ХУДОЖНЯ КАРТИНА СВІТУ - Золота колекція рефератів - 2018

План

1. Великий російський композитор.
2. Навчання в Московській консерваторії.
3. Перша симфонія.
4. Рахманінов і літературне середовище.
5. Рахманінов-диригент.
6. Подолання душевної кризи.
7. Рахманінов за кордоном.

Сергій Васильович Рахманінов — великий російський композитор — народився 1 квітня 1873 р. у маєтку Онег Новгородської губернії, помер у Беверлі-Хіллз (США) 28 березня 1943 р.

Музичну освіту одержав у Московській консерваторії, де займався як композитор (у С. І. Танєєва й А. С. Аренського) і піаніст (в О. І. Зілоті). Один з найбільших представників світового піаністичного мистецтва, чудовий диригент, видатний майстер фортепіанної, симфонічної й вокальної музики. Ним написані; 4 концерти іі «Рапсодія па тему Паганіні» для фортепіано з оркестром, 3 симфонії, 3 одноактні опери («Алеко», «Франческада Риміні». «Скупий лицар»), кантата для соліста, хору й оркестру «Весна», поема «Дзвони» для солістів, хору й оркестру, симфонічні твори (серед яких «Симфонічні танці», поема

«Острів мертвих», фантазія «Стрімчак», фортепіанні твори (у тому числі 2 сонати, 2 цикли прелюдій, 2 цикли етюдів-картин, Варіації на тему Кореллі, 2 сюїти для двох фортепіано), тріо «Пам’яті великого художника», сонати для віолончелі й фортепіано, 71 романс та інші твори.

Вступивши восени 1885 р. до Московської консерваторії, Рахманінов оселився у свого педагога Н. С. Звєрєва, який абсолютно безоплатно приймав до себе на повний пансіон декількох талановитих хлопчиків, цілком піклуючись про їхнє виховання. Свого часу пансіонером Звєрєва був Зілоті (майбутній учитель Рахманінова). Одним з улюблених учнів Звєрєва був О. М. Скрябін, який одночасно з заняттями в консерваторії навчався в кадетському корпусі. У будинку Звєрєва почалася дружба двох прославлених художників.

Згадуючи ці роки, Рахманінов розповідав: «Цей суворий вчитель повністю змінювався в неділю. Його будинок з полудня іі до вечора був відкритий для найбільших представників московського музичного світу. Заходили Чайковський, Танєєв, Аренський, Сафонов, Зілоті, а також професори університету, юристи, лікарі, актори, і час проходив у бесідах, звучала музика. Для нас, хлопчиків, найкращим у цих неділях було те, що Звєрєв не дозволяв будь-кому з присутніх музикантів доторкатися до рояля, хіба тільки для роз’яснення своїх критичних висловлень. Єдиними виконавцями бували ми. Наш імпровізований виступ приносив Звєрєву найбільшу радість. Незалежно від того, як ми грали, його судження завжди були однаковими: «Відмінно! Прекрасно! Чудово!» Я не можу виразити, яким стимулом для нашого самолюбства була ця необхідність грати перед найбільшими московськими музикантами й вислухувати їхню поблажливу критику, і як підбадьорювало нас це».

Серед осіб, зустрічі з якими зіграли особливо велику роль у долі юного Рахманінова, насамперед слід назвати Чайковського. У середині 80-х рр. популярність і слава Чайковського досягли зеніту. У російській музиці цього часу не було фігури, рівної йому за авторитетом й популярністю в найширших шарах суспільства. Кульг Чайковського безроздільно панував у будинку Звєрєва й серед того музичного оточення, в якому опинився Рахманінов. Схиляючись перед творчістю великого майстра, він не мине піддатися й особистій чарівності Чайковського. Зі свого боку, Чайковський зумів чуйно оцінити видатну обдарованість і вже в перших незрілих композиторських досвідах Рахманінова проникливо вгадав задатки блискучого майбутнього. Рахманінов зберіг до кінця свого життя глибоку вдячність до Чайковського, постійно підкреслював, що саме йому він зобов’язаний своїми вирішальними творчими успіхами.

Пробувши два роки у фортепіанному класі Звєрєва, Сергій Васильович у п’ятнадцять років (1888 р.) перейшов на старше відділення до професора по класу фортепіано О. І. Зілоті. Вибір професора для Рахманінова зробив Звєрєв, що не відповідало бажанню учня: він дуже хотів перейти до В. І. Сафонова. Але Звєрєв наполіг на своєму.

