Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012

Передмова

Чим ближче ми повертаємося до Давньої Русі і чим уважніше починаємо дивитися на неї (але не через вікно, прорубане Петром у Європу, а тепер, коли ми сприйняли Європу як свою — таку, що стала для нас «вікном у Древню Русь», на яку ми дивимося як чужі, ззовні), тим ясніше для нас, що в Древній Русі існувала своєрідна і велика культура — культура глибокого озера Світлий Яр, нібито незрима, не дуже зрозуміла і погано вивчена, — така, що не піддається виміру нашими європейськими мірами висоти культури і не підкоряється нашим шаблонним уявленням про культуру.

Академік Д. С. Ліхачов¹

Історія культури — джерело культури сучасної і майбутньої. Найбільш творчі і славні періоди в історії кожного народу були саме ті, коли він звертався до досвіду своїх предків і знаходив там зразки для власних сучасних звершень. Але так само і у житті кожної окремої людини: це життя є настільки змістовним і справді культурним, наскільки воно здатне вмістити в себе здобутки культури минулих поколінь. Так само і навпаки: відриваючись від цього віковічного досвіду, впадаючи у безпам’ятство, вважаючи себе настільки «прогресивною», що попередній досвід людства і власного народу їй вже начебто не потрібен, — така людина, на жаль, незворотнє деградує не тільки в культурному, але й у психологічному, моральному і особистісному відношенні, стає примітивною.

Де ж можна знайти такі джерела? Звичайно, кожна історична доба має свої здобутки. Але саме Давня Русь — це первісне джерело нашого народу і нашої культури, а відтак, і основа нашої історичної пам’яті. Звичайно, що для універсальної освіченості людини треба знати і загальнолюдську скарбницю культури, створену багатьма народами. Але парадокс полягає в тому, що до цієї загальнолюдської скарбниці можна наблизитись тільки через своє, рідне — тільки порівнюючи і поєднуючи своє та інше, щоб це інше також стало своїм.

Мета цього посібника — викласти основні знання з історії давньоруської культури таким чином, щоб вони дали студентові відчуття джерел власної культури. Даний посібник належить до жанру підручника- монографії. Специфіка такого підручника полягає, по-перше, у тому, що він не є простою компіляцією загальновідомих поглядів і фактів, а спирається на власну авторську концепцію. Другою особливістю такого підручника є авторський відбір конкретних тем; оскільки матеріалів з історії культури Давньої Русі існує неосяжна кількість, і завжди треба робити відбір. В нашому посібнику відібрані такі окремі явища давньоруської культури, які не охоплюють її як ціле, але розкривають її найцікавіші і найхарактерніші риси. Ці окремі явища не просто згадуються і перелічуються; кожному з них присвячено окремий спеціальний аналіз, який має характер окремого дослідження.

На жаль, у наш час викладання історії культури часто вироджується в просте нагромадження окремих фактів, імен, назв тощо, за якими студент не може побачити саме культури як такої, тобто як цілісного процесу творчого буття людей, сповненого конкретним світоглядним смислом. Отже, принцип викладання культури є процесом розкриття світоглядно - го змісту культурних процесів на конкретному фактичному матеріалі. Сутнісна специфіка історії культури як навчальної дисципліни полягає в тому, що викладання національної традиції, що досліджуються у царинах різних наук (історії, філології, фольклористики, мистецтвознавства, історії філософії тощо) має відбуватися методом світоглядного синтезу, спрямованого на свідоме освоєння і відтворення загальнолюдських смислів, цінностей та образів культури, які відобразилися у специфічних формах національного буття.

Особливо це стосується культури віддалених від нас діб історії. Як пише Ю. Павленко, «Сучасне людство лише починає усвідомлювати, який величезний шар досвіду сотень попередніх поколінь воно не помічало упродовж панування класичної раціоналістично-експериментальної парадигми Нового часу. Так, ми поступово почали втрачати відчуття єдності людини з Космосом, таке притаманне традиційним цивілізаціям, у тому числі... Християнському світу Середньовіччя»². Давньоруська культура і є нашим вітчизняним різновидом християнського світу Середньовіччя, а отже, може живо і реально відкривати нам інший світоглядний досвід, звернений до нашої духовної свободи.

Утім, при дослідженні і викладанні культури віддалених діб історії треба чітко дотримуватися принципу світоглядної адекватності. На жаль, щодо культури Давньої Русі деякі з сучасних авторів навіть доходять до відвертої фальсифікації справжнього змісту певних культурних явищ, витлумачуючи їх із точки зору свого власного світогляду. Наприклад, таке часто відбувається, коли історія цієї культури тлумачиться з атеїстичної точки зору, а отже, повністю ігноруючи релігійний зміст давньоруської культури. Останнім часом з’явилася також не менш деструктивна тенденція перетлумачувати зміст культури Давньої Русі у «неоязичницькому» дусі, ігноруючи її християнську сутність.

