ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - Золота колекція рефератів - 2018
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ І ПРАВО РОСІЇ В XIV—XVI ст.
План
1. Державний устрій Росії в XIV-XVI ст.
2. Право Росії в XIV-XVI ст.
Московську державу XIV-XVI ст. можна охарактеризувати як ранньофеодальну монархію. Усі відносини між центральною й місцевою владою спочатку будувалися на основі сюзеренітету—васалітету. Але згодом ці відносини зазнали істотних змін. Московські князі, як і всі інші, передавали свої землі в спадщину. Спадкоємці, що одержували звичайні долі, формально правили в них самостійно. Однак фактично положення старшого князя зберігав старший син, який отримував «стіл» великого князя. Із другої половини XIV ст. було введене правило передавати більшу частку спадщини старшому спадкоємцеві, що давало йому вирішальну економічну перевагу. Крім того, обов’язковим доповненням до великокнязівського «столу» ставала й вся Володимирська земля.
Поступово відносини між великим і удільним князями набули нової форми. У їх основу були покладені імунітетні грамоти й договори, що укладалися у великій кількості. Спершу такі договори зобов'язували удільного князя служити великому князеві за винагороду. Потім у їхню основу були покладені земельні відносини. Уважалося, що удільні князі одержують свої вотчини від великого князя за службу. Тільки на початку XV ст. установився порядок, за яким удільні князі були зобов’язані підкорятися великому князеві просто в силу його положення.
На чолі Московської держави стояв великий князь, що володів широкими повноваженнями. Він одноосібно керував державним управлінням, видавав закони, мав судову владу.
Із часом влада великого князя ставала дедалі повнішою як у внутрішніх справах, так і в зовнішніх. Спочатку великий князь був повноправним хазяїном лише в межах власного домену й там безперешкодно здійснював свої законодавчі, адміністративні й судові повноваження. Навіть у Москві судова фінансово-адміністративна влада ділилася між князями-братами, оскільки вони володіли нею на правах спільної власності. Коли ж влада удільних князів упала, великий князь затвердився як повний володар усієї території держави. Про це яскраво свідчить правління Івана III і Василя III, які не терпіли протиріччя й заточили у в’язницю чимало своїх найближчих родичів — удільних князів.
Влада глави централізованої держави була, безсумнівно, прогресивним явищем, оскільки сприяла встановленню порядку, формуванню єдиної держави й нації. Таким чином, централізація держави стала внутрішнім джерелом посилення великокнязівської влади. Зовнішнім фактором її посилення послужило падіння Золотої Орди. На початку сувереном московських великих князів були ординські хани, що видавали грамоти на підтвердження права на великокнязівський «стіл». Але після Куликовської битви залежність від ординців стала номінальною, а після 1480 р. московські князі дістали не тільки фактичну, але і юридичну незалежність, ставши суверенними государями. Такий стан справ набув нових форм. Починаючи з Івана III титул московських великих князів звучав як «государ всія Русі». Іван III і його спадкоємець навіть намагалися привласнити собі царський титул.
Велику увагу самодержці почали приділяти зміцненню міжнародного престижу. Так, Іван III взяв за дружину племінницю і єдину спадкоємицю останнього візантійського імператора Софію Палеолог. Були також здійснені спроби ідеологічно обгрунтувати домагання Івана III на самодержавство, а саме — установити походження російських князів від римських імператорів. Була розроблена теорія походження князівської влади. Дворянські історики, починаючи з М. М. Карамзіна, вважали, що Іван III став першим у Росії самодержцем. Це правильно в тому розумінні, що Іван III остаточно звільнив Русь від татарського ярма й «сам тримав» свій князівський стіл, незалежно від Орди. Однак самодержавства в повному розумінні слова, тобто необмеженої монархії в XV і навіть XVI ст. у Московській державі ще не існувало. Влада монарха була обмежена такими органами ранньофеодальної держави, як Боярська дума.
Важлива роль Боярської думи в системі державних органів і панування в ній великих феодалів є однією з характерних рис ранньофеодальної монархії. Боярська дума була важливим органом державного управління.
