Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012
Частина перша. Дохристиянська культура східних слов’ян
Глава 2. Східнослов’янська язичницька культура
Міфологічна свідомість будь-якого народу безпосередньо пов’язана з його етнічними характеристиками — господарськими заняттями, суспільним устроєм, звичаями, мовою. Язичництво давніх слов’ян — це релігійно- міфологічні уявлення осілих землеробських племен, які проживали територіальними (сусідськими) общинами — родами. Принагідно варто зауважити, що слов’янському язичництві в міфологізованому вигляді відображався весь життєвий цикл давнього селянина: річне коло сільськогосподарських робіт, домашній побут, народження дитини, весілля, похорони і т.д. І одним з найважливіших смислів слов’янського язичництва був пошук гармонійного існування в природі та з природою. Як зауважують дослідники, «свідомість людей мала ще нерозчленований, синкретичний характер. Міф та важлива форма його об’єктивації — первісний обряд були дуже складними, багатоаспектними та багатофункціональними утвореннями, в яких вигадливо перепліталися та органічно зливалися й елементи магії, і тотемізму, і зачатки художньої творчості, і соціальні норми, які регулювали діяльність людей. Язичництво Давньої Русі не було застиглою формою, воно розвивалося та зі сфери міфологічно-релігійної перейшло в сферу народного мистецтва, тому поза межами зв’язку з давнім язичництвом неможливо зрозуміти... народну культуру наступних віків»1.
Слов’янські божества були безпосередньо пов’язані з природними об’єктами, які знаходилися в сфері життєвої та виробничої діяльності слов’ян — з землею, лісом, водою, небом, сонцем. При цьому слов’яни не були ані сонцепоклонниками, ані вогнепоклонниками, як багато інших народів. Скоріш об’єктом поклоніння ставали продуктивні сили природи — дощ, вітер, сонячне світло, грім, блискавка тощо, тобто все те, що безпосереднім чином впливає на появу врожаю. Тому складна, багаторівнева система слов’янської міфології було пристосована до повсякденного життя людей: звернення до вищих сил було епізодичним, пристосованого до природного календаря, святкових ритуалів, присвяченим силам плодючості та циклам відродження або вмирання природи; тому вищі сили були гранично відчужені від потреб та інтересів основної маси населення та поступово були забуті чи витіснені християнськими уявленнями та образами. «В повсякденному ж житті, переповненому непередбачуваними випадковостями, панували нижчі сили, які були завжди поряд та потребували постійного спілкування на побутовому, звичайному рівні. Найпростішою, доступною формою взаємодії з силами нижчого порядку була первісна магія, до якої звертався практично кожний дорослий житель Руської землі; хоча в кожному поселенні були свої «професіонали» — відьми та чаклуни, знахарі, ворожки, які спеціалізувалися на замовляннях, закляттях»2.
За функціями й актуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів. Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів, їх функції (ритуальні, військові, господарські) були найбільш важливими для слов’ян: це Перун, Сварог, Стрибог, Даждьбог, Хорс, Мокош, Велес, — саме вони приймали участь в найбільш розповсюджених переказах та міфах. До речі, важливо зауважити суттєву річ: саме цей вищий пантеон був забутий в ході християнізації слов’ян-язичників, і згадки про цих богів майже не лишилося ані в обрядах, ані в фольклорі.
До середнього рівня відносилися божества, пов’язані з господарськими циклами робіт та сезонними землеробськими обрядами, а також боги, які втілювали цілісність замкнутих невеликих колективів-родів: Род, Рожа- ниці, Чур, Ярило, Коляда, Купало у східних слов’ян. Можливо, до цього рівня відносилася значна кількість жіночих божеств — Лада, Леля. Функції цих божеств були дуже абстрактними, це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу: Доля — Лихо (Недоля), Правда — Кривда.
До нижчого рівня слов’янської міфології відносяться різні групи не- антропоморфної (тобто не схожої на людину) нечистої сили від дому лісу, від озера до болота. До них відносилися домовики, чорти, гайовики, кикимори, лісовики, русалки, упирі, мавки, водяні, очеретяники, болотяники, духи-полудниці. Всі ці персонажі пов’язані з негативними явищами в житті людини, і тому людина різними засобами намагалася знешкодити їх, уникаючи зла. Ці образи «нижчої міфології» виявилися більш стійкими і навіть дожили до наших днів, хоча і не завжди можна розрізнити, що в цих образах дійсно лишилося з давніх часів, а що вже нашарувалося на ці образи пізніше.
Вищий рівень слов’янської міфології
Слов’янським богом грому та блискавки був Перун. В «Повісті врем’яних літ» зазначається: «і почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий»3. найголовнішим богом в язичницькому пантеоні Київської Русі, його вважали засновником моральних законів і найпершим захисником правди. Окрім того, він був богом княжої дружини, якому поклонявся сам князь київський. Так, в «Повісті врем’яних літ» за 945 рік зазначається: «І послів назавтра запросив князь Ігор, і зійшов він на горби, де стояв Перун, і поклали оружжя своє, і щити, і злото, і поклявся Ігор, і його бояри, і всі руси, що були погани»4. Перун — божество всеперемагаюче та караюче. Він уособлював грізні сили природи, які викликали острах та трепет. Несамовито гримить Перунова колісниця, яка мчить по хмарам — і ось звідки грім, це несеться Перун серед хмар; грім та блискавка — це відгомін луни та відблиск ударів, якими Перун нагороджує небесного Змія, який намагається знову пограбувати богів та людей — викрасти сонце, худобу, земні та небесні води. А в ще більш далекому минулому слов’яни-язичники вважали, що насправді грім — це «поклик кохання» на весіллі Неба із Землею, адже відомо, як добре все підростає після грози та дощу.
Перун — верховне божество, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас головна його функція — будити громом і блискавками землю та запліднювати її дощами. Давні слов’яни вірили, що грім — то його мова, а блискавка — погляд, також вони сприймали грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому, що дає родючість, став також і покровителем шлюбів. Спрямування небесних сил на користь землі — такий лейтмотив усієї слов’янської міфології.
Як зауважують дослідники, «за свідченнями Густинського літопису, ідолу Перуну, який стояв в Києві, приносили різні жертви і полум’я вогню: «йому ж, як богу, жертву приносили та вогонь невгасимий з дубового дерева постійно палили»... За свідченням Костянтина Багрянородного, русичі, які приїздили на острів Хортицю, біля величезного дуба приносили в жертву живих півнів, а також хліб, м’ясо і все інше, що було у них. По Ібн-Фадлану, русичі своїм богам жертвували овець та биків. Про жертвоприношення згадує ще Прокопій Кесарійський, який говорить, що слов’яни з VI ст. поклонялись богу блискавки, приносили йому в жертву биків та інші дари. Такими жертвами люди немов задобрювали богів, спасаючи своє життя»5. Перуну приносилися в жертву тварини (в основному вепрів — диких свиней), дітей, полонених; його ім’ям засвідчували урочистість клятв при укладанні угод. Головною зброєю Перуна були стріли, сокири, які були предметами культу. Перуна — четвер.
Свято на честь Перуна відбувалося на початку серпня. У наших предків завжди було багато зовнішніх ворогів, тому велися постійні війни. В цей час русичі справляли тризни по полеглим в боях воїнам — збиралися на курганах та «красних горках», влаштовували бенкети, ратні змагання, мірялися силою між собою в швидкості бігу, метанні списа, скачках на конях. Заколювали кабана, смажили та споживали його, пили меди та кваси. В цей же час проводили посвяту молодих парубків у воїни, при цьому вони повинні бути пройти суворі випробування. Щит та меч вважалися символами Перуна, його подарунком чоловіку. Зброї поклонялися та її вшановували.
Священною твариною Перуна був найсильніший представник місцевої фауни дикий кабан (вепр), а деревом — дуб, оскільки у язичників саме дубові гаї та дерева вважались улюбленим місцеперебуванням богів. Археологи подеколи знаходять шматки закам’янілого дуба із всадженими в них кабанячими щелепами: «в різний час, в 1909 та 1975 рр., з Десни та Дніпра (коло гирла Десни), трохи вище сучасного Києва були підняті два величезних дубових стовбура з всадженими в них кабанячими щелепами. Ці важливі знахідки вказують на тісний зв’язок культу священних дерев та звірів в давній східнослов’янській міфології»6. Справа в тому, що культ дикого кабана у язичників згадується в численних давньоруських літературних пам’ятках (в літописах та билинах), де розказується про сміливі та інколи небезпечні для життя полювання на вепра князів та про урочисте вживання веприного м’яса на княжих «пирах» (це давньоруське слово, від якого й пішло слово «пиріг»). Так, наприклад, князь Володимир Мономах в своєму дидактичному творі «Повчання», згадуючи про свої багаточисельні полювання, говорить: «Вепр у мене з стегна меч зірвав... і Бог зберіг мене неушкодженим»7. Тому ці знахідки «ще раз підтвердили широке розповсюдження вшанування дубу та кабана в Подніпров’ї (зокрема, у киян-язичників), а також тісний зв’язок цих двох культів в східнослов’янській міфології»8.
Із прийняттям християнства цю функцію бога неба, грому та блискавки, грізного владики, що наводить острах, перебрали інші християнські святі: архангел Гавриїл, св. Кирил, а особливо св. Ілля. Святий пророк Ілля Фесвитянин жив за 900 років до Різдва Христового, здійснював великі чудеса; за людські гріхи карав їх сухою погодою без дощу, а після людського розкаяння молитвою своєю зводив дощ з неба на землю; за святе життя був взятий на небо живим на вогняній колісниці. В православ’ї святому пророку Іллі моляться про дощ під час посухи.
Велес (Волос) — бог худоби та підземного світу. Культ Велеса, ім’ям якого, за літописами, клялася вся Русь, був широко розповсюдженим в усіх слов’янських землях. Велес уособлював добробут, багатство і виступав покровителем торгівлі. Ім’я Велеса, на думку дослідників, походить від слова «волохатий», що ясно вказує на зв’язок божества з худобою, покровителем якої він був. Також, можливо, що слово «волхв» походить від імені цього бога і від звичаю його жерців одягатися у вивернуті міхом догори «волохаті» кожухи для уподібнення своєму божеству.
В писемних джерелах згадується як «скотій бог» - захисник худоби та пастухів, вівчарів, чередників, охоронець череди домашньої худоби, отар овець, зграй лісних звірів. І все ж функції Велеса не обмежувалися лише захистом тварин. Назва «скотій бог», яка додавалася до нього, мала ширше значення, адже з давніх пір худоба вважалася основним багатством племені, сім’ї, тому «скотій» бог Велес був ще богом багатства. Корінь «воло» та «вло» стали складовою частиною слова «володіти», «влада», «володар». Волос — прихильний та ласкавий, який опікується торгівлею та тим, щоб обіцянки виконувалися, адже клятви та договори закінчувалися заприсяганням іменем Велеса. З культом Велеса пов’язане і поняття «волхви», адже корінь цього слова також походить від «волохатий», «волосатий». Язичницькі жерці-волхви при виконанні ритуальних танців, заклинань та магічних обрядів одягалися в шкуру (длаку) ведмедя або іншої тварини. Також, як зазначають дослідники, «божеством світу мертвих у слов’ян вважався, вочевидь, Велес. Він — пастир душ мертвих на вічнозелених райських луках»9.
