Фондові лекції викладачів факультету іноземної філології - Частина ІІ - 2014
РОЗДІЛ 1. Фондові лекції з дисциплін циклу професійної та практичної підготовки для студентів ОКР «Бакалавр» з галузі знань 0203 Гуманітарні науки за напрямами підготовки 6.020303 Філологія* Мова і література (англійська); 6.020303 філологія* Мова і література (німецька); 6.020303 філологія*Мова і література (російська)
П.Л. Шулик, кандидат філологічних наук, професор
Велич і трагедія життєвого і творчого шляху Овідія
Дисципліна: Зарубіжна література (античність)
Вид лекції: тематична
Дидактичні цілі:
Навчальні: визначити місце Овідія в римській літературі доби Августа та світовому літературному процесі, проаналізувати тематичне розмаїття літературної спадщини поета, виявити джерела його творчості, розкрити її своєрідність, допомогти відчути художню довершеність, глибину поетичних узагальнень і витончену «легкість» літературних шедеврів митця.
Розвиваючі: розвивати вміння порівнювати естетичні явища, аналізувати художні твори твори.
Виховні: виховувати естетичний смак, риси волелюбної, творчої особистості.
Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки: історія літератури, теорія літератури, всесвітня історія, філософія, релігієзнавство, мистецтвознавство.
Основні поняття: елегія, поема, міфологія, риторика, контроверзії, свазорії
Навчально-методичне забезпечення: мультимедійна презентація.
План
1. Поет і влада. Життєвий шлях Овідія.
2. Поет кохання: Любовні елегії (Amores); Героїди («Heroides»); Мистецтво кохання (Ars amatoria); Ліки від кохання (Remedia amoris); Метаморфози («Metamorphoses»).
3. Поет вигнання: Скорботні елегії (Tristia); Послання з Понта (Ex Ponto).
4. Вплив Овідія на світову літературу.
5. Овідій і Україна: міф і реальність.
Рекомендована література
1. Алексеев В. Введение / В. Алексеев // Публий Овидий Назон. Наука любить. Репринтное издание / Публий Овидий Назон; пер. с лат. В. Алексеева. — М. : Вернисаж, 1992. — С. 3—30.
2. Белецкий А. И. Овидий Назон и его творчество / А. И. Белецкий // Овидий. Метаморфозы / Овидий; пер. с лат С. В. Шервинского. - Л. : Academia, 1937. - С. VII-XXX.
3. Вулих Н.В. Овидий / Наталия Вулих. - М. : Мол. Гвардия. — ЖЗЛ; Соратник, 1996. — 280 с.
4. Гагуа И.П. Овидий Назон и древняя Колхида / И.П. Гагуа. — Тбилиси : Издательство Тб. ун-та, 1984. — 124 с.
5. Гаспаров М. Л. От классицизма к «новому стилю»: [Греческая и римская литература I в. н. э.] // История всемирной литературы: В 8 томах / АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. — М. : Наука, 1983—1994. — На титл. л. изд.: История всемирной литературы: в 9 т. Т. 1. — 1983. — С. 470—473.
6. Гаспаров М. Л. Три подступа к поэзии Овидия / М.Л. Гаспаров // Публий Овидий Назон. Элегии и малые поэмы. - М. : «Художественная литература», 1973. - С. 5—32.
7. Дримба Овидиу. Овидий. Поэт Рима и Том / Овидиу Дримба;[авт. предисл. Т Виан ; пер. с рум. Е. Логиновская; авт. заключения: С. Сперанца, А. Руджьери] — Бухарест : Меридиане, 1963. — 291 с.
8. Качуровський Ігор. «Метаморфози» Овідія в перекладі А.Содомори // Ігор Качуровський. 150 вікон у світ (з бесід, трансльованих по Радіо «Свобода»). — Київ : Вид.дім «Києво-Могилянська академія». — С. 47-49.
9. Корнієнко В.В. Рецепція римської елегії від античності до середніх віків / В.В. Корнієнко // Studia Linguistica. - Випуск 4. - 2010. - С. 288-298.
10. Лучук І. Овідій — перший україномовний поет (замість авторської післямови) // Лучук І. Трохи білого світу: поетичний калейдоскоп. - Київ : Факт, 2005. - С. 154-161.
11. Мегела І.П. Любовна драма Аполлона і Дафни: етико-поетологічні аспекти / І.П. Мегела // Studia Linguistica. - Випуск 5. - 2011. - С. 10-20.
12. Ошеров С.А. Лирика и эпос Овидия / С.А. Ошеров // Публий Овидий Назон. Любовные элегии. Метаморфозы. Скорбные элегии / Перевод с латинского С.В. Шервинского. - М. : Художественная литература, 1983. - С. 3-22.
13. Подосинов А.В. Произведения Овидия как источник по истории Восточной Европы и Закавказья: Тексты, перевод, комментарий / А.В. Подосинов. — М. : Наука, 1985. — 288 с.
14. Публій Овідій Назон [Текст]: [зб. статей] / відп. ред. М. Й. Білик ; Львівський держ. ун-т ім. І. Франка. Кафедра класичної філології. - Л. : Видавництво Львівського ун-ту, 1960. - 101 с.
15. Содомора Андрій. Дві барви часу Публія Овідія Назона / Андрій Содомора // Публій Овідій Назон. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії. - К. : Основи, 1999. - С. 5-39.
16. Содомора Андрій. Співець одвічних перевтілень / Андрій Содомора // Овідій. Метаморфози. - К. : Дніпро, 1985. - С. 5-14.
17. Шервинский С. «Amores» Овидия / С. Шервинский. // Публий Овидий Назон. Amores. Любовные элегии / Публий Овидий Назон; пер. С. Шервинского. — М. : Худ. л-ра, 1963. — С. 5—23.
18. Ярхо В.Н. Полонская К.П. Античная лирика / В.Н. Ярхо, К.П. Полонская. - М. :Высшая школа, 1967. - 212 с.
Тексти
1. Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. - Львів : Видавництво «Світ», 2000. - 328 с.
2. Овідій П. Н. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії [Текст] / П. Н. Овідій ; пер. з лат., передм., комент. А. Содомора. - К. : Основи, 1999. - 229 с.
3. Овідій Публій Назон. Метаморфози [Текст]: [поема] / Овідій Публій Назон; пер. з латин. А. О. Содомора; Ін-т л-ри ім. Т Г Шевченка НАН України. - Х. : Фоліо, 2008. - 380 с.
4. Овідій Назон Публій. Поезії Переклад Миколи Зерова / Публій Овідій Назон // Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І..Білецький. К. : Радянська школа, 1968 (2-е видання). -С. 487488, 49-494, 497-522.
Художні твори про Овідія
1. Бохенський Я. Овідій Назон - поет : [роман] / Яцек Бохенський // Всесвіт. - 2000. - № 3-4. - С. 28-142.
2. Моисеева Н.М. Осень Овидия Назона. Историческая повесть. - М. : Наука, 1983. - 235 с.
3. Рансмайр К. Останній світ / К. Рансмайр. - К. : Основи, 1994. - 208 с.
4. Сергеев А.И. Открытое небо: из жизни Овидия. - СПб. : Питер, 1992. - 314 с.
5. Шмараков Роман. Овидий в изгнании. Постмодернистская фантасмагория / Роман Шмараков. -Луганск : Шико, 2012 - 452 с.
Текст лекції
1. Поет і влада. Життєвий шлях Овідія.
Як би скромно не називав себе хитрий Октавіан принцепсом, він мислив себе імператором. І як імператор, у центр своєї політики він
ставив ідею державності, підпорядкувавши їй всі сфери діяльності. І яку б неоднозначну оцінку не давали нащадки його правлінню, саме за нього завершилися громадянські війни, розпочався підйом економіки, а культурна доба отримала назву золотої. Літературний злет був позначений іменами Вергілія, Горація, Овідія. Це була одна з найяскравіших сторінок світової літератури, що мала величезний вплив на розвиток всесвітнього літературного процесу. Ми вже зазначали це на попередніх лекціях, де розглядали літературну спадщину Вергілія та Горація. Але звертаючись до творчості Овідія, розумієш, що ця доба цікава і тим, що саме тоді чи не вперше гостро постала проблема, яка з часом не втрачає своєї гостроти - це проблема поета і влади. Спробуємо подивитися на життя і творчість Овідія і з цієї точки зору.
Прихильники Октавіана (і за це обласкані ним) Вергілій і Горацій у певному сенсі опинилися на службі у принцепса та ідеї державності, яку вони поділяли (згадаймо «Енеїду», «Георгіки» Вергілія, «Оди» Горація тощо). А от третій з великих - Овідій - завдяки волі того ж Октавіана стає вигнанцем і закінчує своє безсмертне для нащадків життя на чужині. Треба врахувати, що і Вергілій, і Горацій належали до того покоління, якому випало відчути на собі страхіття кривавих міжусобиць; їхнє покоління вистраждало мир і знало йому ціну. Інша річ Овідій, молодий поет епохи Августа. Його свідомість формувалась уже тоді, коли, за словами Таціта, «тривалий спокій, безперервна бездіяльність народу, постійна тиша в сенаті, а найбільше суворі порядкипринцепса умиротворили і саме красномовство, як і все інше».
У чому ж полягає світова велич і особиста трагедія «золотого» Овідія? Спробуємо відповісти на це запитання за допомогою самого поета.
У четвертій книзі «Скорботних елегій» десята поезія- поетична автобіографія Овідія. Підемо ж за поетом крок за кроком, від рядка до рядка його поезії. Розповідь про Овідія починає сам
Овідій:
Щедрий на хвилі холодні Сульмон - моя батьківщина,
Десять по дев'ять миль - відстань до Риму відсіль.
Тут я з'явився на світ. У той рік, затям, поділили
Консули, що полягли, долю єдину на двох.