Вона являла собою трансформовану раду при князі, що існувала ще в Давньоруській державі. Остаточне оформлення Думи слід віднести до XV ст. Її головна відмінність від колишньої ради полягала в більшій юридичній і організаційній оформленості. Боярська дума була постійно діючим органом і мала порівняно стабільний склад. До неї входили так звані «думні чини» — введені бояри й окольничі. Дума мала ті ж повноваження, що й великий князь, хоча офіційно це ніде не відображалося. Юридично великий князь міг вести справи на власний розсуд, але реально всі його рішення повинні були одержати схвалення боярства. Дума стала органом впливу боярства на політику держави, бажану й вигідну йому. Щоправда, з посиленням процесу централізації влади великі князі дедалі більше підкоряють собі Боярську думу. Це особливо стосується князювань Івана III і Василя III.
Крім Боярської думи, владу монарха обмежували також феодальні з’їзди, що практично не відрізняються характером і повноваженнями від з'їзді в часів Київської Русі. Зі зміцненням центральної влади в державі вони поступово відмирали.
Палацово-вотчинна система управління по суті залишалася ранньофеодальною монархією. Однак розширення території держави й ускладнення її діяльності привели до конфлікту зі старими формами управління й обумовили поступове відмирання палацово-вотчинної системи й зародження нового, приказного управління.
Стара система управління поступово ускладнилася й почала складатися з двох частин. Одну частину складало управління палацу, очолюване дворецьким (дворським). Він розпоряджався численними слугами, а також орними князівськими селянами. Інша частина управління складалася з так званих «путів», призначених забезпечувати особливі потреби князя і його оточення. Серед путів були: сокольничий, ловчий, конюший, стільничий, чашничий та ін. Їхнє призначення легко визначити за самими назвами. Путі мали адміністративні й судові повноваження, а також були зобов’язані збирати ті або інші продукти й певні блага. Щоб забезпечити виконання поставлених завдань, у відання путів виділялися певні князівські села й цілі місцевості. Управління шляхами здійснювали путні бояри.
Ускладнення системи палацово-вотчинних органів обумовило зростання їхньої компетенції й функцій. Органи, що обслуговували насамперед особисті потреби князя, поступово перетворювалися на загальнодержавні установи, які виконували важливі завдання з управління всією державою. Так, у відання дворецького з XV ст. перейшли питання, пов’язані із землеволодінням церковних і світських феодалів. Крім того, він почав контролювати роботу місцевої адміністрації. Разом з тим виконання тих або інших обов’язків у державному управлінні перетворювалося на постійну й цілком визначену службу. Ускладнення функцій палацових органів призвело до створення великого й розгалуженого чиновницького апарату. Ведення справ було розподілене між палацовими чинами — дяками. Самостійним відомством стала великокнязівська скарбниця, була створена велика палацова канцелярія з архівом та іншими відомствами.
Усі ці нововведення торували шлях новій, приказній системі управління. Ця система почала формуватися наприкінці XV ст., але повністю оформилася тільки в другій половині XVI ст. Тоді ж затвердився й сам термін «приказ». Першими установами приказного типу «були Великий палац, що виріс із відомства дворецького, і Казенний приказ». Конюшенний путь трансформувався в Конюшенний приказ, до сфери обов’язків якого входило не тільки обслуговування особистих потреб князя, але й розвиток кінного дворянського ополчення. На початку XVI ст. склався Розрядний приказ, що відав обліком служивих людей, їхніх чинів і посад. Оформлення приказної системи стало відображенням централізації Російської держави, оскільки палацові органи, що управляли раніше лише князівським доменом, тепер перетворилися на установи, що здійснюють управління всією величезною Московською державою.
Що ж до місцевих органів управління, то адміністративно-територіальна система Російської держави складалася з повітів, станів і волостей. Але слід зазначити, що повної однаковості й чіткості в цій сфері ще не виробилося. Поряд з повітами подекуди зберігалися військові округи, губи, судові округи.
Окремі адміністративні одиниці очолювали посадові особи — представники центральної влади. На чолі повітів стояли намісники, волостей — волостелі. Вони утримувалися за рахунок місцевого населення, одержуючи від нього «корм», тобто збирали на свою користь різні мита натурою й грошима. Таким чином, кормління одночасно «було державною службою й формою винагороди князівських васалів за їх військову й іншу службу».