Словом, Велес — це той, хто держить землю, наділяє кожного багатством і відповідає за добробут людей. У «Слові о полку Ігоревім» древній піснетворець Боян називається «Велесовим внуком»: «О Бояне, соловію часу древнього! Ти вміло руських воїв оспівай, полинь птахом над лісами, дзвени піснею степами, звеличай наш рідний край!.. Або так зачни, Бояне, славний Велесів ти внуче»10. Цей епітет говорить про функції Велеса як бога поезії та обрядових пісень. Священною твариною Велеса був віл, а священною рослиною — пшениця, зв’язана в сніп. День Велеса — середа. Релікти поклоніння Велесу, які виражали благоговійне ставлення до природи, проіснували до початку XX ст. у звичаї під час закінчення жнив залишати йому в дар на полі останню жменю стеблин колосся «Волосу на борідку».
В християнську епоху Велес, завдяки фонетичній подібності імен (Велес-Волос та Власій) і подібності деяких рис культу, був асимільований з християнським святим Власієм, покровителем худоби. Священомученик Власій (помер у 316 році), єпископ Севастійський, походив з Малої Азії, з Каппадокії (місцевість сучасної Туреччини поблизу із Сирією). Він був багатим пастухом та щедро допомагав бідним. За віру Христову помер як мученик в IV столітті нашої ери і православна церква згадує пам’ять цього святого 24 лютого. Оскільки св. Власій був пастухом, то його образ на іконах нерідко малювали з кіньми та худобою, до його ікони молилися, коли домашня худоба хворіла. В ХХ ст. стала відомою «Велесова книга», відповідно до думки більшості дослідників — це історична фальсифікація, псевдоміфологічний текст, складений в XX ст. і стилізований під дохристиянський.
З переходом слов’ян до землеробства важливу роль в їхніх віруваннях стали грати сонячні (солярні) боги. Багато чого в культі слов’ян запозичено у сусідніх східних кочових племен, імена божеств також мають скіфські корені.
Дажбог. Декілька століть одним з найбільш шанованих на Русі був Дажбог (Даждьбог) — бог сонячного світла, тепла, часу дозрівання врожаю, родючості, бог літа та щастя. Про нього згадує Нестор-літописець в «Повісті врем’яних літ» в запису за 1114 рік: «син... на ймення Сонце, якого називають Дажбог»11. Також він відомий як Щедрий бог, і його символом був сонячний диск. Дажбог, дати, дощ — слова одно корінні, які мали значення «ділитися, роздавати». Дажбог посилав людям не тільки дощ, але і сонце, яке напувало землю світом та теплом. 22 вересня — день осіннього рівнодення, коли весь врожай вже знятий з ланів, ведуться останні збирання в садах та городах, і тому в цей день справлялися ритуали та жертвоприношення на честь Дажбога.
Дажбога давні слов’яни-язичники усвідомлювали як сонячного бога, який дає достаток, врожаю та життя; згодом саме його ім’я перетворилося на ритуальний рефрен — «дай, Боже», «дай, Бог». Він дає за космічними мірками людини головне: сонце, тепло, світло, рух (як природи, так і календарний — зміна дня і ночі, пори року, років). Ймовірно, він позначав те, що ми називаємо «весь білий світ». Він ніс світле, творче чоловіче начало.
Відомий він і як заступник князівської влади та покровитель воїнів. Останні називали себе Дажбожими внуками, про що свідчать історичні пам’ятки, зокрема «Слово о полку Ігореві»: «не життя було, а мука: добро Дажбожого внука гинуло і пропадало...»12.
Сварог у давніх слов’ян був богом неба та небесного вогню; один з головних богів в слов’янському пантеоні. Як зазначають дослідники, «Сварог в слов’янській міфології — бог небесного вогнища та одночасно податель культурних благ. Згідно віруванням слов’ян, Сварог перший почав кувати залізо та навчив цьому людей, скинувши їм з неба обценьки; встановив закони моногамної сім’ї; зробив перший плуг та навчив людей орному землеробству; переміг змія; збудував потужні укріплення — Змієві вали»13. «Svarga» на санскриті — небо, небосхил, «var» — вогонь, жар, спека. Звідси походять наші слова — варити, зварганити, вариво, варення, узвар.
Сварог — божественний коваль, він є джерелом вогню та його повелитель. Творить він не словом, не магією, а руками, створюючи матеріальний світ. Слов’яни вважали, що будь-яка кузня, будь-яке горно — це вже капище Сварога, адже при дерев’яному кумирі Сварога повинен був горіти вогонь та розпікатися та гартуватися залізо, а звуки, приємні для Сварога — це удари молотком, дзвін ланцюгів та завивання вогню (адже він був найпершим покровителем ремесел та всіх майстрів-умільців). Він є небесним ковалем, що викував Світ, покровитель ковальства та ковалів, а також опікун ремесла. Із приходом християнства, опікування ковальством перейняли св. Кузьма та Дем’ян.
Священним знаком Сварога-сонця із незапам’ятних часів був хрест. Його неважко побачити, якщо дивитися, примруживши очі, на сонце. Іноді сонячний хрест обводили колом, а іноді малювали, що він котиться, як колесо сонячної колісниці. Такий хрест, що котиться, називається свастикою, чиї зображення є найпопулярнішими в епоху бронзи. Свастика позначала річний рух сонця, та символізувала чоловічу здатність до запліднення. Свастика може бути зверненою в один чи інший бік, відповідно до того, яке сонце хотіли зобразити — «денне» чи «нічне». Між іншим, і в слов’янських легендах чарівники та волхви, творячи свої заклинання, ходили або «посолонь» (за рухом сонця), або «протисолонь», в залежності від того, добрим чи злим будуть їхні магічні дії. На жаль, свастика була свого часу використана в фашистській символіці та у більшості людей викликає тепер огиду як фашистський знак. Однак в давнину цей знак шанували від Індії до Ірландії. Часто свастика зустрічається і в давньоруських прикрасах, знайдених археологами, також її можна побачити навіть в орнаменті та візерунках одягу північної Росії. Що стосується «фашистського знаку», то неважко впевнитися у тому, що він зображає саме «нічне» сонце, яке котиться по внутрішній стороні нижчого неба. Таким чином, справжнім предметом «поклоніння» фашистських містиків виявляється не сонце, а скоріш його відсутність — нічний морок.
Стрибог — бог вітру, повітряних течій. Очевидно, саме йому підкорялися вітри, власні імена яких вже забулися. Стриж, стрімкий, струмок — всі ці поняття означають потік, швидкість, розповсюдження, розтікання. Якщо поєднати все це в одне, перед нами — образ вітру, стрімкості, швидкості, плинності. Саме до Стрибога, не згадуючи його імені, зверталися в пізніші часи для здійснення замовлянь та заклять на хмари чи посуху. Суть Стрибога неоднозначна: він, як повелитель стихій, посилає живлющу вологу та хмари, які несуть життєдайний дощ, але в той же час він насилає на землю буревії та посуху, а разом з ними — смерть. Цього бога вітру згадують в «Слові о полку Ігореві»: «Ось вітри, Стрибожі внуки, віють стріли, з моря йдучи на полки Руси...»14. Оскільки він був божеством вітру, давні слов’яни вважали, що він вдуває за допомогою вітру життя (дух) в тіла людські. Язичники вважали, що його день — це субота, і не випадково в християнській традиції існують певні суботи, коли церква поминає всіх померлих.
За слов’янською міфологією вважалось, що в квітні Стрибог прилітає зі сходу молодим теплим вітерцем, вночі ж він дихає холодною сирістю. Влітку Стрибог задує з півдня, вдень обпалюючи спекою, а вночі обвіває теплом. А восени, прилетівши з заходу, буде вдень гріти, а вночі — холодити. Восени та весною Стрибог розганяє хмари, відкриває тепле, світле сонце. Влітку він приносить дощі в посуху, щоб не загинув врожай, взимку обертає крила вітряків, перемелюючи зерно в борошно, з якого потім замісять хліб. Ось так поетично слов’яни оспівували цього бога вітру Стрибога. Як зазначають дослідники, «як би там не було, більшість дослідників вважають, що Стрибог — небесне божество, і тому в його владі знаходились якісь небесні чи атмосферні явища. Я. Боровський вважає Стрибога божеством вітру, бурі, урагану та взагалі всілякої погоди. Можливо, що Стрибогу приписувалась і влада над зірками. Може, саме «через це він попав в пантеон князя Володимира. Дружинна знать Русі, яка постійно здійснювала військові походи на різні народи та країни, відчувала потребу в покровительстві подібного бога, особливо під час морських походів київських князів. Адже не один раз траплялося, що буря, яка раптово налетіла, нищила військовий флот русів чи неочікуваний вітер топив, і іноді і викидав на сушу їх судини»15.
Хорс — бог сонця. Як зазначають дослідники, «Хорс був включений в язичницький пантеон, встановлений Володимиром. Можна припустити, що це божество пов’язано з сонцем, як і Дажбог, Купала, Ярила»16. Хорс, хрест, кресало, хоровод, коло, коловорот — всі ці слова близькі між собою та позначають поняття, пов’язані з вогнем, колом. Якщо злити їх в одне поняття, перед нами з’являється перед нами образ сонця, описаний алегорично. Уявлення про те, що сонячне світло існує незалежно від сонця, є властивим для багатьох народів; слов’янські книжники підкреслювали залежність світила від вічного світла: «Вещь бо есть солнце свету» («Сонце — тільки втілення світла»). Окрім того, ім’я Хорса зустрічається і в знаменитому «Слово о полку Ігоревім», де безіменний автор згадує про Всеслава Полоцького як про «князя-перевертня», який народився наче від волхвування (чародійства): «Князь Всеслав вмів править судом, князям іншим, радив чудом... А сам вночі вовком гонить з Києва й до півнів рано добігав Тмуторокані — з Хорсом біг навперегони»17. Хорс, чиє ім’я означало «сонце», «коло», уособлював світило, яке рухається по небу, але «Хорс — божество сонячного світила, але не сонячного світу та тепла, він представляв собою якесь невід’ємне доповнення до образу Дажбога- Сонця, подателя земних благ»18. Це дуже давнє божество, яке не мало людської подоби та уявлялося просто золотим диском. Хорсу у слов’ян були присвячені два надзвичайно важливих річний язичницьких свят — дні літнього та зимового сонцестояння. З культом Хорса був пов’язаний звичай смажити на Масляну млинці, які нагадували за формою сонячний диск, та котити з пагорбів запалені колеса, які також символізували світило: «обов’язковою стравою на масляному тижні були млинці та вівсяний кисіль — поминальні та жертовні страви слов’ян. В той же час млинці являлись символами сонця й тому мали відношення до древніх солярних культів. Існував ще один момент, який пов’язував Масляну з культом сонця, — це календарна близькість свята до дня весняного рівнодення»19.
