Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина V - 2017
РОЗДІЛ 2. Лекції з дисциплін літературознавчого циклу і методики їх навчання
П. Л. Шулик, кандидат філологічних наук, доцент
Співець «золотої середини»
Дисципліна: Зарубіжна література (Античність).
Вид лекції: тематична.
Дидактичні цілі:
Навчальні: розкрити значення творчості Горація для римської культури і для розвитку світової літератури, визначити своєрідність його літературної спадщини в історико-генетичному та історико- функціональному планах, проаналізувати жанрове розмаїття творчості античного митця, допомогти відчути її художню довершеність, актуальність, психологічну та інтелектуальну глибину .
Розвиваючі: розвивати вміння порівнювати естетичні явища, аналізувати та інтепретувати художні твори
Виховні: виховувати естетичний смак, риси волелюбної, творчої особистості, почуття патріотизму.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури, теорія літератури, всесвітня історія, філософія, релігієзнавство, мистецтвознавство.
Основні поняття: буколічна література, еклога, епічна поема, дидактична поема, травестія.
Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація.
План
1. Між владою і призначенням.
2. У пошуках «золотої середини»: Еподи, Оди, Послання.
3. Горацій і Україна.
Рекомендована література
1. Гаспаров М. Л. От классицизма к «новому стилю»: [Греческая и римская литература I в. н. э.] // История всемирной литературы: В 8 томах / АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. - М. : Наука, 1983-1994. - На титл. л. изд.: История всемирной литературы в 9 т. Т 1. - 1983.
2. Корж Н. Г. Переклади творів Горація на Україні (XVIII-XIX ст.) / Н. Г. Корж // Іноземна філологія. - Львів, 1970. - № 8. - С. б8- 73. - (Питання класичної філології ; вип. 20).
3. Косянчук О. О. Вплив лірики Горація на українську одичну поезію XVIII - поч. XIX ст. / О. О. Косянчук // Studia Linguistica : зб. наук. праць. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2011. - Вип. 5, ч. 2. - С. 169-173.
4. Полонская К.П. Римские поэты Эпохи принципата Августа / К.П. Полонская. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 1963. - 105 с.
5. Радченко О. А. Іманентний погляд на поетику од Горація / О. А. Радченко // Література та культура Полісся. - 2013. - Вип. 72. - С. 42-52. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ Ltkp_2013_72_8.
6. Содомора А. Власні імена в поетичних образах Горацієвих од / Андрій Содомора // Іноземна філологія : Респ. міжвід. наук. зб. - Львів : Вища шк., 1983. - Вип. 19. - С. 93-101.
7. Содомора А. Горацій і його поетична творчість / Андрій Содомора // Квінт Горацій Флакк. Твори / А. Содомора ; пер. з лат. - К. : Дніпро, 1982. - С. 5-13.
8. Содомора А. Жива античність / Андрій Содомора. - К. : Молодь, 1983. - 230 с.
9. Содомора А. Концепція людської діяльності в поетичних образах оди Горація «До Мецената» / Андрій Содомора // Іноземна філологія : Респ. міжвід. наук. зб. - Львів : Вища шк., 1978. - Вип. 49. - С. 115-122.
10. Содомора А. Наодинці зі словом / Андрій Содомора. - Львів : Літопис, 1999. - 457 с.
11. Содомора А. Поєднання слів як засіб творення образів у поезії Горація / Андрій Содомора // Іноземна філологія : Респ. міжвід. наук. зб. - Львів : Вища шк., 1980. - Вип. 60. - С. 145-155.
12. Содомора А. Простір як елемент образності в поезії Горація / Андрій Содомора // Іноземна філологія : Респ. міжвід. наук. зб. - Львів : Вища шк., 1984. - Вип. 74. - С. 111-117.
13. Содомора А. Світлотіньові і кольорові контрасти в поезії Горація / Андрій Содомора // Іноземна філологія : Респ. міжвід. наук. зб. - Львів : Вища шк., 1979. - Вип. 55. - С. 118-127.
14. Содомора А. Студії одного вірша / Андрій Содомора. - Львів : Літопис, 2006. - 364 с.
15. Содомора А. Час у поезії Горація / А. Содомора // Іноземна філологія : Респ. міжвід. наук. зб. - Львів : Вища шк., 1977. - Вип. 45. - С. 75-82.
16. Содомора А. Sub aliena umbra («Під чужою тінню») : [роман-есе] / Андрій Содомора. - Львів : Літопис, 2000. - 334 с.
17. Чернишова Т. М. Про «золоту середину» Квінта Горація Флакка / Т. М. Чернишова // Іноземна філологія: Респ. міжвід. наук. зб. - Львів : Вища шк., 1980. - № 60. - с. 69-72.
18. Albrecht A. Abriss der römischen Literaturgeschichte / A. Albrecht. - Leipzig : Reklamverlag, 1994. - Bd. 2. - 774 S.
19. Körner R. Wybor poezji Q. Horatiusa Flaccusa / R. Körner. - Lwow : Uniwersytet, 1930. - 185 s.
20. Winniczuk L. Rzym u poetow augustowskich / L. Winniczuk // Filo- mata. - Lwоw, 1938. - S. 99-107.
Тексти
1. Гораций Квинт Флакк. Оды. Эподы. // Античная лирика. Пер. с древнегр. и латин. Вступ. статья С. Шервинского. - М.: Худ. лит- ра, 1968. - С. 370-426 (Библиотека всемирной литературы. Т 4).
2. Горацій Квінт Флакк. Оди. Еподи. // Зеров М.К. Твори: В 2 т. - Т. 1.: Поезії. Переклади / Упор.: Г.П. Кочур, Д.В. Павличко. - К. : Дніпро, 1990. - С. 282-306.
3. Горацій Квінт Флакк. Твори // Від античності до класицизму: Хрестоматія / Упор. Ю.І. Ковбасенко, Л.В. Ковбасенко, Л.І. Кулікова. - К. : УАВЗЛ, 2003. - С. 127-134.
4. Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. - Львів : Видавництво «Світ», 2000. - 328 с.
5. З римської поезії: Поетичні переклади Миколи Зерова // Зеров М.К. Твори: В 2 т. - Т.1.: Поезії. Переклади / Упор.: Г.П. Кочур, Д.В. Павличко. - К. : Дніпро, 1990. - С.128-383.
6. Horatii Flacci Q. Carmina. / Q.F. Horatius ; ed. by L. Mueller. - Wien : Editio stereotypa minor, 1930. - 303 S.
Текст лекції
1.Між владою і призначенням
Ідеалами міри і золотої середини керувався в своїй творчості один із найславніших поетів епохи - Августа Квінт Горацій Флакк.
Відомості про життя Горація ми знаходимо як в творах самого поета, так у свідченнях стародавніх біографів. У цьому плані неабияке значення для нас має життєпис Светонія (65-130 р. н. е.) «Vita Q.Horatii Flacci» з його книги - «De viris illustribus».
Народився Квінт Горацій Флакк 8 грудня 65 р. до н. е. в час консульства Луція Аурелія Котти і Л. Манлія Торквата у римській військовій колонії Венусії, маленькому містечку недалеко від кордонів
Апулії і Луканії. Він походив із низів: батько - вільновідпущений - мав посаду публічного збирача податків і жив на скромні доходи його маленького маєтку. Матір Горація була грецькою невільницею, про яку Горацій ніколи і не згадував. Її місце в перші роки дитинства зайняла нянька Пулія, а потім - батько, який доклав максимальних зусиль для формування характеру сина.
