ВАЛЕОЛОГІЯ - Золота колекція рефератів - 2018

ВІЛ-ІНФЕКЦІЯ

Інфекція, що викликається вірусом імунного дефіциту людини (ВІЛ-інфекція), — це вірусне захворювання, яке передається переважно статевим шляхом. Особливістю цієї інфекції є наростаюче пригнічення імунітету, насамперед клітинного. Клінічні характеристики й лабораторні зміни повністю розгортаються у фінальній стадії захворювання. Ця стадія зветься «синдром набутого імунного дефіциту (СПІД)». На цій стадії інфекція ВІЛ розпізнається найлегше.

У липні 1981 р. у доповідних, підготовлених американським Комітетом контролю хвороб в Атланті, з’явилися тривожні повідомлення про те, що з незрозумілих причин серед молодих гомосексуалістів спостерігається підвищена смертність в результаті нетипово важкого запалення легень і рідкісних новоутворень. У жовтні 1981 р. в «Новому англійському журналі з медицини» («New England Journal of Medicine») з’явилися відразу чотири статті про кардинальне ослаблення імунітету в гомосексуалістів. Це спричинило важкі наслідки для організму хворих і закінчилося смертю. Особлива увага при цьому зверталася на бурхливе зростання кількості захворювань. У Польщі аналогічні сигнали мало хто помітив. Зі статтями в «New England» ознайомилися лікарі, що займаються проблемами імунології й венерології. Кілька місяців по тому виявилося, що хвороба прогресує, збільшуючи кількість жертв.

СНІД став хворобою, що змінила устояні погляди на багато біологічних явищ, стимулювала розширення сфери медичних знань, показала безсилля щодо деяких патологічних процесів в організмі.

Через п’ять років після першого знайомства з новим захворюванням увесь світ знав таємничу абревіатуру з чотирьох літер — СНІД, що визначила назву хвороби. У 1988 р. у світі налічувалося від 5 до 10 млн осіб, інфікованих цим вірусом.

Людей, інфікованих ВІЛ, у тому числі хворих на СНІД, часто виганяють з родини й суспільства саме в той час, коли вони найбільше потребують підтримки й допомоги.

Як відомо, у людині живуть мільярди мікроорганізмів: на шкірі й слизових оболонках ротової порожнини, кишечнику, дихальних шляхів. Вони беруть участь у процесах життєдіяльності й навіть захищають організм від вторгнення патогенних (здатних викликати хворобу) бактерій і вірусів. Але чимало з них готові перетворитися на паразитів, що використовують тканини людини як поживне середовище. Обов’язкова умова для цього — ослаблення імунітету, беззахисність організму, тобто повинна розвинутися імунна недостатність, або імунодефіцит.

У багатьох мікроорганізмів у процесі еволюції виробилися особлива структура й властивості, що дозволяють їм проникнути, прижитися й розмножуватися тільки в певних органах і клітинах людини. Так, збудник малярії розвивається комара під час укусу, скільки не нанось збудника холери, дизентерії або черевного тифу на шкіру, зараження не відбудеться. Натомість його проникнення в шлунково-кишковий тракт сприяє розвитку важкого захворювання.

Аналогічну специфічність умов існувань вимагає й вірус, що викликає СНІД. Він розмножується тільки в певних імунокомпетентних клітках крові: Т-лімфоцитах-хелперах і моноцитах. ВІЛ належить до сімейства ретровірусів, здатних безпосередньо синтезувати ДНК із РНК. Як відомо, у ДНК закладена спадкова інформація клітини, а РНК є свого роду переносником цієї інформації. Ретровіруси здійснюють цей зв’язок ніби у зворотному порядку, звідси походить їхня назва («ретро», тобто назад). Повна вірусна частинка має сферичну форму. Її діаметр не перевищує 100-120 нм.

Потрапляючи в кровоносну систему організму людини, вірус прикріплюється до особливих утворень, розташованих на клітині-лімфоциті. Потім проникає усередину неї, вбудовується в її генетичний апарат і змушує її продукувати нові частинки вірусу доти, поки клітина-хазяїн не загине. Нові віруси уражають нові клітини й т. д. Перш ніж кількість лімфоцитів знизиться настільки, що розвинеться імунодефіцит, може минути багато років. Весь цей час заражена людина, почуваючи себе здоровою, є джерелом інфекції для інших людей.