Місцеве управління здійснювалося власними силами відповідних повітів і волостей. Вони утримували свій чиновницький апарат (тіунів, доводчиків та ін.) і військові загони для внутрішнього порядку й захисту від зовнішньої небезпеки. Призначення намісників і во- лостелів затверджувалося центром і мало обмежений строк — зазвичай рік-два. Унаслідок цього вони не були особисто зацікавлені в справах керованих ними повітів або волостей і прагнули, насамперед, збагатитися особисто, за рахунок законних і незаконних поборів з місцевого населення. Характерною рисою системи кормління була її нездатність належною мірою забезпечити придушення опору повсталого селянства. Це викликало невдоволення дрібних вотчинників і поміщиків, які не могли самостійно убезпечити себе від подібних бунтів і зазнавали від цього значних збитків. Натомість дворянство система кормління не влаштовувала також з іншої причини: доходи від місцевого управління йшли в кишеню боярству, що забезпечувало йому велику політичну вагу.
Боярські вотчини, як і колись, зберігали свої імунітетні права й не підлягали компетенції місцевих органів влади й управління. Дрібнопомісні князьки й бояри не просто володіли землею, але й мали адміністративну й судову владу у своїх селах і слободах.
У XIV- XVI ст. змінилося також міське управління. Міста в цей період утратили самоврядування і в удільних князівствах управлялися нарівні з сільською місцевістю. Із централізацією влади великі московські князі, зберігши всі землі наділів за їхніми колишніми власниками, вилучили міста з юрисдикції колишніх удільних князів і підкорили їх безпосередньо своїй влади. Це було обумовлено важливою економічною й військовою роллю міст. Міста являли собою фортеці, і володіння ними забезпечувало великим князям безсумнівну владу над колишнім наділом, а також оборону від зовнішніх ворогів. Спочатку великі князі не виділяли міста зі своїх інших земель і намісники й волостелі, керуючи своїм повітом або волостю, управляли тією самою мірою також містами, що перебувають на їхній території.
Пізніше, у зв’язку з розвитком міст насамперед як фортець, з’явилися також специфічні органи міського управління. У середині XV ст. виникла посада городчика — своєрідного військового коменданта міста. До його компетенції входило спостереження за станом міських укріплень і за виконанням городянами повинностей, пов’язаних з обороною. Уже в XV ст. у відання городчиків були передані також інші великокнязівські справи, зокрема земельні. Посаду городчиків могли заміщати місцеві землевласники, в основному дворяни й бояри. Спочатку городчики не відігравали істотної ролі в державному управлінні, але вже до кінця XV ст. набули впливовості в цій сфері. Поступово за ними були закріплені «широкі повноваження в земельній, фінансовій та іншій галузях управління, причому не тільки в межах міста, але й прилеглого повіту». Розширення функцій призвело також до зміни назви цих посадових осіб. їх починають іменувати городовими й прикажчиками. Вони відали рядом питань військово-господарського й просто господарського порядку й підкорялися великокнязівським скарбникам. В одному місті могли діяти два, а іноді й більше таких прикажчиків. В особі городових прикажчиків дворяни й бояри одержали свій орган місцевого управління, а великий князь — надійних провідників політики централізації.
Основним джерелом права Московської держави XIV- XV ст. продовжувала виступати Руська Правда. Вона була видана в новій редакції, що одержала назву «Скороченої з Великої» і пристосовувала право Київської Русі до нових умов. Діяло також звичаєве право.
Але державотворення й розвиток феодальних відносин вимагали створення нових законів, що відповідають потребам часу. Бажаючи підкорити місцеву владу владі централізованій, московські князі видавали статутні грамоти намісницького управління, іцо позначали діяльність кормлінників і обмежували певною мірою їхню сваволю.
Серед найбільш ранніх статутних грамот слід указати Двінську (1397-1398) і Білозерську (1488). Але найзначнішою пам’яткою права став Судебник 1497 р., метою якого було закріпити нові громадські порядки, зокрема сприяти поступовому висуванню дрібних і середніх феодалів. На догоду цьому прошарку вкотре була обмежена судова діяльність кормлінників, а головне, законодавче оформлення одержало загальне покріпачення шляхом повсюдного введення Юрієвого дня. Завдяки Судебнику судова практика Російської держави стала однаковою.
