їм було відоме кожне дерево, кожне джерельце, тут вони зрослися із землею, природою. Кордони цього близького коханого світу пов'язувалися із численними прикметами, а вимірювався він кроком, часом руху, часом опорядження землі. Свій, рідний, близький світ був тим, без чого немислиме земне життя.

Але він не був єдиним, оскільки навколо існував, оточував його інший світ — невідомий, здебільшого ворожий, чужий, небезпечний. Небезпека тут з'являлася зусюди: з лісу й звірів, що там гніздилися, розбійників, вихідців із інших земель тощо. Відомості про інший, віддалений світ надходили від прочан, купців, подорожуючих лицарів, найманців, були обмежені, суперечливі, найчастіше необ'єктивні. Природно, такий світ уявлявся ще й загадковим, таємничим, незрозумілим, ставлення до нього було цілком негативним. Ця обставина поглиблювалася ще й суцільною неграмотністю, недоступністю книжкових знань для населення.

Практична відсутність зв'язку з іншими світами замикала людину середньовіччя в одному просторі, обмежувала її життєвий простір, подолання якого давалося з великим утрудненням, було уповільнене. Особлива надія при цьому покладалася на водні артерії — ріки й моря, завдяки яким значно розширилися можливості взаємодії із сусідами.

Життя в замкненому просторі зміцнювало почуття єдності з усім світом — природним і людським, — розчинення в нім. Разом із тим подібна ситуація зумовлювала вузькість кордонів ойкумени середньовічної людини, для котрої інші країни, навіть найближчі, не кажучи вже про країни Сходу, були казковими, міфічними.

Своєрідність життєвих проявів у середні віки визначалася і уявленнями про Всесвіт, про Землю в цілому. Тут усе концентрувалося навколо вчення про Землю як центр Всесвіту. При цьому Земля уявлялася кулею, оточеною зусібіч небом, наповненим ефіром, згубним для людини. Земля — найважчий із елементів, що заповнюють світ (вогонь, повітря, вода), через що і є його центром. І сама Земля має головну точку, свій пуп — Єрусалим.

На схід від Єрусалима знаходилася висока гора, котра давала початок чотирьом великим рікам — Тигр, Євфрат, Фісон (Ганг), Геон (Ніл) — що омивали земний рай — сад Едемський, який приносив плоди райських дерев населенню країн, територією яких протікали ці ріки.

Земля мала й свої окраїни — землі багатств, чудес, казкових образів, людей із собачими головами, взагалі без голів і т. д. Вона ж, згідно з релігійним повір'ям, поділялася на Європу, Азію й Африку.

У цілому погляд середньовічної людини на Всесвіт, земний світ був таким же емоційно забарвленим, як сприймання простору, в якому вона безпосередньо жила: Рай, Єрусалим, власне село, наділ уявлялися їй добрими і близькими, тоді як Пекло, інша країна, віддалені ліси, степи та ін. уособлювали неприязний, грозовий, страшний світ. Основою такого розподілу виступали і релігійні переконання, мовна відмінність тощо. Вони зумовили існування цілої системи світів із складними взаєминами, найчастіше ворожими.

Найповніше суть цих стосунків виражена у вертикальному поділу світу на Рай — Небо, Юдоль — Землю, Підземелля — Пекло. Подібний поділ походив із християнства — релігії, що визначала лице середньовічної Західної Європи. Слід зазначити, що все життя середньовічних людей пронизувала ідея Бога.

Бог благословляв або, навпаки, проклинав будь-яке починання та діяння, успіх його забезпечував ступінь відповідності божественним основам, ступінь проникнення в божественне. Щоденне слідування християнським ідеалам давало змогу після миттєвого земного життя і Страшного Суду пов'язати вічне життя з Раєм. Відмова від духовного вдосконалення в ім'я тілесних насолод, земних утіх неминуче приводила людину в світ Сатани — Пекло.