У Горація не залишилося спогадів про його дитинство, хіба що про казкове видіння на горі Вольтур і про земляка Офеллу, який проживав недалеко від Венусії. Сама ж Венусія залишиться для поета найдорожчим спомином. Блакитне італійське небо, на його тлі - верхи порослих лісом гір, невеликі поселення, що, мов орлині гнізда, туляться по крутосхилах; потужний гомін грізного у весняне повноводдя Авфіда й дзюрчання прозорого, мов кришталь, Бандусійського струмка, - все це постане потім у карбованих рядках його пісень-од, відгукнеться в їхньому дзвінкому повнозвуччі. Впродовж усього життя поет прислухатиметься до голосу природи й відмежовуватиметься від тих, «хто в гаю бачить лиш дрова», для кого наймилозвучніше серед усіх слів - «гроші»; над усе цінуватиме він спілкування з людьми, котрі «відчувають однією з ним душею».
Батько з дитинства призвичаїв хлопця до моральності й поміркованості й не хотів віддавати його в звичайну школу Флавія у Венусії, оскільки побачив у ньому обдарованість. Крім того, він не хотів контактів сина з гордовитими нащадками ветеранів Сулли, які переселилися до Венусії. Він переїжджає з сином до Рима і забезпечує його навчання в аристократичній гімназії Орбіліуса, де навчалися діти сенаторів і вершників. Рим приголомшив Горація. Звиклий до тихої Венусії, хлопчина розгубився у гомінкому, величезному місті, яке вражало і своїми пишнотами - величавими храмами, статуями, колонадами, і нужденними дільницями, де тулилась міська біднота - плебс. Сюди напливав і розорений сільський люд, чиї окрайки землі поглиналися обширами величезних володінь - латифундій, де господарювали розбагатілі землевласники. Разючий контраст між містом і селом позначиться на всій творчості Горація. В селі він шукатиме злагоди з самим собою і дозвілля для праці над словом, у місті - приглядатиметься до «барв життя». Відчуваючи цю болісну роздвоєність, він сам назве себе «співцем двообразним» (Оди, книга II, 20), лебедем, Аполлоновим птахом, який ширяє в піднебессі, і людиною котра мусить залишитись на землі, щоб зблизька бачити життя. Важко довелося б хлопцеві у Римі, коли б не батькова чуйність: він зігрівав одинака теплотою свого серця, не надокучав йому повчанням, а виховував на живих прикладах - людських чеснотах чи хибах. «Глянь ось на цього… Глянь на того…» - все життя вчуватиметься поетові батьків голос. І не було в ньому зловтіхи, радше співчуття до тих, кого понівечив розпусний Рим. «З мене досить, коли передам тобі звичаї предків, коли вбережу життя й чесне ім'я твоє, поки ти потребуєш опікуна. Далі - плавай вже сам, без корка», - наставляв він сина (Сатири, книга І, 6). Сам того не підозрюючи, батько вже тоді плекав у ньому хист майбутнього сатирика, незлобливого, але меткого на око и дотепного поета, що візьме собі за девіз: «Сміючись, говорити правду».
На противагу лагідному батькові, Гораціїв учитель, Орбілій з Бе- невента, був суворий, часто брався за різку. Горацій його назве потім «plagosus» (той, який січе різками).
Освіту, проте, у школі Орбілія учні здобували ґрунтовну, вивчали граматику, поезію, філософію та риторику - красномовство. Майбутній поет вивчає творчість Лівія Андроніка, Еннія, Пакувія. В Римі Го- рацій оволодів грецькою мовою, читав «Іліаду», з якою не розлучався і в похилому віці. Грецькою й сам почав писати свої перші вірші.
Доволі великий побічний прибуток дав батькові Горація можливість подбати про зовнішній вишкіл сина і захистити його від насмішок його багатьох міських товаришів. Але головним завданням посеред цього спокусливого блиску вважав зберегти у сина стародавню порядність і чистоту серця. Його манера споглядати інших передалася Горацію від батька, який застерігав його триматися оддалік при всіх можливих ситуаціях, навчав налагоджувати добрі відносини з людьми і тим самим дав Горацію поштовх до сатири.
Горацій зберіг про батька найтепліші спогади: він називає його найкращим із батьків, і коли його заздрісники скептично говорили про нього як про сина вільновідпущеного, він відповідав: «Nil me paeniteat sanum patris» (мені не соромно за походження батька).
Рим на цей час був ареною безперервної боротьби і місцем політичного суперництва різних партій і особистостей. Ще були свіжі в пам'яті сліди диктатури Сулли (138-72 р. до н. е.), яка була сповнена насильства і крові, ще точилася непримиренна боротьба між релігійною і консервативними партіями, а вже насувалася нова буря: 63 рік - змова Катіліни; 60 р. - тріумвірат Цезаря, Помпея і Красса, наступні їх змагання за принципат; змови Клодія, Мілона, Ватінія. Нарешті - вибух громадянської війни між Цезарем і Помпеєм (49 р.), яка закінчилася в 45 р. перемогою і єдиновладдям Цезаря. На якийсь час настало перемир'я.
Цей період був періодом ідеалізацій минулого і закликів до національного відродження, модного захоплення філософією Платона і Епікура.
Одначе Рим на той час не міг дати завершеної освіти. Той, хто хотів поглибити свої знання з філософії, вдосконалитись у красномовстві, краще оволодіти грецькою мовою, повинен був рушати до Афін, що залишались осередком інтелектуального життя античного світу. Після того, коли Горацій одягнув toga virilis (чоловічу тогу), тобто досягнув повноліття, він вирушає разом з юнаками з багатих сімей в Афіни, які вважалися на той час центром вищої освіти. Там були найвідоміші оратори і філософи. Але все, що вивчалося, подавалося в широкому руслі філософії. Пошук людської досконалості був спрямований усередину самого себе. При вивченні риторики акцент робився на майбутню діяльність у політичному житті. Юнаки готували себе не для того, щоб оволодіти певною професією, а щоб бути обізнаними в державних справах (politiores humanitatis participes fierent).
Набути знань в інших сферах життя сподівалися пізніше в пери- петіях політичного життя і в спілкуванні з відомими римськими мужами.
Горацій рано переконався, що лише через філософію можна стати справжньою людиною (Aeque pauperibus prodest, locupletibus aeque, Aeque nedectum pueris senibusque nocebit).
Знання набуті в Афінах, мали вплив на все його життя, як і на творчість. Серед його вчителів були Теомнест, який очолював академію, і перипатетик Кратіп. Горація найбільше цікавила діалектика, тобто мистецтво пошуку правди в живій бесіді, а також етика - наука, що досліджує звичаї, вчить відрізняти «прекрасне від шкідливого». Він слухає перипатетиків (послідовників Аристотеля), вивчає настанови прихильників Платонової Академії, знайомиться з епікурейською філософією. Та хоч якими авторитетними були афінські наставники, Горацій прагне керуватися власним розумом і ніколи, за його словами, «не присягатиме на вірність тій чи іншій школі». Щоправда, самостійних філософських засад він так і не виробив, хитаючись переважно між закликами епікурейців до затишного споглядального життя та суворими настановами стоїків.