Судебник 1497 р. був складений на основі Руської Правди, Псковської судної грамоти й поточного законодавства московських князів і ознаменував собою новий кроку розвитку права. Але він не просто узагальнив накопичений правовий матеріал. Більша частина статей була написана заново, а старі норми перероблені й пристосовані до нових умов. До складу Судебника 1497 р. увійшли головно норми карного й карно-процесуального права. Його характерною рисою було менш повне регламентування деяких питань, що належать, зокрема, до цивільного й особливо до зобов’язального права, ніжу Руській Правді. Із цього можна зробити висновок, що Судебник не замінив повністю попереднє законодавство, поряд з ним діяли також деякі норми Руської Правди.
Розвиток земельних відносин призвів до повного або майже повного зникнення самостійної общинної власності на землю. Общинні землі прибирали до рук вотчинники й поміщики, вони включалися до складу князівського домену. Паралельно підсилювався процес дедалі чіткішого оформлення вотчинного й помісного землеволодіння. Головна відмінність вотчини полягала в майже необмежених правах власника на землю. Він не тільки володів і користувався нею, але й міг вільно відчужувати її: продавати, дарувати, передавати в спадщину. Разом з тим вотчина була умовним землеволодінням, і князь міг відібрати її у васала, якщо той виїжджав.
Ще однією формою умовного землеволодіння був маєток. Васал одержував його від сеньйора тільки на час служби як винагороду за неї. Тому розпоряджатися землею поміщик не міг.
Домен великого князя складався із земель чорнотяглих і палацових. їхнє розходження полягало тільки у формі експлуатації селян, що населяли ці землі, і в організації управління ними. Палацові селяни були зобов’язані відпрацьовувати панщину або платити натуральний оброк і управлялися представниками палацової влади. Натомість чорнотяглі перебували у віданні загальнодержавних чиновників і платили грошову ренту. Поступово великі князі роздавали землі домену своїм васалам як вотчини й маєтки.
Зобов’язальне право в Судебнику 1497 р. було майже не пророблене. Зобов’язанням з договорів тут практично не приділялося місця. Питання позики регламентувалися єдиною статтею, що передбачала, подібно до Руської Правди, відповідальність за неспроможність боржника.
Були згадування про договори купівлі-продажу й особистого наймання. Так, у Судебнику визначалося, що наймит, який не дослужив свого строку або не виконав обумовлене завдання, позбувався оплати.
Судебник 1497 р. досить чітко визначав відповідальність за заподіяння шкоди, щоправда, лише у випадку отруєння (ст. 61). Тут також розглядалися деякі правопорушення, пов’язані із судовою діяльністю. Так, суддя, що виніс неправосудне рішення, був зобов’язаний відшкодувати сторонам заподіяні цим збитки. Така ж міра покарання передбачалася за лжесвідчення.
У розглянутий період спадкове право практично не зазнало ніяких змін. Щоправда, Судебник установлював загальну й чітку норму про спадкування. Право спадкування за законом одержував син, якщо ж синів не було, спадщина переходила до дочки, причому дочка одержувала не тільки рухоме майно, але й землі. Через відсутність у подружжя дітей право спадкування переходило до найближчого з родичів.
Якщо цивільне право розвивалося відносно повільно, то карне право в цей період було істотно перероблене, що обумовлювалося загостренням протиріч феодального суспільства й посиленням класової боротьби.
Початок розвитку карного права поклало видання Судебника 1497 р. Трактування поняття злочину в Судебнику відрізнялося від Руської Правди, але мало значну схожість із Псковською судною грамотою. Злочин визначався як будь-яка дія, що так чи інакше загрожувала державі або панівному класу загалом, і тому заборонялася законом. У Судебнику, до речі, уперше був наведений термін для позначення злочину — «лихе діло».
Розвиток феодальних відносин вплинув також на деяку зміну погляду на суб’єкт злочину. На відміну від Руської Правди, холоп уже розглядався як людина, здатний самостійно відповідати за свої вчинки й злочини.
