Навчально-методичний посібник з культурології - Чабан Н.І. 2007

Лекція № 9
Тема № 9. Культура, контркультура і субкультура періоду постмодернізму

Мета: осмислити складність феномену культури та причини появи субкультур; виявляти особливе і загальне субкультур і культури взагалі; визначати зміст контркультури та її прояв в суспільстві; розуміти модернізаційні і постмодернізаційні процеси в молодіжній культурі.

План

1. Складність феномена культури. Поняття субкультури.

2. Контркультура та її прояви у суспільстві.

3. Проблема молодіжних субкультур.

Література

1. Андреева В., Куклив В., Ровнер А. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. — М., 2000.

2. Белик А.А. Культурология. Антропологические теории культур. - М., 1998.

3. Белый А.А. Символизм как миропонимание. — М., 1994.

4. Бокань В.А. Культурологія: Навчальний посібник для ВНЗ. — К., 2000.

5. Гончарук Т. В. Культурологія: Навч. посіб. - Тернопіль, 2004.

6. Гриненко Г. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.

7. Гуревич П.С. Культурология: учебник для средних профессиональных учебных заведений / П.С. Гуревич. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. — 327 с.

Вступ.

У кожну історичну епоху в середовищі різних соціальних класів, груп, спільнот утворюються специфічні культурні феномени — так звані субкультури. Вони проявляються в особливих рисах свідомості, мовлення, поведінки, соціальних дій і взаємодій.

Вивчення особливостей субкультур та їх співвідношення з базовою культурою, змісту та форм прояву контркультури було й залишається перспективним напрямом культурологічних досліджень, як зарубіжних, так і вітчизняних.

1. Складність феномена культури. Поняття субкультури.

Німецький культурфілософ В. Віндельбанд стверджував, що наша культура, як, зрештою, і культура будь-якої іншої епохи, настільки складна, багатогранна і сповнена суперечностей, що особистість не здатна цілком її осягнути.

Кожен з нас прикріплений до певного місця великого механізму, соціального життя і в такому стані вже не може осягнути і сприйняти всю сукупність інших видів діяльності та їх духовного змісту.

В. Віндельбанд

Окремі зони культури немовби розкидані в ній. Всередині конкретної культури:

✵ міське середовище відрізняється від сільського,

✵ офіційна культура — від народної,

✵ аристократична — від демократичної,

✵ християнська — від язичницької,

✵ доросла — від дитячої.

Найбільш розповсюджений принцип розділу культур — обґрунтування різноманітних внутрішніх властивостей культури, її серцевини (ядра).

Відтак кожна культура демонструє широкий спектр субкультурних елементів. Деякі з них, вважає П.С. Гуревич, немовби відгороджені від магістрального шляху духовної творчості. Офіційна культура визначає головний зміст епохи. Однак на розвиток культури впливають найрізноманітніші фактори. Скажімо, деякі її сфери відображають соціальні чи демографічні особливості її розвитку. В середовищі різних суспільних груп утворюються специфічні культурні феномени. Вони фіксуються в особливих рисах поведінки людей, свідомості, мовлення. Ці феномени отримали назву субкультур.

Спочатку термін «субкультури» з'явився як позначення молодіжної культури, особливо тієї її частини, яку соціологи позначали як девіантну. Саме так трактували цей термін Т. Парсонс у 1954 р. та С. Ейзенштадт в 1956 р. У 30-50-х рр. XX ст. у США проводилися соціально-наукові студії, у процесі яких вивчали виникнення молодіжних банд у великих містах, особливо у Чикаго. Тут вперше розглядалася ненормативна поведінка молоді. Студії показали, що члени таких банд живуть за своїми власними нормами та правилами, які є відхиленням від базової культури.

Отже, було закладено наріжний камінь визнання концепції субкультури, за якою «нетипова поведінка трактується як конформізм щодо певних поведінкових стандартів підсистеми суспільства, яка не визнається суспільством загалом, насамперед його владною частиною».

Субкультура — частина загальної культури нації. Субкультури певною мірою автономні, закриті і не претендують на те, щоб витіснити пануючу культуру. Тому визначальною ознакою субкультури є герметичність.

Субкультура прагне зберігати соціокультурні ознаки в певній ізоляції від інших культурних утворень і не перетворюватись в офіціоз.