У 1889 р. Рахманінов почав відвідувати клас спеціальної теорії для композиторів. Закінчення цього класу відкривало дорогу для композиторської діяльності.

У рік переходу Рахманінова на старше відділення на іспиті почесним членом екзаменаційної комісії був П. І. Чайковський. За пропозицією комісії Рахманінов зіграв кілька речей у формі тридольної пісні. Пісні ці так сподобалися, що до виставленого екзаменаторами вищого балу «5 із плюсом» Чайковський додав ще три хрестики, оточивши, таким чином, п’ятірку з усіх боків «плюсами».

Перейшовши на старше відділення, Рахманінов продовжує навчання за двома спеціальностями: фортепіано й спеціальна теорія. Професорами його були: з фортепіано — Зілоті, з контрапункти — С. І. Танєєв, з фуги й вільного твору — А. С. Аренський.

Роблячи величезні успіхи й у класі фортепіано, і у спеціальній теорії, Рахманінов з кожним роком дедалі яскравіше виділявся серед учнів. Він залишався, однак, добрим товаришем і охоче допомагав, коли міг, слабшим учням. Навчання його йшло легко і, крім Того, за його заняттями суворо стежив Звєрєв. Але одного разу взимку 1889 р. Звєрєв не стримався й між старим вихователем і шістнадцятирічним вихованцем Рахманіновим відбулася велика сварка, яка призвела до повного розриву між ними. Рахманінов змушений був переїхати від Звєрєва й оселитися в родині своєї тітки (сестри свого батька) Варвари Аркадіївни Сатіної.

Літо цього року Рахманінов провів із Сатіними в їхньому маєтку Іванівці Тамбовської губернії. Восени, повернувшись із ними до Москви, він продовжив свої заняття в консерваторії. Хоча до закінчення консерваторії Рахманінову залишалося ще два роки, зима 1890-1891 рр. виявилася для нього останньою.

Зілоті, посварившись із директором консерваторії Сафоновим, раптово пішов з консерваторії, а Рахманінов, не бажаючи за рік до закінчення переходити до іншого професора, прийшов до думки завершити навчання за класом фортепіано тієї ж весни. Рада консерваторії дозволила йому цей випускний іспит. Таким чином, вісімнадцятирічний Рахманінов навесні 1891 р. блискуче закінчує консерваторію за класом фортепіано й одержує диплом піаніста.

* * *

У 1897 р. відбулася подія, яка згубно позначилася як на творчості, так і на стані здоров’я Сергія Васильовича.

15 березня в Петербурзі під управлінням Глазунова була виконана Перша симфонія Рахманінова, яка зазнала повної невдачі.

Ось що згадує О. Ю. Жуковська, учениця й друг Рахманінова: «Як на генеральній репетиції, так і на концерті мене вразила монументальна фігура Глазунова, який нерухомо стояв за диригентським пультом і зовсім байдуже махав паличкою.

Сергій Васильович, очевидно, дуже нервував, у момент пауз підходив до Глазунова, щось йому говорив, але вивести його зі стану повної байдужності Рахманінову так і не вдалося.

Пригадую подробиці провалу симфонії, і мимоволі напрошується порівняння її з долею, яка спіткала 17 жовтня 1896 р. на першому показі в Александринському театрі «Чайку» Чехова, одного з найулюбленіших письменників Рахманінова».

Усього п'ять місяців розділяло ці дві події, які викликали озлоблену критику в пресі й у публіки.

Як у Чехова, так і в Рахманінова катастрофа викликала бурхливу реакцію: обом авторам схотілося негайно втікати з Петербурга. Чехов, як відомо, не попрощавшись

ні з ким, виїхав прямо в Меліхово, а Рахманінов — до бабусі Софії Олександрівни Бутакової в її маєток під Новгородом. Чехов протягом тривалого часу не писав п’єс для театру, а Рахманінов майже па два роки зовсім відійшов від творчості.

Рахманінов був так гранично вимогливий до себе як музикант, і болісно подіяли на нього, звичайно, не газетні недоброзичливі відгуки про його симфонію. Справа втому, що в процесі роботи над симфонією йому здавалося, що він пішов якимось новим шляхом у своїй творчості (дійсно, у симфонії було багато нового в порівнянні з його колишніми творами). Провал симфонії означав заперечення обраного ним шляху, саме це й викликало настільки гостру реакцію.

