Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина ІІІ - 2015
РОЗДІЛ 1. Фондові лекції з дисциплін циклу професійної та практичної підготовки для студентів ОКР «Бакалавр»
А.О. Лаврова, кандидат філологічних наук, доцент
ЛІТЕРАТУРА РАННЬОГО РОСІЙСЬКОГО РОМАНТИЗМУ
Дисципліна: Зарубіжна література (Зарубіжна література першої половини ХІХ ст.)
Вид лекції: тематична.
Дидактичні цілі:
Навчальна - ознайомити студентів з особливостями російського романтизму раннього періоду (становлення), творчістю видатних російських письменників-романтиків; сформувати у студентів цілісну картину розвитку літератури;
Розвиваюча - розвивати абстрактне і креативне мислення, пам'ять, вміння проводити паралелі;
Виховна - виховувати естетичний смак, любов до літератури, розуміння важливості художньої літератури для розвитку людини.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури; теорія літератури; філософія літератури; всесвітня історія.
Основні поняття: романтизм; романтичне світовідчуття; романтична іронія; національна самобутність.
План
1. Доба романтизму в Росії.
2. Ранній російський романтизм. Творчість В.А. Жуковського.
3. Творчість К.М. Батюшкова.
4. Творчість К.Ф. Рилеєва.
Рекомендована література
1. Базанов В. Поэты-декабристы / В. Базанов // Поэты-декабристы : Сборник стихотворений. - М. : Художественная литература, 1967. - С. 3-32.
2. Бессараб М.Я. Жуковский. - 2-е изд., испр. и доп. / М.Я. Бессараб. - М. : Наука, 1983. - 264 с.
3. Винокуров Е. Горная гряда русской поэзии / Е. Винокуров // Русская поэзия XIX века : в 2 т. - М. : Художественная литература,
1974. - Т. 1. - С. 5-10. - («Библиотека всемирной литературы». - Серия 2. - Т. 105).
4. Фридман Н.В. Поэзия Батюшкова / Н.В. Фридман. - М. : Наука, 1971. - 126 с.
5. Чижевський Д. Історія російської літератури ХІХ століття : Романтизм / Д. Чижевський. - К. : ВЦ «Академія», 2009. - 216 с. - (Серія «Альма-матер»).
Тексти
1. Русская поэзия XIX века : в 2 т. - М. : Художественная литература, 1974. - Т. 1. - 704 с. - («Библиотека всемирной литературы». - Серия 2. - Т. 105).
Текст лекції
1. Доба романтизму в Росії. ХІХ століття називають «золотою добою» російської літератури. Осяяна генієм Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, блиском таланту Жуковського, Крилова, Грибоєдова, Карамзина, російська література зробила у першій половині ХІХ століття насправді гігантський крок уперед. Це насамперед пояснюється надзвичайно швидким розвитком російського суспільства. Хвиля революцій, що прокотилася по Європі на початку ХІХ століття, обурення селянських мас і особливо надзвичайно могутнє патріотичне піднесення у Росії, що було викликане Вітчизняною війною 1812 року - усе це говорило про хиткість самовладдя в усьому світі, про необхідність змін у кріпацькій Російській імперії. В країні розпочався визвольний рух, сформувалося перше покоління революціонерів. Це були декабристи, «найкращі люди з дворян», що «допомогли розбудити народ», за словами В.І. Леніна. У літературі на перший план висувається творчість прогресивних романтиків, серед яких були літератори-декабристи К.Ф. Рилеєв, В.К. Кюхельбекер, О.О. Бестужев, О.І. Одоєвський - співці революційного подвигу, які відкрито закликали до боротьби з монархією. До прогресивних романтиків примикали й такі талановиті поети, як Денис Давидов, М.М. Язиков, Д.В. Веневітинов і Є.А. Баратинський. Свої твори вони часто присвячували подіям вітчизняної історії, зверталися до легенд, до усної народної поезії. Це були поети, що мріяли про розкріпачення людської особистості від пут деспотизму, релігії, нещирої моралі. З найбільшою художньою силою прогресивний романтизм виявився у волелюбних віршах і романтичних поемах О.С. Пушкіна: «Вільність» і «Село», «Кавказький полонений» і «Цигани». Представником романтизму іншого типу - романтизму пасивного - був В.А. Жуковський.
В середині 20-х років волелюбним прагненням передових кіл російського суспільства було завдано страшного удару. Самовладдя швидко розправилося з декабристами, відірваними від народу. Настала довга глуха ніч миколаївської реакції. У цей похмурий період на деякий час посилюється вплив реакційної романтичної літератури. Поряд із цим передові романтичні ідеали надихають людей нового покоління, що прийшли до літератури у 30-ті роки: молодого В.Г. Белінського, О.І. Герцена, поета М.П. Огарьова. Яскраві романтичні твори - «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тарас Бульба» - створює молодий М.В. Гоголь. Найповніше настрої кращих людей Росії у після пушкінську добу втілюють вірші й поеми М.Ю. Лермонтова («Смерть поета», «Демон», «Мцирі»), що просякнуті бунтівним духом заперечення і сумніву, пристрасною жагою боротьби і дії.