Потрібно чітко диференціювати субкультуру та цілком самобутні культурні феномени. Основною ознакою того, що маємо справу саме з субкультурою, а не з повністю самобутньою культурою, є те, що будь-яка культура складається з багатьох елементів, які визначають її специфіку, а субкультура в більшості цих параметрів близька до базової, відрізняючись лише декількома рисами. Субкультура — це часткова культурна підсистема всередині системи «офіційної», базової культури суспільства.

У культурології проблема субкультури розглядається, як правило, в рамках концепції соціалізації. Вважається, що прилучення до культурних стандартів, входження у світ пануючої культури — процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні та інші перешкоди. Це і породжує особливі життєві устремління молоді, яка з духовного фонду засвоює те, що вважає необхідним. Так, на думку багатьох культурологів, народжуються певні культурні цикли, зумовлені перш за все зміною поколінь.

Найчастіше буває так, що ціннісні пошуки та духовні віяння неминучі у зв’язку з віковою адаптацією. Однак минає вік бродінь і шукань, і культура знову спрямовується в своє головне русло. Інакше кажучи, субкультури цікаві лише тим, що відображають деяке минуще відхилення від магістрального шляху.

К. Мангейм

Існує ще один підхід до структурування суспільства на окремі субкультури — це соціальна структуризація. Соціальні сегменти суспільства, виділені відповідно до принципу стосунків з існуючим соціальним порядком і специфічних функцій щодо підтримання суспільної цілісності та стійкості, можна назвати суспільними станами. Різні стани можуть налічувати від однієї до декількох десятків професійних груп, мати свій «верхній прошарок» та «низи», які стоять на межі переходу в інший стан.

Хоча стани складаються, як правило, з багатьох різноманітних професійних груп. Наприклад, стан міських виробників містить групи робітників, інженерів, лікарів, підприємців, фінансистів, вчених та інші групи людей, які створюють матеріальні і духовні продукти загальносоціальної значущості, крім продуктів харчування, (що належать до функцій іншого стану).

В них поступово виробляються певні риси культурної єдності (переважно у формах символічного станового самовираження),

✵ варіанти соціальної престижності,

✵ кураж,

✵ жаргон,

✵ стиль,

✵ естетичні уподобання,

✵ спосіб життя (в межах економічних можливостей) і т. п.

На сучасному етапі найбільш типовими збереглись чотири основних соціальних стани, хоча чіткість їх іх виділення на «соціальній карті» сучасного суспільства у XX ст. помітно потьмяніла, оскільки простежуються процеси злиття і перемішування деяких елементів з різних станів. Тим не менше, сьогодні ми можемо говорити про наявність таких субкультур, як:

✵ культура сільських виробників (переважно селян), чиєю функцією є забезпечення фізичного виживання суспільства за рахунок забезпечення суспільства продуктами харчування, і цією функцією істотною мірою визначаються параметри даної станової культури;

✵ культура міських виробників, чия функція — забезпечення соціального виживання суспільства і забезпечення його технічними та інтелектуальними засобами і послугами для подібного виживання та соціального відтворення, чим і визначаються особливості та багатогранність функцій цього стану;

✵ елітарна культура тих, хто встановлює, підтримує і відтворює існуючий соціальний порядок, цей стан володіє засобами для найму тих, хто створює міф про якусь особливу витонченість та вишуканість елітарної культури;

✵ кримінальна та маргінальна культура тих, хто не знайшов достойного та легального місця в існуючому порядку і тому воліє жити, порушуючи цей порядок або демонстративно не зважаючи на його правила та норма.

Деякі дослідники виділяють в окрему групу субкультуру бідності — сукупність звичаїв, норм поведінки, цінностей і стереотипів свідомості, притаманних найменш забезпеченим прошаркам суспільства. Дане поняття виділив в окрему дефініцію у кінці 50-х — на початку 60-х рр. XX ст. американський культуролог Оскар Левіс. Вивчаючи проблему бідності в Мексиці, а пізніше на Кубі, він зробив висновок, що проблема бідності — це не тільки економічна, а й культурна проблема. В такій субкультурі перебільшуються цінності сьогодення на противагу цінності майбутнього.

Необхідними умовами формування субкультури бідності є накладання економічних передумов та культурної ситуації бідності. Наслідком такої ситуації є формування особливого способу життя та системи цінностей. Їм притаманні замкнутість та демонстративний ізоляціонізм. Соціологи визначили обов'язковий перелік рис, які визначають специфіку субкультури бідності:

✵ економічна та соціальна залежність;

✵ відсутність чітких моделей рольової поведінки;

✵ девіантна поведінка (наркоманія, алкоголізм, проституція, відчуження і політична пасивність, відсутність життєвих планів та впевненості в собі);

✵ підвищена конфліктність внутрішньосімейних стосунків.