В Афінах Горацій вперше взяв до рук твори славетних давньогрецьких ліриків - Архілоха, Алкея, Сапфо. Перед ним відкрився світ бездоганної за формою, палкої, наснаженої громадянськими мотивами поезії. Любов до неї ніколи не згасне в його душі, він радитиме своїм співвітчизникам, не завжди охочим до копіткої праці над словом:
…на грецьких поетів рівняйтесь,
Їх перечитуйте вдень і вночі, не склепляючи ока!
(Поетичне мистецтво).
Саме в Афінах Горацій починає писати перші вірші грецькою мовою Однак убивство Цезаря 15 березня 44 р. спровокувало нову громадянську війну і воскресило надії республіканців, які зібралися на чолі з Брутом у Македонії. В кінці серпня 44 р. Брут з'являється в Афінах і групує навколо себе римську молодь, яка тяжіла до консервативно-республіканських кіл, і готується до вирішальної битви з цезаріанцями.
Горацій скоріше через солідарність із колегами, ніж із переконання вступає у військо Брута, де отримує військове звання tribunus militum. Проте у битві під Філіппами (42 р.) захисники республіканської свободи зазнали повної поразки. Горацій, як і інші воїни, тікає з поля бою.
Горацій, як він сам зізнається, не був народжений, щоб стати героєм (Militiae quamquam piger et malus, utilis urbi). Після невдалого завершення війни він не вступає в партію Секста Помпея, а повертається після амністії 41 р. до Рима. Батько помер, батьківське помістя віддане переможцям війни у Венусії (оскільки Венусія входила в число 18 міст, розданих як подарунки за хоробрість).
Використавши скромні рештки, він отримує посаду квесторсько- го писаря (scriba quaestorius). Бідність, в якій він тоді жив, суперечність між його покликанням і посадою, а також тодішній час, який характеризувався неспокоєм як у політичному, так і в соціальному житті, де зникли мораль, а мистецтво і наука були в занепаді, викликали в поета глибоке розчарування, яке проявилося в його перших еподах і сатирах (paupertas impulit audax, ut versus facerem) (зухвала бідність підштовхнула, щоб я писав вірші) (Ероди, книга ІІ, 2, 49). Духовна потреба теж стала ваговим стимулом, який спонукав Горація до творчості.
Кілька сатир і еподів Горація чи то через гостру критику, чи через новизну жанру були сприйняті неоднозначно, але звернули на себе увагу Вергілія і Варія, які на той час користувалися високим авторитетом у літературних колах. Вергілій і Варій представили його в 38 році Цільнію Меценату, який був могутнім покровителем всіх освічених людей, і стали найщирішими друзями поета, про що він неодноразово говорить у своїх творах.
Однак Горацій спочатку не справив враження на Мецената. Лише через 9 довгих місяців Меценат знову викликав поета і він незабаром із члена його літературного кола став товаришем на все життя: Quem rodunt libertino patre natum, nuM quia sum tibi Maecenas convictor.
Горацій був невисокого росту, дужий (rarporis exigui, praecanum, solibus aptum), мав чорні очі і темне волосся, яке вже в 40 років посивіло (reddes forte latus, nigros angusta fronte capillos). Дотепний, оратор з почуттям гумору, веселий, чим і завоював симпатію Мецената (reddes dulce loqui, reddes ridere decorum). У 37 р. Горацій і Меценат вирушають у дипломатичну подорож до Брундізія. Через два роки поет присвячує Меценату свого первістка - першу книгу сатир (35 р.). Меценат же в подяку дарує поету віллу і маєток в Сабінських горах. Обслуговуючий персонал на вілі складався з управляючого, економки, багатьох служанок і восьми рабів.
Ця вілла знаходилася на південному заході від гори Лукретіл, з вершини якої відкривався прекрасний вид на гори і долини. Там Горацій знаходив затишок в спекотне літо, відпочивав від шуму і гамору. Разом з тим, ця місцевість навівала йому спогади, пов'язані з дитинством. Недалеко протікав струмок Дігенція. До вілли прилягав ліс, досить великий, не раз згадуваний поетом в одах, написаних після самотніх прогулянок по ньому.
Таким чином, здійснилося його заповітне бажання мати вільне від турбот життя. Та не випало поетові горнутися лише до тих гір, не судилося втішатися повнотою щастя: ніхто не може бути «всебічно щасливим», хіба що вигаданий філософами-стоїками «мудрець»… Поета владно кличе Рим - до Мецената, до самого Октавіана, якому надано почесне прізвисько Август (тобто «звеличений божеством»). Перемігши в морській битві Секста Помпея, а потім Антонія, підкоривши Александрію, Октавіан-Август в 30-х роках до н. є. закріплює за собою верховну владу, хоча формально й оголошує про відновлення старої Республіки. Ці події знайшли відгук у творах поета, зокрема велику радість в його оді: Nunc est bibendum, пройнятою великою радістю і подякою Августу. Горацій повинен відгукуватися на всі важливі події, він мусить виправдати довір'я й доброту Мецената, як це зробив Вергілій, склавши «Енеїду» - монументальну хвалу діянням римського народу й принципатові Октавіана-Августа. Кличе його в Рим і якийсь внутрішній голос, а можливо, - голос батька, що вчив його плавати в тому безкрайому життєвому морі.
Протягом десяти років, які поет ділив між сабінським закутком та Римом, поступово виникають три книги од. Саме в них Горацій бачить своє безсмертя, і найбільшою своєю заслугою вважає те, що заспівав «на італійський лад еолійську пісню», маючи на увазі пісенну творчість знаменитих давньогрецьких поетів з Лесбосу - Алкея і Сапфо (VII ст. до н. е.).
Горацій не прийняв пропозицій Августа про надання йому вигідної посади особистого секретаря, бо надто високо цінував незалежність, але своїм пером завжди непохитно стояв на боці Августа. Свій вільний час Горацій проводив у товаристві друзів, у співі, літературних дискусіях.
Багатолюдний Рим знав поета в обличчя. І коли той з'являвся на його вулицях - невисокий на зріст, посивілий, заглиблений у свої думки, перехожі вказували на нього пальцем: «Ось він, перший лірик Риму». Горацій найчастіше прямував звичною дорогою на Есквілін- ський пагорб, де височів багатий палац зі стрімкою вежею. Тут ждав його Меценат, виснажений хворобливим безсонням, дратівливий. Очікував похвал Август. І не тільки похвал: він пропонує поетові бути його особистим секретарем. Горацій відмовляється. Натомість виконує інше важливе доручення імператора: складає «Пісню вікового свята», що виконувалась в 17 році до н. е. на «ювілейних іграх» - най- величнішому загальноримському торжестві. Незабаром Август вимагає від лірика похвал своїм пасинкам Тіберію і Друзу за їхні перемоги над альпійськими племенами. А ще через якийсь час, невдоволений тим, що Горацій, видавши книгу філософських послань, не адресував йому жодного з них, пише поетові таке: «Знай, що я гніваюсь на тебе, бо в багатьох такого роду творах ти не ведеш мову передусім зі мною. Чи боїшся, що заживеш у потомках лихої слави через те, що був близьким до мене?». Нагадування було недвозначним, і Горацій хоч і закінчив третю книгу од славнозвісним «Пам'ятником», а книгу послань - поетичним автопортретом, береться поправити свою неувагу до принцепса. Так виникає остання, четверта книга од, складена у віці, на поетову думку, не підходящому для такого жанру, з традиційними для нього любовними мотивами. Так з'являється найбільше з Горацієвих послань - послання до Августа, у якому, щоправда, поет порушує не політичні, а літературні питання, чим, мабуть, не дуже зрадував високого адресата.