Однак 20 - 30-ті роки не лише доба бурхливого розвитку романтизму. В цей час у російській літературі розвивається новий, могутній і плідний напрям - реалізм. Прагнення до реалістичного зображення життя стає характерною ознакою російської літератури. Це прагнення з ясністю окреслюється іще у ХVІІІ столітті, особливо у творах Д.І. Фонвізіна і О.М. Радищева. У перші десятиріччя ХІХ століття реалізм торжествував у баснях І.А. Крилова і безсмертній комедії О.С. Грибоєдова «Горе від розуму», що була, за словами Белінського, «просякнутою глибокою істиною російського життя».
2. Ранній російський романтизм. Творчість В.А. Жуковського.
Батьком Жуковського був Опанас Іванович Бунін, поміщик Тульської губернії, мати - Сальха, турчанка, яку було взято у полон росіянами. За сімейними переказами, її привіз один з кріпаків Буніна, учасник російсько-турецької війни, і подарував хазяїну. При обряді хрещення вона отримала ім'я Єлизавети Дементіївни Турчанової і безвиїздно мешкала в домі Буніна, спочатку в якості няньки, потім - домоправительниці. За бажанням Буніна син, що народився у Єлизавети Дементіївни у 1783 році, був всиновлений Андрієм Григоровичем Жуковським, котрий мешкав у хазяїна. Таким чином, Жуковський не вважався незаконнонародженим, а у 1789 році Бунін клопотав про «внесення роду Василя Андрійовича Жуковського» до відповідного розділу родословної книги Тульської губернії. Прохання було задовільнено.
Початкову освіту Жуковський отримав у родині Буніна, згодом в тульському приватному пансіоні, а з 1792 року він навчався у Тульському народному училищі. Звідти його виключили «через нездібність», і він продовжував навчання в домі В.Южкової, зведеної сестри і хрещеної матері майбутнього поета. З 1797 по 1800 рік Жуковський навчався у Шляхетному пансіоні при Московському університеті. Там він успішно засвоював навчальну програму, вивчав мови, проходив ґрунтовну літературну підготовку. А найголовніше, він знайшов близьких за духом людей: «тургенєвський гурток», який згодом було реорганізовано у Дружнє літературне товариство. Вірші, які було створено у цей період, мали характер наслідування. Пансіон юнак закінчує зі срібною медаллю і продовжує займатися літературною творчістю.
1802 - 1807 роки Жуковський проводить у рідному краї, зрідка наїжджаючи до Москви, щоб влаштовувати свої літературні справи, адже основним заробітком поета були переклади. Перша елегія Жуковського «Сільський цвинтар» принесла йому успіх, визнання читачів. У першому друкованому відгуку на цей твір, який належав М.Карамзину, йдеться про виразну й поетичну мову автора. Взагалі, переклади складають понад половину всього, що написано Жуковським. Однак вони не є перекладами у прямому смислі цього слова. Залишаючись перекладами (радше, переказами), вони в той самий час стають творами оригінальними. «У мене усе чуже - або з приводу чужого, і усе, однак, моє», - говорив Жуковський. Як перекладач він є унікальним, тому що перетворює іншомовний твір в органічне явище вітчизняної літератури. Це було доцільним і можливим у часи Жуковського - часи становлення російської нової поезії. Високо оцінив Жуковського як перекладача Пушкін, назвавши його генієм перекладу. Участь Жуковського в журналі «Вісник Європи» стає важливим етапом у його творчості. Він пише критичні статті - «Лист з повіту до видавця» (1808), «Письменник у суспільстві», «Про нову книгу» тощо. В журналі поет виступає з літературними статтями - «Про байку і байках Крилова», «Критичний розбір Кантемирівських сатир з попереднім міркуванням про сатиру взагалі» тощо. У своїх оригінальних творах і перекладах Жуковський - чудовий майстер вірша, який привніс до російської поезії нові на той час ритми й метрику. Він розробив трискладовими, перші дольники, білий п'ятистопний ямб, навіть народний вірш - «раєшник» (до Пушкіна); його вільні ямби розглядаються нині як початок російського верлібру. Його поезії притаманні інтонації живої мови, розмовність лексики й синтаксису. Це було відкриттям Жуковського-поета, важливим для Пушкіна і всієї російської поезії в подальшому. Інтонація живої мови відрізняла Жуковського від його сучасників.