Вчені дійшли висновку, що ці риси можуть бути притаманні не цілому нижчому класу, а лише його частині — тим, хто «хронічно бідний». Це та частина бідноти, до яких застосовується поняття «андерклас» — за даними досліджень, до цих людей належить лише 2 % від загального числа тих, хто перебуває за межею бідності.

Як правило, субкультура андеркласу територіально локалізована (гетто, райони, квартали бідноти).

Суспільство задля своєї стабільності зацікавлене в особливому збалансуванні співвідношення консервативних субкультур як носіїв ядра культури та інноваційних субкультур, за потреби — у стимулюванні розвитку інноваційних субкультур для підтримки нових сфер і напрямків культурного життя, для випробування нових культурних моделей, експерименту. Такий можливий обсяг взаємодій субкультур з базовою культурою, що трансформується, за її значним полем визначає її поліфункціональність, яка проявляється щодо культурно-трансформаційного процесу в цілому, щодо сфер, які вони охоплюють, і щодо особистостей, які до них входять. Прийнято визначати такі функції субкультури:

✵ Забезпечення цілісності культури.

✵ Формування нових можливостей розвитку культури.

✵ Збагачення соціокультурного контексту.

✵ Комунікативна — забезпечує спілкування всередині групи.

✵ Компенсаторна — дозволяє забезпечити високу чи достатню ступінь самооцінки члена угруповання.

✵ Охоронна — спрямована на підтримку рівня ідентичності і захист своєї специфічності.

✵ Солідаризаційну — забезпечує екзистенційну і соціальну підтримку членів групи.

Поняття субкультур у руслі сучасної постмодерністської філософії отримало нове трактування. Зокрема, Грент Мак-Крекен у своїй праці Наповненість: культура, породжена сум'яттям вирізняє три риси сучасного світу:

✵ усюди панує відмінність: «світ збуджений і мінливий, оселя з багатьма кімнатами, місце великого розмаїття та відмінностей»;

✵ наш світ динамічний: «усе перебуває у майже безперервному русі»; це світ, який творить: «десь глибоко у

✵ цій культурі існує постійний генеративний імпульс».

Субкультури допомагають розвиватися домінантній культурі. Хоча вони аж ніяк не є відповіддю людей, загнаних у безвихідь, що за допомогою ритуалів протистояння з усіх сил борються за життя, проте багато субкультур перебувають на самому вістрі — і ведуть ціле суспільство в нові площини розвитку. Адже головне річище культури перестає бути центральним. Ми живемо у світі, де спільноти все більше накладаються одна на одну, де існує океан можливостей. Головного річища нема — зате є багато течій.

Сучасна філософія відмовляється від жорсткої диференціації культури та субкультур і базується на розумінні суспільного розмаїття, заснованого на понятті рівності, толерантності і традиційному антропологічному внескові культурного релятивізму (відносності), просування до культурного плюралізму та мультикультурності. Раніше ми могли поділити світ на категорії на підставі

✵ класів,

✵ психологічних типів,

✵ поколінь,

✵ способів життя та ін.

Але світ все сильніше протистоїть класифікаторським схемам. Коли ми роззираємося довкола, то бачимо безліч варіантів та гетерогенність.

2. Контркультура та її прояви у суспільстві.

В сучасній культурології та соціології поняття «контркультура» використовується в двох тлумаченнях:

✵ перш за все, для позначення соціально-культурних установок, які протистоять фундаментальним принципам, що панують в конкретній культурі;

✵ по-друге, воно ототожнюється із західною молодіжною субкультурою 60-х рр. XX ст., яка відображала критичне ставлення до сучасної культури і відкидання її як «культури батьків».

Поняття «контркультура» з'явилось у західній літературі в 1960 р., відображаючи ліберальну оцінку ранніх хіппі. Слово належить американському соціологу Теодору Роззаку, який спробував об'єднати різноманітні духовні впливи, спрямовані проти пануючої культури, в деякий відносно цілісний феномен — контркультуру. Безпосереднє виникнення цього терміна пов'язують зі студентською революцією 60-х рр. у США. Єдиний позитивне гасло цієї революції — «Створення контркультури» — передбачав три основних моменти:

✵ виховання нового типу особистості з новими формами свідомості і діяльності;

✵ формування нових стосунків між людьми;

✵ формування і сприйняття нових цінностей, вироблення нових моральних і соціальних норм, принципів, ідеалів, етичних та естетичних критеріїв.