Мокош. Заступницею прядіння і ткацтва вважалася богиня Мокош. Їй поклонялися, вірили в її чародійство, вона відкривала в людській уяві казкові світи, надихала на спілкування під час співучих вечорниць, мрійливих досвіток, задушевних гуртових толок. То від язичництва пішли наші повір’я та обряди, наші самобутні звичаї, своєрідний полотняний фольклор»20. Мокош — одна з головних богинь східних слов’ян, богиня долі, пряля. Мокош — це не богиня родючості, а саме богиня результатів сільськогосподарського року, богиня врожаю, подателька благ. Об’єм врожаю при рівних трудових витратах року визначав жереб, доля, щасливий випадок, тому Мокош ще шанували як богиню долі. Ця богиня пов’язувала поняття щасливої долі з конкретним поняттям достатку та добробуту, вона була покровителькою домашнього вогнища, стригла овець, пряла вовну, карала недбайливих та нехазяйновитих господарок. Як зауважують дослідники, «за народними віруваннями Мокош (Мокоша, Мокша) була також щонайтісне пов’язана з вівчарством та жіночим господарством та вважалася супутницею Велеса (Волоса) в народному побуті. Вона начебто допомагала прясти вовну (віддавна жіноче заняття), сама ж була невидимою та про її присутність свідчило лише туркотіння веретена. В зв’язку з чим в різних церковних повчаннях Мокош згадувалася поряд з рожа- ницями, дівами життя, її вважали також покровителькою народження»21. Обряди на честь Мокоші здійснювалися восени та були тісно пов’язані з весіллями та жіночими роботами (прядіння, ткання, вишивання), і її днем була п’ятниця. Мокош у слов’ян-язичників мала в річному колі дванадцять річних свят — дванадцять святкових п’ятниць.
Окрім того, Мокош — богиня дощу і води, материнства, ворожіння, рукоділля та жіночих хатніх справ. Символами Мокоші були прядка і веретено, адже «ткання з давніх часів було споконвічним заняттям жіночого населення. Ще на початку XIX століття воно було розповсюдженим в усіх російських селах. В кожній селянській сім’ї жінки виготовляли домоткане полотно. З нього шили одяг, скатерки, простирадла, рушники та інші необхідні в побуті предмети. В будь-якій хаті стояв саморобний ткацький стан, який представляв собою складну дерев’яну конструкцію. Техніка ткання на ньому дуже непростою, тому селянками приходилося працювати по дванадцять — п’ятнадцять годин на добу, всю осінь та зиму, що до весни наткати для сім’ї достатню кількість полотна... Матеріалом для ткання служила пряжа, яку отримували з льону та конопель, а також з овечої, козячої. Вовну часто фарбували домашнім способом в різні кольори, і тоді візерункові тканини ставали особливо ошатними»22.
В пожертву приносились снопи льону та вишиті рушники. Як зазначають дослідники української культури, «тканина в наших краях відома ще з часів трипільської культури. Щоправда, ми не маємо її зразків, вони зітліли в глибинах вікових нашарувань, але збереглися пам’ятки ткацького виробництва: веретена, прясельця, важки для ткацьких верстатів. Пряли, звісно ж, із льону, вовни і конопель... Первісний верстат складався із прямокутної похилої рами; її ставиці закопували в землю або кріпили до колоди, на верхній поперечній жердині в’язали нитки основи, які спадали додолу. Аби їх натягти і зручніше переплести, внизу до них прив’язували кам’яні чи глиняні важки, парні жмутами з’єднували з одним рядом важків, непарні ж — з другим. Так легше переплітати основу нитками й мережити певні узори.
Мокош ще довго вшановували і після прийняття християнства. На це вказує одне із запитань для церковної сповіді XVI століття, за яким священик міг спитати жінку, чи «не ходила єсі до Мокоші?» (тобто чи не відправляла таємно жертвоприношення Мокоші та чи не зверталася до неї з молитвами?). Окрім того, в деяких «ведмежих» глухих кутках слов’янського світу продовжувала існувати древня традиція, яка губиться в язичницьких шарах культури, — зображення Мокоші на рушниках. В основному цю богиню вишивали в північній частині Росії (це Архангельська, Вологодська області), де до XX ст. збереглися жива традиція розказування билин (основну частину яких записали в середині XIX — на початку XX ст.) і навіть гра на давньоруському інструменті — гуслях. Але відкриття цього шару слов’янської культури відбувалося тільки на початку XX ст., коли історія та археологія вже досягла певного успіху в реконструкції язичницького світогляду. Так, дослідники зазначають, що «в 1921 році, на виставці російського народного мистецтва в Московському історичному музеї, археолог В. А. Городцов був, як він пише сам, «зачудований, зустрівши в творах селянського мистецтва пережитки глибокої старовини». Так, у вишивках на рушниках північної Росії він знайшов древні сюжети і цим проклав цілком новий шлях до вивчення найдалекішої вітчизняної старовини. Адже, наприклад, руками архангельських та вологодських вишивальниць червоними та чорними нитками на білому полотні був закарбований культ великої богині — богині землі, родючості, матері всього земного. Цьому не варто дивуватися. Втративши своє першопочаткове значення, пережитки язичницьких культів слов’янських землеробських племен зберігалися в глухих кутках нашої країни ще до кінця XIX ст., відображаючись в усній творчості і в народному мистецтві ... Отже, головною фігурою на візерункових вишивках нашої Півночі була жінка в широкій спідниці, з піднятими руками. В уяві давніх художників, які встановили канон зображення великої богині, цей канон незмінно зливався з символами життя та родючості, наприклад, з деревом, з квітами, сонцем та різними живими істотами. То голова її прикрашена вінком з квітів чи сяючими променями, то в руках вона тримає сонячні диски, то руки її поступово переходять в молоде зелене деревце чи в птаха. А по боках її — два вершники, над якими вона володарює, тримаючи за поводи її коней. Це — жерці богині, її служителі, а на думку декотрих дослідників, теж боги: сам Перун та Стрибог (бог вітру)»23.
Після приходу християнства на слов’янські землі культ Мокоші поступово зникає, і його заступає християнський культ св. Параскеви П’ятниці: «культ Параскеви П’ятниці розвився доволі рано та, вочевидь, вже з XII— XIII ст. почав витісняти культ Макоші. П’ятниця вважалася... й покровителькою торгівлі... Торговим, базарним днем на Русі з давніх часів була п’ятниця»24. Також інші дослідники зазначають, що Параскева П’ятниця вважалась на Русі покровителькою полів та домашніх тварин, оберігала сімейне благополуччя, зцілювала від душевних та фізичних недуг. На Параскеву перейшли функції та атрибути, які були властиві древній Мокоші. «П’ятницю називали «лляницею» та приносили їй в жертву перші снопи льону та виткані убруси (шитий оклад для ікони), приносили жертву, кидаючи в криницю вовну, кужіль»25.
Свята Параскева проживала в III ст. н. е. в місті Іконія, що в Малій Азії (зараз це територія сучасної Туреччини). Християнське свято Параскеви П’ятниці — 10 листопада, коли вже зібраний врожай із ланів та садів, худобу не виганяють на пасовище та починаються домашні роботи: прядіння, ткання, підготовка посагу. Як зазначають дослідники, «Параскева П’ятниця — покровителька жіночого рукоділля, героїня апокрифічного циклу духовних віршів про дванадцять п’ятниць. В імені проявилися й традиції поклоніння язичницькому жіночому божеству Мокоші, і християнській Святій Параскеві... Вважалося, що Параскеві присвячений один день кожної седмиці (тижня) — п’ятниця, коли не дозволяється займатися жіночим рукоділлям: забороняється прясти, ткати, в’язати, шити та вишивати. Якщо порушити заборону, то голки та спиці будуть ранити тіло Параскеви П’ятниці»26.
Симаргл — бог підземного світу, це химерична істота — собака з пташиними крилами. Симаргл — вісник богів, посередник між небесними богами та богинею землі. Він — охоронець посівів, бог коренів, насіння, ростків. Про його давність говорить його звіриний зовнішній вигляд; уявлення про Симаргла — захисника засівів — як про чудесну собаку легко можна пояснити: реальні домашні собаки захищали поля від диких косуль та кіз.
Особливо любили слов’яни Ладо — бога веселощів, благополуччя та шлюбу. Йому приносили жертви всі, хто брав шлюб, тому Ладо часто згадується в весільних піснях. Згідно з літописними джерелами, від Лада залежало щастя сім’ї та народження дітей. Одночасно він — бог весни і любові. Його дружиною була Лада — богиня краси, жіночої чарівності, яка в народних піснях оспівувалася як богиня материнства. Так, дослідники відзначають, що «Лада вшановувалась як покровителька шлюбів. Саме як богиню любові та краси, яку зображували у вигляді молодої прекрасної жінки з золотим волоссям в рожевому віночку, розглядали автори найбільш ранніх робіт з язичницької міфології слов’ян. Однак перш за все Лада була рожаницею. Вона, як і Ярило, уособлювала весняні вегетативні сили. Ладу і Ярила можна вважати двома іпостасями весняних рослинних сил: жіночої та чоловічої»27. Слов’яни-язичники вважали, що Лада після смерті збирає душі праведників, які стали іскрами, і йде у людський світ, вкладаючи їх у лоно жінкам, які прагнуть дитини. В пожертву Ладі приносили борошняні вироби (млинці, кашу, візерунчате печиво, хліб, крупи, пироги, зерно), мед, молочні вироби (сир, молоко), та полотняні вироби (нитки, хустки, полотно, вовну), яйця, пиво.