Має вагу це чи ні, та мій рід - із вершників давніх,
Тож не Фортуна цей стан подарувала мені.
Первістком не довелось мені бути: переді мною,
Старший саме на рік, рідний мій брат народивсь….
В Римі навчалися ми - в славних тоді вчителів.
До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся:
Форум вабив його, й Форуму зброя - слова.
Ну, а мені ще хлоп'ям подобались таїнства неба,
Муза мене тайкома в діло втягала своє.
Публій Овідій Назон (Publius Ovidius Naso) (43 р. до н. е. - 17 р. н. е.) народився в м. Сульмоні, в передгір'ях Апеннін, при узгір'ях Абруцьких гір, за 140 км від Рима. Овідієві, на відміну від його попередників, ніщо не заважало пройти основні етапи навчання, доступні синові матеріально забезпечених батьків, тим паче, що Овідіїв батько, пишаючись давньою належністю свого роду до вершницького стану, прагнув дати своїм синам - Луцієві і на рік молодшому Публієві - щонайкращу освіту. Насамперед, була початкова школа в рідному Сульмоні. Потім, уже в Римі, - граматична школа; вчитель- »граматик», читаючи з учнями грецьких та римських авторів, давав пояснення з історії, географії, астрономії і, найчастіше, - з міфології. Вищим етапом навчання була риторична школа. Тут під рукою досвідчених ораторів знатні римські юнаки оволодівали таємницями красномовства, готуючись в основному до судової кар'єри, бо ж усі важливі державні справи вирішувала тепер одна «найавторитетніша» людина - імператор. Основною формою навчання були так звані декламації - ораторські вправи на історичні та міфологічні теми. Вони ділились на контроверзії, тобто суперечки, що імітували судовий процес, та свазорії - умовляння і поради, що вкладалися в уста історичних та міфологічних осіб. Цінувався дотеп, несподіваний хід думки, свіжа сентенція, вміння по-різному трактувати одну й ту ж тему і, зрозуміло, будувати свій виступ за всіма правилами ораторського мистецтва. Овідій, як свідчать його сучасники, блискуче задовольняв усі ці вимоги риторичної школи, крім хіба що останньої: наділений багатою уявою, він уже тоді залюбки поринав у світ міфології, з дивовижною легкістю складав вірші, менш за все дбаючи про майбутню судову кар'єру.
Овідій:
Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,
Вмер - і тоді я себе мовби нецілим одчув.
Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу:
Третім став у числі обраних наглядачів.
Далі - до курії шлях, що був мені не під силу,
Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.
Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,
Почестей, запобігань, наче вогню, уникав.
До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,
Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.
Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,
Перший-ліпший співець богом мені видававсь.
Не судилося виповнитися мріям старого вершника із Сульмона, дарма що його сини з весною увійшли в життя, а з миром - у повноліття.
Ледве сягнувши зрілого віку, помер старший хворобливий син. Не виправдав сподівань і молодший, хоча й успішно завершив освіту в Римі. Побувши членом колегії тріумвірів, тобто одним із нижчих міських урядників, а потім - судової колегії децемвірів, він незабаром перейнявся такою нехіттю до службової кар'єри, що рішуче відмовився від державних посад, задовольнившись належністю до вершницького стану.
Овідій:
Ще майже хлопцем я був - із пустою мене одружили
Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.
Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,
Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.
От лише третій судилося довго зі мною пробути,
Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась…
Не порадував майбутній поет батька й сімейними справами. Невдалим виявився перший шлюб: як згадує поет у своєму автобіографічному творі його одружили мало не хлопцем з не милою йому, непутящою жінкою. Розлучившись, він одружується вдруге. Але й ця дружина, хоч подарувала йому дочку, недовго перебувала з ним у шлюбі. І тільки Фабія, третя дружина, стала для нього шастям та відрадою.
Овідій:
Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,
Перший-ліпший співець богом мені видававсь.
Макр, що був старший, читав про птахів, про змії та трави:
І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.
Часто й Проперцій читав, почуття жагучого повний-
З ним мене дружби зв'язок щонайтісніше єднав.
Понтик, гекзаметром славний, а Басе - елегійним двовіршем,
Також у колі моїх друзів солодких були.
Слух нам тоді полонив на ритми багатий Горацій –
Пісню добірну снував на авзонійській струні.
Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тїбуллом
Заздрісна доля, на жаль, часу мені не дала.
Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом - Проперцій,
Час у тім ряді надав місце четверте мені.
Як я до старших - так і до мене ставилась молодь:
Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.
А коли вірші свої я вперше читав перед людом,
Раз на той час, може, два лезо торкнулося щік.
Подальший життєвий шлях невіддільний від поезії, що вимагає творчого дозвілля; це дозвілля він і вважає найкращим даром для себе. Мандрівка по Греції та оспіваному в Гомера побережжі Малої Азії, відвідання багатої легендами Сіцілії стали не тільки вінцем освіти, а й поштовхом до творчості. Юнак береться до епосу «Гігантомахія», а також пише трагедію «Медея», яку високо поцінували тогочасні літературні критики.
І все ж блискучий поетичний дебют Овідія не випадково пов'язаний з елегією, що була справжнім дитям свого часу. У цьому жанрі з особливою яскравістю відбилися настрої представників середніх верств суспільства, які не знаходили, та й не шукали, діяльності в умовах принципату Августа й поринали у сферу особистого життя. Не дивно, що римські поети-елегісти були палкими прихильниками александрійської поезії з її винятковою увагою до особистих переживань і стояли осторонь від сучасного їм літературного класицизму, що знайшов своє втілення у творах Вергілія і Горація. Овідієві було двадцять років, коли він узявся до любовних елегій. Поет із вдячністю згадує зачинателя римської елегії - Корнелія Галла, свого однолітка Альбія Тібулла та Секста Проперція. Овідій, однак, не був лиш наслідувачем: свої елегії він складає в цілком іншій тональності, що відображає своєрідність його світовідчуття, його розуміння любові. Публічні декламації, поява трьох книг «Любовних елегій» відразу ж .принесли їх авторові загальне визнання. До Овідія горнеться «золота молодь» Рима. Не сприймаючи насиченої філософськими роздумами поезії Горація, не захоплюючись високою героїкою Вергілієвої «Енеїди», байдужа, зрештою, до моралізаторських настанов Августа, вона вбачає в Овідієві свого поета.
Овідій:
Десять разів од моїх уродин пісейська олива
В кінних змаганнях була для переможця вінком.
Присвятивши любовній елегії майже десять років життя, Овідій прощається з цим жанром, але не з темою любові: викінчує три книги дидактичної поеми «Наука кохання» (інший переклад - «Мистецтво кохання»), що містить практичні поради для закоханих - молодих і безтурботних сучасників поета. Засвоєні в риторичній школі знання, що мали вивести Овідія до високих посад, прислужились тепер куди легковажнішій справі. «Наука кохання», крім того, прозвучала не мовби глузливим відгомоном на ряд законодавчих заходів Августа, скерованих на оздоровлення звичаїв та зміцнення сім'ї. Далі Овідій видає «Засоби від кохання» - своєрідний додаток чи «протиотруту» до «Науки кохання»; пише й суто практичний твір «Про косметику».
З роками й Овідій звертає погляд у минувшину. Беручи за зразок окремі твори Проперція, Овідій видає «Героїди» - любовні елегії у вигляді послань, що їх начебто писали славетні жінки давнини - реальні й міфічні постаті - чи то до своїх чоловіків, чи до коханців, з якими вони були в розлуці. Тут і знадобилась поетові риторична наука, зокрема, вправи в умовляннях - свазоріях. Немовби врівноважились, покладені на терези, природний хист чутливого поета і вигострене в риторичній школі холодне мистецтво переконання. «Героїди», хоч і продовжували - щоправда, на вищому, міфологічному рівні - любовну тематику, провіщали звернення «співця кохання» до поважніших жанрів і тем. Схиляв до цього не тільки вік поета - йому було вже за сорок, - а й вагоміші мотиви. Овідій став провідним поетом Риму: не було вже Вергілія, Горація, Проперція. До серйознішої праці спонукало й те, що Фабія, третя дружина Овідія, доводилась ріднею імператорові. Треба було, нарешті, подумати й про увічнення свого імені.
Овідій береться до здійснення справді величного задуму: розпочинає поему «Фасти» («Fasti») - своєрідний літопис, де, йдучи за календарем, від свята до свята, прагне описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. А що реформу офіційного календаря здійснив Юлій Цезар, а про відновлення храмів та релігійних свят дбав Август, цей твір набував державної ваги. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг і відображати свята, події та звичаї людей, поставало ще обширніше епічне полотно - поема «Метаморфози», в якій на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення (людей - у рослини, у тварин і птахів, у струмок, у камінь тощо) автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому, гідному подиву світі природи.
Овідій - у розквіті творчих сил, тож робота над обома поемами посувалася швидко: протягом семи років «Фасти» були зроблені наполовину, «Метаморфози» - повністю, щоправда, ще не відшліфовані остаточно. Ці вагомі твори могли реабілітувати Овідія в очах Августа, компенсувати попередню неувагу поета до соціально-політичних заходів принцепса. Та було пізно: в один із грудневих днів 8 р. до н. є. особистим розпорядженням Август засилає Овідія в містечко Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині Констанца в Румунії).
Овідій:
Знайте, молю, - не мені вас обманювать, - я на вигнанні
Не через злочин якийсь - це необачність була…
Як мене в Томи, на лівий берег Евксину, раптовий
Цезаря гнів одіслав - чувся ображеним він.
Що за причина падіння мого - те всяк добре знає,
Не випадає мені ще раз про те говорить.
Причинами для вигнання (вважають) були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з'явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово — вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов'язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим. Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім'ю. Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв'язку Юлії, інші — що він був утаємничений в династичні інтриги, з метою позбавити Тиберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав спадкоємця.
Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Проте майно поета не конфісковано і його третя дружина Фабія, рідня імператора, залишилась у Римі, щоб домогтися помилування. Перед від'їздом вигнанець спалює «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам'ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору.
Сумна метаморфоза спіткала самого поета, точніше його долю: «нещодавно радісна, вона вмить стала печальною». Мав, однак, Овідій велику зброю, яка допомогла йому переносити страждання - його поезія. Багатоголоса душа поета звучить тепер, щоправда, своєю єдиною печальною струною.
Овідій:
Що переніс я тоді - гірш од вигнання було.
Та стрепенувся мій дух, не хотів піддатися бідам –
Сили знайшовши в собі, непереможно стояв.
Тож, про дозвільне забувши життя, у руку незвичну
Зброю узяв, що її час непривітний подав.
Скільки поміж двома - котрий видно й котрого не видно –
Неба верхів'ям зірок, стільки пригод я зазнав.
От і ступив після довгих блукань на те узбережжя,
Де побіч ґетів живе сайдаконосець-сармат.
Тут, хоча зброя довкіл дзвенить, полегшую віршем
Долю невтішну свою, скільки знаходжу снаги.
Хай і нікого нема, кому б міг я вірш той читати,
Все ж я піддурюю день, мовби коротшим роблю.
Поступово постають п'ять книг «Скорботних елегій» і чотири книги «Послань з Понта».
Час, одначе, робив своє. Не такими дикими почали видаватись поетові місцеві жителі - він у спілкуванні з ними знаходив живе співчуття. Адже сам колись радив зневіреному: «Бесіда, людні місця - ось що врятує тебе…». Непомітно озивалися в душі й інші струни: виникає задум поеми «Наука рибальства». Але надто суворими виявилися для розніженого поета випробування, що випали на його долю: виснажений злигоднями та хворобами, він помирає на чужій землі, яка все ж дала йому притулок - «воду й вогонь», -яких позбавив свого громадянина Рим. Пам'ятник Овідієві, що стоїть сьогодні в румунському місті Констанці, на території давніх Томів, - свідчення шани і вдячності великому поетові, що добрим словом одгукнувся й про місце свого вигнання.
Овідій:
Тож за те, що живу, що труднощам не піддаюся,
Що з неспокійним життям досі я ще не порвав, -
Музо, подяка тобі! Це ти звеселяєш вигнанця,
Ти - полегша в журбі, ти - рятівниця моя!
Ти - провідниця, супутниця ти: відводиш од Істру
Й на Геліконі даєш місце почесне мені.
Ти мені ще за життя (а це рідкість!) гучне дарувала
Ймення, хоч слава, на жаль, часто посмертне дає.
Заздрість, бліда од злоби, хоча на теперішнє мітить,
Жодного твору мого зубом кривим не йняла.
Й хисту мого не торкнулося недоброзичливе слово,
Хоч на великих співців щедрим був саме наш вік.
Я багатьох ставив вище од себе - й вони мені платять
Шаною: твори мої знає, читає весь світ.
І першими з цих творів стали 3 книги «Любовних елегій».
2. Поет кохання: Любовні елегії (Amores), Мистецтво кохання (Ars amatoria), Ліки від кохання (Remedia amoris), Героїди(«Heroides»)
Любовні елегії (Amores). Ці еротичні елегії були дуже далекі від Октавіана, ідеї державності з її моралізаторством. Якщо Вергілій і Горацій неначе втілили ідею співпраці поета і влади, то Овідій є символом їхнього конфлікту. Тоді, коли Август зміцнював підмурки Римської держави й відроджував римські чесноти — благочестивість, суворість, стриманість, — Овідій політикою не переймався зовсім. Громадянські війни залишилися позаду, політичні пристрасті затихли. У
римському суспільстві запанувала жадоба до насолод, бажання зробити своє життя прекрасним і цікавим. Друзі поета цінили поезію та мистецтво, вміли веселитися, на все дивилися легко, любили не дуже серйозно, але не віддавались одним тільки оргіям, володіючи відчуттям прекрасного. Отже, у світі, до якого належав Овідій, легкість любовних відносин поєднувалася з їх естетизацією, що живила вірші і живилася віршами. А самі вірші проголошувались поруч з любов'ю головним заняттям у житті. Улюбленець долі й багатої молоді Овідій оспівував кохання. Та ще й іронізував: мовляв, якщо Октавіан так наполягає, що Рим засновано Венериним сином Енеєм, то в цьому місті оспівувати кохання потрібно вже через «благочестиву» повагу до богині кохання Венери. І він оспівує його відповідно до свого часу, відповідно до свого світосприйняття, своєрідно використовуючи досвід своїх попередників, збагачуючи традицію новими формами, темами, створюючи свій легкий і незрівняний стиль. Любовна елегія - жанр римської поезії. З грецькою, дидактичною, моралізаторскою, настановчою, її поєднує лише розмір - елегійний дистих.
В римській любовній поезії елегія переживає невеликий період - лише від Галла до Овідія і, як правило, має два типи: перший - це великі розповідні елегії, другий - це короткі вірші, епіграми, написані елегійним дистихом і присвячені любовним переживанням і почуттям. Римська ж елегія наближається більше до другого типу, але має рису, яка виокремлює її з-поміж інших двох - більшість елегій присвячені одній жінці.
Овідій вже в згадуваній автобіографічній поезії називає своїх попередників, яким наслідував:
Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом - Проперцій,
Час у тім ряді надав місце четверте мені.
Галл створив римську любовну елегію, Тибулл і Проперцій блискуче її розробили. Овідій відрізняється зовсім іншим ставленням до дійсності та літературного матеріалу, іншими стилістичними засобами, ніж його попередники. І все ж безпосередніми вчителями Овідія в елегійному жанрі були Тібулл та Проперцій. До Тібулла, співця чистого прекрасного кохання, Овідій ставився з великою симпатією. Він назвав свого попередника «славою елегії», оплакавши його у вірші, сповненому найніжнішої щирості («Amores» ІІІ, 9, 29-32). Елегії Проперція захопили Овідія багатством яскравих живих образів, атмосферою душевної щедрості та чистоти. Серед попередників, яких наслідував Овідій, був і Катулл, у якого поет запозичував мотиви, принцип циклізації поезій, поєднаних іменем коханої. У Катулла - Лесбія, У Овідія - Корінна. Ця жінка могла бути дійсно існуючою,
а могла бути і вигаданою. Тібулл та Проперцій прославляли у своїх віршах конкретних жінок. Тібулл - Делію, Проперцій - Цінтію. Обидва попередники Овідія хотіли зберегти свою любов на все життя, присвятивши свої поезії одній, єдиній жінці. Можливо, через це однолюбство Тібулл та Проперцій зазнавали душевних мук. Тібулла охопила меланхолія. Його поезії вражають смутком, почуттям глибокого розчарування, похмурими думками про смерть. У Проперція (Овідій дружив з Проперцієм) кохання з'являється без прикриття: він бачить у ньому законне право мужчини. І тільки в Овідія любов набуває характеру насолоди.
Поет дає собі визначення: «Ось я - хто любощі ніжні оспівував». А. Содомора перекладає «Amores» словом «любощі», які на відміну від ірраціональної пристрасті є чимось витонченим, грайливим, бо почуття поета - закоханість, а не любов. Зрештою Овідій сам дає пояснення своєму юнацькому почуттю, називаючи себе «tenerorum lusor amorum» - «гравцем ніжних кохань» («Amores» IV, 10), де «lusor» - іменник від дієслова «ludere» - «грати, жартувати, говорити і чинити несерйозно». Любов тут поставлена у множині - «гравець ніжних кохань». Отже, «Amores» Овідія - це гра, втіха, забава.
Слушно зауважує С. Шервінський, що любов у ранньому творі Овідія - поетична тема. Вона не конкретна, а абстрактна. Поета цікавило тільки умовне, виражене словесною майстерністю. Образ закоханого юнака, для якого кохання все, був для Овідія новою умовністю, що створювалася в римській літературі. Зародився цей образ в елліністичній поезії, а в Рим його вперше перенесли ті ж попередники Овідія - Катулл та його сучасники.
Овідій завершив процес перетворення римської любовної елегії із суб'єктивного жанру в об'єктивний: відчуття особистого досвіду повністю зникає із його віршів. Поет умів відсторонюватись від власного «я», від самого себе, повністю зливаючись з іншими поетичними образами свого всесвіту. Це помітно і в образі головної героїні «Amores» Корінни. «Любовні елегії» розповідають про кохання поета до Корінни, але вона не сприймається як реально існуюча жінка. Скоріше Корінна - літературна фікція, вигадка, літературний образ. Питання автобіографічності для Овідія не актуальне. Для нього дійсно життя було одним, а вірші - іншим, особливо у ранній період творчості. «Сподобатися публіці для Овідія було важливіше, ніж дати серцю виразити себе: читаючи любовні вірші, треба відмовитися від нашої звички бачити в ліриці обов'язково сповідь поета», - слушно зауважує О. Білецький. Впадаючи за Корінною, поет одночасно любить усіх римлянок.
Поет ділить матеріал елегій на мотиви, виділяючи важливий момент кожного відповідно до ситуації, використовує аналоги, приклади з природи, побуту та міфології.
Риторика, особливо улюблені Овідієм свазорії, давали можливість інтерпретувати одну і ту ж саму тему з різних точок зору, часто протилежних. Так, у дев'ятій елегії другої книги спочатку доказується, що не можна жити, кохаючи, а згодом - не можна жити без кохання. За допомогою свазорій почуття, народжені заданою ситуацією, аналізувались. «Amores» Овідія - це елегійні свазорії.