Є у Жуковського одна особливість. Чудовий лірик, він не є індивідуалістичним: він далекий від суто суб'єктивного саморозкриття, разом з тим він дуже глибоко висловив свій внутрішній світ, світ ліричного суб'єкта. Не будучи прибічником індивідуалістичної сповіді, Жуковський розробив абсолютно новий метод втілення в поезії людського переживання. Людська свідомість у розумінні Жуковського - дуже тонкий інструмент для контакту із зовнішнім світом у різнорідних його проявах, будь то приховане від людини таємного життя природи і світу чи будь-які сигнали, що вони посилають, - звуки, пахощі, фарби, більш того - вічні цінності добра й краси. Ця особливість Жуковського визначає притаманний саме йому тип художньої точності й конкретності. У Жуковського описи й пейзажі сповнені особливого, не чуваного доти ліризму. Він чує «шум від падіння листка», бачить зненацька схвильовану воду, лебедя, що причаївся у кущах, пташку, яка здригнулася уві сні - ті нові конкретності світу, які вперше побачив саме він. Яскравим прикладом може слугувати елегія «Слов'янка» . Тут у єдиний комплекс сплетені враження природи, роздуми про історичне минуле, сумні спогади, прозорливі спостереження. Ми разом з поетом здійснюємо прогулянку по чудовому павлівському парку. Елегія є ліричною і живописною, точною, як путівник, у ній містяться уважні й точні описи кожного повороту дороги, кожного пам'ятника, мостика, павільйона. Мі чуємо грюкіт цепів, бачимо картину стад, храм, який визирає «з-поміж берез і яворів», береги річки - пейзаж, який злився у єдине ціле з творінням людських рук. Жуковський пробуджує і спогади про колишню славу вітчизни, про минущість величі, про втрати тощо.
Творчій метод Жуковського пройшов еволюцію від сентименталізму до преромантизму до більш розвинених форм романтичної поезії. Він не індивідуаліст, але він романтик. Він бачить у природі присутність таємного життя, з яким може вступити у спілкування. Характерним є те, що зразками такої важливої особливості поезії Жуковського є у першу чергу його оригінальні твори. Крім «Слов'янки», це «Цвіт заповіту», «Невиразне», «Весняне почуття», «Лалла Рук», «Метелик і квіти». В останньому - торжество романтизму Жуковського.
В історії розвитку російського романтизму найбільше значення мали балади Жуковського. Він не лише перекладав кращі твори цього жанру, але й намагався створити баладу російську і навіть простонародну («Людмила», 1808; «Світлана», 1808-1812; «Дванадцять сплячих дів», 1817). З тридцяти дев'яти його балад п'ять відносяться до оригінальних, решта - переклади і перекази. Серед них є багато вільних перекладів, у яких поет відтворює смисл і хід сюжету, але не ставить за мету буквально слідувати за текстом. У точних перекладах також мають місце розходження, адже адекватний переклад з однієї мови на іншу є неможливим. Шедевр поетичного перекладу Жуковського - «Кубок». Це точний переклад і настільки органічно досконалий, що дійсно здається, ніби сам Шіллер написав його російською. Чудовою є природність віршової мови. Крім того, Жуковський володіє широким лексичним діапазоном, мовною фантазією, яка дозволяє дібрати потрібне слово. При цьому він свідомо відмовляється від ефектних окремих слів, щоб вони не виглядали, як яскраві латки.
Зв'язок поезії з суспільно-політичними подіями знайшла відображення у військово-патріотичній ліриці Жуковського. Після Аустерліцької битви він написав «Пісню барда над гробом слов'ян- переможців», прощальне слово російським воїнам, що загинули у війні з Наполеоном. Природньо, що Вітчизняна війна 1812 року знайшла відображення у ліриці поета. З 1812 року Жуковський у чині поручика спочатку в загоні народного ополчення, а згодом при Головному штабі захищав свою країну. Під час Бородинської битви він був на полі, але його загін знаходився у резерві, і тому у військових подіях Жуковський не взяв участі. Після того, як Москву було залишено, поет брав участь у знаменитому кутузовському марші, що завершився Тарутинською битвою. Враження від побаченого знайшли відбиток у творах Жуковського. Найзначущий з них - «Співець у стані російських воїнів» (1812), він набув широкої популярності в російській армії. Поезія Жуковського не лише не позбавлена громадянського й морального пафосу, а, навпаки, просякнута ними. Жуковський примушує читача поставитися до сфери громадянської, істини, моралі як до сфери особистої. Роздуми в нього - акція моральна. Думка, що стала переживанням, - в цьому полягає принцип нової лірики, відкритої Жуковським, що став законом для російської поезії після нього.