Ярило — «бог весняного Сонця у давніх слов’ян, весняних робіт, любові й пристрасті... За віруванням наших пращурів, Ярило був також заступником сівачів, трударів, що встають до схід сонця. Місяцем Ярила був ярець (травень)»28. Також це бог зачаття, ярий бог пробудження природи та весняного сонця, «Ярило уособлює собою весну, природу, яка пробуджується від зимової сплячки»29. Ярило знаменував торжество плідної любові — він давав добрий врожай, здорове потомство, виганяв зиму та холод. Дійсно, після приходу весни йде збільшення світового дня та прибуває тепло. Все оживає, росте, тягнеться до сонця. До літнього Сонцестояння Ярило набирає повну силу. Він живе в любові з землею, народжуючи влітку нові життя (врожаї, дитинчат звірів, птахів, риб тощо). Як зазначають дослідники, «колись існувало слово яр і мало значення «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий». Весну теж називали «ярою», зерно — «ярицею». Яровий хліб мав назву «яровина», «ярь», світлий — «яркий» (це слово збереглося у російській літературній мові). У сучасній українській мові відгомін про Ярила знаходимо у словах ярий, ярість, ярувати, ярка (молода вівця), яровизувати тощо»30. Таким чином, корінь «яр» зустрічається в словах, пов’язаних з ідеєю родючості та розквіту життя: ярова пшениця, ярові хліби, доярка, ярина (овеча вовна). Але той же корінь означає гнів, завзяття, запал; в російській мові архаїчний корінь «яр» зберігся в словах яростный (лютий, шалений), ярый (сильний, завзятий), яркий (яскравий, ясний, осяйний), юркий (проворний, спритний, прудкий).
Ярилі як богу воскресаючої природи приносилася в жертву молода вівця (ярочка), кров’ю якою окропляли рілля (поорану землю), щоб зробити врожай ниви ще більш багатим.
Під час літніх свят на честь бога Ярила слов’яни виготовляли з трави опудало Ярила з чітко вираженими чоловічими атрибутами (корінь «яр» пов’язують з чоловічою силою, чоловічим сім’ям). Сильні емоції, що не контролюються розумом, фізичне кохання, а з ним і ідея розмноження, родючості, знаходилися під протекцією цього слов’янського бога. Давні слов’яни святкували «Ярилки», які припадали на 27 квітня — на найбільший пік весняного буяння природи. Цілу ніч палили на цьому святі вогнища, а молодь гуляла, співала пісень, танцювала. Вважалося, що кохання примножує врожай, що так багато важило для давнього землероба. Адже, як ми пам’ятаємо, язичники не протиставляли себе природі і не її відкидали законів. Люди знали: пройде зима — і Ярило повернеться, підведеться духом. Також, як і зерно, яке «поховали» в землі, воскресає стеблом, колосом і новим зерном. Не випадково зернові культури, які сіють навесні (на відміну від озимих), називають «яровими».
В християнську епоху культ Ярили був співвіднесений з вшануванням святого православної церкви Георгія Побідоносця, оскільки ім’я святого воїна «Георгій» означає «землероб» (з грецької «гео» — земля, «ургія» — робота). Не останню роль зіграла і співзвучність Ярило — Юрій (одна з форм імені Георгій). Так, дослідники зазначають, що «з прийняттям християнства це божество зблизилося з культом Георгія-Юрія. Але ще в XIX ст. в російських селах збереглися залишки ярилиних святкувань... В різних місцях святкування Ярили відбувалося в різні дні: в рязанських та тамбовських землях 30 червня, в вологодських — на Троїцю, в нижегородській, тверській — на всіхсвятському тижні чи в перший базарний день на першому тижні Петрівок. В ці дні на базарі їдять пироги, рибу, п’ють солодкі кваси»31.
Святий великомученик Георгій жив в IV столітті в Каппадокії (територія сучасної Туреччини поблизу кордону з Сирією), був знатного роду, відзначався військовими талантами та досяг високого звання тисяченачальника. Під час гонінь на християн об’явив себе християнином, викривав правителя-язичника Діоклетіана в нечесті; в 303 році після нещадних тортур йому відсікли голову. Святий великомученик Георгій шанувався серед православних слов’ян, багато храмів було збудовано на його честь. В день його пам’яті 6 травня після молебна в церкві селяни виганяли домашню худобу на пасовище, оскільки святого Георгія вважають покровителем худоби внаслідок того, що одного разу він оживив загиблого єдиного вола землероба.
З літнім сонцеворотом пов’язане слов’янське свято Купала. Купайло, Купало, Купала — бог літнього сонцевороту (ніч з 23 на 24 червня), покровитель шлюбу, кохання, продовження роду, також це поганський бог земних плодів. На честь цього язичницького бога влаштовували свята та приносили жертви біля ставків, річок, струмків. День літнього сонцестояння, коли найдовший в річному колі день та найкоротша ніч — це найважливіше свято слов’ян, оскільки вважалось, що це час найвищого розвитку творчих сил природи. За уявленнями слов’ян-язичників, в цей день сонце досягало свого найвищого зеніту і повертало вниз. Важливо зауважити, що в купальській обрядовості головними були ритуали, пов’язані з вогнем, водою та рослинністю, а також важливими в цих обрядових діях були мотиви шлюбу, передбачення майбутнього подружнього життя, ворожіння про долю тощо.
В деяких регіонах свято Купала проіснувало до XX ст., тому етнографи могли зафіксувати всі елементи цього язичницького свята. Місце для святкування, як правило, вибиралося на околиці населених пунктів: на вигоні біля річок, ставків, струмків. Свято починалося з виготовлення купальського деревця (зрубаний невеличкий клен, дубок, ясень) та ритуальної ляльки Марени. Як зазначали дослідники, святкування Купала власне і починалося з того, що дівчата, прикрасивши стрічками ритуальне деревце, водили хороводи навколо нього і співали купальських пісень. В основному це були пісні, схожі з весільними, в яких домінували мотиви кохання, сватання та подружнього життя, адже, як зазначають дослідники, «свято Купала знаменувало початок шлюбного сезону, коли, за зауваженнями літописця, молодь сходилася на «игрища межи села», що носили яскраво виражений любовно-еротичний характер. Наявність шлюбно-еротичних моментів у купальській обрядовості, зв’язок мотивів сватання і весілля зі святом літнього сонцестояння підтверджує ряд інших атрибутів купальського торжества»32. Так, наприклад, оспівується молодече залицяння у відомій купальській пісні:
Ой на Івана на Купайла
Вийшла Марія, як та пава.
На ню молодці заглядаються,
Привітатися стидаються.
А той Іван не встидався,
Взяв за рученьку та й звітався:
— Марійко моя, душко моя,
Сподобалося личко твоє.
Ой не так личко, як ти сама
Як на папері написана.
Як на папері на листочку
Чорненькі брови на шнурочку33.
Окрім купальського деревця, яке потім топили або палили, елементом купальського обряду була і солом’яна лялька (або виготовлена з кропиви, дикої рожі чи чорноклена) Мара, Марена, Морена, яку вбирали в жіночий одяг, прикрашали вінками, намистом, квітами, стрічками. Праіндоєвропейський корінь -mor- означає темряву, занепад, загибель, зникнення, і однокорінними словами є смерть, моровиця, морок, змарніти, мара, тому ця ритуальна лялька уособлювала втілення холоду, темряви і смерті. За уявленнями язичників, в переломні моменти, пов’язані з фазами сонця, зокрема в період літнього сонцестояння, між собою змагалися сили світла й темряви, добра і зла. У той час, коли дівчата водили навколо ляльки хороводи, хлопці непомітно підкрадалися, вихоплювали Марену і шматували її або топили. Спалення чи потоплення ритуальної ляльки Марени — це намагання язичників очиститися від нечисті, спроможної осквернити її життя, принести шкоду.
І, звична річ, під час Купала розпалювали ритуальні вогнища. Купальський вогонь вважали стихією, що має особливий вплив на долю людини, її майбутнє, зокрема на одруження, тому через багаття стрибали парами хлопець та дівчина, взявшись за руки. Запалення купальського вогнища був обрядом вшанування вогню як надприродної стихії, як сили, що має особливий вплив на долю і життя людини. Сила вогню — як благотворна, так і руйнівна, — в язичницькому світогляді асоціювалася з життєдайною енергією сонця, що дарувало людям світло та тепло. Тому думка про зв’язок обрядового вогню зі сонячним світилом підтверджується звичаєм розпалювання вогнища саме на свято Купала, що припадало на період, коли запліднююча сила і життєтворча енергія сонця досягла зеніту.
У язичницьких світоглядних уявленнях вогонь вважався головним чином очисною стихією, оскільки вогонь має здатність знищувати дотла певні речі, тому купальські ритуали виконувалися з надією одержати частинку життєвої енергії сонця й очиститися. Язичники визнавали, вшановували та обожнювали цю силу, що було ознакою сакрального ставлення до вогню. Головним матеріалом для ритуальних вогнищ служили солома, дрова, хмиз та сміття — старі та непотрібні речі (старі кошики, мотлох, тріски). Ритуальні вогні і запалювалися для того, щоби відлякати нечисту силу, вогонь повинен був знищити непридатні для вжитку речі, звільнити людину від них. Тому й існував певний здоровий глузд у тому, щоб спалити весь антисанітарний громіздкий мотлох заради вигнання нечисті, спроможної осквернити життя людини, принести реальну чи уявну шкоду.
Також причетність купальських вогнищ до культу небесних світил, зокрема сонця, засвідчує також і звичай котити з гір палаючі старі дерев’яні колеса з возів, які були обмотані соломою, вмоченою в дьоготь чи смолу. Варто додати, що котили колеса з таким розрахунком, щоб вони спускалися прямо до річки чи ставу і падали в воду. Цікаво зазначити, в цьому звичаєві язичники вбачали зв’язок із сонцем та періодом літнього сонцестояння, адже колесо, а особливо палаюче й рухоме, було у язичників споконвічним символом сонця.
Другою стихією, яка виступала рівнозначною вогню очищувальною стихією, була вода. Тому вибір місця купальського святкування відбувався не будь-де, а саме біля води, і тому існував своєрідний ритуальний симбіоз одночасного очищення вогнем і водою. Важливим елементом купальського святкування були дівочі ворожіння на вінках, пущених на воду. Вода, за язичницькими віруваннями, визначала напрям руху купальських вінків, а, отже, і той напрям, звідки можна чекати майбутнього нареченого, і чи скоро дівчина вийде заміж. Пускаючи вінки на воду, дівчата співали пісень, закликаючи щасливу дівочу долю:
Заплету віночок, заплету шовковий,
На щастя, на долю, на чорні брови.
Ой пущу віночок на биструю воду,
На щастя, на долю, на милого вроду.
Ой поплинь, віночку, прудко за водою,
На щастя, на долю, милому за мною34.
На світанку всі, хто приймав участь в цьому святі та стрибали через вогонь, купалися в річці, щоб зняти з себе злі немочі та хвороби та очиститися.
Окрім того, у цю ніч серед слов’ян-язичників існувала звичка не спати, а чекати на зустріч місяця із сонцем, щоб побачити, як «сонце грає». Звичай зустрічати схід сонця, «чатувати сонце» — релікти (залишки) архаїчного вшанування головного небесного світила як символу і джерела жит- тєтворчих сил природи. В купальську ніч, за слов’янською міфологією, відбувалися всілякі чудеса: розквітали рідкісні загадкові трави — розрив- трава, папороть, які ніколи не цвітуть, також відкривалися небачені скарби. Різна нечисть, а також відьми та чарівники, гуляли та могли вкрасти зорі, місяць і т. д.