Елегія виробила цілу низку ситуацій, пов'язаних з любов'ю, вірніше з коханням у множині, і Овідій приймає ці ситуації як готові. Авторське «я» тут на рівних правах з усіма. По суті справи, безпосередньо-емоціональне в «Любовних елегіях» майже зникло під натиском традиційного. Але щедрість таланту Овідія уже в ранньому творі така, що усі можливі варіації традиційних мотивів він вичерпує до кінця, захоплюючи цією варіацією читача. «Любовні елегії» і вінчають, і закінчують традицію: подальша розробка тих самих тем стала неможливою, розвиток жанру припинився. Проте втрата безпосереднього переживання сприяла виявленню найсильніших сторін таланту Овідія: винахідливості, фантазії, вміння живописати. І легкості, легкості його вірша. Антична поезія народжена для звучання, для того, щоб бути постійно на вустах; кожен рядок тут же запам'ятовувався: звуковим образам був підпорядкований весь арсенал зображувальних засобів (у новій поезії це перейняла на себе здебільшого рима). Прочитаймо латиною хоча б такий двовірш (поєднання гекзаметра з дещо коротшим - пентаметром), що має назву елегійний дистих - ним, власне, послуговується поет у «Любощах» та «Скорботах». Стежмо за ритмічними наголосами, зробімо коротку паузу (цезуру) посередині пентаметра - і не помилимось у читанні, настільки прозора й чиста звукова канва вірша, настільки вивірені пропорції між голосними й приголосними, настільки мелодійний і грайливий перегук не лише звуків, а й цілих фраз: у другій половині пентаметра відлунює повтором провідна думка, висловлена на початку гекзаметра (Любовні елегії, Книга І, IX):
Militat omnis amans et habet sua castra Cupido:
Attice, crede mihi militat omnis amans.
А тепер - в українському озвученні:
Кожен коханець - вояк, табори свої - і в Купідона;
Аттіку, віриш мені? Кожен коханець - вояк
Є ритм, є зміст. Немає - руху: militat - воює; amans - той, хто любить (активний дієприкметник). Немає - дивовижного магнетизму, що є в оригінальному звукописі. Той магнетизм - сама мова, якою бездоганно володіє віртуоз-поет. Той магнетизм - неперекладний. Неперекладний навіть італійською мовою - ось що таке «мертва» латина!.. І ще один, особливо показовий приклад, бо ж ідеться про Амура-тріумфатора (Любовні елегії, Книга І, ІІ):
Tilpinnas gemma, gemma variante capillos
Ibis in auratis aiireus ip'se rotis.
Це вже справжня, доведена до найвищої віртуозності, і разом з тим легка і грайлива, як сам пустотливий Амур, гармонія слів. Перед цією музикою бліднуть навіть найглибші, наймилозвучніші рими в піснях вагантів - зачинателів нової, римованої поезії. Не вдаючися в аналіз поетики цього двовірша, зауважимо: повторюються саме ті слова, що несуть у собі образ світла: gemma - перлина, самоцвіт; також - два означення (дієприкметник і прикметник), похідні від іменника aurum -золото. А що в перекладі?
У самоцвітах увесь - на крилі самоцвіти, в волоссі,
Повозом ти золотим, сам золотий, полетиш.
І знову ж, хоч би яких зусиль докладав перекладач, а таки мусить скласти зброю: зникає головне - окриленість вірша, його мерехтливий (ті ж активні дієприкметники!), живий блиск.
І в живописі деталей Овідій невичерпний. Він черпає принагідний матеріал із міфології, поезії, природи та побуту і концентрує його навколо любовної теми. Побут постачає поетові яскраво-живі деталі. І тоді виникає гра невідповідностей високого та низького, поетичного і повсякденного. Особливо це стосується міфології. Міфологічне, традиційно належне до високих жанрів епосу або трагедії, зіставляється з комедійним, більш низьким, демонструє грайливе ставлення до предмета поезії. І таких невідповідностей в Овідія декілька на різних рівнях - не тільки в поезії, а й у житті. Одна з невідповідностей на життєвому рівні стала причиною його трагічної долі - вигнання. «Любовні елегії» були, так би мовити, «практикою кохання»; для повноти охоплення слід було ще написати «теорію кохання» й «історію кохання» (М. Гаспаров). Наступну збірку «Героїди» («Heroides»), або «Послання», можна назвати «історією кохання».
«Героїди» («Heroides»). Книга складається із 15 послань міфологічних героїнь до своїх коханих (наприклад, Пенелопи до Улісса, Філліди до Демофонта, Брісеїди до Ахілла, Федри до Іпполіта, Дідони до Енея, Деяніри до Геркулеса) і трьох послань героїв з відповідями на них героїнь (Паріса до Єлени і Єлени до Паріса, Леандра до Ґеро і Ґеро до Леандра, Аконтія до Кідіппи і Кідіппи до Аконтія). Збірка містить, таким чином, всього 21 послання.
У цій книзі знайшла свій яскравий вияв притаманна Овідію майстерність поетичної варіації. Всі героїні послань перебувають в однаковому становищі: тужать, страждають, прикликають коханих. Одначе Овідій надав кожній з них своєрідності: у мові, зовнішності, навколишніх атрибутах, їхнє змалювання вже позбавлене будь-якої іронії. На міфологічному матеріалі Овідій зображає драматичні перипетії кохання з цілковитою серйозністю. Світ любовних почуттів жінки вперше в римській літературі отримав у Овідія глибоке та виразне втілення.
Мистецтво кохання (Ars amatoria), Ліки від кохання (Remedia amoris). У «Любовних елегіях» мова йде не про справжнє почуття, а тільки про його літературне вираження. Естетична установка Овідія в «Любовних елегіях» - «мистецтво задля мистецтва», гра задля гри. В описах кохання Овідій схильний швидше до грайливої дотепності та іронії, ніж до пристрасного захоплення.
На відміну від ірраціональної пристрасті, від любові, любощі, кохання - це щось витончене, це - мистецтво. А якщо так - потрібні настанови, що допомогли б цим мистецтвом оволодіти. Справді: є найрізноманітніші науки та мистецтва. Не менш важливим є мистецтво кохання. І вже в самій назві твору - «Ars amatoria» - у зіставленні ars, що означає тут «наука», або «мистецтво», з легковажним amatoria (прикметник від amator - шанувальник, коханець, залицяльник, аматор) - стилістичний ключ до поеми, її тональність: домінантою тут є тонкий дотеп.
«Мистецтво кохання» в рамках одного твору поєднує поважне із жартівливим. Втім, навіть у «Мистецтві кохання» не знайдемо чогось сороміцького, пікантного: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше - гра. В Овідієвому «Мистецтві» йдеться не так про кохання, як про зваблення:
Спершу, коли вже ти став, новобранець, під прапор Венери,
Пильно розглянься довкіл, що захопило б тебе.
Друга турбота твоя - щоб обранка й тебе покохала,
Третя - аби ця любов не на хвилину була.
Ось про що йдеться тут, ось де суперництва нашого поле –
Вправно по ньому скеруй колеса біг до мети.
Поки ще можеш ти взяти розгін, попустивши повіддя,
Вибери саме таку, що до вподоби тобі.
З неба, однак, не впаде вона - добре шукай, котрій скажеш:
«Ти лиш одна з багатьох зачарувала мене!»
Таж і мисливець на лань не будь-де розставляє тенета -
Знає, в якому з ярів підстерегти кабана,
Знає кущі птахолов, а рибалка досвідчений - місце,
Де, лиш закине гачок, риба одразу клює.
І недарма пізніше як своєрідний додаток до поеми поет пише також «Засоби від кохання». Зрештою, у стислому розумінні слова, як прозвучало воно в Овідія, мистецтво - це, власне, зваба.
Коли Овідій завершив свою любовну трилогію, йому було вже за сорок. Він сам набув чималого досвіду, втретє одружився, цього разу щасливо, у поета підростала донька. Поблизу Капітолія стояв дім поета, зручний, гостинний; за містом, на березі Тибру, розташовувався його сад, місце творчого усамітнення. Тут поет замислив дві нові праці: вчену поему «Фасти» («Fasti») та міфологічну поему «Метаморфози» («Metamorphoses»). Остання стала головним твором поета, здобувши йому світову славу
«Метаморфози» («Metamorphoses»). «Метаморфози» Овідія - улюблена книга багатьох читачів упродовж віків всупереч стриманому ставленню, а то й засудженню її з боку консервативної критики. Молодий Й-В. Гете, відповідаючи на нападки Гердера, який критикував поему за «неприродність», писав: «Для юнацької фантазії не може бути нічого приємнішого, ніж перебувати у тих світлих і дивовижних сферах з богами і напівбогами і бути свідками їхніх діянь і пристрастей».
Овідія не першого зацікавили легенди про перевтілення. Ряд спроб зібрати подібні відомі ще Гомерові, перекази спостерігаємо в елліністичній поезії. Так, охочі похизуватися своєю вченістю, цей матеріал опрацьовували Каллімах (III ст. до н. є.), Нікандр із Колофона (II ст. до н. є.), Парфеній Нікейський (І ст. до н. є.). Були такі спроби й у римській літературі: наприклад, у невеликому епічному творі «Ці- ріс», який приписують молодому Вергілієві; до цієї теми зверталися Гельвій Цінна та сучасник Овідія поет Емілій Макр. А втім, мотив перевтілення характерний не тільки для греко-римської давнини: він звучить у найдавніших фольклорних творах різних народів, у тому числі і в українських баладних піснях Це зрозуміло, адже ідея перевтілення, визрівши на ґрунті прадавніх анімістичних уявлень про природу, стала поетичним баченням світу; вона близька до найдавніших і найважливіших поетичних засобів, що створюються на основі схожості та уособлення - порівняння і метафори.