При цьому особливо значущим для людей того часу було те, що кожна з них мала реальну можливість проаналізувати власні вчинки і стан, визначити їхню відповідність християнським основам, можливість признатися у власних гріхах і, головне, спробувати змінити себе, свій світ, створивши його за образом і подобою Божою. Окрім того, людині постійно відкривалися шляхи вдосконалення, надавалася в цьому практична допомога. Інакше, особливу роль у духовному становленні і розвитку середньовічної людини, її наближенні до Бога відігравали сповіді і проповіді, без яких було немислиме земне життя.

Звертає на себе увагу ще одна особливість Західної Європи середніх віків: людська цінність пов'язувалася тут лише з духовним змістом, матеріальне становище було другорядним, несуттєвим ні для Бога, ні для людини. Духовні прагнення потіснили на другий план проблеми тіліс-ного вдосконалення, не дозволяли їм стати самоціллю, підкоряли їх духовній основі.

Переконання, спосіб життєдіяльності середньовічної людини не могли не позначитися на процесах художнього життя. Суть особливості художньої культури Західної Європи середніх віків можна уявити таким чином.

Центральним образом художньої творчості був Бог, його учні, святі. Земна людина не була головним об'єктом уваги художньої думки через незначущість земного життя і її самої, створеної за образом і подобою Божою, в усіх проявах зобов'язаної Богу. Звідси природне звернення до Біблії, прагнення в художніх образах уявити її суть і зміст.

При цьому художня діяльність, як і будь-яка діяльність земної людини, визначалася божественною основою, благословлялася Богом. Вона не передбачала прояву індивідуальних якостей художника, його особистісних особливостей, а вимагала дотримання утверджених в певному виді мистецтва канонів.

Завдяки художнім канонам твори мистецтва концентрували увагу на змістовних моментах, головним для них було проникнення в суть відображуваного явища, а не форма його вираження. Звідси випливає лаконізм, ясність, гранична чіткість зображення.

Специфіка середньовічного життя зумовила таку особливість художньої творчості, як вираз змісту через систему символів. Символи виступали в художніх творах відображенням божественних феноменів, основою розуміння світу як витвору Творця. Людина середніх віків, як і художник, глибоко проникла в суть біблійних легенд, настільки повно освоїла діяння Бога, моральне кредо християнської релігії, історію і суть її, що не потребувала детального її викладу, не мала необхідності в додатковому роз'ясненні (це, зокрема, стосувалося і її земного життя, котре, як уже зазначалося, характеризувалося циклічністю, повторюваністю). Досить було найменшого натяку, однієї деталі для входження у світ художніх образів.

Природно, що у зв'язку з цим художників не цікавила власне природа, оскільки їй бракувало духовного божественного змісту, вона була тільки тлом, формою його реалізації. В результаті ні пейзаж, ні людське тіло (анатомічна будова і об'єм) не були об'єктом художньої діяльності. Вони знаходилися у мистецьких творах тільки задля необхідності, були тими умовами, в яких жило духовне. Звідси зрозуміло, чому людське тіло зображалося без дотримання елементарних пропорцій анатомічної будови, не відповідало природним положенням, цілковито позбувалося об'єму тощо. Природа була присутня тут для позначення місця дії, причому найчастіше як серія стереотипних, умовних образів.

Світогляду середньовічної людини відповідало і ставлення художника до простору. В успадкованих нами цінностях наявне недотримання закономірностей фізичного простору, їх ігнорування. Взагалі для того періоду суттєвим було не наслідування законів перспективи, а вираз того змістовного навантаження, котре несли персонаж чи атрибут.

Прояв подібного ставлення до простору особливо яскраво проявився в живопису, де значущість фігури визначається її величиною, а сама вона може бути удвічі, утричі більшою від інших, де площини зображені не горизонтально, а вертикально. У зв'язку з цим у культурології знайшла визнання точка зору про те, що середньовічна людина сприймала світ через зворотню перспективу.