На свято літнього сонцестояння існувала традиція збирати зілля, корені та ягоди, яким приписувалися особливі магічні й лікувальні властивості. Це має цілком раціональне пояснення, адже свято Купала — найдовший день у році і до цього часу рослинність досягала свого повного розквіту, то слов’янам-язичникам неважко було припустити, що саме в цей час найбільш доцільно заготовляти запаси лікарської сировини. «Іванівські» трави та коріння йшли збирати до сходу сонця, поки роса не опаде на рослинах, бо інакше вважалося, що зілля вже не поможе од усякої хвороби. Особливо цілющими вважалися трави, які росли дуже далеко від людського житла, у лісовій гущавині, де «крику півня не чути». Купальське зілля та коріння збирали, стиха співаючи обрядових пісень або шепочучи спеціальні примовляння. Як зазначаються дослідники, у звичаї збирати купальське зілля простежується ремінісценції архаїчного вшанування матері-землі, яка, перебуваючи в періоді розквіту своєї життєздатності й родючої сили, передає цю силу рослинам, а відтак усім, хто її потребував. Так, заготовляючи лікарську сировину, люди «розкидали довкола себе гроші, танцювали, доторкалися до зілля горілкою, обіймали й цілували його, що, безперечно, вказує на збережені в реліктовій формі ознаки вдячності землі за подаровану магічну силу, зосереджену в купальській обрядовості»35.
З приходом християнства поступово в народній уяві злилися два свята — язичницьке свято Купали та християнське свято Іоанна Хрестителя, і в народному календарі з’явилася нова назва свята — Івана Купала, яке православна церква не вважає канонічним, адже це поєднання назви язичницького бога та християнського святого.
Бог зимового сонця Коляда. Багато з тих, хто чув колядки, не знають, що означає «коляда». Коляда — це зменшенно-пестливе слово від «коло» (колесо), тобто сонця у вигляді кола. З цим словом пов’язане і дієслово колядувати, тобто збирати жертву цьому богу. Колись зимове колядування для слов’янина-землероба було важливим магічним дійством, суть якого полягала в заклинанні врожаю, заклинанні плодючості свійських тварин та, найголовніше, закликанні добробуту в сім’ю. Свято на честь цього зимового сонця Коляди відбувалися в дні зимового сонцевороту, коли в цілому році найменший день та найбільша ніч (24—25 грудня). З 25 грудня починається поворот сонця на весну, день починає прибавлятися, і тому свято Коляди — це зимове торжество на честь сонця, що відроджується. Свято Коляди відзначали з 25 грудня по 6 січня (до Велесова дня). Ці свята співпадають із сильними морозами, хуртовицями та найбільш несамовитими гульбищами нечистих та шкідливих для людини духів та злих відьом, які крадуть місяць та зорі. Суть цього язичницького свята складалася в певних аграрно-язичницьких обрядах: закликанні майбутнього врожаю та побажанні достатку (посипання зерном, ряження та водіння кози, коня, ведмедя як відгомін язичницького обожнення тварин), новорічні ворожіння (передбачення майбутнього врожаю та приплоду худоби), співання колядок — це величальні пісні господарю та його сім’ї. В ці дні юнаки та дівчата «наряжались в хари, лярвы и страшила», як пишуть про них церковники в своїх повчаннях проти язичництва, в такому вигляді ходили по дворам та співали колядки — пісні, які прославляли Коляду (величання сонця), котрий дає всім тепло та благо. Прославляли також благополуччя дому та сім’ї. За це колядникам дарували обрядове печиво, ковбасу, пироги, пряники. В ці ночі зимових святок проходили ворожіння на майбутній врожай, на плодючість домашньої худоби, але більше всього — на майбутні подружні пари, на шлюб.
Як зазначають дослідники, «після прийняття християнства народні боги з часом були забуті, а свято на честь Коляди церковнослужителі приурочили до Різдва, до зимових святок. Іменем Ісуса Христа замінювалося язичницьке божество сонця, що народжується — Коляда, іменем діви Марії — древня мати сонця. Але, не зважаючи на заборону церкви величати та вшановувати Коляду, згадки про давнє божество ще довго жили в народній свідомості, а звідси і в народних піснях — колядках»36.
Були у слов’ян і боги, особливо відповідальні за процвітання та родючість всього живого в природі, а також за примноження роду людського, за шлюб та любов між ними. Це були Род та Рожаниці, боги людської долі. Згідно з віруваннями давніх слов’ян, «Род знаходився на небі, розпоряджався дощем та блискавкою, з ним пов’язані джерела води на землі, підземний вогонь. Від нього залежав врожай землероба»37. Для слов’ян, що займалися переважно землеробством, було природно сполучати в одному понятті долю і врожай, тому що їхня доля прямо залежала від врожаю. Тому Рода треба розцінювати як дуже значне божество родючості, що панує над землею.
Род — повелитель землі та всього живого, він — язичницький бог- творець. Як зазначають дослідники, «Род — головний бог східних слов’ян до утвердження верховенства Перуна, бога князів та дружинників, один з богів небесної сфери, творець всього сущого, функціонально (як творець життя) пов’язаний з водою земною та небесною (дощем), якимось чином співвідноситься з небесним і підземним вогнем»38. Род дає життя всьому живому, а звідси цілий ряд понять: спорідненість, народження, врожай, народжувати, народ, родина, родичі, природа, рожаниці. Таке різноманіття однокореневих слів, без сумніву, доводить велич даного язичницького бога. Він згадується в багатьох церковних повчаннях проти язичництва, зокрема «Слове об Идолах»: «Вседержитель, иже единъ бесмертенъ и непогибающихъ творецъ, дуну бо человеку на лице духъ жизни, и бысть человекъ въ душю живу: то ти не Родъ, седя на вздусе, мечеть на землю груды — и въ томъ ражаются дети». Як зауважують дослідники, «давній язичницький бог слов’ян, творець світу Род пережив вшанування дружинного Перуна та після введення на Русі християнства часто згадувався церковними проповідниками в їх жорстокій боротьби з культом животворного божества, якому населення Русі вперто поклонялося та продовжувало приносити жертви: «аже се Роду и Рожанице крають хлебы и сиры и мед»39.
Супутницями Рода були Рожаниці — безіменні богині родючості, достатку, благополуччя, й тому «культ рожаниць відрізнявся від інших язичницьких обрядів перш за все ясністю, відкритістю, урочистими бенкетами на честь богині»40. Рожаниці — жіноче породжуюче начало, що дає життя всьому живому: людині, рослинному та тваринному світу. Рожаниці — не стільки подательки родючості (про це піклується Род), скільки охоронці життя. За найдавнішими уявленнями Рожаниці мислилися у вигляді двох небесних богинь, подательниць дощу, але довше всього трималася віра в них як в захисниць молодих матерів та маленьких дітей.
Свято Рожаниць справляли весною — 22—23 квітня, також на честь Рода та рожаниць влаштовувалися ритуальні бенкети від час осіннього свята врожаю (день осіннього рівнодення) та на зимове сонцестояння. В ці святкові для язичників дні жінки приносили жертви рослинними та молочними продуктами, які урочисто з’їдалися на священному ритуальному бенкеті, а вночі палили вогнища. Як зазначає визначний дослідник язичницької культури Б. Рибаков, «ритуальні бенкети на честь Рода та рожаниць слід уявляти собі так: після збирання врожаю та обмолоту... влаштовувались «зібрання». на якому співались якість пісні. поїдались страви з продуктів землеробства та ходили по руках кругові чаші з медом»41. Приношення цим богам складалися з хлібів, меду, свіжого сиру та пирогів, і, звична річ, давньоруського хмільного напою — меду. Звичайно ж, язичницька сутність цих веселих бенкетів протягом століть визивала критику з боку християнської церкви. З прийняттям на Русі християнства культ Рожаниць поступово злився з культом Богородиці, надовго переживши культ Рода. Як зазначають дослідники, «язичницькі боги породження нового життя вшановувались не тільки більше всіх, але й довше всіх. Навіть через не одно десятиліття після хрещення Русі автори повчань проти язичництва скаржилися, що їх сучасники «чтуть срамні уди і в образ сотворені та кланяються ним і треби ним кладуть»42.
Контрольні запитання:
1. Поясніть, що таке міфологічна свідомість?
2. В чому проявлялося міфологічна свідомість слов’ян-язичників?
3. Які рівні слов’янської міфології ви знаєте?
4. В чому полягала різниця між пантеоном богів Давньої Греції та давньоруським пантеоном?
5. Який вигляд мали ці «вищі» боги?
6. Яких ви знаєте «вищих» богів слов’янського пантеону? Дайте їх характеристику.
7. Як вшановували цих богів?
8. Що сталося з вищими слов’янськими богами протягом християнізації?
Нижчий пантеон слов’янської міфології
До цього рівня відносилися різні істоти не-людиноподібної нечисті, пов’язаної зі всім міфологічним простором від дому до лісу. Болото, ліс, струмки, річки та ставки, навіть людське житло мали своїх поганських божків. Ці божки були господарями певного місця — житнього поля, очерету, криниці, людської хати чи дубового гаю. Як зазначають дослідники, «ледве не більш важливу роль, ніж вища міфологія, в житті давніх слов’ян, відігравала нижча міфологія, яка оточувала людину повсюди: вдома, в лісі, біля ріки чи озера, в полі, та болоті тощо. Ці домові, лісовики, водяні, польовики, русалки, вили, кікімори, банник, нав’ї та берегині, мари та мори, лихоманки. Одні з них протегували людині, оберігали її (домашні духи на чолі з домовиком, вили, берегині), інші ж, як правило, шкодили чи діяли згубно (водяні, русалки, лісовики, мари та мори, лихоманки та інш.), насилаючи хвороби, заманюючи в хащі чи воду, намагаючись «заблудити» людину — в прямому та переносному сенсі. Однак всіх представників нижчої міфології східних слов’ян більш всього характеризує їх амбівалентність по відношенню до людини: якщо їх розсердити, образити, задіти, то вони мстиві та ворожі, якщо ж їх задобрити, перепросити, принести їм жертви, вони стають добродушними, чуйними, допомагають людині чи, в крайньому випадку, не шкодять йому»43.