У 1813 році Жуковський виходить у відставку, і подальший період життя поета пов'язаний з Петербургом. Спочатку він бере активну учать у культурному житті столиці, потім його запрошують на службу при дворі: поет прийняв пропозицію стати вихователем цесаревича. Жуковський хотів виховати мудрого й освіченого імператора, що поважає звичаї та закони своєї держави і захищає її інтереси. Тому він вважав свою педагогічну діяльність громадянським обов'язком.
Василь Андрійович брав активну участь у долі багатьох літераторів (достатньо згадати його роль у справі по викупу з неволі Т.Шевченка), артистів, художників, що постраждали від свавілля влади, клопотав перед царем за декабристів, допомагав дружинам засуджених. За образним висловом П.А.В'яземського, Жуковський був «представником російської освіченості перед троном безграмотним».
Великою і різноманітною була допомога Жуковського Пушкіну - починаючи з підтримки у роки заслання до Михайлівського до запобіганню першої дуелі з Дантесом. Після трагічного поєдинку Жуковський став душоприказником поета, а згодом взяв на себе клопоти про його родину та його рукописи.
Вінцем діяльності Жуковського став переклад «Одіссеї». Жуковського привернув сам зміст епосу, велика увага до емоційної сфери буття (розлука, вірність), а також тема справедливого воздаяння.
Участь у справах загиблого Пушкіна збільшила внутрішній розлад Жуковського з двором і царською родиною. Він отримав почесну відставку в 1841 році й виїхав до Німеччини. Жуковський не переривав зв'язків з батьківщиною, він декілька разів збирався повернутися, але хвороба дружини і поступова втрата зору завадили здійсненню його бажання. У Німеччині він продовжує писати, перекладати, творити для дітей. Серед чудових перекладів Жуковського - «Шільйонський в'язень» Байрона і драматична поема Шіллера «Орлеанська діва».
В останньому вірші «Царськосільський лебідь» (1851) Жуковський образно розповідає про трагедію самотнього поета, що пережив своє покоління:
Дни текли за днями. Лебедь позабытый
Таял одиноко; а младое племя
В шуме резвой жизни забывало время…
Раз среди их шума раздался чудесно
Голос, всю пронзивший бездну поднебесну:
Лебеди, услышав голос, присмирели
И, стремимы тайной силой, полетели
На голос: пред ними, вновь помолоделый,
Радостно вздымая перья груди белой,
Голову на шее гордо распрямлённой
К небесам подъемля, - весь воспламенённый,
Лебедь благородный дней Екатерины
Пел, прощаясь с жизнью, гимн свой лебединый!
12 квітня 1852 року Жуковський помер у Баден-Бадені. За його заповітом тіло поета було перевезено до Росії.
3. Творчість К.М. Батюшкова. Батюшков народився у Вологді в старовинній дворянській родині. Його мати Олександра Григорівна у 1795 році померла через спадкову душевну хворобу, тому домашньою освітою хлопчика керував дід, Лев Андрійович Батюшков. Отримавши блискуче домашнє виховання, Батюшков у подальшому навчався у приватних пансіонах. Він досконало володів французькою, італійською мовами та латиною. З 1802 по 1807 рік служив чиновником у міністерстві народної просвіти.
У друкованих виданнях Батюшков дебютував сатирою «Послання до віршів моїх» (1805), і на початковому етапі творчості поета сатира стала основним жанром. Але у деяких творах вже проявляються риси преромантизму.
Творчий шлях Батюшкова чітко поділяється на два періоди: межею між ними є 1812 рік.
Перший вірш Батюшкова, що дійшов до нас, називається «Мрія» і відноситься до 1802 чи 1803 року. У подальшому він неодноразово його переробляв. У цьому вірші мрія визнається основним джерелом поетичного натхнення. Думка про те, що в мрії - головне щастя людини, пронизує всю творчість Батюшкова першого періоду.
Перші десять років своєї поетичної діяльності Батюшков оспівує життєві радощі, щастя дружби і щастя взаємного кохання. Сприймаючи життя як мить, що все уносить з собою, поет запрошує шукати веселощів й розваг і мудрість поєднувати з жартами. У його настійливому заклику упиватися земними радощами по-своєму відбився волелюбний ідеал незалежності людини, яка досягається хоча б в особистому житті. Розвиваючи традиції так званої «легкої поезії» XVIII століття, Батюшков доводить до неабиякої досконалості жанр дружнього послання.
В дружньому посланні «Мої пенати» зображено скромну «обитель» поета з її вбогим убранством. Царедворці й вельможі з їх душею найманців не можуть сюди потрапити, натомість двері його «хижі» завжди готові розчинитися перед воїном-інвалідом, ветераном суворовських походів, що випадково проходять повз, і перед друзями-по- етами, «філософами-ліньками». Що означала лінь у слововжитку Батюшкова, демонструє його гнівна відповідь на приятельський докір Гнедича: «І дійсно, що означає лінь моя? Ліннощі людини, котра цілі ночі просиджує за книгами, пише, читає і міркує!»