Горацій основним своїм жанром у пізньому віці вважав послання. Він сам виплекав цей жанр і почувався в ньому найвільніше. Та молоді поети, яких на той час у Римі було чимало, не дуже прислухались до тих Горацієвих настанов. Молодь, що не звідала на собі лихоліття, втішаючись плодами тривалого миру, поспішала піднятися до слави не такими стрімкими й тернистими стежками, на які їх скеровував Горацій. Молоді не цінували тонкої майстерності його поезії, та й до прихованого в ній болю були глухі.
«Віщий співець» римського народу все гостріше відчував свою самотність. Слова «вигнання», «забуття» вже й раніше зустрічалися в його творах, а тепер, коли вже не стало його найкращих друзів - Вергілія, Варія, коли й Меценат у своєму хворобливому безсонні доживав віку, Горацієві було, мабуть, нелегко: адже він над усе цінував
дружбу та лагідні бесіди. Восени 8 року до н. є. помер Меценат. Меценат, помираючи, просив Августа: про Горація Флакка пам'ятай, як про мене (Horatii Flacci, ut mei, esto memor).
А ще задовго до цієї осені Горацій писав йому:
Коли ж - о горе! - ти б відійшов-таки
Раніше, взявши й частку мого єства –
Каліка, сам собі не милий,
Я залишився б… та ні: в цю днину
. мене б не стало…
(Оди, книга II, 17)
Горацій наче передчував, що цієї ж осені, 27 листопада, й сам буде похований побіч могили свого друга на Есквілінському пагорбі. Син вільновідпущеника - біля «нащадка давніх володарів».
Горацій-лірик так віщував собі безсмертя:
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя.
Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з. Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
(Оди, книга III, 30)
2.У пошуках золотої середини
«Незрівнянний майстер поетичного слова» Горацій чи не вперше звернув на себе увагу майбутніх шанувальників своїми еподами та сатирами, які писав майже одночасно.
Еподи, дослівно приспіви, складені переважно ямбами, де після довгого вірша, наче його відгомін, йде коротший. Написані вони під явним впливом елліна Архілоха. Щоправда, Горацій відразу заявив, що його вірші схожі на Архілохові лише формою, а не змістом (згадаймо, що, за легендою, Архілох своїми ямбами довів до самогубства свого земляка Лікамба, який порушив свою обіцянку віддати свою доньку Ніобу за поета): «„Запозичив я дух Архілоха, / Ритми його, а не зміст, не слова, що Лікамба карали».
Збірка «Еподи» (видані в 31-30 pp. до н. е.) складається із 17 віршів, написаних на актуальні політичні й особисті теми (випади проти окремих осіб, вірші любовної тематики). Твори дають уявлення про політичну й духовну еволюції поета, що знайшла вираження в переході на позиції цезаризму (еподи 7, 16, 9). Поезії цієї збірки умовно можна поділити на еподи:
• політичного спрямування;
• на літературні теми;
• соціального спрямування.
Деякі еподи своїм змістом близькі до сатир. У них Горацій нерідко вдається до прийому, характерного для цього жанру, - думки автора висловлюють особи, які беруть участь у діалозі або монолозі. В ранніх Горацієвих еподах домінує притаманна цьому жанрові їдка насмішка - над розбагатілим вискочнем (епод 4), лихварем (епод 2), «чарівницею» Канідією (епод 5), заздрісним та бездарним поетом (епод 6) тощо. Пізніше поет розповідає в еподах про себе, пише про кохання, а головне - на повен голос висловлює своє занепокоєння долею Риму. Тим самим він відмежовується від так званих «нових поетів», зокрема Катулла, що брали за взірець александрійську поезію, яка не виходила за межі камерних тем.
Горацій, не вагаючись, називає злочинцями тих, хто знову багрить свої мечі братньою кров'ю (йдеться про сутичку Луція Антонія з Октавіаном у Перузінській війні (41-40 рр. до н. е.):
Куди, куди, злочинці?
Нащо знов мечі
Ви з піхов добуваєте?
Поет уболіває за своїх співвітчизників:
Друге в усобицях тих змарнувалося вже покоління.
Під власною вагою велет Рим паде.
(Епод 16, 1-2)
Еподи, темою яких є заклик до насолоди, як заявляють деякі дослідники, розчистили поетові шлях до од і стали прелюдією тих творів, у яких він так уміло застосовував форми класичної давньогрецької лірики.
Працюючи над еподами, Горацій пробує сили і в жанрі сатири. Протягом 30-х рр. він випускає дві збірки сатир - першу близько 35/34 р., другу - близько 30 р. Орієнтуючись на римського сатирика Луцілія, Горацій запозичує в нього традиційні типи людей, образи, навіть імена, проте збагачує сатиру новими мотивами, гнучкішим робить гекзаметр, соковитішою - мову, тоншим - дотеп. Першу книгу сатир Горацій присвячує своєму могутньому другові Меценату:
В чім, Меценате, тут річ, поясни, що немає такого,
Хто б своїй долі радів…
Поет називає свої сатири бесідами, бо й справді невимушено веде в них розмову то з адресатом твору, то з уявним співрозмовником, то сам з собою. До речі, «сатира» в латинській мові означає «суміш», і Горацій у повній мірі використовує можливості цього жанру. Тут поруч з філософськими роздумами над життям та звичаями людей - комічні побутові сценки, повчальна байка; поруч із роздумами над літературним жанром та стилем - описи власних пригод та переживань. Немає закутка - чи то в палаці вельможі, чи в комірчині злидаря, - куди б не зазирнув допитливий сатирик. І про все він оповідає жваво й дотепно, беручи за єдину схему свого викладу закони живої бесіди. Його заклик: «В межах природи живи!» перегукується з філософією стоїків, які вважали природу вчителькою та провідницею, радили жити з нею в згоді. Помітити ці накреслені природою межі, пізнати в усьому міру й не впадати в крайності, - означає знайти «правду» життя:
Все має міру якусь, повсюди межі є певні,
Далі чи ближче від них - даремно шукатимеш правди.
(Сатири, книга І, 1, 106-107)
Ця «правда» - не що інше, як знаменита «золота середина», що набула пізніше досконалого художнього вираження в оді до Ліцінія. Кожен, хто йтиме цією осяяною розумінням міри дорогою, на думку поета, пізнає в житті справжню насолоду. Навіть робота над словом, як її розуміє Горацій, видається пошуком «золотої середини», тієї світлої лінії, обабіч якої - млисте, спотворене відображення «правди». Адже багатослівний, квапливий Луцілій плив «каламутним потоком»; такий же «темний» і той, хто «силкується бути надто стислим». Отже, й слова мають свою міру, яка зблискує тільки в довершеному творі, бо «посередності поетові не прощають ні боги, ні люди, ні книгарні», - скаже Горацій у своєму «Поетичному мистецтві», немовби зазначаючи, що «золота середина» не має нічого спільного з посередністю.
У другій книзі сатир поет згадує ту палку мрію, якою жив у міській колотнечі:
Де ти, жадане село? Чи колись, метушню ту забувши,
То стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії,
Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям?
(Сатири, книга II, 6, 60-63).
Отже, «Сатири» Горація різноманітні за змістом: низка сатир містять автобіографічні відомості; група творів, присвячені літературним питанням; група сатир філософсько-морального характеру.