Подібним чином у художній системі середньовіччя розв'язувалося питання часу. Виходячи із особливостей його сприйняття у даний період, послідовність часу у творах мистецтва ігнорується. Найповніші докази тому представлені живописом, де тимчасові розмежування не цікавлять художника. Тут як одночасні показані події, віддалені одна від одної з точки зору нинішнього розуміння часу.

Однією з основних особливостей художньої культури Західної Європи середніх віків є те, що вона постає головним чином як її усний тип. Причина полягала не стільки в неписемності населення, скільки в його способі життя. Писемна незафіксованість багатьох художніх творів, у першу чергу, літературних, зумовила, з одного боку, участь у художній творчості 'великої маси людей, з другого — стимулювала появу і поширення великої кількості мистецьких творів, котрі існували в численних варіантах. Окрім того, усний тип художньої культури середньовіччя розвивався і визначався тим, що створювався колективним суб'єктом. Останнє передбачало анонімність художника.

Нарешті, завдяки складу середньовічного населення, а воно, як відомо, у своїй основі складалося із селян, визначальною основою художньої система того часу була простонародність, фольклорність, певним чином мужицька, грубувата і могутня.

Слід зазначити, що головним джерелом формування середньовічної європейської культури вважаються: варварська культура-плезден, що населяли Західну Європу; антична , в вершу чергу, римська культу ра, зруйнована цими племенами і, водночас, засвоєна ними; християнство Єгипту, народів Передньої Азії і Риму. Діалог цих культур, їхній сплав і дав світу новий тип культури, в тім числі і художньої.

Таким чином, світосприймання людей середньовіччя було своєрідним, не схожим на світосприйняття людей інших епох.

2. Вплив християнства на середньовічну культуру.

Історичні межі художнього життя Західної Європи середньовіччя такі ж умовні, як і періоди існування всіх типів культури. Говорячи про середні віки Західної Європи, мають на увазі V (476 р. — падіння Риму) — XIV ст., хоч закінчення їх пов'язують із англійською буржуазною революцією

середини XVII ст. Оскільки в XV—XVII ст. західноєвропейська художня система переживала процеси Відродження, ми пов'язуватимемо із V— ХIVст. формування і утвердження середньовічного типу художньої культури як явища. Підставою для такого культурного феномену стали молоді держави варварів, що виникли із численних і різноманітних племен — готів, вандалів, гуннів, котрі наповнили Європу в епоху великого переселення народів.

Саме тоді дика стихія кочівників, котра зносила на своєму шляху все і всіх, звалилася на світ римської імперії, зруйнувала її, культуру привела до стану цілковитого занепаду. Переживаючи розпад первісного ладу, варвари наблизили крах рабовласництва і федералізацію вільної сільської общини. У той же час їхні спроби створення варварських королівств не мали успіхів, централізованих держав на кшталт Візантії створено не було, і Західна Європа економічно і політично постала самостійними феодами.

Із утвердженням у Західній Європі феодальної формації, в якій довго зберігалися основи родового ладу у формі сільських общин, особливе місце в соціальному житті належало селу й селянину. Тільки випадково подибувалися напівзруйновані міські центри, позбавлені ознак соціального значення. Фільварки, монастирі, королівські маєтки — ось головні основи того часу. І лише з Х—XI ст. аграрний спосіб життя відходить на другий план: місто активно формується і поступово завойовує свої права. Вийшовши із адміністративного, політичного й ідеологічного підкорення селу, монастирю, місто перетворилося в силу, яка забезпечила крах середньовіччя.

Феодальна роздрібненість, самостійність селянина і лицаря, активна діяльність монастирів надавала середньовічній Західній Європі обрис мужній, твердий, суворий, ясний і величавий. Об'єднаних в общини селян і міщан, що мешкали комунами, поєднувала думка про рівність людей, їхню спільність.

Цьому сприяла успадкована від пізньої античності релігія — християнство. Завдяки йому установлювалася рівність усіх людей перед Богом, зміцнювалося прагнення духовності, у першу чергу морального вдосконалення, життя кожного орієнтувалося на внутрішнє самозаглиблення і зосередженість. Християнство прикрасило світ середньовічної людини любов'ю до Бога, до ближнього, взагалі до людського, до всього того, що створене Богом.