В нижчому пантеоні розрізнялися божки, які жили в природному середовищі (лісовик, водяник, болотяник, мавка, очеретянник, бузинник, польовик), божків домашніх (домовий та дворовий, банник) та божки певного періоду часу (полудниця та полуночниця). Як зазначає М. Гру- шевський, «певні таємничі істоти жили в болотах, лісах, горах, полях. Про вшанування криниць, болот, гаїв — себто тих божеств, що жили в них, згадують письменні пам’ятки від XI ст. Митрополит Іоанн згадує про тих «єже жруть бъсомъ и болотом и кладеземъ». Церковний устав Володимира між провинами вичислює: «или кто молиться под овиномъ или въ рощеньи, или у воды». В теперішніх часах ще збереглися в народі образи водяника, що живе в воді, лісовика чи полісуна — в лісі, і всяких взагалі «дідьків» — хатніх, болотяних, лісових, що при всіх своїх пізніших відмінах свій початок ведуть з передхристиянських часів. Сучасні чорти, чи дідьки, що сидять в дуплястих деревах, в старих покинених будовах, млинах і т.і., заступили місце давніх передхристиянських «бісів»44.
Ці «малі» божества не мали ані жерців, ані святилищ; їм молилися або сам-на-сам, або сім’єю, інколи навіть всім селищем чи племенем. Як зазначають дослідники, «поряд із «великими» богами язичники вшановували і «менших» (хатніх, лісових, водяних, польових), духів, рослини, тварини тощо. Археологічні дані останніх десятиліть свідчать, що ці вірування мали переважно утилітарний характер. Головна думка їх — господарське благополуччя і процвітанні роду (багатий врожай, вдале полювання, захист людини від «злих» сил тощо)»45.
Важливо зазначити, що «культурологи та релігієзнавці давно вже виявили і підтвердили той факт, що богословські та моральні поняття Добра і Зла означилися в людській культурі не одразу. Довгий час їх замінювали набагато «утилітарніші» та «операційніші» поняття Користі та Шкоди... Зроби оте й оте — і ти дістанеш ось таку Користь або усунеш ось таку Шкоду»46. Тому можна з певністю стверджувати, що в язичництві головними були не категорії Добра чи Зла, а категорії корисного та шкідливого. Саме це стосувалося й людської поведінки відносно богів нижчого пантеону, оскільки «аж ніяк не споконвіку водяники та лісовики, домовики та польові мавки сприймалися як сила зла, бісівська. У бісовщину ці втілення природних начал, цих володарів стихій заслало християнство. У глибині язичницького мислення вони ще не «спеціалізуються» ні на злі, ні на добрі: вони різні, мінливі, амбівалентні. Можуть допомогти людині, можуть й нашкодити: все залежить від їхньої прихильності. А вона, в свою чергу, залежить від правильної поведінки людини в космічному діалозі з «нелюдським»»47. Ось чому слов’янин-язичник, виходячи з дому в ліс, поле, налаштовував себе на постійну боротьбу з непередбачуваними обставинами та немилосердними стихіями; а з іншого боку — завжди міг розраховувати і на неочікувану допомогу лісного божества, лісного хазяїна. Язичник намагався нижчим духам природи «сподобатися» правильною поведінкою: не шкодити та смітити в лісі, не бити без потреби диких звірів, не ламати без потреби дерева та кущі, навіть не кричати голосно, порушуючи тишу та спокій природи.
Лісовик. У всіх слов’янських народів існують повір’я про духів природи. Духи — уособлення лісу — відомі головним чином в лісній зоні: у росіян це «лєший» та «кікімора», у українців лісовик. В них втілювалася загрозлива ворожнеча слов’янина-землероба до густого, дрімучого та непроглядного лісу, у котрого доводилося відвойовувати землю для ланів та в якому людині загрожувала можливість заблудитися, загинути від диких звірів, пропасти на болотах. Але у слов’ян-язичників були свої ритуали, за допомогою яких вони намагалися «задобрити» цих божків. Як зазначають дослідники, «людина може налагодити стосунки з кікіморою, пригощаючи її папороттю, розмовляючи з нею, вихваляючи та дякуючи їй, і вона +стає помічницею в домі: глядить за малими дітьми, допомагає по господарству, пряде вночі вовну, перемиває посуд, якщо ж господарка недбала та лінива, то кікімора шкодить, лякає, лоскоче. Можна уберегтися від злих навій, запрошуючи їх помитися в лазні чи залишаючи для них їжу. У випадку добрих стосунків лісовик чи водяник можуть відкрити клади, вказати на кращі місця полювання та рибної ловлі, вивести з лісної хащі, уберегти від небезпечної вирви-чортория. В інших же випадках духи лісу, ріки, болота безжалісні до людей, які опинилися в їх володінням — вони їх заманюють, топлять, заводять в непрохідну гущавину, з якої не можна вибратися. Але найбільш характерним для нижчих надприродних сил, які оточують людину та наповнюють своєю присутністю його життя — це витівки та капості, які вони полюбляють, розважаючись, причому часто не злісно, а жартома»48. Цей повелитель лісу уявлявся давнім слов’янам у вигляді трохи здичавілого пастуха. Він пасе свою череду — вовків, зайців, оленів — і полюбляє жартувати над людиною: відбере в неї пам’ять, і людина заблукає в лісі, а лісовик радіє, гучно сміється і плескає в долоні. А втім, його витівки не злі і рідко коли закінчуються драматично. Також слов’яни вважали, що лісовик відрізняється від всіх інших духів природи особливими властивостями, притаманними тільки йому одному: якщо він йде лісом, то його зріст рівняється з найбільш високими деревами, а йдучи для прогулянок та забав на лісні галявини, він ходить там маленьким, нижче трави, вільно укриваючись під будь-яким листочком.
Мавки — це різновид лісових русалок. Ім’я «мавка» утворено від слова «навь» (навка), що значить «втілення смерті». Вважалося, що мавка народжується з духу дівчини, яка загинула в лісі з різних причин. Також мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Мавки, за народними уявленнями, мали довге волосся та одяг, сплетений з вербових віток. Вони не віддзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочуть їх до смерті або заводять їх у лісові нетрі. Для язичника кожний гай, струмок чи озеро мали своїх духів. І, очевидно, не тільки необжитий простір лісу чи болота мав свого духа-володаря, але і засіяне житом чи ячменем поле повинно мати свого господаря, польовика. Польовик — володар полів, доглядає та опікується ним. Як і інші нечисті духи, польовик може прибирати різного вигляду (постаті кума, бугая, козеняти, птаха), зваблювати людей і вводити їх в оману. Змальовувався польовик переважно в антропоморфному образі (тобто у вигляді невеличкого за зростом чоловіка), проте з численними звіриними «ознаками» (покритий шерстю, має хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха, великі зуби). За переказами, живуть польовики по степах, полях і луках, ярах, ямах, могилах і ровах.
Разом з тим саме на полі можна було зустріти небезпечну полудницю (її ім’я походить від слова полудень). Вона мала вигляд жінки-жебрачки з розпущеним волоссям, змореної, в бідному одязі. Це — ім’я однієї з русалок, яка з’являється в полі в полудень і карає тих, хто в цей час працює. Полудниця з’являється в полі від 12 до 14 години з серпом у руках; тому вона має ще ім’я Серпушниця. За усталеним сільським звичаєм, при роботі в полі в полудень слід було відпочивати, лігши в холодку під деревами. Вельми небезпечно бувати в полі у полудень, особливо, коли дозрівають жита. Під цю пору довкола якраз і блукають агресивні жіночі духи. Тому, хто порушив цю традицію, затримався в полі, полудниця починає крутити голову, насилає різні недуги (провокують сонячний удар). Людина, котра зустрілася з полудницею і врятувалася, зазнає великого переляку. На неї нападає безсоння, вона постійно жахається, боїться всього. За таких випадків зверталися до бабусь-шептух, щоб викачати переляк. Коли полуденний час скінчиться, полудниця зникне, так само, як зникають нічні духи зі співом півня. Якщо ж людина працювала не за своїм бажанням, то полудниця ставала поряд і пришвидшувала виконання роботи.
Духи водної стихії — водяні та русалки — викликали ще більший острах, ніж порівняно добродушний жартівник лісовик, тому що втонути у річній вирві, в озері було набагато страшніше, ніж заблукати в лісі. Очевидно, новий образ русалки витіснив споконвічно слов’янські давні образи берегинь, водяниць та інших жіночих водяних духів.
Берегиня — у давньослов’янській релігії — русалка. Саме слово походить від слова «берег». У нижчій міфології східних слов’ян — жіночий персонаж, добрий дух. Імовірно, берегині — берегині річок, водоймищ, духи, що мають відношення до води. Праслов’яни жили саме на берегах річок і озер, звідси і синонім слова хранителька, тобто та що зберігає, оберігає воду. Берегиня відома під багатьма іменами, в тому числі і в міфологічних системах інших індоєвропейських народів. У слов’янському шануванні саме часто використовується ім’я — Лада. Згодом слов’янські народи стали вважати, що берегинь безліч. У берегинь перетворювалися наречені, що померли до весілля. Кожного хлопця берегині вважали своїм втраченим нареченим і часто зводили їх з розуму своєю красою. Берегині вважаються добрим духом. Вони допомагають людям дістатися до берега цілими і неушкодженими, захищають їх від проказ Водяника, чортів та мар. Берегині зберігали благополуччя різних природних об’єктів, а також дім. Берегинь було багато; вони оберігали людину всюди: вдома, в лісу, в полі, на воді, оберігали посіви, скотні дворища, дітей.
Русалки — богині, або духи, водних джерел. За уявленнями слов’ян- язичників, у кожного водного джерела (криниця, струмок, річка, ставок, лісне джерельце) був свій дух — русалка. Русалки стають дружинами водяника. Русалок уявляли, як гарних дівчат, голих і з довгим русявим або зеленим розпущеним волоссям до колін або у сорочках, чи у дівочому прозорому вбранні у вінках з осоки та зілля. Русалки є символом спокуси,
небезпеки, яка чатує на людину у воді, вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії. Згодом в народній уяві русалками стали вважати дівчат-утоплениць, які навіки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу. Русалками ставали й ті, що були заручені і померли перед шлюбом, або й діти, що народилися мертвими або повмирали нехрещеними — так звані страдчата чи потерчата.
Життя слов’янина-язичника не завжди було легким, адже траплялися нещастя, побутові прикрості, хвороби, злидні. Всі ці негаразди наводили слов’янина на думку про існування надприродних істот, які стояли за ними. Життєві труднощі примушували шукати винних, і вони з’явилися в образі злих богів, зокрема Мари чи Марени.
Мара (Марена) — богиня темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. Зла богиня смерті та холоду Марена була відома всім слов’янським племенам. Її ім’я пов’язують з темнотою, морозом та смертю. Дійсно, її ім’я споріднено з такими словами, як «мор», «мороз», «марево», «морок», «морочити», «смерть», «хмара», «мерзнути», «померти», «мертвець», «вимирання». В індоєвропейській традиції від Індії до Ісландії відомі міфічні персонажі, які приносять всіляке зло: буддійський Мара, який спокушував праведних відлюдників; скандинавська «мара» — злий дух, здатний замучить сплячого, «затоптати» його насмерть; Морриган, богиня давніх ірландців, зв’язана із руйнуванням та війною; нарешті, французьке слово «кошмар». Ще можна згадати Моргану, Моргаузу та Мордреда з епосу про короля Артура та його лицарів.