У сатирах філософсько-морального характеру Горацій розкриває один із основних принципів свого світогляду, заснованого на епікурейській філософії, - «задоволення малим», який виражається у проповіді мирного сільського життя на лоні природи, подалі від хвилювань міської суєти. Ця «філософія поміркованості» була своєрідною формою прийняття режиму Августа широкими колами рабовласників і самим поетом, що дозволяло їм зберегти ілюзію незалежності й свободи. У сатирах порушуються також загальні моральні питання: до людських вад Горацій ставиться поблажливо; його сатира позбавлена різкості й викривальної сили. В умовах принципату політична тема, критика суспільних стосунків не могла знайти місця в сатирах Горація. Але своє безсмертя Горацій бачить в одах.
«Оди» - збірка ліричних віршів у 4-х книгах. Серед них виділяються оди політичні, філософські, любовні. У політичних одах Горацій виступає як ідеолог режиму Августа. Він прославляє його правління і його особистість, оспівує в дусі офіційної ідеології давню римську доблесть («Римські оди», книга ІІІ, 1 - 6).
В одах філософського змісту звучать принципи життєвої філософії Горація, так званої «гораціанської мудрості» (Оди, книга ІІ, оди 3, 10, 14, 16). Це проповідь «золотої середини», міри, задоволення малим - тема, близька до висловленої в ранніх творах - «Еподах» і «Сатирах». У дусі звульгаризованої епікурейської філософії Горацій висуває принцип «Лови день» («мент»), «Користуйся сьогоднішнім, не думаючи про майбутнє» (Оди, книга І, 11, 25).
Серед од, присвячених друзям, особливе значення має ода «До Помпея Вара» (Книга ІІ, 7). Про своє поетичне покликання Горацій говорить у славнозвісному «Пам'ятникові» (Оди, книга ІІІ, 30). Автор розмірковує про значення своєї творчості для вічності, про місце поета і поезії в системі людського буття. Говорить поет і про свої конкретні заслуги. Так, поет смертний, але його твори - вічні, стверджує Горацій.
Найбільшою своєю заслугою вважає те, що заспівав «на італійський лад еолійську пісню», маючи на увазі пісенну творчість знаменитих давньогрецьких поетів з Лесбосу - Алкея і Сапфо (VII ст. до н. е.). Від них римський співець запозичив передусім форму - своєрідні ліричні строфи, складені з різностопних віршів, де звучать перемінні, подекуди важко вловимі, ритми. Найвідоміші серед цих строф - алкеєва (Оди, книга І, 9) та сапфічна (Оди, І, 2). Перша, адресована Меценатові, ода (Оди, книга І, 1), складена так званою асклепіадовою строфою, де кожен віршовий рядок повинен мати чітку цезуру (ритмічну паузу) посередині. Взагалі ж, перша книга од - це наче справжній «парад» віршових форм: тут виступають майже всі строфи, яких уживає Горацій.
Семиструнна ліра, якої не випускав із рук старогрецький співець, в часи Горація була вже тільки символом ліричної поезії. Проте музика не зникла безслідно. Поезію читали вголос - декламували. Віршовий ритм карбувався чітким розмежуванням довгих та коротких складів (у перекладі їм відповідають наголошені й ненаголошені). Виняткову вагу мали стилістичні засоби, що посилюють музичність вірша, - алітерація, асонанс. Горацій - майстер звукових образів.
Його майстерність полонила Овідія, який в юнацькі роки, очевидно, слухав першого серед ліриків Риму, про що згадано в «Скорботних елегіях»: «Слух зачаровував нам найбагатший на ритми Горацій». Ритмомелодика тієї чи іншої строфи в нього завжди є яскравим виражальним засобом твору. Так, в оді до Левконої (Оди, книга І, 11), де над усім домінує славнозвісне «carpe diem» - «лови день», саме в звуковому рисунку вірша постає образ моря, яке раз по раз вдаряє хвилею об берег, - образ, у якому відбито й невпинний біг часу. Та, певно, не всі сучасники поета сприймали багату звукову гаму його творів: класична відточеність поезії вже тоді поступилась перед дешевими ефектами. Недарма, говорячи про занепад римського театру, Горацій нарікає, що й у вишуканої публіки «насолода перемандровує від вуха до блудливих очей».
Не забуваймо, однак, що саме Горацієві належить вислів: «Поезія - це картина». І саме його поезія - найкращий доказ справедливості цього знаменитого порівняння. Проте живописний ефект не лежить на поверхні Горацієвих од: він майстерно прихований. Поет хоче зробити читача співтворцем, прагне, щоб сам він відкрив для себе правду його поезій, як, скажімо, в оді до Таліарха (Оди, книга І, 9). На початку твору - образ засніженої гори й зимового заціпеніння природи. Далі йдуть врівноважені поради: «Докинь дров до вогню», «дістань вина», «облиш усі справи богам», «не вивідуй про майбутнє», «не цурайся любові» тощо. І раптом яскравим перегуком відкритих голосних приковує до себе увагу перший вірш п'ятої строфи: «Donec virenti canities abest». Слово «virens» - «молодий, сильний», зіткнувшись зі словом «canities» з - «сивина», відразу зблискує іншим значенням - «зелений», перегукуючись із наступним образом зеленого поля. Тут же зринає глибинний ліризм, сконденсований у разючому контрасті білого (зима, старість, смерть) і зеленого (весна, молодість). Читач на мить стає причетним до творчості, співчуває стривоженому поетові. Згадуються слова шанувальника Горація, поета-гуманіста Павла Русина з Кросна:
В пісні, десь на дні, по-мистецьки скрита,
Зблискує правда.
То чи не є ця правда затаєним болем поета, його зворушенням? А зворушується він при думці про миттєвість людського життя, про «заздрісний» час, який в уяві поета підточує й здрібнює все на цім світі, про смерть - «останню межу всіх речей». І навіть у так званих «Римських одах» (Оди, книга III, 1-6), які покликані сприяти Авгус- товій політиці відродження староримських чеснот, служити відновленню порушеної гармонії між людиною та суспільством, прорива
ється меланхолійна задума поета, виказуючи його справжній погляд на речі:
Чого не сточить згубного часу плин?
Батьки минулись - гірші, ніж предки їх,
На світ привівши нас, марніших;
Ми ж - іще гірше дамо поріддя?
Такий останній акорд «Римських од», де поет остаточно утверджує свою роль «віщого співця» римського народу.
Незабаром Август вимагає від лірика похвал своїм пасинкам Ті- берію і Друзу за їхні перемоги над альпійськими племенами. А ще через якийсь час, невдоволений тим, що Горацій, видавши книгу філософських послань, не адресував йому жодного з них, пише поетові таке: «Знай, що я гніваюсь на тебе, бо в багатьох такого роду творах ти не ведеш мову передусім зі мною. Чи боїшся, що заживеш у потомках лихої слави через те, що був близьким до мене?». Нагадування було недвозначним, і Горацій - хоч і закінчив третю книгу од славнозвісним «Пам'ятником», а книгу послань - поетичним автопортретом, береться поправити свою неувагу до принцепса. Так виникає остання, четверта книга од, складена у віці, на поетову думку, не підходящому для такого жанру, з традиційними для нього любовними мотивами.