Художня система у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Кожен із них характеризується особливим становищем, різними сторонами прояву загальних художніх основ. У культурології поширено виділення в художньому житті західноєвропейського середньовіччя трьох етапів:

✵ дороманський (середина V — середина Х ст.),

✵ романський (кінець XI — середина XII ст.),

✵ готичний (II половина XII — XIV ст).

Дороманський період — час формування художньої культури Західної Європи середніх віків. Тоді, в епоху великого переселення народів, створення держав переважали культурні традиції варварських народів, що грунтувалися на язичництві. Цей час представляло декоративно-прикладне мистецтво. Базувалося воно спочатку аа поліхромному стилі (прикраса золотих виробів перегородчастою емаллю, інкрустація коштовним камінням, іноді червоним склом). Потім його замінив звіриний стиль (включення в орнамент елементів звірів і тварин у природному й фантастичному вигляді). Із христианізацією Західної Європи орнамент поєднується із зображенням людської фігури, Ісуса Христа, євангелістів.

Відмінною особливістю цього часу було відродження антично-римської традиції, утвердження авторитету давнього християнського Риму. Як наслідок — створювалися художні твори, що наслідували римські зразки (тріумфальні арки, інтер'єр храмів і налавдв, фрескові розписи, мініатюри тощо). Поширювалося камінне будівництво, в архітектурі переймався план римських базилік, хоч утверджувалася своя особливість — з'явилися башти, злиті із тілом будівлі, що виростали побіч фасадів і т. ін.

Термін «романський» стосовно художнього життя виник у першій половині XIX ст. у зв'язку із виявленням схожості середньовічної архітектури з римською. Тому він умовний і не адекватний художнім процесам XI—XII ст.

Це був час найвищої влади феодалів, зрілості феодальної системи. Остання характеризувалася наявністю роздрібнення, існуванням замкнених, ворогуючих між собою феодалів, де феодальний сюзерен користувався необмеженою владою. Зрозуміло, що такий спосіб життя був немислимим без постійної організації самозахисту, уміння воювати і відстоювати свої права за допомогою сили. Ситуація вимагала войовничості, замкненості, простоти й суворості в усіх людей поза залежністю від станової належності. Свій вираз подібне становище знайшло у зведенні неприступних замків- фортець, храмів-фортець. Замок-фортеця був захистом від ворогів людей, що мешкали на землі, храм-фортеця був місцем проживання Бога, його оселею.

Тут необхідно звернути увагу на одну істотну деталь західноєвропейського католицизму, що утвердився саме в цей період і визначив суть культурних процесів. Деталь полягає в тім, що будучи потужною економічною та ідеологічною силою, католицька церква Західної Європи була тісно пов'язана із політичною діяльністю, з повсякденням. Мирські проблеми цікавили її не менше, ніж релігійні, та й у поясненні світу вона виходила не тільки з релігійної основи. Релігійне ставлення до життя поєднувалося тут з діяльним відношенням до нього. Іншими словами, висока одухотвореність, властива православ'ю, що націлювала людину на відмову від реального, земного життя, була тут дещо приземлена завдяки наповненню раціоналізмом, безперервною дією.

Виходячи з цього, природною стає певна (відносна) заземленість образу Бога, святих, апостолів, євангелістів, їхнє простонароддя, дещо мужикуваті риси. Нарешті, ця обставина пояснює прагнення до Бога — судді й захисника, — акцент уваги на ідеї відплати й справедливої кари. Жахи, співчуття, неминуча трагічна загибель людства, перемога християнства над темними силами, народне лихо тощо особливо хвилювали західноєвропейську людину, переважаючи над просвітленністю, тихим сумом, пастирською основою, що відрізняло віруючих у православ'ї.

Безсумнівно, саме таке ставлення до Бога, земного життя лягло в основу художнього життя романського періоду середньовіччя, головною особливістю якого була його релігійна спрямованість.