Зміна поняття злочину призвела до поступового ускладнення системи злочинів. Судебник уводить рід злочинів, невідомий у попередній період, — державні злочини. Серед них відзначалися два такі злочини:
1) крамола — неправомірне діяння, здійснене переважно представниками панівного класу; саме як крамолу почали розглядати великі князі від’їзд бояр від них до іншого князя;
2) подим, суть якого дотепер однозначно не визначена; існує припущення, що подимниками називали людей, що піднімають народ на повстання.
Міра покарання за державні злочини встановлювалася однакова — страта.
Законом були чітко визначені майнові злочини — розбій, татьба, винищування й ушкодження чужого майна. Ці злочини розглядалися як такі, що підривають основу добробуту панівного класу — феодальну власність — і жорстоко каралися.
Судебником були передбачені також злочину проти особи: убивство (душогубство), образа дією й словом.
Поступово змінилися мета й система покарань. Якщо раніше покарання — вира й продаж — були по суті ще одним видом доходу князів, що істотно поповнювали скарбницю, то тепер їм почали надавати іншого значення. Феодали почали використовувати покарання як один із методів боротьби з опором нижчих станів. Відповідно в покаранні на перше місце виступила мета залякування як самого злочинця, так і, головно, інших людей. Майнові покарання, що панували раніше, тепер відійшли на задній план. Були запроваджені нові покарання — смертна й торгова страта, які застосовувалися за більшість злочинів. І хоча законом не визначалися види страти, на практиці вони були різноманітні й досить витончені: повішення, відсікання голови, утоплення тощо. Суть торгової страти полягала в битті батогом на торговій площі й часто призводила до смерті карного. Слід зазначити, що в Судебнику вказувалися далеко не всі міри покарання. Також на практиці застосовувалися такі міри покарання, як позбавлення волі й скалічення (осліплення, відрізання язика).
Процесуальне право характеризувалося розвитком так званого «сулу», тобто змагального процесу, що існував і раніше, і появою нової форми судочинства — розшуку. Справа відкривалася за скаргою позивача — чолобитною, що подавалася зазвичай в усній формі. Одержавши чолобитну, суд за допомогою поручителів вживав заходів для припровадження відповідача до суду. Якщо відповідач яким-небудь чином ухилявся від суду, то він визнавався винним навіть без розгляду, а позивач у такому випадку одержував «безсудну грамоту». Якщо ж у суд не приходив позивач, то справа припинялася.
Безперечним доказом Судебник визнавав власне визнання сторони. Якщо позивач відмовлявся від усього позову або його частини або ж відповідач визнавав позовні вимоги, то справа вважалася вирішеною. Іншим видом доказів були показання свідків, причому давати їх тепер могли й холопи.
Досить оригінальним доказом було «поле» — судовий двобій. Вигравав справу переможець двобою. Якщо ж одна зі сторін не приходила на двобій або залишала поле бою, то вона визнавалася переможеною. На «поле» можна було виставляти наймитів. Протягом XV- XVI ст. цей вид доказу поступово зник. Доказом почали вважатися різного роду документи (договірні акти, офіційні грамоти), а також присяга.
Поява нової форми процесу — розшуку, слідчого процесу була обумовлена загостренням класової боротьби. Він застосовувався при розгляді найсерйозніших кримінальних справ, у тому числі політичних злочинів. Розшук уводився не стільки з метою знайти істину, скільки швидко й жорстоко розправитися з «лихими людьми». Поняття «лиха людина» не завжди містило в собі позначення викритого злочинця. Це могла бути також особа неблагонадійна, з поганою репутацією. Основна відмінність розшуку від змагального процесу полягала в тому, що суд за власного ініціативою, самостійно порушував, вів і завершував справу, причому винятково на власний розсуд. Найпоширенішим способом установлення провини при розшуку було катування.
Для вирішення протиріч між представниками панівного класу був створений феодальний суд, причому звертання до нього було далеко не всім по кишені. На сто
рони накладалася оплата судових витрат — різні мита. Крім того, існували польові мита, які платилися навіть у випадку примирення сторін і відмови від судового двобою.
Таким чином, державний лад Російської держави в розглянутий період являв собою ранньофеодальну монархію з досить розвиненими правовими відносинами.