Для класичної контркультури характерна відмова від усталених соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів, стандартів та стереотипів масової культури, способу життя, який базується на прагненні до респектабельності, соціального престижу, матеріального благополуччя. Відмова, як правило, виявляється в негативізмі стосовно культурних досягнень людства, в екстравагантному способі мислення, почування та спілкування. Культ розуму та науки підмінено культом несвідомого прояву природних пристрастей і містичного екстазу душі, пуританська мораль — відкритістю інтимних зв'язків, праця — масовими оргіями, наркоманією і т.п. Протест проти «масового суспільства» і «масової культури» отримав практичне завершення в організації різноманітних комун, в яких повинно було здійснюватися виявлення істинно гуманного ставлення людини до світу, до інших людей та до самої себе.

Контркультура об'єднує концепції, які утворюють еклектичну суміш з різних понять

✵ екзистенціалізму,

✵ фрейдизму,

✵ вульгаризованого марксизму,

✵ руссоїзму,

✵ анархізму,

✵ цинізму,

✵ східної філософії та релігії.

Слід чітко розрізняти ознаки, які характеризують функціонування домінуючої та контркультури в суспільстві:

Феномен контркультури існує на межі, яка розділяє всю множинність варіантів субкультур та прояви молодіжних культур.

3. Проблема молодіжних субкультур.

Молодіжна революція 50-х рр. XX ст. на Заході заперечила тезу Ф. Моріака про спільні міжпоколіннєві відмінності попередніх епох. Дослідники і теоретики різних шкіл і напрямків досліджують молодь як соціальний феномен різними способами.

✵ Функціоналісти (Ейзенштадт, Тенбрук, Шельскі) розглядають молодь як сполучник поміж сім'єю та суспільством. Вони приписують групам однолітків реорієнтаційну та інтегруючу функцію.

✵ Марксисти у своїх теоріях досліджують субкультури як ідеологію, що приховує антагонізми у капіталістичному суспільстві, тому на практиці категорично відкидають усі теоретичні концепції, пов'язані з існуванням молодіжних субкультур.

✵ Прихильники теорії соціального конфлікту використовують молодіжні субкультури для пояснення міжпоколіннєвих конфліктів (Бугофер).

✵ Молодіжні теорії, зорієнтовані на процеси соціалізації у контексті стратифікаційної специфіки, приймають відмінність субкультур у співвідношенні до соціального походження молоді.

✵ Теоретики соціальної дії насамперед звертають увагу на поведінку особистості у співвідношенні з іншими особистостями і взаємодію з ними. Важливе значення вони приписують ціннісно-нормативній структурі суспільства, яка виступає як регулятивний комплекс, що координує і керує структурою. У контексті теорії дії субкультури появляються як своєрідна рамка інтеракції у співвідношенні до зацікавлення і потреб молоді.

Саме поняття молодіжних субкультур виникло в англомовній соціології та розглядається як процес, що відбувається у кримінально орієнтованому середовищі із протиправними нормами поведінки.

Деякі вчені стверджують, що вчинками підлітків керує бажання здобути визнання однолітків. Вони вважають, що важливою є тільки хитка непевність цього життєвого етапу, а все інше: зачіски, одяг, мова, проводження вільного часу, музичні смаки — це просто дивацтва та данина моді, вульгарне мавпування, необхідне, щоб належати до групи. Інші дослідники наполягають на тому, що причина такого сильного та жвавого розмаїття у підлітковому віці — міжвікова та класова ворожнеча. Однак насправді сум'яття на поверхні підліткового світу походить, на думку Марка Тітлея, від глибшого, систематичного процесу оновлення, який викидає на поверхню різні типи підлітків, кожен з яких має власні ідеї, цінності та ідеологію. Ці типи чітко виражені, їх легко вирізнити, для них властива узгоджена підтримка та енергійне управління.

Отож, однією з визначальних характеристик молодіжної субкультури є насиченість. Пояснювати всі підліткові субкультури як один і той самий акт протесту — це узагальнювати саме там, де слід зважати на особливості.