Нарешті ще одним важливим принципом даного посібника є принцип конкретності і наочності. Як це не дивно, але глибинний світоглядний сенс культури найлегше передати не через абстрактні формулювання, але через конкретний, заглиблений аналіз окремого обраного явища культури (події, твору, особистості тощо), які спеціально відібрані як найважливіші. Загальне завжди стає зрозумілим і наочним лише у конкретному.

Історичні етапи розвитку Давньої Русі

1) Дохристиянський. У цей період відбулося виникнення давньоруської державності на півночі Русі (регіон Ладога — Новгород), перша згадка про яку датується 852 роком, коли «почала прозиватися Руська земля»³. У 882 році варязький князь Олег (Хельг) захопив Київ і переніс туди центр давньоруської державності, оскільки це давало можливість близьких контактів із Візантією. Нарешті, у 988 році київський князь Володимир (у хрещенні Василь) охрестився у православну віру і розпочав систематичне хрещення усієї Русі. Хоча до цього часу Православ’я вже розповсюджувалося на Русі після хрещення його бабці княгині Ольги (у хрещенні Олени), ймовірно, у 955 році, — тим не менше, завершенням цього періоду треба вважати саме 988 рік.

2) Київський період давньоруської християнської культури. Починаючись від 988 року він триває до остаточного розділення Русі на сукупність політично самостійних держав-князівств. Досить умовним, але символічним кінцем цього періоду можна вважати 1169 рік — рік взяття і пограбування Києва союзом 12 князів, які представляли практично всі самостійні регіони Русі на чолі з найавторитетнішим з них Андрієм Боголюбським. Цей акт, попри свою жорстокість, мав позитивне історичне значення: він прискорив розвиток культури і економіки «вглибину», тобто в кожному окремому регіоні Русі, які вже і до того були самостійними, але економічно і культурно залежними від Києва. У цей час реальний центр культури і економіки вже змістився знову на північ — у Володимирське князівство (внаслідок потужної міграції населення з півдня і заходу на вільні землі цього князівства), а також і у Новгород⁴. У той час як Київ навіть втрачав риси руського міста — його населення вже великою мірою складалося із іноземних купців та переселенців з кочового степу: торків, половців, чорних клобуків та інш. Отже дії князів були цілком логічним актом національного спротиву іноземцям, захистом руської культурної традиції.

3) Період розвитку регіональних центрів давньоруської культури. Займає період з середини XII століття до татаро-монгольської навали (1238 - 1240). Це період максимального розквіту давньоруської культури у всіх її царинах — від кам’яного будівництва і заснування нових міст (так, під 1147 роком вперше згадується Москва), до літератури, мистецтва і ремесел. Утім, давньоруська культура у цей час є цілком єдиною у своїх найвіддаленіших регіонах, хоча регіони стали цілком самостійними державами (а їхня кількість коливалась від 10-ти до 15-ти). Це період багатодержавності Давньої Русі. Але саме єдина культура поєднувала багатодержавну Русь у єдине ціле. Свого часу видатні українські історики М. О. Максимович і М. І. Костомаров запропонували визначати цей історичний феномен поєднання багатодержавності із єдністю культури і мови різних земель поняттям «руський світ» — тобто Русь утворила цілий «світ» різноманітних земель із єдиною культурою, мовою і вірою. Вельми яскравим прикладом єдності давньоруської культури є той факт, «Києво- Печерський патерик» — один з найголовніших духовних творів Давньої Русі — був написаний саме у цей період, але не в самому Києві, а вже у новому духовному центрі — єпископом Володимирським і Суздальським Симоном.

4) Період занепаду давньоруської культури продовжувався від татаро- монгольської навали до входження західної і південної Русі до складу нової держави — Великого Князівства Литовського (зокрема, Києва у 1362 році), з одного боку, і до початку звільнення східної Русі від татарської залежності — тобто, до Куликовської битви і перемоги над татарами 1380 року. Після цього історична доба Давньої Русі завершилася і почався інший етап нашої історії.

Проблема спадкоємності давньоруської культури

Хоча культура Давньої Русі із самого свого початку великою мірою розвивалася саме на теренах сучасної України (більше чверті території Давньої Русі — це землі сучасної України), тут відбулося і її хрещення, тим не менше спадкоємність між давньоруською і пізнішою українською культурою є окремою науковою проблемою. Річ у тім, що вже у XVII столітті внаслідок іноземного панування і нав’язування західноєвропейських культурних зразків на теренах України вже практично не залишилося давньоруської культурної традиції. Ця традиція — зокрема, архітектурні стилі, літописна спадщина, давньоруські билини, елементи одягу тощо, — на той час збереглися тільки у північній — Московсько-Новгородській Русі. Саме у цей час і формується нова українська культурна традиція і народна українська мова.