Центрами, що забезпечували створення, збереження і поширення цієї культури, були монастирі, а організуючу роль виконувала католицька церква, яка зосередила всю художню діяльність навколо християнського культу. Завдяки могутності церкви, багатствам, котрими вона володіла, духовній силі, що ЇЇ наповнювала, здійснювався розвиток архітектури, образотворчого мистецтва, літератури тощо.

Провідне місце в художньому розвитку того часу посідала архітектура, що цілком зрозуміло: для здійснення релігійної діяльності істотно необхідним було спорудження церковних будівель, монастирів, соборів, церков. При цьому найвизначнішим витвором романської архітектури став храм — композиційний центр монастирських комплексів, символ свого часу.

Західноєвропейський середньовічний храм романського періоду в більшості випадків продовжував розвивати римську базилікальну форму, представляючи собою у плані латинський хрест, що створювався перехрещенням поздовжніх залів і нефів. Храми відрізнялися великим простором для маси людей, мали додаткові приміщення, передбачали розподіл внутрішнього простору на зони. Основною характерною особливістю романського храму вважається склепінчаста кам'яна конструкція, що припускає опору циліндричних склепінь на досить товсті, майже без вікон, стіни. Спорудам такого типу властивий похмурий інтер'єр, вони щедро прикрашені фресками, присвяченими Священній історії (церква Сен-Савен у Франції).

Вигляд романських храмів суворий, простий, ясний і неприступний. Центральна вежа, увінчана шпилем, вежі-дзвіниці фасадів, стіни з масивним цоколем надавали їм вигляд фортець, що вросли в землю, готових до відсічі ворога. Зразками романської архітектури вважаються собори у Вормсі, Шпейєрі, Майнці (Німеччина), котрі ввібрали в себе головні її особливості.

Західноєвропейські католицькі храми романського періоду, незважаючи на свій урочисто-суворий спокій, непорушність, уособлення незмінності людського й божественного миропорядку, досить щедро прикрашалися скульптурою і розписами. Саме монументальна скульптура набула в Західній Європі певного поширення і на зламі XI—XII ст. вступила у смугу свого розквіту. Саме тому, що вона, головним чином, використовувалася для прикраси храмів, їхнього зовнішнього оформлення. Її відрізняла цілковита підпорядкованість архітектурним формам і ритмам. Тому окремих статуй тут практично не створено.

Романська скульптура повністю відображена в кам'яних рельєфах храмових будівель. Завдання її полягало в створенні символічного обрису всесвіту, побудованого на протиставленні неба й пекла, добра і зла. Центральним образом скульптурних творів був Христос як грізний суддя, котрий провіщав людству свій невмолимий суд. Саме уславлення могуті Бога, його влади виступало головною темою в скульптурі.

Пластичне зображення Христа поєднувалося із розробкою теми добра і зла, поданою в алегоричних образах. При цьому скульптурні композиції відрізнялися тим, що християнська основа тут не виключала язичницьких світовідчуттів: легенди християнства, повчання, апокаліптичні видіння, сцени Страшного Суду мирно співіснували з міфологічними образами язичницьких народних вірувань, зафіксованих у вигляді карнавальних масок, потвор тощо. Нарешті, у сценах скульптурних композицій не позначалося конкретне місце дії, воно або подавалося умовно, або зображувалося у вигляді незначної деталі. Окрім того, тут в одній сцені подавалися різночасові події.

Слід відзначити ще одну особливість романської пластики — поєднання величного, абстрактно-умоглядного, героїчного із грубо-тілесним, повсякденним, комічним і т. д., поєднання ірраціонального динамізму і зрілої раціональної тектоніки. Людські образи, зафіксовані у скульптурних зображеннях, не вирізняються ні благородністю, ні красою, навпаки, мізерні, жалюгідні, а іноді й комічні. Більше того, у храмовій скульптурі трапляються аж ніяк не божественні характери, а звичайні селяни, ремісники, зайняті своєю повсякденною діяльністю, герої давніх історій, народно-сатиричних оповідей і навіть фантастичні персонажі: демони, химери, напівзвірі-напівлюди та ін.