У 1807 році Батюшков різко змінює своє життя: він записується до народного ополчення і вирушає у похід до Пруссії. У травні 1807 року в одній з битв куля зачепила спинний мозок, що у подальшому стало причиною великих фізичних страждань поета. Але у відставку Батюшков вийшов лише у 1809 році.
Після цього він вів своєрідний спосіб життя. Це проявлялося у постійній душевній невлаштованості, у гострих нападах «хандри», прагненні зміни місць; він не мешкав на одному місці понад півроку.
Зрілий етап творчості Батюшкова відкрила сатира «Видіння на берегах Лети», що була написана 1809 року. Автор давав оцінку сучасним письменникам: перевірки у Леті («річці забуття віршів») не витримав жоден з сучасників поета. Єдиним поетом, що є гідним безсмертя, Батюшков називає І.А.Крилова. «Видіння…» було надруковано лише 1814 року, але стало відомим одразу ж після написання й розійшлося у численних списках. Сатира виявила своєрідну незалежність літературної позиції Батюшкова: висміюючи консервативних прибічників «старого слогу», він у той самий час висміює й епі- гонів-карамзиністів.
У період з 1810 по 1812 рік Батюшков зблизився з М.М.Карамзиним, В.А.Жуковським, П.А.В'яземським та іншими відомими літераторами того часу. Батюшков стає представником «легкої поезії», він оспівує любов, дружбу, радість життя, свободу особистості. Але захоплення молодістю й життям поєднується в поета з передчуттям кризи. Протиріччя й складали основну особливість віршів Батюшкова.
Через хворобу Батюшков не пішов до діючої армії під час Вітчизняної війни 1812 року, але він відчув на собі усі жахіття. Війна глибоко потрясла його. «Жахливі вчинки вандалів або французів у Москві та її передмістях, - пише поет, - вчинки, що не мають прикладів і у самій історії, зовсім зруйнували мою маленьку філософію і посварили мене із людством». Свої настрої та почуття він виразив у вірші «До Дашкова» (1813):
Мой друг! Я видел много зла
И неба мстительные кары:
Врагов неистовых дела,
Войну и гибельны пожары.
Я видел сонмы богачей,
Бегущих в рубищах издранных.
Я видел бедных матерей,
Из милой родины изгнанных!
У звичну для нього форму дружнього послання Батюшков тепер вкладає зовсім незвичний для цього поетичного жанру зміст. Те, що побачив поет, примусило його переосмислити творчість, і він відмовився від попередньої тематики своїх творів:
Нет, нет! Пока на поле чести
За древний град моих отцов
Не понесу я в жертву мести
И жизнь, и к родине любовь;
Пока с израненным героем,
Кому известен к славе путь,
Три раза не поставлю грудь
Перед врагом сомкнутым строем, -
Мой друг, дотоле будут мне
Все чужды музы и хариты,
Венки, рукой любови свиты,
И радость шумная в вине!
Слово своє він витримав: поет брав участь у закордонних походах російської армії. Свої враження про битви і про будні армійського життя Батюшков змалював у віршах «Перехід російських військ через Неман 1 січня 1813 року», «До Микити», «Полонений», «На руїнах замку в Швеції», «Перехід через Рейн. 1814» і у нарисах «Спомини місць, боїв і мандрів», «Мандрівка до замку Сірей». Читачів вражала точність зображення війни, відчуттів російського солдата. В усіх цих віршах умовні елементи сентиментально-романтичного стилю в тій чи іншій мірі поєднуються з конкретними рисами реальної дійсності. Умовними є у вірші «Перехід російських військ через Неман…» щити, броні та списи, умовними є «полки слов'ян», але жахливо реальними є трупи вбитих, що чорніють на снігу.
Тема батьківщини проходить крізь багато віршів поета. Однак ця тема ніколи не наповнювалась у Батюшкова суспільно-політичним змістом, відбиваючи лише суб'єктивно-психологічні переживання самого поета. В цьому він подібний до Жуковського.
Внутрішнє неприйняття російської соціальної дійсності переломлюється у ліриці Батюшкова в образах, які, здавалося б, є далекими від реальної дійсності. Для того, щоб передати, наскільки вітчизняна дійсність розбігається з мрією, яку він плекав у розлуці з батьківщиною, Батюшков ніби ототожнює себе з легендарним давньогрецьким мандрівником Одіссеєм, що досяг, нарешті, заповітної цілі своїх поневірянь, але. не упізнав рідного краю («Доля Одіссея»). І це «не- впізнання» вітчизни було для Батюшкова тим зіркішим, чим нетерплячішим було його бажання побачитися з нею.