***

Майже п’ять років відокремлюють цикл фортепіанних п’єс, написаний незадовго до катастрофи, що розігралася в Петербурзі 15 березня 1897 р., від закінчення Другого фортепіанного концерту, який відкриває собою новий період інтенсивної й плідної творчої діяльності композитора. За ці роки Рахманінов не створив нічого, крім декількох невеликих п’єс епізодичного значення.

Причиною цього тривалого творчого мовчання була, однак, не тільки душевна депресія, втрата віри в себе й у свої сили. Підійшовши вже у творах попереднього періоду до нових творчих рубежів, композитор потребував поглибленого продумування завдань, які виникли перед ним, і критичного перегляду всього створеного раніше для того, щоб піднятися на щабель справді високої художньої зрілості. Він починає висувати до самого себе більш суворі вимоги, шукати нові образи й нові музичні засоби для їхнього втілення. Тому творчі задуми, які виникають у нього, гак довго виношуються ним, залишаючись незавершеними протягом ряду років.

Кінець 90-х рр. був періодом остаточного дозрівання й шліфування композиторського таланту Рахманінова. Його внутрішньому росту сприяло розширення кола літературно-художніх зв’язків. Завдяки виникненню в ці роки нових знайомств у літературному й артистичному світі, збагачується його загальний кругозір, міцніють реалістичні творчі позиції.

Навесні 1900 р. Рахманінов провів якийсь час в Криму, біля Ялти. На той час в Криму перебувало багато видних представників літературно-художнього світу. У квітні приїхав сюди Художній театр. Головною метою цієї поїздки було бажання показати Цехову його п’єси, які письменник не зміг побачити в Москві, тому що прогресуюча хвороба легенів змушувала його постійно жити на півдні.

Рахманінов бував на спектаклях Художнього театру її раніше. Тепер він одержав можливість ближче познайомитися з діяльністю цього надзвичайно симпатичного йому за напрямком своєї діяльності театрального колективу.

Глибока спільність художніх поглядів і потягів була джерелом того взаємного дружнього почуття, яке виникло в Рахманінова її Буніна, які тоді вперше познайомилися. Згадуючи про початок свого знайомства з Рахманіновим майже через сорок років, уже після смерті композитора, Бунін писав: «При моїй першій зустрічі з ним у Ялті відбулося між нами щось подібне до того, що бувало тільки в романтичні роки молодості Герцена, Тургенєва, коли люди могли проводити цілі ночі в розмовах про прекрасне, вічне, про високе мистецтво». Рахманінов, сидячи вдвох з Буніним уночі на березі моря, обійняв його її вимовив: «Будемо друзями назавжди!» Надалі між ними не склалося тісних дружніх стосунків, зустрічі їх мали епізодичний характер. Але творчість Буніна завжди залишалася дорогою і близькою Рахманінову, портрет письменника незмінно стояв на його робочому столі.

Перебуваючи в Ялті, Рахманінов відвідував важкохворого Василя Калинникова, який жив тут. Ці відвідування служили великою моральною підтримкою для вмираючого композитора. «Рахманінов дуже мило із мною тримається, часто відвідує мене її по-дружньому розмовляє. Іноді сідає за фортепіано й знайомить мене у своїй чудовій передачі з новими творами Глазунова, Танєєва, Аренського. Я дуже люблю його слухати, особливо після настільки тривалого музичного голодування», — писав Калинников.

Рахманінов намагався підтримати Калинникова й матеріально, взявши на себе посередництво в його видавничих взаєминах з видавцем Юргенсоном.

Під час одного з ялтинських концертів відбулася зустріч Рахманінова з Чеховим, який проникливо вгадав неабияку особистість в молодому композиторі.

Після концерту, в артистичній, захоплена юрба шанувальників оточила Шаляпіна: піхто не звертав уваги на молодого піаніста. А. П. Чехов, який сидів під час концерту в директорській ложі, увійшовши в артистичну, прямо вирушив до Сергія Васильовича зі словами:

— Я увесь час дивився на вас, парубче, у вас чудове обличчя. Ви будете великою людиною.

Незабаром після цієї зустрічі Рахманінов підніс письменникові партитуру своєї симфонічної фантазії з авторським написом, який вказує на те, що задум його твору виник під враженням оповідання Цехова «На шляху».

До осені були закінчені дві частини його фортепіанного концерту (друга й третя), які він виконав 2 грудня у великому залі Шляхетних зборів з оркестром під управлінням Зілоті.