Таким чином, романська скульптура — невід'ємна частина храмової архітектури, що сприймається людською масою, з одного боку, відображала розуміння світу людиною того часу, з другого — виступала як могутній засіб впливу на неї, зміцнювала віруючих у їхній ницості перед Богом, розкривала небезпечність, чудеса світу, жахи диявольських підступів. Яскравим зразком скульптурної творчості розглядуваного часу вважається собор в Шартрі (Франція), а також собор у Вормсі (Німеччина).

Завдання, розв'язувані скульптурними композиціями храмів Західної Європи романського періоду середньовіччя, ставилися й перед образотворчим мистецтвом. Воно підлягало архітектурі, поєднувалося з ідеєю Бога. Існувало воно, головним чином, у вигляді фресок, вітражів, мініатюр. При цьому визначальне місце в живописі належало фрескам.

Різнобарвні численні фрески, покриваючи всю внутрішню поверхню храму, передавали біблійну історію, залучали віруючих у її світ. Для них характерний акцент на духовну силу Вседержителя, його могутність та владу, суворість й грізність. При цьому художники, зосередивши увагу на вираженні духовної основи, відмовилися від об'ємного зображення. Плоске зображення стало характерною особливістю образотворчого мистецтва. Воно було властиве й мініатюрі, що ілюструвала Євангеліє, Біблію, хроніку, а також вітражам, присвяченим священній історії, житію святих.

Божественна ідея визначала розвиток літератури і музики того часу. В літературі центральне місце посідала Біблія, Євангеліє, житія святих. Вони розповідали людям про Бога, навчали поділяти з ним радощі й жалі, своє миттєве земне життя наповнювати духовним змістом. Цю ж мету мала й усна література, представлена, перш за все, проповідями.

Головним богослужінням католицької церкви була меса, обов'язковим елементом якої були урочисті співи (основані на григоріанському хоралі).

Сам хорал виконувався чоловічим хором в унісон і будувався на перевазі звуків рівної тривалості.

Романська художня культура, що носила релігійний характер, не виключала світських основ. В архітектурі їх представляв замок-фортеця, в образотворчому мистецтві — історичні сюжети, у музиці — народні мелодії. Особливо поширилися світські мотиви в літературі: байках, піснях, хроніці, сагах, баладах, романсах, героїчному епосі, духовних драмах, куртуазних повістях і романах, ліричній поезії тощо. У цей час була відкрита богиня поезії — рима.

Серед численних літературних творів світського характеру особливо відомі «Пісня про Роланда» (явище французького епосу, присвячене Карлу Великому).

Окрім того, література романського періоду дала світу таке явище, як поезія шпільманів — бродячих співців (Німеччина), котрі продовжували і зберігали традиції усної народної творчості; поезія трубадурів — провансальських поетів-співців (Франція), що оспівували чарівну даму, куртуазне кохання при дворах феодалів.

Хотілося б звернути увагу на театральність побуту людей середньовіччя. Театральні основи були обов'язковим і визначальним моментом у церковних культових діяннях, в етикеті, у рицарських обрядах, у народних карнавальних процесіях тощо. Подібні обставини також сприяли утвердженню символічних умовних основ у житті середньовіччя, їхньому проникненню і закріпленню в художній творчості.

Подальший розвиток художньої культури пов'язаний з її готичним періодом (II половина XII—XIV ст.). Сам термін «готичний» стосовно середньовічної художньої культури такий же умовний, як і «романський». Його вперше використали італійські письменники XIV ст. для характеристики ворожого античності мистецтва середніх віків за аналогією з антагонізмом готів і стародавнього Риму. Але це поняття увійшло до вжитку як синонім останнього етапу розвитку західноєвропейської середньовічної культури.