Тема поневірянь «з краю до краю» в різних варіаціях виникає у творчості Батюшкова повоєнного періоду, що свідчить про зростання романтичних настроїв поета. Розчарований мандрівник - взагалі один з найулюбленіших образів романтиків. Причини його поневірянь можуть бути різними: і прагнення заглушити нерозділене кохання («Розлука», «Даремно залишав країну я батьків.»), і марнославні пошуки слави («Мандрівник і домосід»). Але, за переконанням Батюшкова, «небо чуже не лікує ран серця», а для шукача щастя на чужині може стати джерелом нових бід.
У 1814 -1817 року Батюшков заслужено вважався першим поетом Росії. Але саме в цей період він переживає ідейну і психологічну кризу. Поет відмовляється від сатири, переосмислює зміст «легкої поезії». У його віршах з'являються філософські й релігійні міркування, мотиви трагічної любові, вічного розбрату художника з дійсністю. Не випадково з'являється нова тема в творчості Батюшкова - тема долі поета. Елегія «Помираючий Тасс» присвячена трагічній участі знаменитого італійського поета, чиє життя було сповненим важких випробувань і бід. І помер він тоді, коли несправедлива доля мала намір спокутувати свою провину перед ним: у Римі готувалися пишні урочистості, на яких його мали вшанувати лавровим вінком. Цю елегію Батюшков вважав найкращим своїм твором. В ній відбилися характерні для його умонастроїв цього часу думки про марність усього земного і сподівання на «світ кращий» - за гробом. Ці містико-романтичні мотиви єднають Батюшкова з Жуковським. Але, на відміну від Жуковського, Батюшкову було притаманним і почуття безвихідного песимізму, який доходив до повного заперечення усілякого сенсу життя. Безнадія стає основною темою багатьох віршів поета:
Минутны странники, мы ходим по гробам,
Все дни утратами считаем,
На крыльях радости летим к своим друзьям.
И что ж?.. их урны обнимаем…
У 1817 році вийшла збірка Батюшкова «Спроби у віршах і прозі». У першому, прозовому томі було зібрано переклади, філософські статті, роздуми про літературу, дослідження про письменників минулого, перший у російській літературі мистецтвознавчий нарис. У другому томі вірші було поєднано за жанровими ознаками: «Елегії», «Послання», «Суміш».
У 1819 році Батюшков їде до нового місця служби в Італію. Там він, окрім службових справ, займається перекладами, знайомиться з художниками С.Ф.Щедриним і О.А.Кіпренським. Але службові негаразди, відчуття «двоїстості» та спадкова схильність до психічного захворювання призвели до того, що з 1821 року Батюшков починає відчувати ознаки манії переслідування. Ніщо не допомагало поету: ані опіка друзів, ані лікування у кращих клініках. Повернутися до нормального життя йому не вдалося. Хвороба тягнулася 33 роки. Останні роки він жив у Вологді, де помер від тифозної лихоманки і був похований у Спасо-Прилуцькому монастирі.
Значення творчості Батюшкова в російській літературі є великим. В.Г.Бєлінський писав: «Батюшков дуже й дуже сприяв тому, що Пушкін явився таким, яким явився дійсно». Під час навчання у Царськосільському ліцеї для О.С.Пушкіна Батюшков був кумиром. Протягом усього свого життя Пушкін постійно використовував і розвивав його художні відкриття. Але доля розпорядилася по-своєму. Саме тому Бєлінський зробив закономірний висновок: «Батюшкову небагато було недостатньо, щоб він міг переступити за межу, що розділяє великий талант і геніальність». Але головною перевагою його поезії є її вишукана, а не штучна мелодійність і музикальність. Саме ця перевага спонукала Пушкіна написати: «Звуки італійські! Що за чудотворець цей Батюшков!»
4. Творчість К.Ф. Рилєєва. Майбутній поет-декабрист народився 18 вересня 1795 року в родині небагатого дворянина, який керував справами князя Голіцина. Рилеєв з 1801 по 1814 рік навчався у 1-му кадетському корпусі в Петербурзі. Тут його застала звістка про початок Вітчизняної війни 1812 року. Як багато однолітків, Рилеєв прагнув потрапити до армії, щоб захистити свою батьківщину. Патріотичні почуття підштовхнули його до написання од «Любов до вітчизни», «Князю Смоленському», прозаїчного твору «Переможна пісня героям» та ін.
Отримавши у 1814 році чин прапорщика, Рилеєв узяв участь у закордонних походах російської армії. У складі резервної артилерійської бригади він побував у Німеччині, Швейцарії та Франції. Поход справив на молодого офіцера великий вплив. Пізніше під час слідства після повстання декабристів він говорив: «Вільнодумством… я заразився під час походів у Францію в 1814 і 1815 роках.»