За давньослов’янською легендою, Мара сіє на землі чвари, брехні, недуги, вночі ходить попід людськими оселями й вигукує імена господарів — хто відгукнеться, той вмирає. Любить душити сплячих та смоктати їхню кров. Разом зі Змієм породила 13 доньок-хвороб, яких пустила по світу (Вогневицю, Глуханю, Коркушу, Лякливицю, Лінь, Ломоту, Лідницю, Кікімору, Жовтяницю, Гризачку, Очницю, Трясовицю, Черевуху). Легенди розказують, як Марена кожний ранок намагається підкараулити та знищити Сонце, але кожного разу зі страхом відступає перед його променистою світосяйною міццю та красою. І солом’яне опудало, яке навіть і в наші дні спалюють під час свята давньої язичницької Масляної, в пору весняного рівнодення, належить без сумніву Марені, богині смерті та холоду. Кожної зими вона ненадовго бере в свої нищівні та смертельні руки владу, але навіки утвердитися їй не дано: знову і знову торжествує Сонце, Життя та Весна.
Як відомо, ще до XX ст. побутував звичай виготовляти з кропиви, соломи, дикої рожі чи чорноклена зображенні Марени, вбирати його в жіночий одяг, прикрашати вінками, намистом, квітами, стрічками. У той вечірній час, коли дівчата водили навколо ляльки хороводи та співали спеціальних пісень, хлопці непомітно підкрадалися, вихоплювали Марену і шматували її або топили. Тому «деякі вчені трактували купальську ляльку як символічне втілення богині зими і смерті. До такого висновку спричинилася назва Марена (від mor, moris — смерть), яку давали на Україні антропоморфному зображенню або купальському деревцю, а також теоретичні основи представників міфологічної школи, що вважали Купала святом на честь повороту сонця з літа на зиму і завмирання плодотворних сил природи після літнього сонцестояння»49.
Як зазначають дослідники, «в давні часи жахливе божество смерті Мара вимагала жертв, в тому числі й людських, особливо якщо загрожувала війна чи морова хвороба. Відгомоном тих древніх жертвоприношень являється магічний обряд знищення солом’яної ляльки Мари, яка символізувала собою жертву Марі... Серед етнографів існує думка, що солом’яне опудало Марени символізує зиму, зимове омертвіння природи, а його ритуальне спалення означає воскресіння вегетативних сил. Таки чином, Мара (Морена) — солом’яна лялька, яку урочисто знищують під час веселих весняних свят, присвячених вегетативних силам природи»50.
Духи населяли не тільки ліса, поля та води. Слов’янам було відомо ще про домашніх божеств — доброхотів (від слів «добро» та «хотіти») та до- брожилів (від слів «добро» та «жити»); головним серед ним був домовик, який мешкав за піччю.
Домовик — це справжній хатній бог, охоронець домашнього вогнища та родинних святинь, адже «давньому слов’янину здавалося, що кожний дім в селі знаходиться під заступництвом духа, який наглядає за худобою, оберігає вогонь в печі і вночі виходить з-під пічки поласувати приношенням, залишеним йому дбайливою хазяйкою»51.
Цей домовий дух з’являвся вже при будівництві дому, оскільки на початку будівництва здійснювалися жертвоприношення. За деякими уявленнями, з душі жертовної тварини і виникав домовик; за іншими — домовик народжувався із душ дерев, зрублених для використання під час будівництва. Хоча, в деяких випадках — наприклад, якщо будинок заново відбудовувався після пожежі — на нове місце брали з собою колишнього домовика, адже вважали, що він буде плакати та стогнати вночі, лякаючи перехожих. Домовика з пригощанням та умовлянням переносили на хлібній лопаті, або в горщику із старої пічки, примовляючи при цьому: «Домовик, домовик, йди з нами жити!»
Слов’яни вважали, що домовик живе під пічкою, або на горищах. Зазвичай його уявляли у вигляді маленького дідуся, схожого обличчям на господаря дому, тільки з довгим волоссям та бородою та кігтями на кошлатих лапах. За вдачею домовий — ідеальний господар, заклопотаний та дбайливий, інколи буркотливий, але в глибині душі турботливий та добрий, тому домовик був заступником та покровителем домашнього господарства. Але при цьому цей «покровитель дому дідусь-домовик був схильний до того, щоб сховати якусь потрібну річ і довгий час не віддавати, шуміти та стукати вночі, лякаючи жильців; мучити домашніх тварин (крім собаки та козла), плутати коням гриву в ковтун та доводити їх до «мила», душити сплячих уві сні, навалюючись на них, і навіть доводити дім та його господаря до розорення. Тому домовика, як і інших «духів повсякденності», треба було шанувати: годувати, залишаючи хліб та сіль, горщик каші, молоко, тютюн та замовляти його»52.
Слов’яни-язичники завжди намагалися підтримати з домовиком гарні відносини, не забували звертатися до нього з добрим словом, залишали трошки смачної їжі для нього. І тоді, за уявленнями язичників, домовик платив добром за добро: піклувався про домашню худобу, допомагав утримувати порядок в домівці, попереджав про небезпеку — скажімо, міг розбудити вночі. Якщо господарі були ретельними, вмілими та працьовитими, він до блага прибавляв благо, а за лінощі та недбальство карав бідою — міг довести до зубожіння господаря та його дім через падіння худоби та інші господарчі негаразди.
Вважалося, що з особливою увагою домовик відноситься до свійської худоби: ночами він немовби розчісує гриви та хвости у коней (а якщо сердився, то навпаки, сплутував шерсть тварин в ковтуни); він міг «відняти» молоко у корів, а міг зробити надої значними. Також вважалося, що він має владу над життям та здоров’ям народжених домашніх тварин. Віра в домового тісно перепліталася з вірою в те, що померлі родичі допомагають живим. Це ж зазначають і дослідники: «елементом культу предків була віра в домових. Домовий (дідусь, доможил, хазяїн) — невидимий покровитель сім’ї. Живе домовий десь в таємному місці — під пічкою чи за пічкою, в підвалі, на горищі. Він піклується про благополуччя сім’ї, але за умови, що люди, яких він оберігає, є трудолюбивими, бережливими, дотримуються звичаїв предків та приділяють йому увагу та поважають свого незримого шанувальника. Інакше домовий не дасть спокою домашнім, стане лякати їх вночі, мучити худобу, особливо коней, нашле напасті»53. В свідомості людей це підтверджується зв’язком домового з піччю. В давнину багато народів вірили, що саме крізь димохід в сім’ю приходить душа новонародженого, і також крізь димохід уходить назавжди дух померлого.
Перш ніж зайти в покинутий дім чи в лісну хатину-зимівник, треба було попросити дозволу у її домового: «Господар, дозволь переночувати!». І тоді домовик, радісний від того, що на нього звернули увагу, захистить гостя від будь-якої нечисті, яка починає діяти вночі. Якщо ж не поважати або, що гірше, образити чим-небудь домовика, сварливий маленький господар буде робити різні капості, поки не помиришся з ним.
Вважаючи домового богом, йому віддавали належну шану: восени влаштовували «весілля» печі; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня — своєрідну жертву для хатнього бога.
Крім домовика та різних домових духів, слов’янська міфологія розрізняє ще й дворового духа — дворовика (стригу) — повелителя худоби та всього господарства, котрий, за повір’ями, має помічника — спориша.
Домовик прискіпливо стежив за дотриманням родинних ритуалів, шануванням померлих і був, власне, посередником між домочадцями та їхніми предками. Символічна у цьому зв’язку одна з давніх його назв — Щур — однокореневе слово від «пращур» (звався він ще Цур або Пек).
Чур (Щур, Цур) — божество-берегиня дому, а також божество межових каменів чи стовпів. У слов’ян дуже довго тримався патріархально - родовий уклад життя з його культом предків. Тому й природно, що у них зберігався і сімейно-родовий культ у вигляді вшанування предків, пов’язаний із поховальним культом. Той же пращур шанувався під іменем чура, в церковнослов’янській формі щура; ця форма уціліла в слові пращур. Значення цього діда-родоначальника як охоронця родичів і до сьогодні збереглася в заклинаннях від нечистої сили чи небезпеки: чур мене! (тобто оберігай мене, дід!). Окрім того, в українській мові лишилися примовки: вираз «цур тобі, пек!» означало прохання «предок, убезпеч мене від лихого (слова, ока і т.д.)!», дієслово «відцуратися», «цуратися» — тобто перестати з кимось спілкуватися чи родичатися, «спекатися» когось — означало від когось відокремитися, позбутися когось. Цілком можливо, що як і інші язичницькі ідоли, зображення Чура робилися з дерева — він нашим пращурам уявлявся у вигляді маленького чоловічка з бородою та в шапці. Відгомін традиції робити дерев’яні зображення чура (щура) лишилися в українській мові, де слово «цурпалка» — шматок дерева; аналогічно обрубок дерева в російській мові — «чурка», також походить від слова «чур», оскільки цього божества робили з дерева.
Крім того, чур ще міг мати назву кутного бога, адже зображення бога дому виконувалися з дерева і ставилися в священному місці — покуті, чи красному куті, і прикривалися рушниками з язичницькими оберегами.
Чур охороняв родичів від всякого лиха, чур оберігав також і їх родовий спадок. За переказами, у слов’ян чур мав таке ж значення, як у римлян Терм: оберігання родових ланів та меж. Порушення межі, належних границь, законної міри і зараз в російські мові виражається словом «через- чур», значить, чур — міра, межа, кордон. Цим значенням чур можна пояснити одну рису поховального обряду у слов’ян, як його описує «Начальний літопис». Над покійником відбувалася тризна, потім його спалювали, кості збирали в невеликий посуд і ставили на стовпі на роздоріжжях, де схрещуються шляхи, тобто сходяться межі різних володінь. Придорожні стовпи, на яких стояла посудина з прахом пращурів — це межові знаки, що охороняли кордони родового поля чи дідівської садиби. Звідси і забобонний страх, який оволодівав язичником на перехрестях: тут, на нейтральному ґрунті родич відчував себе на чужині, не вдома, за межами рідного поля, поза сферою могутності своїх чурів-охоронителів.
Земля, в котрій спочивали навіки предки (пращури) певного роду, вважалася непорушною та недоторканою. За повір’ями слов’янських племен, душі тих, хто не поважає святості меж, пересуває межові камені (стовпи), господарює на землі чужих предків, підлягають прокляттю і після смерті блукають без пристанища. Або такі люди вічно змушені тягати камені та носитися по полям, ніде не знаходячи покою; або носитися по полям блукаючими вогнищами. Чур як божество меж був захисником права власності (згадаймо вираз «чур — моє!», що означає — не торкайся до чужого), покровителем осілості людини на землі, гуманних моральних принципів; вважалося, що він все ділить справедливо («чур — навпіл!», «чур — разом!»). Зі словом «чур» пов’язані слова «чорт», «черта». Праслов’янське «чъерт» — це проклятий, можливо, той, хто порушив границі: межові, географічні, а потім — неминуче моральні, підміняючи добро злом.