На цей час у Західній Європі зросла могуть великих монархій, зменшилися кількісно .і обідніли багаті феодали, втратили свою колишню владу монастирі, хоч і продовжували активно впливати на духовні процеси, розпочали збагачуватися та інтенсивно розвиватися міста із самоврядуванням общин, зросла чисельність ремісничих цехів тощо. При всій непорушності свого авторитету церква вже не могла забезпечувати знаннями вільного ремісника і пригнобленого селянина, посилення експлуатації викликало селянські війни, бунти, поширення єресі та ін. Без сумніву, цінність для духовного життя мало виникнення центрів науки — університетів, які стали осередками вільнодумства і сприяли розвитку світської художньої культури. Навіть храми в той час використовувалися для світських заходів — засідань парламентів, університетських лекцій тощо. Інакше кажучи, готичний період середньовічної західноєвропейської художньої культури пов'язаний зі зміною соціальних умов, із початком видозмін уявлень стосовно світу, з першими спалахами, що призвели до руйнації цілісності середньовічного світогляду.

Як і раніше світосприймання людини визначалося релігією, одухотвореність також пронизувала її життєдіяльність, але у величні духовні поривання все помітніше проникають земні людські почуття, індивідуальні прояви, краса реального світу. Тут вважали світ досконалим божественним витвором, тільки вже не заперечували цілком реальність земного життя, але оминали його трагічну безвихідь, наповнювали її світлим і радісним сприйманням краси. Завдяки цьому та активізації наукових досліджень художня творчість стала складнішою і різноманітнішою, у ній зливалися взаємовиключаючі основи: містика й раціоналізм, фантазія і потяг до одноманітності, філософська зосередженість, мрійливість, глибока спостережливість, святково-прекрасне і буденне тощо. Уперше після довгої перерви народжується бажання, хоч і скупе, одиничне, виразити здібності, духовні сили земної, реальної людини.

Отже, визначальним для готичного періоду залишилося релігійне прагнення в художньому житті. Свій прояв воно продовжувало пов'язувати, в першу чергу, з архітектурою, храмовим будівництвом. Найвизначнішими спорудами залишалися храмові будівлі, зведені на кошти міщан.

Але, на зміну романській храмовій споруді прийшла нова — готичний собор, що різко відрізнявся від свого попередника. Те, що собор тепер призначався не тільки для богослужіння, а й для міських зібрань, диспутів, лекцій тощо, притягувало до нього маси мирян, у зв'язку з чим було необхідне розширення його площі, збільшення обсягу внутрішнього простору. Тіснява міських забудов, необхідність пожежних і сторожових веж теж зумовили зміни в храмовому будівництві. Нарешті, прагнення душі до неба, бажання об'єднання з Богом, наближення до нього, бажання святково-яскравого, прекрасного оточення і в земному житті не могли не позначитися на храмовій архітектурі.

Головна відмінність готичного храму полягає в його місткості, висоті, нарядності, глядацькій декоративності. Основу його становила інша, ніж в романському храмі, система: опорні каркаси, в яких конструктивна роль належить хрестово-реберним стрільчастим склепінням, внутрішнім (колони, стовпи) і зовнішнім (контрфорси) опорам. Завдяки цій системі стіна перестала бути опорою споруди, вона нібито зникла, її прорізали великі стрільчасті вікна, вона наповнилася нішами, галереями, порталами.

Силует готичного собору стрункий, прикрашений гострими шпилями, вежами. Внутрішній і зовнішній вигляд споруди визначав арка стрільчастої форми. Такі собори справляють сильне враження. Досить уявити просторий інтер'єр, що створює динаміку піднесення, потоки кольорового світла, що линуть зусибіч зверху, скульптурні зображення, живописні євангельські сцени, божественні пісні, органну музику, щоб зрозуміти, наскільки чудовим був світ храму і яка його феноменальна атмосфера. Людину, котра хоч раз доторкнулася до такого дивного явища, охоплювало позаземне відчуття, що переносило її із реального, суєтного, суворого і несправедливого життя у світ божественний, чудодійний, прегарний. Природно, що містичний настрій, прилучення до Бога надовго визначали стан людей, зміст їхнього життя. Вражаючим був і зовнішній вигляд готичного собору, нібито наповнений рухом угору, долаючий матеріальність, майже повітряний.