З прадавніми уявленнями про перевтілення перегукується теорія метемпсихозу - переселення душ, яку розвинув грецький» філософ VI ст. до н. є. Піфагор і яка знаходить образне вираження у вислові Піфагорового учня Емпедокла. «Був я колись і юнаком, і дівчиною, і кущем, і птахом, і рибою в солоній воді», - писав філософ, відчуваючи себе часткою живої природи. Теорія Піфагора знаходила чимало прихильників у Римі часів Августа. Овідій - передусім поет, тож не був, зрозуміло, з числа тих, хто послідовно визнавав теорію Піфагора. Ідея одвічних, безконечних перевтілень усіх істот і речей, віра в незнищимість духу - ось що захоплює в Піфагоровій науці автора «Метаморфоз».
Овідій у своїй поемі про перевтілення продовжує тему любові, надає їй ширшого розмаху. Значною мірою саме кохання є дороговказом, «ниткою Аріадни», що веде читача звивистими стежками «Метаморфоз». І те кохання, як і світ, який воно пронизує, буває різне: то жагуче й шалене (Медея), то тихе й лагідне, мов призахідне сонце (Філемон і Бавкіда), то незрозуміле, руйнівне, наче вогненні сили, що клубочаться в темному підземеллі, шукаючи виходу (Мірра, Бібліда), то чисте й промінне (Пірам і Тісба)… Та яким різноманітним не було б це почуття, в «Метаморфозах» його відтінює туга. Саме вона буває тією прихованою пружиною, яка приводить у дію феномен перевтілення. Як од кошмарного сну рятує раптове пробудження, так і тут, коли туга стає нестерпною, виникає прагнення зробити крок через невидиму межу болю, вихопитись із свого тіла, з тіснин туги (поняття туги й у латинській мові пов'язується з прикметником «тугий», «тісний»). Так Алкіона, побачивши свого чоловіка мертвим на побережжі, понесла свою тугу вже в іншій подобі - чайкою над морем. Так Ехо, сумуючи за Наркісом, перетворюється в самий тільки голос… За тією межею, однак, - ще більша мука: залишається пам'ять, проте обривається надія порозумітися з собі подібними істотами - на цьому неодноразово наголошує поет. Ось чому перевтілення, за Овідієм, - це особливий стан, це не тільки щось середнє між життям і смертю, а й щось значно гірше, ніж смерть. Це - приреченість, закам'янілість, безмовність болю: обернулась у камінь Ніоба, побачивши смерть усіх своїх дітей. Але біль триває і в камені: він спливає сльозами. Легенди про перевтілення дали, отже, змогу не тільки безконечно урізноманітнювати тему любові, а й поглиблювати її психологічно, адже момент перевтілення передбачає найвищу емоційну напруженість як того, хто перевтілюється, так і того, хто сам когось карає перевтіленням.
Не дивно, що для Овідія, котрий проникає в світ душевних переживань людини, сам процес перевтілення стає предметом поетичного зображення. Перевтілення в Овідія оголює, робить видимим те, що раніше було неспостережним для ока, - душевне сум'яття, страждання. І що довше вони тривали, що неприроднішими були, то болісніше відбувається перевтілення. Ось чому з моторошним натуралізмом описано, наприклад, процес перевтілення у дерево Мірри, що закохалася в свого батька: розщеплені нігті вростають у землю покривленим коренем, дерев'яніють кості, кров перемінюється у сік, шкіра поступово стає корою, що підповзає до живота, грудей, шиї. Не в змозі знести муки, Мірра зіщулюється, присідає, щоб і обличчям швидше «зануритись у кору». І, навпаки, раптовий біль супроводжується миттєвим перевтіленням: так самі не помічаючи того, беруться зеленню погідні душею Філемон і Бавкіда, блискучим лавром у стрімкому бігу стає осяйна Дафна; перевтілення накреслене кількома рвучкими, як і сам рух, штрихами, в ньому не відчувається муки.
Овідій - натхненний співець широкого простору і руху, найяскравішого вияву життя. Рух, емоційний порив, навіть страх примножують красу. А що таке перевтілення в уяві поета, як не перехід якоїсь межі, як не ознаки цього одвічного, мінливого руху? Адже автор «Метаморфоз» переконаний: «Довго, в однаковій постаті… не потриває ніщо». Не випадково перші двоє слів, якими починаються «Метаморфози» в оригіналі, - це дієслово «поривати» і прикметник «новий»: «Душа пориває мене оспівувати нові тіла у змінених формах».
Легенди про перевтілення дають Овідієві змогу немовби підняти на поверхню, зробити наглядними фатальні непорозуміння, парадокси, якими рясніє життя, що його взявся віддзеркалити автор «Метаморфоз». Саме на парадоксальності наголошує Овідій у переказі про Наркіса. Юнак прагне того, чим сам же найбагатший - самого себе: багатство зробило його вбогим. Він хоче вихопитись із свого тіла, тобто бути далеким від предмета своєї любові. Щастя, якого жадав собі Мідас, стало його нещастям. А втім, чи й саме перевтілення не є найбільшим парадоксом? Мимоволі спадають на думку аналогії з життя автора «Метаморфоз». Поетичний хист - щасливий дар Овідія - обернувся для нього нещастям: завів на вигнання. І чи не було фатального непорозуміння у стосунках між Августом і Овідієм: поетові подобався розніжений, розкішний Августів Рим, він оспівував його, але за це й поплатився, бо ж не таких похвал і не такої «співпраці» жадав од нього імператор.
Овідій, як і кожен великий поет давнини, за допомогою міфа намагався осмислити навколишність, заглянути у складний і суперечливий світ людини; головне ж - образними засобами зробити очевидним геніальний здогад древніх греків про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним. Найпридатнішими для цього видавались йому саме перекази про перевтілення. «Метаморфози», проте, - не збірник таких переказів. Це, як наголошує на- початку сам поет - «безперервна пісня», тобто цілісна епічна поема, що повинна розгорнути перед читачем поетичний образ еволюції світу від його початків аж до епохи Августа.
У плані хронологічної послідовності викладу найдохідливішими є перші й останні книги «Метаморфоз». Саме у книзі І змальоване першопочаткове і найдавніше перетворення, тобто перехід від хаотичного стану стихій до формування світу як гармонійно влаштованого космосу. Далі ідуть чотири традиційних епохи — золота, срібна, мідна і залізна, гігантомахія, звиродніння людей і всесвітній потоп, коли на вершині Парнасу залишаються тільки Девкаліон і Пірра, від котрих починається нове людство. До давньої міфологічної історії Овідій відносить також смерть Піфона від руки Аполлона, переслідування Дафни Аполлоном, міфологію Іо, Фаетона. Разом з іншими міфами книги II весь цей давній період міфології Овідій мислить як час царя Інаха, звідки і почалася найдавніша Арґоська міфологія.
Книги III і IV «Метаморфоз» занурюють читача в атмосферу іншого, також дуже давнього періоду античної міфології, а саме трактують фіванську міфологію. Тут змальовані образи Кадма і Гармонії, Актеона, Семели, Тіресія (III, 1—338). Проте у цих двох книгах наявні і такі вставні епізоди, як міфи про Нарциса й Ехо (III, 339-510), Пірамата Фісбу (IV, 55-167) і подвиги Персея (IV, 604—803).
Книги V—VII відносяться до часів аргонавтів. У книзі V багато дрібних епізодів і найбільший присвячений Фінею (1—235). Із книги VI як найвідоміші слід виокремити міфи про Ніобу (146-312), а також про Філомелу та Прокка (412—676). У книзі VII міфології аргонавтів - розповіді про Язона та Медею (1 — 158), Езона (159-293), втечу Медеї (350-397), Тезея та Міноса (398-522).
Книги VIII—IX — це міфи часів Геркулеса. У книзі VIII прославляються міфи про Дедала та Ікара (183-235), про Калідонське полюванню (260—546), про Філемона та Бавкіду (612—725). Понад половину книги IX присвячено самому Геркулесу і пов'язаним з ним персонажам — Ахелою, Нессу, Алкмені, Іолаю, Іолі (1—417). У книгу X увійшли знамениті міфи про Орфея та Евридіку (1 — 105), Кипариса (106—142), Ганімеда (143-161), Гіацинта (162-219), Пігмаліона (243297), Адоніса (503-559), Атланта (560-739). Книгу XI розпочинає міф про смерть Орфея і про покарання вакханок (1—84). Тут, окрім того, є міфи про золото Мідаса (85—145), а також розповідь про Пелея та Фетіду (221—265) — провісницю троянське і міфології.
Книги XII і ХІІІ — троянська міфологія У книзі XII перед читачем проходять образи греків у Авліді, Іфігенії (1-38), Кікна (64—145) та смерть Ахілла (580—628). Сюди ж Овідій помістив і відомий міф
про битву лапіфів і кентаврів (210— 535). Із книги XIII до троянського циклу виносяться міфи про сварку через зброю поміж Аяксом та Уліссом (1-398), про Гекубу (399— 575), Мемнона (576-622), про Поліфема та Галатею (705-968).
Книги XIII — XV присвячені міфологічній історії Риму, у яку, як завжди, вкраплені й окремі сторонні епізоди. Овідій намагається тут дотримуватися офіційної точки зору, ведучи «родовід» Римської держави від троянських поселенців в Італії на чолі з Енеєм. Цей останній після відплиття із Трої потрапляє на острів Делос до царя Анія (XIII, 623—704); далі йдуть найголовніші епізоди — про Главка і Сціллу (XIV, 1—74), про війну з рутулами (445—581), про обожнювання Енея (582—608). У книзі XV — історія одного із перших римських царів — Нуми, котрий навчається у Піфагора і мудро керує своєю державою. Після цілого ряду метаморфоз Овідій закінчує свій твір похвалою Юлію Цезарю й Августу, котрі є богами — покровителями Риму.