Сьогодні відомі два типи вірусу: ВІЛ-1 і ВІЛ-2 (був відкритий в 1985-1986 рр.). Вони різняться за своїми структурними і антигенними характеристиками. Є достовірні розходження в перебігу захворювання, що викликаються цими вірусами. Перебіг інфекції, що викликається ВІЛ-2, уважається тривалішим. Серед ВІЛ-1 і ВІЛ-2 виділяють велику кількість генетично різних груп. Як і всі ретровіруси, вірус ВІЛ характеризується високою мінливістю. Уважається, що в організмі людини в міру прогресування інфекції відбувається еволюція вірусу від менш вірулентного до більш вірулентного варіанта.

Інфекція ВІЛ-1 — антрогіоноз, тобто в природних умовах тварини ним не заражаються. Джерелом ВІЛ-інфекції є ВІЛ-інфікований на всіх стадіях захворювання. Сприйнятливість у людей до ВІЛ загальна. Причиною несприйнятливості до зараження ВІЛ можуть бути імуноглобуліни класу А, виявлені на слизових оболонках статевих органів.

ВІЛ-інфекція характеризується багаторічним перебігом, що клінічно пов’язаний з прогресуючим зниженням імунітету й призводить до розвитку важких форм захворювань.

За переважанням симптомів у клінічній картині, відповідно до рекомендацій ВОЗ, умовно можна виділити чотири форми захворювання: легеневу, неврологічну, шлунково-кишкову й пропасну.

Легенева форма. У клінічній картині цієї форми переважають симптоми пневмонії (задишка, гіпоксія, болі в грудях, кашель), то розвиваються на фоні лихоманки, наростання схуднення й погіршення загального стану. Перебіг: від прогресованого з алодемонстративними проявами до блискавичних форм зі швидкою появою дихальної недостатності. Як збудник пневмонії описано уже більше 170 мікроорганізмів, але зазвичай вона викликається пневмоцистами (57%) і цитомегаловірусами (43%). Нерідко виділяють мікробактерії, у тому числі туберкульозу, криптококи; вірус простого герпесу. Можливе ураження легенів саркомою Калоші, причому іноді це ураження виявляється єдиним.

Неврологічна форма. Відповідно до численних досліджень, прояви патології нервової системи при ВІЛ-інфекції дуже часті (до 90-95 %), різноманітні й неоднорідні як за клінічними характеристиками, гак і за причинами. Вони не обмежуються фінальною стадією захворювання, а можливі на будь-якому його етапі, можуть стосуватися всіх відділів нервової системи, протікати без пригнічення імунітету. Останнім часом дедалі більшу роль відводять безпосередньому впливу ВІЛ па структури головного мозку без зв’язку з імунним дефіцитом.

Шлунково-кишкова форма. Тут провідний синдром — діарея з прогресуючим схудненням, зневоднюванням та інтоксикацією. Випорожнення часте, водянисте, із втратою рідини до 10-15 л за добу, нерідко з домішкою слизу, гною й крові; може бути смердючим. Суб’єктивно хворі відзначають біль (часом сильний) у кишечнику. Іноді розвиваються виразки шлунка й дванадцятипалої кишки, гепатит, хронічний коліт, шлунково-кишкові кровотечі й інші ураження органів травлення. Як збудники діарейного синдрому описані лямблії, сальмонели, мікробактерії. Синдром може бути обумовлений також пухлинними ураженнями кишечнику, насамперед саркомою Капоші й мікроманометром.

Пропасна форма — постійні або епізодичні підвищення температури, що супроводжуються схудненням, загальним нездужанням, наростаням слабкості. Етіологія невідома. У ряді випадків у хворих з подібною симптоматикою в біоптатах кісткового мозку, лімфатичних вузлів і печінки виявлені мікробактерії.

Необхідно пам’ятати, що ВІЛ-інфекція географічно поширена повсюдно. Джерелом ВІЛ-інфекції є ВІЛ-інфікована людина на всіх стадіях захворювання, від безсимптомного до розгорнутих клінічних проявів. Інкубаційний період триває від двох до шести місяців. Антитіла до ВІЛ з’являються в більшості інфікованих до 6-го місяця від моменту зараження. Діагностика ВІЛ-інфекції комплексна, включає результати епідеміологічних, клінічних і лабораторних даних. Основні завдання терапії ВІЛ-інфекції — запобігання або максимальне відстрочення розвитку загрозливих для життя станів.