Спільні для готичного періоду якості в різних країнах Західної Європи проявлялися по-різному, здобули своєрідного забарвлення. Кожен готичний собор присвячувався певній темі, що визначало зміст, характер усіх його деталей, всіх складових елементів. Зразками готичної архітектури по праву вважаються такі, У Франції — Собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі): витвір ранньої готики, присвячений Богоматері, що визнається шедевром готичної архітектури; Шартрський Собор: витвір високої готики, своєрідна енциклопедія світу (небесного й земного), приклад духовної енергії; Реймський Собор: явище високої готики, присвячене національній історії, визнане академією мистецтв шедевром.

Готична архітектура тісно пов'язана зі скульптурою, яка є її невід'ємним елементом, що посилює емоційний вплив. Скульптура особливо яскраво передала властиве часу проникнення в релігійну історію людства обоготвореної людиною природи і її самої. Вона цілковито відображала вигляд готичного собору: розміри її співвідносні з архітектурними формами, фігури персонажів — подовжені.

Разом із тим образ людини в скульптурі почали відокремлювати від декоративної ошатності: статуї відділялися від стін, і в людських фігурах, незважаючи на драпірування одягу, можна розглядіти грішне тіло, що привертало до себе увагу. Біблійні образи почали позбавлятися суворості, просякалися пом'якшенням, людяністю, душевною близкістю, набували яскравих індивідуальних рис, забарвлювалися певним емоційним станом.

Готичні собори немислимі не тільки без скульптури, а й без живопису, представленого вітражним мистецтвом, олтарними розписами, мініатюрами. Вітражний розпис виготовлявся шляхом розрізання кольорового скла у відповідності до підготовлених малюнків і його підбору за спеціальним шаблоном із наступним покриттям розписом. Підготовлені подібним чином елементи вітражу поєднувалися свинцевими перетинками до металевої рами з внутрішньою арматурою. Сама рама відповідала формі й розміру віконного прорізу. Денне світло, проникаючи крізь вітражі, набуває нематеріального світіння, створює атмосферу перетвореного, неземного буття, забарвлює світ променистою, сокровенною зосередженістю.

Досягло розквіту в готичний період мистецтво мініатюри. Нею ілюструвалися, у першу чергу, богослужебні книги. І навіть у них композиції релігійного змісту включали реалістичні деталі, проявом котрих були побутові сцени, зображення звірів, птахів, метеликів, рослинні орнаменти. Книжкові мініатюри можна вважати своєрідними галереями картин багатобарвних, яскравих, наївних і світлих (Псалтир святого Людовика, 1270 р., Париж).

Досяг розквіту епос, лицарський роман, любовна лірика. Серед численних літературних творів слід звернути особливу увагу на «Пісню про Нібелунгів» (німецький героїчний епос), що відображала історичні перекази про знищення гуннами держави бургундів.

Особливою увагою в європейській .літературі XII — ХІІІ ст. користувалися оповіді про кохання Тристана та Ізольди, які стали основою цілої серії літературних пам'яток у Франції, Німеччині, Італії, Англії у прозових і поетичних варіантах. Подібний інтерес можна пояснити темою земного людського кохання, котре привертало до себе увагу художників.

Відображенням свого часу стала творчість одного з найвідоміших французьких куртуазних авторів Кретьєна де Труа (II половина XII ст.), досягшого найбільшої майстерності у жанрі куртуазного лицарського роману. Його найвідоміїші твори «Ланселот, або Лицар із левом», «Персеваль, або Повість про Грааль» вважаються кращими зразками куртуазного епосу.

Висновки.

Таким чином, середньовічна культура хоч і була певною мірою регресивним кроком у минуле, проте саме завдяки їй були закладені підвалини культури доби Відродження, що акумулювала в собі як античність, так і середньовіччя.