Отже, чи існує спадкоємність і чи можемо ми вважати культуру Давньої Русі органічною частиною історії української культури? На нашу думку, безумовно, можемо, оскільки така спадкоємність зберігалася у головному — у самому «ядрі» культури, її духовній основі: у традиції Православної віри.

Щоправда, у наш час є досить поширеною і точка зору, згідно з якою, навпаки, давньоруська культурна спадщина начебто належить тільки сучасним українцям і більш нікому. Така точка зору має не наукове, а суто ідеологічне походження. Вона не може розглядатися всерйоз, оскільки суперечить усій сукупності історичних фактів. Окрім факту єдності давньоруської культури і зміщення її центру на північ ще у домонгольский період, іншим принциповим фактом є єдність давньоруської мови. Як пише академік П.П. Толочко, «підтвердженням мовної єдності давньоруських земель може бути і такий історичний факт. У XII ст. відбувалось активне заселення і господарче освоєння Суздальсько-Заліського краю. Особливо потужним був колонізаційний потік із Південної Русі. Якщо погодитися з дослідниками, які доводять, що вже в цей час тут сформувалась українська народність і її мова, то природно чекати у Суздальсько-Заліському краї тих самих мовних ознак, які пізніше стали характерними для Українського Подніпров’я. Іншими словами, вихідці з Південної Русі, якщо вони були у XII-XIII ст. вже українцями, мусили принести з собою на північний схід не тільки гідронімічну і топонімічну номенклатуру (Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж, Десна, Переяслав, Галич, Перемишль, Звенигород та ін.), а й українську мову. Тим часом нічого подібного тут не трапилось»⁵. Провідний сучасний спеціаліст з історії української мови Віталій Русанівский писав: «давньоруська мова далека від специфіки сучасних українських говорів, і тому потрібно визнати, що словник останніх у всьому істотному, що відрізняє його від великоросійських говорів, утворився в пізніший час»⁶. Це підтверджує висновок академіка П. П. Толочко, згідно з яким «створена на мовній основі споріднених східнослов’янських племен в умовах існування єдиної держави, давньоруська мова не розпалась у XII—XIII ст., а надовго пережила Київську Русь»⁷. Відмінності між східнослов’янськими мовами сформувалися лише у XVI—XVII століттях (причому найбільш схожою на давньоруську залишилася сучасна російська мова, оскільки українська та білоруська сформувалися під сильним польським впливом). Отже, мовний аспект питання про спадкоємність взагалі не є принциповим. Принциповим є питання: наскільки нам вдається відтворювати духовне і світоглядне «ядро» давньоруської культури? Саме цим і визначається ступінь спадкоємності.

На думку М. І. Костомарова, поміж різними народностями Давньої Русі «здавна мали бути відмінності», які поширилися, як він висловлюється, «після розділу Руського світу на окремі князівства»⁸. Разом з тим, сам М.І. Костомаров зазначає, що «южноруський народ», тобто предки сучасних українців, «став у супротив із чужими народностями» (насамперед, поляками), а тому «у його особливій народності яскравіше за все виразилися риси, які складали ознаки загальної руської народності, виявилася його приналежність до загального Руського світу, — такі риси, як віра, книжна богослужебна мова та історія, що нагадувала йому про давній зв’язок із загальноруським світом»⁹. А отже, і сучасні українці є повноправними спадкоємцями культурної традиції Київської Русі лише у тому разі, якщо вони зберігають саме ці «ознаки загальної руської народності» — тобто, Православну віру, церковнослов’янську мову та спільну загальноруську історію. Саме це і є наше справжнє історичне коріння.

Заради збереження цього коріння і вивчається культура Давньої Русі.

Примітки

¹ Лихачев Д.С. Избранное: Мысли о жизни, истории, культуре. — М.: Российский фонд культуры, 2006. — С. 271.

² Павленко Ю. Микола Чмихов і світоглядне підґрунтя його космоархеологічної концепції // Чмихов М. Від Яйця-райця до ідеї Спасителя. — К.: Либідь, 2001. — С. 7—8.

³ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 27.

⁴ Див.: Кожинов В.В. Путь Руси из Киева во Владимир // Кожинов В.В. Грех и святость русской истории. — М.: ЭКСМО, 2010. — С. 39—61.

⁵ Толочко П.П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996. — С. 250.

⁶ РусаковскийВ.М. Происхождение и развитие восточнославянских языков. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 27.

⁷ Толочко П.П. Київська Русь. — С. 251.

⁸ Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале в древней Руси // Костомаров Н.И. Русский мир. — К.: «Радуга», 2006. — С. 53.

⁹ Костомаров Н.И. Две русские народности // Костомаров Н.И. Русский мир. — К.: «Радуга», 2006. — С. 87.