Досить швидко було встановлено, що ВІЛ надзвичайно чутливий до зовнішніх виливів, гине при використанні всіх відомих своєю дезинфікувальною активністю хімічних речовин навіть у незначній концентрації. ВІЛ чутливий також до мікроорганізмів, утрачає активність при нагріванні вище 56 °С протягом 30 хв. Він легко інактивується під впливом 0,3%-ного розчину перекису водню; 0,5%-ного розчину формальдегіду; 0,5%-ного розчину лізолу; 0,5%-ного розчину хлораміну; ефіру; ацетону; 70%-ного етилового спирту; 0,25%-ного розчину гіпохлориду натрію.

Згубними для ВІЛ виявилися такі фактори, як сонячне й штучне ультрафіолетове випромінювання, а також всі види іонізувального. Опубліковані дані проте, що ВІЛ втрачає активність під впливом захисних ферментів, які містяться в слині й поті.

Одночасно ВІЛ у деяких природних для нього ситуаціях виявляв тенденцію до відносно тривалого виживання. Вивчена стійкість ВІЛ у зовнішньому середовищі в експериментальних умовах. При цьому зникнення вірусної активності при висушуванні клітинних культур при температурі 23-27 °С спостерігається тільки через 3-7 днів. У рідкому середовищі при 23-27 °С вірус зберігає активність 15 днів, при 36-37 °С — 11 днів. Можна припустити, що ВІЛ довго зберігає життєздатність у висохлій крові.

Численні епідеміологічні спостереження показали, що в крові, призначеній для переливання, вірус зберігається протягом років. У замороженій сироватці його активність зберігалася в одному зі спостережень майже 10 років. У замороженій спермі ВІЛ також зберігався як мінімум кілька місяців.

Хоча ВІЛ виявляється в організмі кровосисних комах, епідеміологічного значення цей феномен не має, тому що передачі ВІЛ з укусами цих комах не спостерігається.

Розпиток інфекції обумовлюється проникненням ВІЛ у кров. Спостереження показали, що ВІЛ поширюється при статевих контактах, при перенесенні інфікованої крові від зараженої людини до неінфікованої яким-небудь шляхом (переливання крові або її компонентів, пересадження органів, хірургічні втручання, виконувані забрудненими інфікованою кров’ю інструментами), від інфікованої матері до плода в період вагітності, під час проходження дитини родовими шляхами і при грудному вигодовуванні.

Першу групу ризику — приблизно 3/4 хворих на ВІЛ — складають люди, які інфікуються при статевих зносинах, переважно гомосексуальних. Вірус, що міститься в спермі, при її виливі в пряму кишку може проникнути в кишечник і потім, імовірно, через ушкоджену слизову оболонку в кров. Вік гомосексуалістів, заражених ВІЛ-інфекцією, в 95 % випадків коливається від 20 до 49 років, тому серед хворих на СНІД переважають молоді чоловіки.

Друга за розмірами група ризику — наркомани, що користуються для внутрішньовенного введення наркотичних засобів спільними нестерильними голками й шприцами. Їхній відсоток у структурі захворюваності на СНІД коливається в різних країнах від 2 до 17 %. Середній вік наркоманів, заражених ВІЛ (серед них 20 % жінок), приблизно такий самий, як і гомосексуалістів — 33 роки.

Третя група — хворі па гемофілію, якою страждають, як відомо, особи чоловічої статі. Основним шляхом передачі вірусу слугує введення антигемофільного глобуліну й плазменного компонента — тромбопластину — у вигляді концентрату. На великий ризик наражаються особи, що одержують концентрат: він готується з крові 2000-5000 донорів. У загальній структурі захворюваності на ВІЛ у США за даними 1985 р. хворі на гемофілію складали від 1 до 3 %; у Європі — 4 %.

Четверта група — діти, то народилися від матерів, інфікованих ВІЛ. Зараження відбувається через плаценту (трансплацентарно). Про можливість зараження при проходженні родовими шляхами або через грудне молоко вже говорилося. Сьогодні відомі випадки народження дітей, не сприйнятливих до вірусу ВІЛ.

Один зі шляхів інфікування населення в широких масштабах — переливання крові та її компонентів. У різних країнах Європи таким шляхом заразилися від 1,4 до 20,5 % хворих на ВІЛ; у середньому в Європі — 6 %; у США — 2 %. Середній вік хворих цієї групи — 54 роки; чоловіки й жінки занедужують на ВІЛ однаково часто.