Аракчеєвський порядок, що встановився у армії після війни, був тягарем для Рилеєва, і він 1818 року вийшов у відставку. Оселившись у Петербурзі, він сходиться зі столичними літераторами, серед яких були й майбутні декабристи В.К.Кюхельбекер і Ф.М.Глинка.
У 1820 році було надруковано вірш Рилеєва, який зробив його відомим. Це була сатира «До тимчасового правителя», яка приголомшила читачів своєю громадянською сміливістю. У «пихатому тимчасовому правителі, й підлому,й підступному», який був «тираном рідного свого краю», Росія впізнала царського фаворита Аракчеєва. Рилеєв напророкував йому загибель від майбутнього спасителя Росії: Твои дела тебя изобличат народу:
Познает он - что ты стеснил свободу,
Налогом тягостным довёл до нищеты,
Селения лишил их прежней красоты…
Тогда вострепещи, о временщик надменный!
Народ тиранствами ужасен разъяренный!
Но если злобный рок, злодея полюбя,
От справедливой мзды освободит тебя,
Всё трепещи, тиран! За зло и вероломство
Тебе твой приговор произнесёт потомство!
Рилєєв підписав свій вірш повним ім'ям, тим самим виявляючи готовність відповісти за свої слова. Але Аракчеєв «не впізнав себе» в образі генерала, і це врятувало поета. М.О.Бестужев писав, що ця сатира «навчила і показала, що можна говорити істину, не побоюючись; можна судити про дії влади і викликати сильних на суд народний. З цього вірша розпочалося політичне поприще Рилеєва».
Велику роль у становленні молодого літературного таланту Рилеєва відіграла його участь у Вільному товаристві любителів російської словесності, у якому він перебував з 1821 року і де познайомився з Глинкою, Баратинським, Гнедичем, братами Олександром і Миколою Бестужевими, а також випуск сумісно з О.О.Бестужевим щорічного альманаху «Полярна зірка». Важливе місце у творчості поета посідають твори, написані у 1821-1823 роках, які об'єднано під загальною назвою «Думи». У передньому слові до окремого видання «Дум» Рилеєв спробував пояснити причину звернення до цього особливого жанру і завдання, які він перед собою висував: «Нагадати юнацтву про подвиги предків, знайомити його з найсвітлішими часами народної історії, здружити любов до вітчизни з першими враженнями пам'яти - ось вірний спосіб для прищеплення народу сильної прив'язаності до батьківщини». Члени Вільного товариства постійно займалися пропагандою вітчизняної історії. Рилеєв також звертається до історії, створивши цикл дум і життєписів у віршах. Ніхто з діячів Товариства, окрім Рилеєва, не зумів дати настільки сміливе художнє трактування російського минулого в дусі політичних ідеалів декабристів. Вітчизняна історія, що була закарбованою в літописах і народних переказах, давала Рилеєву сюжети й теми дум, а народна поезія і «Слово про Ігорів похід» підказували форму. В деяких своїх думах («Олег Віщий», «Святополк», «Боян», «Святослав») Рилеєв використовує матеріали «Історії держави Російської» М.М.Карамзина. Центральне місце у циклі належить думі «Іван Сусанін». Це єдиний твір, у якому головним героєм стала звичайна проста людина з народу, що рятує царя «для Росії». Перед своєю смертю він гнівно відповідає ворогам:
«…Убейте! замучьте! - моя здесь могила!
Но знайте и рвитесь: я спас Михаила!
Предателя, мнили, во мне вы нашли:
Их нет и не будет у Русской земли!
В ней каждый отчизну с младенчества любит
И душу изменой свою не погубит!»
«Злодей! - закричали враги, закипев, -
Умрёшь под мечами!» - «Не страшен ваш гнев!
Кто русский по сердцу, тот бодро и смело
И радостно гибнет за правое дело!
Ни казни, ни смерти и я не боюсь:
Не дрогнув, умру за царя и за Русь!»