Хронологічна послідовність подачі матеріалу, певна річ, умовна. Їй, як вже було зазначено, відповідає лише обрамлення поеми: виникнення впорядкованого світу з первісного Хаосу (початок першої книги) і апофеоз Цезаря - перетворення його у сузір'я (кінець останньої, п'ятнадцятої, книги). Весь інший матеріал викладено за цілком відносною хронологією міфа. Обрамлення «Метаморфоз» акцентує закладену в них ідею. Овідій, хоч і сприймає, за традицією, розвиток суспільства від золотого віку до залізного, все ж вірить у творчі сили людини, в її одвічний потяг до прекрасного; «вік Августа», власне, й приваблює його витонченістю культури, більшою лагідністю людських стосунків.
Хронологічний принцип, як бачимо, не був придатним для впорядкування даного матеріалу. «Найвинахідливішому серед поетів» (так назвав Овідія Сенека Старший) довелось шукати чимало композиційних засобів, щоб зібрані ним легенди про перевтілення зазвучали справді «безперервною піснею». Спробуймо вилучити хоча б одну з них, і ми побачимо, що поет зумів їх майстерно поєднати. Плавний перехід до сюжетно близької розповіді здійснюється, наприклад, за допомогою проміжних ланок, що вводяться переважно асоціативним способом. Так, після перемоги Аполлона над Піфоном згадуються Пі- фійські ігри; переможці нагороджувались вінком із зелені різних дерев, бо лавра ще не було. Далі, вже логічно підготовлений, іде переказ про любов Аполлона до Дафни та її сумний наслідок - перевтілення німфи у лаврове дерево…
«Метаморфози» - це не поема у звичному, традиційному розумінні слова. «Метаморфози» - це гармонійне співзвуччя найрізнома
нітніших жанрів: від розлогого епосу - до мініатюрної епіграми. Тут характерний для александрійських поетів епіллій - невеличка поема, наприклад, про викрадення Просерпіни; ідилія - невелика, пройнята ліризмом розповідь про Філемона і Бавкіду; любовна елегія (наприклад, про залицяння Поліфема до Галатеї, Ітіса - до Анаксарети); любовне послання; складений у гомерівському стилі гімн, панегірик, драматичний агон - суперечка Еанта з Одіссеєм, описи творів мистецтва та архітектури, наприклад палацу Сонця; космічні пейзажі в дусі філософської поеми Лукреція.
На тлі цього одвічного мінливого потоку перевтілень вирізняється на початку твору скульптурний образ людини. Довкола неї - тільки-но впорядкований, зображений у пастельних тонах, світ. На відміну від усіх інших істот, які понуро втуплюють очі в землю, людина вдивляється в зоряну красу неба, ширяє думкою у глибинах всесвіту. Вона мовби вихоплюється з низки болісних, драматичних перевтілень. «Що за вигляд земля буде мати, люду позбавлена?» - жахнулись боги, довідавшись про намір Юпітера вигубити рід людський. Ось чому саме цей образ - «людини, котра споглядає небо» - з особливим захопленням прийняла доба Відродження.
3. Поет вигнання.
Вигнання стало тяжким випробуванням для поета. Муза стала його першою цілителькою - Муза-вигнанка, Муза скорботної поезії. Рятівний голос Музи Овідій відчув у собі, ледь ступивши за поріг рідного дому. Він, сам із того дивуючись, писав навіть тоді, коли кораблеві, який віз його на вигнання буряним узимку Середземним морем, щомиті загрожувала загибель. За декілька місяців він, під час подорожі, пише дванадцять елегій (першу книгу) й тим же кораблем навесні дев'ятого року пересилає написане до Риму. Одна по одній упродовж п'яти років (з 8-го по 12-й рік) з-під його стилоса виходять п'ять книг «Скорбот». Далі, починаючи з 13-го року, в такому ж ключі, але вже називаючи прізвища адресатів (доти, аби їм не зашкодити, не згадуваних), Овідій складає чотири книги «Листів з Понту»; а ще, мовби на противагу до тих дружніх послань, наслідуючи Каллімаха, - поему-інвективу «Ібіс». В останні роки життя поет створив віршоване «Мистецтво рибальства» з описом риб, що водяться в Чорному морі - Понті Евксинському.
Теми підказувало саме життя: небезпечні дороги, що провадили в далеку чужину, прохання про помилування чи зміну місця вигнання (єдина елегія другої книги - мовби замаскована проханням полеміка з Авґустом); описи місцевості й середовища, куди потрапив
поет, - нині важливе джерело для вивчення історії, клімату й природи, а також етнічного складу самих Том та інших міст Західного Причорномор'я (якби збереглися ще й «гетські» елегії, то були б ще й безцінним мовним джерелом); роздуми про дружбу, з яких виснувався славетний двовірш: «Доки ведеться тобі - то й друзів не зрахувати; Прийдуть похмурі часи - бути тобі одинцем» («Скорботні елегії», книга І, IX, 5-6); про поезію та час - чим він виповнений був до вигнання (найяскравіші серед спогадів - «Остання ніч у Римі» й «Життєпис»), чим - на вигнанні, «на самому краєчку світу».
«Скорботні елегії» або «Скорботи» (Tristia). Заслання Овідія змусило змінити його поетичну тематику. Він пише збірку елегій, зміст яких стає журливим і сповненим молитов про повернення до Риму. Із першої книги особливою популярністю користуються елегії 2 і 4, де описується буря в час плавання Овідія на місце свого заслання, і елегія 3 з описом прощальної ночі в Римі. Всі ці елегії Овідія різко відрізняються від його попередніх творів глибоким душевним болем, почуттям безвихідного становища і катастрофи. Інші елегії першої книги присвячені римським друзям і дружині. Друга книга - суцільні жалісні молитви до Августа про помилування. Останні три книги присвячені тяжким роздумам про власне життя в вигнанні, проханням про помилування, звернення до друзів і дружини за допомогою.
Визначальна риса поетики «Скорбот» - передусім антитеза, контраст, парадокс: дві контрастні барви часу лягли на всю тканину пісень вигнанця. Але і в Овідієвій, і в античній поезії взагалі контрастний малюнок здебільшого не лежить на поверхні: читач повинен бачити текст, бути певною мірою співтворцем. Візьмімо «пробу пера» вигнанця - опис бурі, що перестріла його в Іонійському морі, коли судно прямувало до узбережжя Балканського півострова: «Неба та моря боги!..». Вже у початкових словах - увесь жах, уся парадоксальність ситуації: людина, земнородна істота, - наодинці з чужими їй, ще й розбурханими стихіями; відсутній один із елементів традиційного тричленного (море, суходіл, небо) поділу світу - суходіл, де людина знаходить точку опори, впевненість у собі. Не менше, ніж моря чи грозового неба, поет жахається того ж таки суходолу: Авзонія грізна гнівом Громовержця-Авґуста, узбережжя Понту - жахливою невідомістю.
Перший образ елегії - у строго симетричному паралелізмі віршів:
Лихо мені! То не хвилі - гори перекотом ходять!..
Гляну - здається, злетять до щонайвищих зірок Лихо!
В яку глибочінь поміж хвиль западається море!..
Гляну - здається, що там - темного Тартару дно.
Запаморочлива вертикаль, що на вершині зблискує непевною зіркою між просвітами хмар, внизу - темніє дном Тартару. І відразу - така ж неосяжна горизонталь:
Оком, куди не сягну, - довкіл лиш море та небо…
А поміж ними в усю широчінь гудуть буревії…
Контрастні й ті буревії: Евр летить із багряного сходу, зустрічний Зефір - із пізнього (темного) заходу; зсушеному морозом північному Бореєві ставить чоло знаний своєю вологістю південний Нот. На зміну тій жахливій реальності, знову ж контрастом, - солодке у зіставленні з тією реальністю незнання дружини: всі ті жахи недосяжні для її віддаленого погляду. І ще раз - симетричні (небо - море), але тим разом потужно озвучені рядки; людина, сказали б ми, «між молотом і ковадлом»:
Горе! Який блискавичний вогонь шугнув поміж хмари!
Й тут же мов тріснула вісь, аж колихнувся ефір.
Хвилі в боки корабля раз по раз так ударяють,
Наче об мури міські - пущене з пращі ядро.
На завершення, великим планом (протилежність до далекого погляду дружини) - найвищий, десятий, вал, обличчя смерті. Але страшна не смерть, а спосіб смерті: на суходолі (ще один парадокс) смерть була б дарунком. Виконаний контрастними мазками опис бурі обрамлений зверненням до богів. Аргументувати прохання на початку елегії допомагає міфологічний матеріал: «Не поспішайте, молю, приєднатись до Цезаря гніву: Часом карає один, інший - зласкавиться бог»; далі - приклади з міфології. Аргументом наприкінці є здоровий глузд - поет засуджений на вигнання, а не на потоплення: «Хочете кари мені, на яку заслужив я, то знайте: З волі самого судді нижча від смерті вона». Як бачимо, свої плоди й тут дає блискуча риторична освіта, вміння чітко й переконливо вести «справу».
І ще один, чи не найразючіший контраст і парадокс: надія, перша розрадниця людини, вимучує поета, не дає йому звикнути до своєї долі; щойно весна - поспішає вигнанець до моря: ану ж вістка, ану ж прощення. За зблиском надії - розчарування. З приходом до влади Тіберія Овідій, врешті, зрозумів: сподівання марні. Можливо, тоді поетові трішки відлягло. Але журба, хай і тінню, все ж лягала на чоло. Зажурений стоїть Овідій і нині в румунській Констанці. На високому циліндричному постаменті - струнка постать; згортками аж до п'ят спадає довгий римський одяг - тога. В руці, на яку поет спирається вольовим підборіддям, - стилос. На мармурі пам'ятника роботи італійського скульптора Етторе Феррарі - напис, що є голосом самого співця:
Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,
Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.
Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) - не лінуйся шепнути:
«Праху Назона нехай буде легкою земля».
Не виконано останньої волі поета: його прах - не в рідній землі. Але все має свій глибокий сенс. Можливо, саме Овідієві судилося найпереконливіше довести, що життя - всюди життя; що люди, хоч би якими суворими здавалися, - таки люди; що найпевніший порятунок у печалі - Слово.