***

З вересня 1904 р. біля диригентського пульта Великого театру з'явилася висока худа людина з виразним суворим обличчям. Постійні відвідувачі театру негайно помітили небувале нововведення: пульт був поставлений не за, а попереду оркестру. На цьому наполіг дебютант, який бажав бачити перед собою не тільки співаків, але й оркестрантів, для того щоб управляти всім музичним звучанням.

І справді, тим, кому довелося бути присутнім на концертах за участю цього диригента, здавалося, що «звуки виходили не від музикантів, а народжувалися з його жесту, начебто його руки випромінювали музику».

Секрет чудових досягнень Рахманінова-диригента полягав у тому, що він чуйно виявляв найважливіше в задумах композиторів. Наприклад, оперу Глінки «Іван Сусанін» у ті роки звичайно виконували в трохи вповільненому темпі й з невиправданими скороченнями. Натомість Рахманінов почав виконувати оперу без пропусків, у тому вигляді, як її склав Глінка, і при цьому зі справжнім драматизмом і енергією. Рахманінов сам розучував партії з виконавцями, уважно, суворо й вимогливо ставлячись і до головних солістів, і до кожного хориста, оркестранта. Авторитету Сергія Васильовича беззаперечно підкорявся навіть відомий своєю неприборканою вдачею Шаляпін, який виступав тоді в ролях Івана Сусаніна, Мірошника, Галицького, Бориса Годунова, Демона, Алеко.

Під управлінням Рахманінова у Великому театрі відбулися три прем'єри. Двома з них були його власні опери — «Скупий лицар» і «Франческа да Риміні», а третьою — «Пан воєвода» Римського-Корсакова. Рахманінов зумів наполягти на постановці «Пана воєводи» у той час, коли її автор, який виступив 1905 р. на боці страйкуючих студентів, був звільнений з Петербурзької консерваторії царськими чиновниками, які заборонили виконувати його твори. Рахманінов домігся також, щоб 1905 р. перед початком спектаклю оркестр Великого театру виконував «Марсельєзу».

* * *

На початку 90-х рр. у квартирі Н. Д. Телешова щосереди збирався гурток молодих на той час письменників, які тільки набували популярності: Вересаєв, Серафимович, Бунін, у тому числі був і молодий Горький. Зацікавився гуртком і Шаляпін.

Одного осіннього вечора 1904 р. зібралося чимало народу. Шаляпін, як тільки ввійшов, одразу ж заявив жартівливо:

— Братці! Співати до смерті хочеться!

Він відразу зателефонував і викликав Сергія Васильовича Рахманінова:

— Сергію! Візьми скоріше молодця й скачи на «Середу». Співати до смерті хочеться. Будемо співати всю ніч!

Рахманінов незабаром приїхав. Шаляпін не дав йому навіть чаю напитися. Посадив за піаніно — і почалося щось дивовижне. Це було в самий розпал шаляпінської слави й сили. Він був у надзвичайному ударі й співав дійсно без кінця. На нього зійшло натхнення. Ніколи й ніде він не був таким чарівним і прекрасним, як цього вечора. Навіть сам кілька разів говорив:

— Сьогодні мене тут послухайте, а не в театрі!

Шаляпін розпалював Рахманінова, а Рахманінов — Шаляпіна. І два ці велетні, захоплюючи один одного, буквально творили чудеса. Це були вже не музика й спів у загальноприйнятому значенні — це був виший ступінь натхнення двох великих артистів.

Рахманінов був теж у цей час видатним і улюбленим композитором. З молодих років схвалюваний Чайковським, багато сприйнявши від спілкування з Римським- Корсаковим, він уважав, що в період дружби з Шаляпіним були пережиті ним найдужчі, найглибші й найтонші художні враження, які принесли йому величезну користь.

У великій кімнаті, освітленій тільки одною висячою лампою, сидять гості Телешова й усі дивляться в один бік, туди, де за піаніно видно чорну спину Рахманінова і його гладку стрижену потилицю. Лікті його рухаються швидко, тонкі довгі пальці вдаряють по клавішах. А біля стіни, обличчям до гостей, — висока, струнка фігура Шаляпіна.

Рахманінов умів прекрасно імпровізувати, і коли Шаляпін відпочивав, він продовжував свої прекрасні експромти, а коли відпочивав Рахманінов, Шаляпін сам сідав за клавіатуру й починав співати російські народні пісні. Потім вони знову з’єднувалися, і незвичайний концерт тривав далеко за північ. Тут були й найзнаменитіші арії, і уривки з опер, які прославили ім’я Шаляпіна, і ліричні романси, музичні жарти й натхненна, захоплююча «Марсельєза».