Інфекція ВІЛ може бути передана при трансплантації різних органів і штучному заплідненні жінок. Ця обставина збільшує небезпеку поширення вірусу, тому що останнім часом і трансплантація органів, і штучне запліднення широко розповсюджені.

Дотепер залишається не доведеною можливість передачі ВІЛ повітряно-краплинним шляхом, через харчові продукти або яким-небудь іншим шляхом, можливим при тісному побутовому спілкуванні.

Крім соматичних уражень, у хворих на ВІЛ-інфекцію розвиваються нейропсихічні зміни, пов’язані зі звісткою про зараження вірусом. Виникає ціла група стресів, через які порушуються або припиняються соціальні й міжособистісні зв’язки заражених, знижується рівень самооцінки, пригнічується емоційний фон, практично змінюється життя пацієнтів. Жодне інфекційне захворювання дотепер не супроводжувалося такою вираженою стигматизацією, як ВІЛ-інфекція. Несприятливий прогноз захворювання, особливості передачі збудника, молодий вік зараженого — усі ці фактори погіршують соціально-психологічний стан пацієнтів.

При зараженні па ВІЛ-2 захворювання прогресує трохи повільніше. Вчасно й правильно розпочате лікування може на кілька років збільшити тривалість життя інфікованих осіб, а також поліпшити якість їхнього життя.

Існує кілька класифікацій перебігу ВІЛ-інфекції. У нашій країні прийнята така класифікація (В. І. Покровський, 1989 р.):

1. Стадія інкубації.

2. Стадія первинних проявів:

А — гостра пропасна фаза; Б — бсзсимптомна фаза; В — персистируюча генералізована лімфоаденопатія.

3. Стадія вторинних захворювань:

А — втрата маси тіла менше 10 %, поверхневі грибкові, бактеріальні, вірусні ураження шкіри й слизових оболонок, поясуватий лишай, повторні фарингіти, синусити;

Б — прогресуюча втрата маси більше 10 %, непояснена діарея або лихоманка більше одного місяця, туберкульоз легенів, повторні або стійкі бактеріальні, грибкові, вірусні ураження внутрішніх органів або глибокі ураження шкіри й слизових оболонок, поява лишаю, локалізована саркома Капоті; В — генералізовані бактеріальні, вірусні, грибкові й паразитарні захворювання, пневмоцистна пневмонія, позалегеневий туберкульоз, кахексія, саркома Капоті, ураження ЦНС різної етіології.

4. Термінальна стадія.

Виділяють також три імунологічні категорії залежно від рівня СD4-лімфоцитів. Таким чином, кожний хворий може бути віднесений до тієї або іншої категорії за клінічними і імунологічними критеріями.

У цій класифікації враховуються всі прояви хвороби від моменту зараження до загибелі хворого, включаючи також ті, які, можливо, ще невідомі.

Однією з найважливіших проблем сучасної медицини є лікування ВІЛ-інфекції. Останнім часом у засобах масової інформації періодично з’являються повідомлення про нові противірусні засоби, що дозволяють «вилікувати» ВІЛ-інфікованих. Наприклад, інформація про створений у Вірменії препарат арменікум. На жаль, поки немає лікарських препаратів, які могли б повністю позбавити пацієнта ВІЛ-інфекції, хоча запобігання її прогресуванню є цілком реальним завданням. Основні цілі терапії ВІЛ-інфекції — запобігти або відстрочити розвиток загрозливих життю уражень і забезпечити триваліше збереження якості життя хворого, а також за допомогою раціональної терапії, профілактики вторинних захворювань у сполученні з протиретровірусною терапією домогтися ремісії, відновлення якості життя і його тривалішого збереження. До основних принципів терапії ВІЛ-інфекції можна віднести:

— необхідність створення сприятливого психологічного режиму;

— своєчасний початок протиретровірусної терапії її профілактики вторинних захворювань; ретельний добір комбінацій лікарських препаратів;

— рання діагностика й своєчасне лікування вторинних захворювань.

Важлива роль у боротьбі з поширенням ВІЛ-інфекції належить активному виявленню інфікованих шляхом використання тест-систем із визначення противірусних антитіл. Такому визначенню підлягають донори крові, плазми, сперми, органів і тканин, а також гомосексуалісти, повії, наркомани, статеві партнери хворих на інфекцію ВІЛ й інфіковані, хворі на венеричні хвороби, насамперед сифіліс. Негайним заходом запобігання інфекції ВІЛ залишається користування одноразовими шприцами й суворе дотримання правил стерилізації хірургічних інструментів.