4. Вплив Овідія на світову літературу.
Історія життя та вигнання Овідія — одна з найзагадковіших у царині світової літератури
А ось те, що Овідій — один із найвидатніших поетів світу, ні для кого не загадка. І глибоко символічно, що «золота доба» римської культури закінчилася смертю не Августа (14 p.), а Овідія (18 p.). Нині в туристичних довідниках можна прочитати, що Овідія поховано в румунській Констанці. Але щодо цього існує низка легенд. За однією з них, із його ім'ям пов'язана назва українського міста Овідіо-поль (Овідій + грец. поліс (місто) = місто Овідія). Мовляв, після просування Російської імперії на південь (XIX ст.) якийсь офіцер знайшов старовинний надгробок із написом «Овідій». Там заклали фортецю, а згодом виросло місто. Можливо, це вигадка, можливо — дійсність (у реальність Трої теж спочатку не вірили). Та головне не те, де Овідій похований, а існування численних легенд про місце його поховання. Подібно до цього сім еллінських міст сперечалися, у якому з них народився Гомер. В обох випадках така множинність версій свідчить про надзвичайну популярність, неминущу славу поетів. Тож Овідій не помилився, написавши в кінці «Метаморфоз»: «Рег saecula omnia vivam» («Я буду жити у віках»).
Мало хто з поетів зрівняється з Овідієм за впливом на нащадків. Мода на Овідія вперше виникла в середньовіччі ХІ -ХІІ ст., в епоху, яку охрестили Aetas Ovidiana («століттям Овідія»). Поети, які виходили з шкіл при соборах, наслідували Овідія і в придворних поемах, присвячених прекрасним дамам, і в поетичних посланнях друзям. Вплив Овідія відчувається і в віршованих перекладах біблійних текстів. Він був улюбленим поетом бродячих студентів та менестрелів ХІІ ст. Дехто, послуговуючись текстом «Метаморфоз», намагався знайти в них високоморальну мету, що співзвучна середньовічним алегоріям. З іменем Овідія йшли на страту єретики, в той же час його порівнювали з Блаженним Августином, стверджуючи: «Господь віщав через Овідія так само, як і через Августина». Розлогим відлунням у добу Середньовіччя озвалось його «Мистецтво кохання». Ще видатний французький мислитель і письменник П'єр Абеляр (10791142) використовує у листуванні з улюбленою Елоїзою вірші з цього твору; відповідним цитуванням відгукувалася й Елоїза. Лише на Вергілія Данте посилається частіше, ніж на Овідія, і він же - самий згадуваний автор у Чосера, якому належав один з рукописів «Метаморфоз». Саме «Метаморфози» були незамінним джерелом міфології до того часу.
Епоха Відродження принесла з собою численні новелістичні переробки Овідієвих міфів. Овідій знову увійшов у моду. Петрарка і Боккаччо просто напоєні ним, так само як і Монтень, і поети Плеяди у Франції, і великі письменники Іспанії та Португалії. Шекспір, знайомий з «Метаморфозами» за віршованим англійським перекладом Артура Голдінга, багато запозичив з тексту Овідія, зокрема для створення вставки - історії Тісба у «Сні в літню ніч» і заклинання Про сперо у «Бурі».
Не менший розголос мали й «Скорботи». Недарма Овідій пророкував їм щасливу долю:
Голос мій жалібний між безкраї піде племена…
Кожне зітхання моє гучно озветься в віках.
Серед справді незчисленних відгомонів назвімо хоча б «Жалі» чільного представника «Плеяди» дю Белле та надгробні плачі («Тре- ни») Яна Кохановського. Самодостатній елегійний дістіх Овідія, завдяки точному, рядок в рядок, перекладу Крістофером Марло «Любовних елегій» (1597), вплинув на остаточне формування англійського героїчного дістіха. В описах Мільтона також відчувається вплив Овідія (порівняй: опис Нарциса в «Метаморфозах» і Єви у «Втраченому раю»). В ХVII-ХVIII ст. міфи з «Метаморфоз» слугували невичерпним джерелом оперних та балетних тем. Цитуваннями з Овідія підкріплювали свої настанови автори поетик, читаних в Києво-Могилянській академії. Овідія наслідував Г. Сковорода («Похвала астрономії»).
Але вже у ХVІІІ ст. інтерес до Овідія почав поступово згасати. Романи надавали читачеві більш захоплюючі сюжети, з питань міфології легше було звернутися до довідників, еротика Овідія поступалася гостротою новим еротичним творам. Пуритани засуджували Овідія за аморальність, романтикам не подобалася його життєва позиція. Овідій поступився місцем Вергілію, потім на зміну латинським авторам прийшли грецькі, і, нарешті, перевага була віддана сучасній літературі.
Незважаючи на це, упродовж століть і до цього часу «Метаморфози» залишаються джерелом творів мистецтва і улюбленою лектурою широкого читача, який зазвичай за їх посередництвом знайомиться з корпусом античної міфології.
Не перестає цікавити сучасників і образ самого римського поета. Ще у XIX ст. образ поета-вигнанця привертав увагу О. Пушкіна (згадаймо вірш О. С. Пушкіна «До Овідія» (повністю перекладений М. К Зеровим у Соловецькому концтаборі — збереглися лише 22 рядки, переслані в листі до дружини; існує й переклад М. Т. Рильського). Захоплено відгукувався про нього Т Шевченко, називаючи «найдосконалішим творінням всемогутнього творця Вселеної». У сучасній літературі трагічна доля співця «Любощів» і «одвічних перетворень» яскраво змальована в романі польського письменника, уродженця Львова, Яцека Бохенського «Овідій Назон — поет». Давньоримський поет стає центральною постаттю роману німецького письменника Крістофа Рансмайра «Останній світ», повісті російського письменника Анатолія Сєргєєва «Відкрите небо», творів українських митців: Юрія Мушкетика («Літній птах на зимовому березі»), Олеся Гончара (новела «Фантазія місячної ночі» роману «Берег любові») та інших.
5. Овідій і Україна: міф і реальність.
Для України особливо близький образ Овідія-вигнанця. Автор цікавого дослідження «Овідій в українській літературі» (Краків-Львів, 1943) Є.Ю. Пеленський слушно зазначає, що вже з другої половини XVI ст. Овідій «промощує собі шлях на Україну зразу не стільки своїми поезіями, скільки своїм життям». Річ у тім, що власне з Україною пов'язували у ті часи місце заслання Овідія. Автор згаданого дослідження, подаючи доволі широку бібліографію питання, висвітлює причини такого уявлення: «Виринуло воно, мабуть, узагалі в зв'язку з живим зацікавленням Україною в гуманістів XVI ст., що бачили в ній не лише Гомерів край гіпербореїв чи Геродотову Скитію, але і справжню частину земель давньої еллінської культури, і то не лише над берегом Чорного моря - давню Пропонтиду, але й цілу Україну. Таким робом Київ був для них нічим іншим, а Троєю, що мали підтверджувати Київські руїни, таким робом і переказ про Овідія в Україні виростав на податливому ґрунті». Народна етимологія пов'язувала з Овідієм такі топоніми як Видова, Овидова, Овидове озеро (біля лиману Дністра), Овидове озеро та Овидова гора на Гуцульщині тощо. Дехто з гуманістів-ентузіастів «віднаходив» навіть могилу Овідія, наприклад, за декілька днів дороги від Теребовлі, що на Тернопільщині. Вірили, що Овідій писав «слов'янською, або руською» мовою, захопившись її милозвучністю. Легенда протривала аж до кінця XVIII ст.: у 1793 р. поселення біля колишньої турецької фортеці Хаджи-Дере дістало назву Овідіополь, очевидно, з тих міркувань, що тут колись дійсно побував Овідій. Втім, хоч легенда відійшла в минуле, не забуваймо, що місце вигнання Овідія не таке вже й віддалене від тих територій, де, за М. Грушевським, селилися предки нинішніх українців.
Спеціально постать Публія Овідія Назона цікавила Івана Франка. Зреалізованими залишилися два окремі переклади — третя елегія першої книги «Скорботних елегій» і третє послання четвертої книги «Понтійських послань», а також ціла проілюстрована власними перекладами розвідка «Публій Овідій Назон в Томіді». На думку Й. Ді- дика, який проаналізував «Овідія в Томіді» ще до публікації в «Літературній спадщині» та задовго до 50-томника, «з вибраних елегій і послань Овідія з часу заслання Франко створив поетичний твір, цілісний за своєю композицією і замислом». А згадана цілісність полягає в тому, що була скомпонована чітка історія Овідієвого побиту на засланні (включаючи передісторію, локалізацію, реальну та емоційну обстановку), побудована на вдало вибраних, докладно перекладених і влучно прокоментованих цитатах (під цитатами слід розуміти і окремі пасажі, і цілі твори, як наприклад «Автобіографічна елегія» і поема «Ібіс»). Чому Франко саме так препарував Овідія, чим це спричинилося і на які висновки його наштовхнуло? Зрештою, варто навести один фрагмент із вступної частини «Овідія в Томіді»: «До зложеня сего вибору мене спонукала головно остатня доба в житю поета, проведена недалеко устя Дністра в Чорне море, отже на території теперішньої України. Ще важнійше те, що, живучи в грецькій колонії Томі й почуваючи властиве кожному грекові та римлянові обридженє до малоосвічених тубольців, «варварів» скитів та ґетів, він по якимось часі таки зійшовся близше з сими останніми й навчився їх мови настілько, що міг нею написати вірш на честь царя Августа. Хоча той вірш не дійшов до нас, усе-таки факт, що висококультурний поет міг написати його ґетською мовою, треба вважати важним свідоцтвом на те, що він знайшов у тій мові засоби для вислову своїх поетичних помислів та почувань. А маючи майже певність, що ґети були членами того племені, яке пізнійше в ріжних, далеко від себе віддалених місцях прозвано слов'янами, а спеціально предками південно-руської (української) парості того племені, матимемо право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою близькою до давньої й теперішньої української». Із цих слів видно, що основний поштовх для компонування «Овідія в Томіді» адекватний основному висновкові, який просвічує із завершеної роботи, а саме: Овідій — перший україномовний поет. Овідій «написав цілу книжечку (libellum), очевидно довшу поему» ґетською мовою, але цей твір не дійшов до нас, залишилось лише свідчення самого поета в посланні до Кара (Ex Ponto, IV, 13):
І не годиться тобі дивуваться, коли мої вірші
Кепські, пишу бо їх я майже як ґетський поет.