Теорія субкультури підпорядковує собі дослідження молоді з середини 70-х рр. XX ст., коли її вперше популяризували автори з вже згадуваного Центру сучасних культурологічних студій у Бірмінгемі. Фундаментом цього підходу, що виник на підставі низки описів окремих груп, є ідея боротьби проти гегемонії та спроби повоєнної молоді вирішити соціальні проблеми та суперечності, викликані їхнім матеріальним становищем. Атрибути ж стилю кожної молодіжної субкультури утворюють частину коду, за допомогою якого її члени спілкуються із «добропорядним світом». Розроблену бірмінгемською школою теорію молодіжних субкультур найчастіше критикують за те, що вона:

✵ зводить все до одного — група молоді, що складається з різних осіб, розглядається як єдність із особливими кодами поведінки та способами спілкування із зовнішнім світом; але молодь не є однорідним об'єктом;

✵ узгоджує все зі стандартами — субкультурний підхід до молоді є водночас помітно нормативним. Проте норма не є чимось об'єктивним, а оцінкою, отож така концентрація уваги на молодіжних субкультурах — це частина процесу, в якому індивідів безперервно характеризують і оцінюють у порівнянні зі суспільними стандартами;

✵ має тенденцію до дихотомії, а саме, послуговується глобальними опозиціями, як от: домінування — підкорення, протистояння — улягання, впорядкованість — експресивність, молодь — старші. Молодих людей не лише протиставляють дорослим, а й поляризують різні групи молоді через їхні стосунки з дорослими.

Радикальний варіант теорії молодіжних субкультур — це теорія контркультур. Одна з адептів контркультури, О. Яворницька виділяє дві основні підгрупи представників бунту і втеч:

✵ соціально-звичаєвого бунту — хіпі, панки, поперси, бітники;

✵ ізоляції від суспільства — рокери, гітовці, кілери, скінгеди.

Поміркований варіант теорії конфлікту — це теорія альтернативи Ф. Тенбрука, яка приписує молоді культурну автономію у межах домінуючої культури. Теорія ця означає перехід від контркультури в альтернативу. В межах теорії Тенбрука альтернатива означає зменшення ролі молодіжних бунтів і різних форм маніфестації. Вона насамперед звертає увагу на самореалізацію людини як особистості та задоволення нею позаматеріальних потреб конструктивними напрямками нової дійсності. Альтернатива фактично стосується переорієнтації та збагачування кожної окремої культури ідеями інших цивілізаційних осередків або призабутих культур.

Прихильники альтернативи виступають проти верифікації суспільства, відкидають споживацькі стандарти. Вони протиставляють анонімності світу екзистенційні цінності та креативність, акцентують на єдності з природним світом. Найвідоміші гасла альтернативи стосуються пацифізму, медитативної зосередженості, містицизму. Феномен альтернативи полягає в її різноманітності і водночас комплексності. Теорія альтернативи виокремлює: альтернативно-релігійну терапію — кришнаїтів, сатаністів, метале; екологічно-пацифістську альтернативу — альтернативних християн, анархістів, відмовників від військової служби; креативну альтернативу — електронні гуру, геппенінговий рух, графітники.

Феномени молодіжних (часткових) культур набули значення, якому поняття молодіжної субкультури більше не відповідає. Під назвою «Прощання із поняттям молодіжної субкультури» Баске і Ферхгоф наводять різні аргументи проти використання цього терміна: вираз «субкультура» передбачає стосунки підпорядкування між елітною, високою культурою та менш цінною і значною субкультурою; ця оцінка вже не функціонує. Неможливою також видається диференціація субкультур як обмежуючих часткових сегментів, які є похідними від домінантної культурної форми.

Через стирання і переходи між колишніми субкультурами, через їхній взаємовплив та суттєво підвищену релевантність до гегемонної (не локалізованої) культури, концепція молодіжної субкультури втрачає свій описовий та пояснювальний характер.

Висновки.

Будь-яка культурна епоха характеризується широким спектром культурних тенденцій, станів, традицій і виявів людського духу. В середовищі різних соціальних груп утворюються субкультури — невід'ємні частки загальної культури нації. Субкультури є автономними, закритими і, як правило, не претендують на витіснення пануючої культури. Визначальною ознакою субкультури є її герметичність.

Для позначення соціально-культурних установок, які протистоять фундаментальним принципам базової культури, використовується поняття «контркультури». Часто-густо це поняття утотожнюють зі західною молодіжною субкультурою 60-х рр. XX ст. Проте контркультура об'єднує концепції, які утворюють еклектичну суміш з різних понять екзистенціалізму, фрейдизму, вульгаризованого марксизму, східної філософії та релігії тощо.

Що ж до змісту поняття молодіжних субкультур, то воно іноді розглядається як процес, що відбувається у соціальному середовищі з протиправними нормами поведінки. Радикальним варіантом молодіжних субкультур виступає теорія контркультури.