Перша ода останньої книги присвячена Венері, богині кохання, краси, творчих сил природи, яку так часто вшановує Горацій у своїх піснях. Цей образ і тут навіяний мотивом швидкоплинності часу, передчуттям близької смерті: через вісім років поета не стане. Тепер, на порозі свого п'ятдесятиліття, він протиставляє себе молоді, що кружляє в танці довкола мармурової статуї вічно прекрасної богині, над якою не владний час. Згадкою про Венеру й закінчується четверта книга од.
У самому ж її центрі - перлина Гораціевої лірики: ода до римського оратора, товариша поета Торквата (ода «До Манлія Торквата»: Оди, книга IV, 7), де схвильованість лірика вилилась у найдосконалішій поетичній формі. Це - справжній подих весни; він - у протяжному і легковійному «Diffugere nives» - «позбігали сніги». І хоча на місці сумних снігів бачимо зелень лугів, буйні кучері дерев, мерехтіння струмків - п'янкої радості, одначе, нема: її пригашує другий, короткий вірш, що повторюється зітханням упродовж усього твору. Як скрушне зітхання, звучить в оді і найвідоміший із висловів Гора- ція: «Pülvis et ümbra sumüs» - «Ми - тільки порох і тінь». Переклад не віддає тут звукового образу - губних «р», «b», що в сполученні з низьким «u» гупають, мов заступ могильника. Приголомшливий контраст до легковійного початку оди!
Своєю філософічністю, якимось елегійним смутком ця поезія виходить за межі дружнього послання і зливається з традицією елегії у світовій літературі. Зокрема, тут талановито реалізовано наявний у багатьох наступних творах світової літератури паралелізм у зображенні циклів природи і людського життя:
Білі вже збігли сніги.
На луги повертається зелень,
Знов кучерявиться гай.
В красній обнові земля, і знову, спадаючи, води
В'ються в своїх берегах…
…Зиму змагає весна, її ж переборює літо
Й гине само, як лише
Осінь розсипле плоди, за нею - на сон лиш багата –
Вже підбігає зима.
Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні.
Ми ж, коли канем туди,
Звідки Еней не вернувсь, де Анк, де Тулл можновладний, -
Порохом, тінню стаєм…
Природа оновлюється, зимову «смерть» змінює весняне «воскресіння», але люди, померши, уже не відроджуються, стають «порохом, тінню». Напрочуд співзвучно з цими рядками давньоримського поета, які датуються І ст. до н.е., звучать, наприклад, такі: «…До тебе, люба річечко, / Ще вернаться весна, / А молодість не вернеться, / Не вернеться вона…» (Л. Глібов. «Журба». ХІХ ст.).
Далі поет висловлює думку, близьку до кредо епікурейців (еллінську філософію він знав дуже добре ще від часів її вивчення в Афінах) - «лови днину», «зривай день», «carpe diem»: «Рік, і година, та й мить, останок милої днини, / Радять: безсмертя не жди. / Хтозна, чи зво- лять боги до годин, що минули, додати / Частку й наступного дня?..»
У першій книзі «Од» Горацій вже вживав цей вислів: «arpe diem, guam minimüm credula postero» («користуйся днем, і найменше вір у майбутнє»). Адже «.Коли вмреш і коли над тобою в усім своїм блиску / Мінос вершитиме суд - / Ні красномовство, ні рід, ні побожність велика, Торквате, / Сонця не верне тобі.». Це філософічний вірш, у якому знайшла відображення не лише художня майстерність, а й високий інтелект Горація.
Джерелом Горацієвої лірики все ж таки була туга, хоч сам поет, прихильник душевної радості, не міг із цим погодитись:
І страх, і тугу, Музам довірившись,
Пущу з вітрами - хай по воді морській
Розвіють їх…
(Оди, книга І, 26)
«Я не вмру» - писав Горацій наприкінці другої книги од. «Не весь я вмру» - дещо обережніше висловився він у своєму «Пам'ятнику» (Оди, книга III, 30). І ось - похмурий афоризм, вміщений у центрі четвертої книги. І все ж остання ода цієї книги закінчується світлим і бадьорим «Співаймо!». Звертаючись цим закликом до хору хлопців та дівчат, поет вірить у всепереможну силу пісні і, можливо, погоджується з Епікуром, який вважав: «Людина не повинна лякатися своєї знищенності, бо незнищенним залишається рід людський». Мотив смертності звучить, отже, поруч із життєстверджуючою вірою поета в творчі сили людини, що можуть її увічнити.
Горацій пішов своїм шляхом у літературі, віддавши перевагу чіткому та вишуканому класичному стилю, спираючись - через голови своїх сучасників - на творчість давньогрецьких поетів: Архілоха, Алкея, Сапфо та ін. Показово, що, підбиваючи підсумок свого життя, Горацій особливо підкреслював як свою заслугу саме те, що дав друге життя еллінській ліриці латинською мовою (ода «До Мельпомени»): «…Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись / Давн за владаря був серед полів сухих, - / Будуть знати, що я - славний з убогого - / Вперше скласти зумів по-італійському / Еолійські пісні.» Звичайно, це було величним творчим звершенням, якщо врахувати художню довершеність старішої і досконалішої за римську еллінської літератури.
Хоч відомо, що паралель «творчий доробок поета-пам'ятник» винайшов не Горацій (відомо, що він частково запозичив її в елліна Пін- дара), та саме він увів її до «всесвітнього обігу»: «Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка, / Вищий од пірамід царських, простоїть він.»
Дійсно, як людина може себе увічнити? Тільки у пам'яті нащадків: для того й пам'ятник, щоб пам'ятали. Але з чого б він не був зроблений, навіть з міді, яка не іржавіє, яким би він високим не був, хай навіть вищим за найвищу на той час споруду - єгипетські піраміди, його роз'їдатимуть дощі, руйнуватимуть вітри, і зрештою «низка років стрімких - / Часу біг коловий» зруйнують цей пам'ятник, бо нема нічого вічного на землі. Нічого, що зроблене руками. Але якщо цей пам'ятник не рукотворний (пор. у Пушкіна: «Я памятник себе воздвиг нерукотворний.»), а духовний, не матеріальний - вірші, які живуть поміж нащадків, у їхній пам'яті, тоді час «в прах не зітре його». Так, поет смертний, як і кожна людина, і його тіло вмре. Але тіло - це не весь поет, бо «частка краща» митця (тобто його твори, що житимуть в пам'яті прийдешніх поколінь) «не западе в імлу». Закінчується ода звертанням до Мельпомени, музи трагедії (тоді - музи красного письменства): «Горда по праву будь, Мельпомено, й звінчай,
мило всміхаючись, / Лавром сонячних Дельфнині й моє чоло». Цей вірш породив масове відлуння в світовій літературі. Загадаймо твори В. Шекспіра «Державців монументи мармурові…», Дж. Донна «Пощо тобі, Шекспіре, те каміння?..», О.Пушкіна «Я памятник себе воздвиг нерукотворний…», М. Рильського «Я пам'ятник собі поставив нетривалий…» та ін.
«Послання». Горацій, хоч і повернувся до лірики, все ж основним своїм жанром у пізньому віці вважав послання. Він сам виплекав цей жанр і почувався в ньому найвільніше. Думка, наче вирвавшись із вузьких строфічних рамок, пливла розлогим гекзаметром. Знову, як і в сатирах, поет вів живу бесіду. Колишніми залишилися й теми тих бесід: про поміркованість, про важливість пізнати самого себе, про переваги, сільського життя над міським, про щастя, душевну рівновагу тощо. І хоча кожне послання присвячене певній проблемі, в його канву, відтінюючи думку, часом вплітається байка, емоційний рядок іде поруч із відлитою у гекзаметр філософською сентенцією. В посланнях Горацій поєднав нарешті філософію та поезію, що, за словами Платона, віддавна були наче в якійсь незгоді.