Сором сказать! Написав я книжчину на ґетській тій мові,
Розміром нашим слова варварські я уложив.
Жодна інша пам'ятка ґетської мови теж не дійшла до нас. Учений О. Партицький схильний був вважати фракійське плем'я ґетів — про- тоукраїнським. До цього дещо скептично ставився М. Грушевський. Так чи інак, а на матеріалі топоніміки та з використанням багатьох історичних джерел О. Партицький доволі переконливо доводив спорідненість давніх ґетів з теперішніми українцями. Мабуть, цю гіпотезу сприйняв Франко дуже близько до серця, бо мав «майже певність» у її достовірності. До речі, Партицький згадує Овідія у своїй праці. Спочатку у зв'язку з приблизною ідентифікацією племені бессів: «Важна відомість находиться у Овіда в його елегіях. Поет сей римський від 9-ого року по Хр. проживав на вигнаню в Томі, наддунайськім місті в нинішній Добруджі. Він знав, які племена мешкали в його сусідстві, і часто згадує про них, особливо про Ґетів. В двох місцях наводить Овід Бессів в своїм безпосереднім окруженю: — «Ох, як тяжко жити межи Бессами і Ґетами чоловікови, котрого римський нарід все мав на устах» (Trist., IV, 1) — «Савромати окружають мене, нарід дикий, і Бесси і Ґети. Як же тоті імена негідні мого духа!» (Trist., III, 10).». А згодом згадує Партицький Овідія при характеристиці загальної ситуації: «Про відношеня в початках першого віку довідуємося дещо з Овіда, бувшого на вигнаню в придунайськім місті Томі, в роках 9-17 по Хр. В своїх елегіях і письмах з Понту згадує той поет більш 50 разів про Ґетів, в окруженю котрих довелося йому жити. Згадки всі одностайні, понурі, вказують на тяжкі хвилі, котрі нераз треба було перетерпіти. Ні літом, ні зимою, ні днем, ні ночию не чулися римські залоги безпечними перед неустаючими нападами Ґетів».
Думка про те, що Овідій писав і нашою мовою, з'являється ще в XVI ст. Хроніст М. Стрийковський тоді занотував: «Овідій писав також слов'янською або руською мовою, яку добре вивчив через її принадність…». Цю думку дещо пізніше підтримав і М. Смотрицький у своїй граматиці слов'янської мови. Та найбільше згадок стосується все ж місця поховання Овідія; географічна варіабельність евентуального місцезнаходження поетової могили просто вражає.
А щодо припущень про поховання Овідія в Україні, то практично вичерпний матеріал про це зібрав і класифікував Й. Кобів. Хоча вже достовірно відомо, що місто Томі знаходилося приблизно на території теперішньої Констанци в Румунії, та для нас залишається цікавим один авантюрний сюжет про надгробну плиту Овідія з епітафією на ній. Руський шляхтич, поліглот і латиномовний поет, теребовлян- ський судовий підстароста Я. Войновський супроводжував 1581 року посла при дворі С. Баторія, лівонського барона Л. Мюллера у подорожі на південь України і там показав дипломатові «правдиву могилу Овідія»та ще й з епітафією. Через 4 роки барон видав свої записки з оповіддю про ту подорож і, зрозуміло, навів текст тої епітафії. Того ж 1585 року ця сама епітафія цитувалася у хроніці С. Сарніцького, а … 11 років перед тим була опублікована у збірнику Т Фендта — З. Рибі- ша (1574). Й. Кобів припускає, що «імовірно, надгробний вірш з мнимої могили Овідія склав сам Войновський і він рекламував його на всі боки. Незалежно один від одного дізналися про нього Рибіш—Фендт, Мюллер і Сарніцький». До того ж, є свідчення, що згадана надгробна плита Овідія була привезена до Львова і 1619 року вмурована в стіну новозбудованої Кампіанівської вежі (ратуші), яка завалилася аж 1826 року, знищивши заодно меморіальну реліквію Овідія—Войновського.
Невідомо, чи був насправді Публій Овідій Назон першим україномовним поетом, чи ні, але з його іменем у нас все ж дещо пов'язане. Мабуть, недаремно і невипадково таки Іван Франко назвав його «першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої й теперішньої української».
В українську літературу Овідій увійшов досить пізно (XVI ст.), однак як один із найпопулярніших римських поетів. Починаючи із XVI ст. інтерес до класичної освіти посилюється. Зацікавлення особою Овідія в Україні було викликане поширенням переказу, ніби могила видатного поета знаходиться у степах Причорномор'я. Твори Овідія все частіше бачимо у шкільних поетиках того часу, з'являються перші спроби перекладу (Т. Прокопович, Г Козицький). Найбільша заслуга у популяризації Овідія належить Києво-Могилянській академії. Твори поета слугували багатим матеріалом для наслідування перекладу (вже згадувався Г. Сковорода і його «Похвала астрономії»), інколи вони також виступали об'єктом травестіювання (К. Думитрашко; П. Білецький-Носенко «Горпинида або Пірвана Прозерпіна»). Мотиви перевтілення є у ранніх баладах Т Шевченка («Тополя», «Лілея»), але це, як зазначає А. Білецький, «не наслідування Овідія, а зустріч з ним у галузі тематики». Ідею метаморфоз Шевченко втілює у пізніших творах («Сова», «Марина»). За зразком «Метаморфоз» укладає збірку українських легенд і переказів «Змінки» С. Руданський. Окремі частини «Метаморфоз» та «Календаря» перекладали М. Костомаров, П. Куліш, О. Пчілка, О. Маковей, Д. Николишин, О. Турянський, І. Франко. Не можна оминути увагою поетичної драми «Лісова пісня» Лесі Українки, що на високому емоційно-художньому рівні несе ідею переселення душ.
Серед кращих перекладачів «Метаморфоз» Овідія потрібно назвати українських авторів: Івана Сердешного (Стешенка), М. Зерова та А. Содомору. Іван Сердешний здійснив переклад десяти книг «Метаморфоз». Він намагався християнізувати Овідія, замінюючи лексику політеїзму на монотеїстичну (Бог, Святий Бог, Утворитель) та уподібнюючи, де можливо, сюжети до біблійних. Така тенденційність перекладу негативно позначилася на його художніх якостях. Переклад Івана Сердешного написаний желехівським варіантом української фонетичної орфографії, що відображає характерні риси народної мови: боротьба з гіатусом (Гіяцинт), значна кількість архаїзмів та діалектизмів (реченець, вогський), нетрадиційне утворення найвищого ступеня порівняння (найхоробрий). Переклад значною мірою застарів, але має історико-пізнавальне значення для літератури та перекладознавства. М. Зеров переклав окремі частини «Метаморфоз», а саме: «Створення світу» (І, 5-88); «Чотири покоління людські» (І, 89-150); «Гіганти» (І, 151-162); «Лікаон» (І, 163-251); «Потоп» (І, 253-312); «Девкаліон та Пірра» (І, 313-415); «Смерть Фаетона» (ІІ, 1-328); «Лірам і Тісба» (IV, 55-167); «Філемон і Бавкіда» (VIII, 611-724); «Апофеоз Цезаря» (XV, 746-879). Переклади М. Зерова точні, досконалі в мовному відношенні та художньо довершені.
Видатний український перекладач з класичних мов Андрій Содомора повністю переклав поему «Метаморфози», точно і гармонійно передавши зміст, основні ідеї, гекзаметричну форму, і, що важливо, не порушивши семантико-стилістичну систему поеми.
Висновки. Творчість Овідія, одного з найвизначніших поетів «золотої доби» давньоримської літератури, звернена до особистого життя людини, не відповідала офіційному курсу Октавіана Августа. Вона і стала запорукою його світової слави і причиною особистої трагедії митця.
Як поет, Овідій є продовжувачем Тібулла й Проперція в любовних і антикварно-вчених елегіях, почасти учнем грецьких поетів александрійської школи (Каллімаха, Нікандра і ін.). Пройдена ним риторична школа поклала яскравий відбиток на його творчість, надавши йому, з одного боку, велику зовнішню ефектність, з другого ж - багатослівність, заміну безпосередності вислову вишуканістю й навмисністю. Сучасники високо цінували легкість і плавність його віршів та майстерність оповіді, яка особливо виявляється в «Метаморфозах».
Овідія справедливо називають поетом, що стоїть на межі двох світів. Не тільки пізня античність, а й нові часи живились його поетичною спадщиною, насамперед «Метаморфозами». Саме з цієї поеми письменники, поети, митці різних епох та країв черпали сюжети, мотиви та образи для своїх творів; саме через призму цього твору відкривали для себе світ античної культури. На основі «Метаморфоз» і в наш час укладають збірники античних міфів та легенд. Одначе, підкреслимо ще раз, не тільки і не стільки в цьому значення поеми: в ній відбито глибинний чуттєвий зв'язок людини із світом природи, без якого не розбуяла б грецька міфологія; за допомогою міфів Овідієві пощастило донести до читача ідею всеохоплюючої любові й співчуття, що немовби пронизують світ вічно живої природи. Саме ці, глибинні, аспекти твору привертають сьогодні увагу дослідників та перекладачів.