З усіх дум Рилєєва Пушкін виділяв «Івана Сусаніна» й останні строфи «Петра Великого в Острогожську» - думи, де Рилеєв найближче стояв до духу історії. В «Івані Сусаніні» Пушкін побачив іскри «справжнього таланту». Пушкіну полюбилася художня правда цієї думи. Простота описів відповідала народній селянській темі. Патріотизм Сусаніна був близьким до волелюбних настроїв декабристів, але образ ніс у собі й типові риси селянського середовища. Історичні деталі, обставини вірно доносили колорит доби, «дух» часу. Поява у 1823 році поеми «Войнаровський» говорить про те, що у творчості Рилеєва відбулися зміни. У поемі вже немає того злиття автора і героя, коли герой висловлює думки й почуття поета. О.С. Пушкін з приводу цього твору писав: «Рилеєва «Войнаровський» незрівнянно кращий за усі його «Думи». Стиль його змужнів і стає істинно оповідним, чого в нас майже іще немає». Ця поема - завершений зразок патріотичної, національної поезії, до якої прагнули декабристи. Вона створювалася на тлі дуже жвавих суперечок про класицизм і романтизм у літературі, про різні типи поетичного романтизму, і Рилеєв у цих суперечках зайняв своєрідну позицію. Під поезією романтичною він розумів насамперед поезію національно самобутню, поезію громадянську. Тема минулого України відповідала основним прагненням декабристів, їх пошукам соціально значущої літератури. Рилеєв обирає героєм своєї поеми Андрія Войнаровського, небожа Мазепи. Поема «Войнаровський» - це повість про сумне життя політичного висланця у Сибіру, про його зустріч з істориком Міллером, про дружину Войнаровського, яка ділила з ним його вигнання. Заключні строфи поеми присвячені смерті Войнаровського на могилі його дружини. В цю сюжетну рамку вміщено розповідь Войнаровського про минуле, вистраждане й передумане, про повстання Мазепи, який, зваблюючи «красномовними розповідями», заманив свого племінника у війну проти Петра І:
«Началом бед моих была
Сия беседа роковая!
С тех пор пора утех прошла,
С тех пор, о родина святая,
Лишь ты всю душу заняла!
Мазепе предался я слепо,
И, друг отчизны ,друг добра,
Я поклялся враждой свирепой
Против Великого Петра.
Ах, может, был я в заблужденье,
Кипящей ревностью горя;
Но я в слепом ожесточенье
Тираном почитал царя…
Быть может, увлечённый страстью,
Не мог я цену дать ему
И относил то к самовластью,
Что свет отнёс к его уму».
Пушкін справедливо вказує, що в образі Мазепи автор «Войнаровського» припустився «свавільного викривлення історичної особи». Лише у плані трагедії Рилеєв вірно охарактеризував Мазепу як «великого лицеміра, що ховає свої злі наміри під бажанням блага батьківщини». Тема незавершеної поеми «Наливайко» - боротьба українського козацтва проти польського володарювання за свою незалежність наприкінці XVI століття. Три уривки з поеми були опубліковані самим Рилеєвим у «Полярній зірці» за 1825 рік: «Київ», «Смерть чигиринського старости», «Сповідь Наливайка». Поеми про Войнаровського і Наливайка стали ніби провозвісниками майбутньої участі декабристів. Це були поеми героїчних справ і драматичних передчуттів. Для декабристів, які опинилися в сибірському засланні, і сповідь Наливайка, і зустріч Войнаровського з дружиною - майже пророцтво.
За рік до повстання Рилеєв написав вірш, який розцінювався як політична прокламація, - «Чи буду я в фатальний час…». При публікації у «Полярній зірці» Герцен і Огарьов назвали його «Громадянин», і ця назва надовго зберіглася за віршем. Суспільно-політична обстановка в Росії сприяла тому, що «Громадянин» став найвідомішим і найпопулярнішим віршем Рилеєва. У ньому автор докоряв тим молодим письменникам, які «не готуються для майбутньої боротьби за пригнічену волю людини». Рилеєв був з тих людей, які готувалися до боротьби за свободу людини. Тому він вступив до Північного товариства у 1823 році й незабаром став одним з його керівників. Напередодні повстання 14 грудня квартира Рилеєва стала штабом з підготовки до повстання. Він наполягав на необхідності виступу, а після поразки взяв усю провину на себе. У листі до царя він писав: «Зізнаюсь щиросердно, що я сам почитаю себе найславнішим винуватцем події 14 грудня, адже… я міг зупинити оную і не тільки того не подумав зробити, а, навпаки, ще злочинним бажанням своїм слугував для інших, особливо для своєї галузі загибель ним прикладом. Я є най винуватішим з усіх. Прошу тебе, государ, пробач їх. Страть мене одного.» 13 липня 1826 року разом з іншими чотирма засудженими декабристами Рилеєва було повішано. Один з сучасників Рилеєва згадував про нього: «Я не знав іншої людини, яка б володіла такою вабливою силою, як Рилеєв».
Висновки. Отже, романтизм російський багато у чому відрізняється від романтизму європейського як за умовами свого виникнення, так і своїм характером. Протиріччя й ілюзії, що породжувалися своєрідністю російського суспільного розвитку, вже у перші десятиліття ХІХ ст. віддзеркалилися у літературі Росії, у творчості ранніх романтиків. В особі цих письменників російська література вперше створює високохудожні зразки світового значення. Російський романтизм наступного періоду характеризується глибиною і напруженістю пошуків та внутрішніх конфліктів. Романтизм у Росії продовжує розвиватися і після 30-х років, але у другій половині століття він перестає відігравати прогресивну роль в літературі Росії, поступаючись своїми позиціями новому напряму - реалізму.