Тільки згоди з собою поет все ж таки не домігся. Роздумуючи в посланнях над морально-психологічною проблемою «бути й здаватися», він не міг не помітити, що незалежність і душевна рівновага, яких так прагнув, - уявні. І тому щиро звіряється своєму другові:
Може, про мене спитає, - скажи: попри задуми славні,
Й досі живу я безладно й не солодко…
Що мені шкодить - до того хилюсь; помічного - цураюсь.
(Послання, книга І, 8) Ось чому в поезії Горацій ніколи сліпо й беззастережно не йде за тою чи іншою філософською школою, що обіцяє щастя й заспокоєння. Ось чому і у власних судженнях він ніколи не був категоричним, а завжди готовий прийняти чиюсь кращу пораду:
Ну, на все добре. Бувай. Та коли на щось краще натрапиш - Радо й мені сповісти. А тим часом - і цим вдовольняйся.
(Послання, книга І, 6, 67-68) Перша книга послань (20 р. до н. е.) написана на різноманітні теми філософського характеру, близькі до сатир. Тон послань вирізняється більшою серйозністю, що пояснюється не лише жанром і предметом зображення, а й віком поета. Спокій, свобода духу, подолання нерозумних бажань - основні думки першої книги послань. Своє завдання Горацій бачить у тому, щоби передати цю істину людям свого кола і навчити їх жити правильно, згідно з обставинами його часу.
Квінт Горацій Флакк увійшов в історію римської і світової літератур не лише як незрівнянний майстер поетичного слова, а й як теоретик літератури. Свої погляди на літературу, зокрема на поетичну творчість, він висловив у другій книзі «Послань», яка складається з трьох послань, присвячених естетичним і літературно-критичним проблемам: «До Августа», «До Флори», «Послання до Пісонів»
У «Посланні до Флори» Горацій скаржиться на мінливість читацьких смаків, на хвалькуватих поетів, котрі визнають лише свій талант.
Свої погляди на поезію Горацій докладно викладає у двох інших посланнях. У «Посланні до Августа», яке було створене за бажанням імператора отримати твір, присвячений йому талановитим поетом, Горацій підкреслює культурне і моральне значення поезії, яка формує і направляє людину, втішає і приносить зцілення. Так само Горацій виступає проти архаїстів, вважаючи їхній стиль надто жорстким, проти грубого комізму, яким цікавляться навіть освічені глядачі.
Найповніше свої естетичні положення та думки про поетичне мистецтво і міркування, якими принципами він керувався як поет Горацій виклав у третьому посланні, найзнаменитішому з усіх - «Посланні до Пісонів», яке ще в античні часи дістало назву «Про поетичне мистецтво». Це своєрідний твір про природу поезії, написаний віршем - дактилічним гекзаметром, адресований Пісонам - батькові і двом його синам, але викладені в ньому поради і спостереження стосуються не лише адресатів, а взагалі всіх молодих поетів-початківців. Порівнюючи «Поетику» Аристотеля з Горацієвою, можна помітити, що невід'ємною складовою частиною твору давньогрецького мислителя є філософська основа, логічний зв'язок з основними принципами філософії, у той час як поетика Горація має характер літературного послання, близького до розмовної мови. Хоч Горацій трактує тему однорідну з Аристотелевою, проте розробляє її незалежно від нього, виклад веде не в систематичній формі наукового трактату з послідовним розгортанням думок, логічним переходом від однієї теми до іншої, а у вигляді невимушеної, дружньої розмови. Незважаючи на те, що віршований трактат Горація не претендує на вичерпне охоплення всіх питань, зв'язаних з поетичним мистецтвом, а висвітлює лише деякі, актуальні з точки зору боротьби тогочасних літературних напрямків, усе ж він є видатною пам'яткою класичної естетики, є немов теоретичним маніфестом римського класицизму доби імператора Августа. «Поетика» Аристотеля і «Про поетичне мистецтво» Горація - два найважливіших античних трактати з галузі естетики поезії. Твір Горація з'явився в той час, як у Римі йшли жваві літературні дискусії, предметом яких була поезія. Зразком для Горація, за повідомленням античного коментатора його поезії граматика Порфиріона (III ст.), послужив трактат Неоптолема з Паріона (III ст. до P. Хр.), перипатетика, у якому розглядалось учення про поезію, поетичний твір і покликання поета. Текст твору Неоптолема не зберігся до наших днів, через те важко встановити, якою мірою Горацій використав думки давньогрецького теоретика літератури про поетичне мистецтво: одне певне, що він викладає предмет, дотримуючись, попри невимушену манеру розмови, ніби не підпорядковану певному планові, в основному трійчастої композиції Неоптолема, яка стала загальноприйнятою в елліністичному літературознавстві, тобто ділиться своїми міркуваннями про те, у чому полягає суть поезії, яким повинен бути поетичний твір, якими якостями має володіти сам поет. Твір Горація важливий з уваги на його оцінку творчості деяких римських поетів, ставлення до літературних напрямків того часу, зокрема до неотео- ретиків і архаїзуючих письменників. Своє завдання Горацій вбачав у тому, щоб сказати поетам про те, у чому полягає їх обов'язок, «сила, що живить їх, що надихає, що їм на користь, що ні, де вірний шлях, а де хибний». Мета поезії полягає, на його думку, у тому що вона повинна давати насолоду або приносити користь, або і те, і те: «Кожен поет намагається вчити, або звеселяти Віршем своїм, або ж поєднати корисне з приємним». Особливого визнання заслуговує поет, який поєднає приємне з корисним: «Славлять усі лиш того, хто з'єднає приємність і користь, Хто звеселить читача й одночасно дасть насолоду». Характеризуючи суть поезії, Горацій порівнює її з живописом як спорідненим видом мистецтва. Цю думку поділяли пізніше теоретики класицизму, за що їх критикував німецький письменник-просвітитель і літературний критик Г. Е. Лессінг у «Лаокооні…», доводячи, що в літературі й образотворчому мистецтві діють інші закони, що немає єдиних законів для поезії і живопису. Поезія, вчить Горацій, повинна відображати життя, реальну дійсність: «Хай за життям наслідувач пильно простежує; з нього Хай і черпає для власного вірша слова соковиті». Навіть вигадка в поезії повинна бути близька до правди. Тільки те, що пережите і глибоко відчуте самим письменником, може знайти відгук у слухачів чи читачів. Із поетичних жанрів римський поет детальніше характеризує драму особливо трагедію. Це пояснюється, очевидно, посиленими спробами тогочасних римських письменників відродити занедбану в ті часи сценічну творчість - трагедію і комедію. Зокрема сучасники Горація Варій, Асіній Полліон та інші пробували свої сили в написанні трагедій. Основну увагу Горацій присвячує саме трагедії, піднімаючи голос на захист класичної трагедії, в її відродженні вбачаючи можливість повернення старих звичаїв. Літературний герой, на думку автора, повинен від початку й до кінця твору зберігати цілісність, неповторність своєї вдачі і в якомусь визначальному епізоді найяскравіше і найповніше розкрити притаманні йому риси характеру. Поведінка і мова дійових осіб повинні відповідати вікові, суспільному становищу, походженню, заняттю. Невід'ємним складовим елементом трагедії є хор - виразник справедливості, поміркованості. У драматурга в п'єсі не повинно бути більше п'яти дій і в них мають брати участь лише три актори. Це правило походить з елліністичних теорій. Згодом воно стало одним з основних положень трагедії європейського класицизму Дія трагедії має завершуватися розв'язкою без участі божества. Що стосується широко дискутованого в античності питання про співвідношення природного обдаровання і «майстерності» (вмілості), тобто старанної робот и над художньою стороною твору, то Горацій відстоює погляд, що в поезії однаковою мірою потрібне і те, і те, тобто бажане поєднання таланту і майстерності: «Хист чи майстерність потрібніша віршам? - Ось де питання. Та, як на мене, то й пильність сама, без природного хисту, Як і без пильності хист, - це слово пусте: вони в парі, В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набирають». Не маючи достатнього таланту, за поезію братися не варто: у поезії посередність недопустима. Поет повинен не лише мати природний талант, а й багато знати, що б мав що сказати читачам, удень і вночі повинен вивчати грецькі зразки, невпинно працювати над своїм твором, поки його не опублікує. Вислів Горація: «Літ хоча з дев'ять хай те писання полежить» став крилатим. Чимало влучних думок висловлено в посланні про єдність змісту і форми, про мову і стиль поетичного твору, його лексику, художньо-образні засоби, метричну будову та ін. Твір Горація «Про поетичне мистецтво» відіграв позитивну роль не лише в розвитку античної естетичної думки, він став важливим джерелом для створення нормативної поетики епохи Відродження і європейського класицизму. Під впливом заглиблення в послання Горація був написаний віршований трактат визначного французького поета і теоретика мистецтва Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674 р.), у якому викладено поетику класицизму. Вплив ідей Гораціє- вої поетики помітний і в трактаті Г. Е. Лессінга «Лаокоон…» (1766 p.). Багато спостережень і вказівок Горація відзначаються такою влучністю і переконливістю, що зберегли своє значення й до нашого часу.