Окрім домовика та чура, згідно з віруваннями слов’ян-язичників, були ще інші домові духи: дрімота (домашнє мирне божество сну, дрімота навіював сон маленьким дітям,), баюнок (від давньоруського слова «баять» — розказувати; співав колискові, розказував казки та байки), прокуди (неслухи, пустуни, хитруни та крутії), злидні (істоти, що приносили в дім бідність, хвороби, занепад; згадаймо українські вислови «злидні обсіли» та слова прокляття «бодай вас злидні побили!».
Злидні — у східнослов’янській міфології це злі духи, які приносять у дім нещастя, хвороби та нестатки. Вони маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним гризьким виглядом на обличчі. Туляться в кутку за піччю й постійно голодні. У переносному значенні злидні означали бідність (жити у злиднях — жити у бідності). Злидні часто асоціюються із такими людиноподібними істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля. В народних казках та легендах вважалося, що злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав’язати в мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв’язавши, можна лишити на перехресті — вони перейдуть до того, хто їх розв’яже. Ось одна з цих легенд «Про те, як чоловік злидні у ріжок загнав»:
«В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б’ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за причина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене злидні обсіли?». А йому хтось відповідає: «Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе». Чоловік був не дурень. Розкинув думками туди й сюди та й питає: «Та хіба вас багато в мене розвелося?»
— «Багато», — озвалося те ж саме. — «А чому ж вас не видно?» — знов питається. — «Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить». — «Де ж ви поміщаєтесь?» — «Та ми будь-де можемо бути». Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, й він відкрив ріжок. «А ось тут, у ріжку вміститесь?» — питає. — «Аякже!» — відгукнулось те, і вмить почувся голос із ріжка: «Ось ми вже всі в ріжку!». Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина й поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово. З ’явився в нього достаток, а там і багатство».
Як відомо, в 980-х роках князь Володимир робив спробу модернізації язичницького пантеону (виділивши декілька основних язичницьких богів), яка зазнала невдачі. Серед причин цієї невдачі було й те, що «за межами Володимирова пантеону опинилися дрібні язичницькі божества, які були присутніми в повсякденному житті та побуті східних слов’ян — в лісі та на річці, в полі і оселі, в хліву та у лазні, вони супроводжували людину від народження до поховання, відповідали за нього в цьому та потойбічному світах. Всі ці багаточисельні лісовики та водяні, домовики та банники, русалки та кікімори без усякого пантеону були невід’ємною частиною народного життя та традиційної культури язичницької Русі (всі вони, до речі, так чи інакше були близькими саме до Волосу як представники хтонічних [від грецької хтоніос — підземний], тобто таких, що походять з землі, сил). За межами княжого пантеону опинився і цілий сонм страшних хтонічних істот (які були пов’язані з продукуючими силами землі та згубними потенціями потойбіччя), які несли людям смерть, хвороби, горе: Мара, Марена, Лихо, Навь, Кощей, Змій Горинич, Бага Яга та інш. Пізніше ці та інші міфологічні образи природно увійшли в руський фольклор (героїчний епос, чарівні казки тощо), втративши при цьому прямий зв’язок з первісною міфологією як світоглядом»54.
Важливою рисою вірувань слов’янської доби була життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов’янському пантеоні не було жорстоких богів. Отже, ми бачимо картину світа слов’янина-язичника такою: це життя людини в гармонії з природою, їхня фактична нероздільність, адже давні язичники вважали себе часткою природи. Давня людина не протиставляє себе природі, наприклад, тваринам. Це життя в світі, суцільно населеному різного роду богами та живими істотами, існування яких не ставилося під сумнів. Людина відчувала в собі сили вплинути на хід життєвих подій, вона відчувала свою спроможність провокувати якісь події в природі чи уникати їх, адже вона знаходилася в прямій взаємодії з цими «вищими» силами і могла, дотримуючись нехитрих правил, завжди домовитися з цими силами та попередити біду. Прикмети та забобони старших були незаперечними правилами життя: вони вчили поважати все, що бачиш навкруги, також і людей, серед яких живеш, оскільки кожна травичка в полі, кожне деревце в лісі є такими же живими, як і ти сам, і ваші права — рівні. Одночасно існував і зворотній зв’язок: різні сфери людської діяльності та почуттів знаходились у веденні певних богів, а ті були відповідними за благополуччя в житті їхніх «підопічних». Саме з такої «взаємодопомоги» і складався слов’янський світогляд та моральність, розуміння цінності життя та добра як вдячності за дане небесами людині життя.
Що ж стосується ритуалів та обрядів слов’янського язичництва, ми можемо зробити наступний висновок. По-перше, жерці ще не виділилися в особливий відокремлений стан ані за своїми функціями, місцем проживання або якимось іншими ознаками; вони проживали серед населення і були його органічною часткою. По-друге, місце жертвоприношення та поклоніння богам — слов’янське «капище», не перетворилося в храм навіть тоді, коли на цьому місці стали ставить зображення богів, язичницьких «ідолів». Всі обрядові дійства проходили на природі просто неба. По-третє, слов’янська релігія перед прийняттям християнства не встигла ще напрацювати строгих форм культу, не стала вченням, а значить, і не могла виконувати свою функцію об’єднання людей різних племен під керівництвом централізованої влади, чого так потребували східні слов’яни в X—XII ст. І останнє: язичницьких богів ще не відділили від явищ природи, вони продовжували зливатися зі стихіями і під час появи християнства.
За допомогою цих релігійних вірувань люди вчилися узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття. Так у стародавніх слов’ян склалася уява про богів та першооснову світу, про походження життя. Також релігійні вірування стародавніх слов’ян максимально наближалися до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.
Не зважаючи на прийняття християнства в період ще так званої «молодості» язичницької релігії, яка ще сама знаходилася в розвитку і не набула застиглих форм, язичництво так і не вдалося зовсім викоренити з душі та свідомості народу. Слов’яни-язичники декілька століть чинили опір християнству та різними шляхами вносили язичництво в християнство (шляхом інакомовності, кодування, натяків, перейменування за співзвучністю), і в кінцевому підсумку народний (відпочатково язичницький) світогляд, етика розчинилися в християнстві, створивши православ’я. Народна свідомість частково змішало нову віру зі старою, частково злило своїх богів з християнськими святими, а частково привело цих богів до положення «бісів». Свій художній вираз язичництво знайшло в народному фольклорі: казках, замовляннях та заклинаннях, прислів’ях та приказках, обрядових піснях та дитячих іграх, — всі вони зберігали залишки магічних уявлень слов’ян-язичників.
Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов’ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.
Контрольні запитання:
1. Хто відносився до нижчого пантеону слов’янських богів?
2. Де ці поганські божки «проживали», за язичницькими уявленнями?
3. Чи існували капища для нижчих богів? Яким чином їх вшановували?
4. «Вірування в нижчих богів мали переважно утилітарний характер». Який саме?
5. В чому полягала суттєва різниця між богами вищого пантеону та божками нижчого пантеону?
6. Яка доля спіткала нижчий пантеон слов’янських божків під час християнізації?
Примітки
1 Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 305.
2 Кондаков И.В. Культура России: краткий очерк истории и теории: учебное пособие. — М.: КДУ 2007 — С. 78.
3 Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 133.
4 Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 79.
5 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 28.
6 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 52—53.
7 Мономах В. Поучение // «Изборник» (Сборник произведений литературы Древней Руси). — М.: Художественная литература, 1969. — С. 163.
8 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 62.
9 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 204.
10 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 17-18.
11 Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 465.
12 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 31.
13 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 175.
14 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 26.
15 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 192.
16 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 183.
17 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 65.
18 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 187.
19 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 198.
20 Ганжа П. О. Таємниці українського рукомесла. — К.: Мистецтво, 1996. — С. 64.
21 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 21.
22 Добрых рук мастерство. Произведения народного искусства в собрании Государ ственного русского музея. — Л.: Искусство, 1981. — С. 166.
23 Любимов Л. Искусство Древней Руси: Книга для чтения. — М.: Просвещение, 1981. — С. 88.
24 Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М.: Наука, 1994. — С. 388.
25 Любимов Л. Искусство Древней Руси: Книга для чтения. — М.: Просвещение, 1981. — С. 88.
26 Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М.: Наука, 1994. — С. 388.
27 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 139.
28 Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник, 1995. — С. 279.
29 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 143.
30 Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник, 1995. — С. 279.
31 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 146.
32 Климець Ю.Д. Купальська обрядовість на Україні. — К.: Наукова думка, 1990. — С. 67.
33 Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: Пісні, прислів’я, загадки, скоромовки. — К.: Веселка, 1989. — С. 84.
34 Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: Пісні, прислів’я, загадки, скоромовки. — К.: Веселка, 1989. — С. 84.
35 Климець Ю.Д. Купальська обрядовість на Україні. — К.: Наукова думка, 1990. — С. 83.
36 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 25.
37 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 26-27.
38 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 121.
39 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 27.
40 Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М.: Наука, 1994. — С. 466.
41 Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. — М.: Наука, 1994. — С. 469.
42 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 125.
43 Кондаков И.В. Культура России: краткий очерк истории и теории: учебное пособие. — М.: КДУ 2007 — С. 78.
44 Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — Т.1. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 324.
45 Потапенко О. І., Кузьменко В. І. Шкільний словник з українознавства. — К.: Український письменник, 1995. — С. 279.
46 Новикова М. Прасвіт українських замовлянь // Українські замовляння. — К.: Дніпро, 1993. — С. 23-24.
47 Новикова М. Прасвіт українських замовлянь // Українські замовляння. — К.: Дніпро, 1993. — С. 11.
48 Кондаков И.В. Культура России: краткий очерк истории и теории: учебное пособие. — М.: КДУ 2007 — С. 78—79.
49 Климець Ю.Д. Купальська обрядовість на Україні. — К.: Наукова думка, 1990. — С. 57.
50 Волошина Т. А. Магия древних славян. — Ростов н/Д.: Феникс, 2006. — С. 113—114.
51 Любимов Л. Искусство Древней Руси: Книга для чтения. — М.: Просвещение, 1981. — С. 91.
52 Кондаков И.В. Культура России: краткий очерк истории и теории: учебное пособие. — М.: КДУ 2007 — С. 78.
53 Фроянов И. Я. Загадка крещения Руси. — М.: Эксмо: Алгоритм, 2009. — С. 44.
54 Кондаков И.В. Культура России: краткий очерк истории и теории: учебное пособие. — М.: КДУ 2007 — С. 86.