***

Улітку 1909 р. Рахманінов написав свій цнотливий Третій концерт для фортепіано з оркестром. Початок його пролунав цікаво: замість величавого й гордого здіймання музики, як це було в Другому концерті, тут скромно, по-моцартівськи, тепло й проникливо заспівує свою тему одноголосно рахманінівське фортепіано. Тема — немов позбавлена стимулів до росту, як ті осінні квіти, про які Пушкін сказав:

Цветы последние милей

Роскошных первенцев полей...

Розбудивши своєю сумною темою Третього концерту те, що Пушкін назвав «сумовитими мріяннями», Рахманінов з колосальним розмахом і силою переборов ці «реквіємні (у плані пошуків душевного спокою) настрої». Третій концерт народжується немов з короткої сповіді самотньої душі, розростаючись у пісню душі й пошуки місця для себе в навколишній дійсності. Ритм затверджує життєздатність музики Рахманінова, її волю й силу впливу на слухача, а не спокій безтурботності: тут корінне, рахманінівське ідейне становлення. Рахманінов не боїться у своїх повільних симфонічних роздумах вабливого пещення спокою, але лише як моменту, а не мети. Ціль — це воля до життя, розвитку, дії.

Так бувало й на життєвому шляху композитора: не раз утворювалися лагуни, паузи творчості, коли отримані від життя удари потрясали його нервову систему й обривали творчу лінію. А потім завжди поверталося сходження.

Живі сили внутрішнього творчого ритму зміцнювали Рахманінова й допомагали йому долати душевну кризу.

***

Жовтнева революція застала Рахманінова за переробкою Першої симфонії. Багато хто в той час уважав, що перевороту Росії тимчасовий. Натомість Рахманінов думав, що це кінець старої Росії й що йому як артистові нічого іншого не залишається, як покинути батьківщину. Він говорив, що життя для нього без мистецтва безцільне, що з початком ламання всього ладу мистецтва як такого бути не може й що будь-яка артистична діяльність припиниться в Росії на багато років. Тому він скористався пропозицією, яка прийшла зненацька зі Швеції, виступити на концерті в Стокгольмі. В останніх числах листопада 1917 р. Рахманінов назавжди покинув Росію.

***

Зі спогадів С. Т. Коненкова

Уперше ми познайомилися 1925 р. у Нью-Йорку, коли Шаляпін улаштував прийом для артистів Московського Художнього театру, який гастролював тоді в Америці.

У юрбі гостей я не відразу помітив Рахманінова. Він стояв, притулившись до колони, непомітно, окремо від всіх, і, очевидно, почував себе самотньо. Я підійшов до нього, і ми розговорилися. Сергій Васильович був скромний до сором’язливості. Про що б ми не говорили, він увесь час відводив розмову від себе.

...Незабаром я почав робити портрет Сергія Васильовича. Рахманінов був дуже високий на зріст і, входячи в кімнату, завжди нахилявся у дверях. У нього був трохи приглушений, низький голос, великі, але дуже м’які й ніжні руки. Рухи його були спокійні, неквапливі: він ніколи не рухався й не говорив різко. У нього були правильні риси обличчя: широке опукле чоло, витягнутий, трохи з горбочком ніс, глибокі променисті очі. Він був завжди коротко обстрижений. Обличчя його завжди вражало своїм глибоким піднесеним виразом і особливо гарнішало й перетворювалося, коли Сергій Васильович сміявся, а він умів сміятися дуже щиро.

...У перервах між сеансами ми пили чай і розмовляли, і думки Сергія Васильовича незмінно поверталися до батьківщини. Ми заговорили про маєток Рахманінова у Швейцарії, на березі озера, і майже відразу непомітно перейшли до... Ільмень-озера — на батьківщині Рахманінова, у Новгородській землі.

Рахманінов болісно тужив за батьківщиною, і свідомість скоєної ним помилки з роками дедалі більше гнітила його. Відчуття батьківщини завжди жило в ньому, ніколи не вгасаючи. Він жадібно цікавився всім, що приходило з Радянського Союзу, і його інтерес до своєї оновленої батьківщини був щирим і глибоким. Це позначилося і в поступовому (після 10 років творчого мовчання) відродженні творчості Сергія Васильовича, який створив у тридцяті роки такі твори, як «Російські пісні», «Рапсодія на тему Паганіні». З повною впевненістю можна сказати, що у Рахманінова «кожна нотка — російська».

Любов до батьківщини завжди жила в Рахманінові, і чи не про це говорить прекрасна, людяна музика великого російського композитора?