3.Горацій і Україна
Твори Горація були високо поціновані і в Україні. Трактат Гора- ція «Послання до Пісонів» часто згадує ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович у праці «Про поетичне мистецтво», написаній «для юнацтва» в 1705 р. Повний переклад трактату Горація українською мовою «Про поетичне мистецтво» зробив А. Содомора. Особливі заслуги в справі популяризації поезій Горація в Україні має письменник-гуманіст Павло Русин із Кросна. Твори Горація вивчали у братських школах, Києво-Могилянській академії, на нього посилалися частіше, ніж на інших «латинців». Ф. Прокопович закликав вчитись у Горація майстерності. Численні писані латиною курси піїтик, починаючи з першої половини XVII століття, густо всіяні уривками Горацієвої поезії, яка вважалася класичним зразком довершеності й краси. Крім Ф. Прокоповича до Горацієвої ліри прислухались М. Довгалевський, Л. Горка та багато інших викладачів піїтик і ораторського мистецтва.
Перші яскраві сліди Горація на українському ґрунті зв'язані з творчістю Григорія Сковороди - його великого шанувальника. Г. Сковорода «претолковал малоросійським діалектом» його оди, зокрема, гораціанські мотиви звучать у збірці «Сад божественних песней». Сковорода, як і Горацій, був того переконання, що мета людини - осягнути щастя, до якого ведуть не багатство й почесті, а погідність духу та радість серця. Тому й захоплювався український письменник передусім двома одами римського лірика: до Ліцінія та до Гросфа, переспівуючи та перекладаючи їх досить вільно.
Наслідуючи І. Котляревського, котрий «українізував» «Енеїду», Горація переспівували П. Гулак-Артемовський та Л. Боровиковський. П. Гулак-Артемовський перелицьовує окремі оди Горація в 1837 році. «Гараськові оди» - дотепні, написані соковитою мовою - влились живим колоритним потоком в українську літературу. Проте звучання оригіналу було суттєво змінено: не передано важливі для розуміння Горація його віршові розміри, відкинуто складний світ міфології, що тонко відтінює настрої автора. Залишилися звичні вислови, як-от: «лови день», «не турбуйся майбутнім», «від смерті не втечеш» тощо. Перекладач, українізуючи оригінал, густо забарвлює їх народним гумором, як, наприклад, в оді до Деллія (Книга II, 3): «Пархоме, в щасті не брикай!»
«Гараськові оди» Гулака-Артемовського, хоч якими далекими видаються вони сьогодні від оригіналу, були кроком на шляху до пізнання Горація: винятково важливим був сам намір підкреслити те живе в творах давнього автора, що єднає його з читачем нової доби. В усякому разі Горацій, яким бачимо його в Гулака-Артемовського, відкинув маску незворушного й холодного «парнасця», що на той час уже прикривала живе обличчя римського лірика.
Першим, хто повністю відмовився від переспівів, започаткувавши новий етап розвитку перекладацької справи в Україні, був Іван Франко. У Франкових перекладах творів Горація, які вийшли друком в 1894 році, вже помітна увага перекладача до віршових розмірів оригіналу: поет відтворює деякі елементи строфічної будови Горацієвої лірики, іноді намагається хоча б графічно - розташуванням рядків - наблизитись до першотвору.
Шляхом збереження розмірів оригіналу ішов Василь Щурат, який видав у 1901 році добірку з 22 од Горація українською мовою. Переклади призначалися головним чином для шкільного вжитку, в них помітний не подоланий ще на той час перекладацький формалізм: «дослівність» у передачі змісту і копіювання метричної схеми без урахування природи віршового ритму.
Наче грайливим відгомоном старої школи переспівів були опубліковані в 1913-1918 роках переклади Тараса Франка, про що красномовно свідчать уже самі заголовки: «Закоханий спортовець», «На хвилях любові» тощо.
Новим кроком в освоєнні Горацієвої поезії стали переклади Миколи Зерова. Поет, шукаючи ключа до оригіналу, перекладає то розміром першотвору, то модернізованим римованим віршем.
Отже, на подальших етапах наближення до Горація остаточно переважив принцип адекватного відтворення віршових особливостей оригіналу (в перекладах М. Білика, Миколи Зерова, А. Содомори, Бориса Тена, Андрія Білецького та інших).
Висновки. Отже, протягом 25 років Горацій видав 9 книг творів, які мали велике значення не тільки для римської літератури, але й для всієї європейської. Епоха Августа, як і життєвий шлях поета, мали вагомий вплив на творчий доробок Горація. Вони є вихідними пунктами в осмисленні його творчості.
Горацій ввів до римської літератури форми старогрецької лірики VI-V ст. (Алкея, Сапфо, Архілоха), створив досконалі зразки суто інтелектуальної, філософської лірики, поезії поміркованості й «золотої середини».
Твори Горація сформували нові «класичні» зразки ліричної й сатиричної поезії, свідомо протиставлені художнім досягненням республіканської епохи. Епікуреєць за своїм світоглядом, він уславлює сувору етику римської старовини, щоб догодити консервативній культурній політиці Августа; скептик, він наприкінці життя виступає з побожним ювілейним гімном. Вивершеність форми і глибина змісту забезпечили Горацію винятковий успіх і серед його сучасників, і в європейських літературах подальших епох, де у нього з'явилися численні наслідувачі.
